Теорія Т.Парсонса

Теорія Ентоні Гідденса

Згідно з концепцією Ентоні Гідденса стратифікація являє собою структуризацію нерівності між різними групами людей, а суспільство в цілому - різноманітні ієрархічно підпорядковані страти з найбільш привілейованими прошарками на вершині і найменш привілейованими біля основи. Соціолог розрізняє наступні чотири основні системи стратифікації: рабство, касти, прошарки і класи.

Рабство - це форма максимально жорсткого економічного, соціального та політичного закріплення людей у непривілейованих стратах. Каста - соціальна група, членством в якій індивід зобов"язаний народженням. Прошарок - соціальна група, яка володіє юридично закріпленими за нею правами і обов’язками. Класи - великі групи людей, які відрізняються за своїми спільними економічними можливостями. Остання система відрізняється від трьох попередніх у таких положеннях:

- на відміну від інших страт, класи не створюються на основі правових і релігійних норм; членство в них не грунтується на спадковому положенні чи звичаях;

- класи залежать від економічних відмінностей між групами людей, пов’язаних з нерівністю у володінні та контролі над матеріальними ресурсами;

- якщо в інших системах стратифікації нерівність виражена перш за все на рівні міжособистісних відносин: господар-підлеглий, в класових - зв’язки носять зовнішньо-особистісний характер. Так, наприклад, головна ознака класових відмінностей полягає в нерівності між оплатою й умовами праці.

Гідденс розрізняє такі головні класи західного суспільства: вищий клас, середній клас, робочий клас, селяни.

Парсонс виділив три групи диференціюючих ознак соціальної стратифікації. Першу групу утворюють характеристики, якими люди володіють від народження. Це етнічна приналежність, статево-вікові особливості, родинні зв’язки, фізичні й інтелектуальні особливості. Другу групу - ознаки, пов’язані з виконанням ролі. Сюди відносять різні види професійно-трудової діяльності. Третю - елементи володіння: власність, матеріальні та духовні цінності, товари.

У сучасних дослідженнях проблем соціальної стратифакції стикаються два наукових підходи: емпіричний і теоретичний. Представники першого підходу англійські антропологи (Е.Ліч) розуміють під соціальною структурою емпіричну реальність, тобто соціальні групи та ієрархії, які розділяють суспільство. Протилежну точку зору обстоюють структуралісти (К.Леві-Строс), які вважають, що соціальна структура суспільства - це видумана конструкція, яка створюється теоретиками з метою групування різних емпіричних даних соціологічних спостережень. Прибічники цього підходу вважають, що досліджувані ними соціальні структури і соціальна стратифікація, яка стоїть за ними, лише приблизно відтворюють головні риси реально існуючих соціальних відносин.

В загальному концепції соціальної стратифакції грунтуються на принципах універсального соціального розшарування і нерівності, які мають природне (біологічні, фізичні, психологічні особливості людей) і соціальне (розподіл праці, спосіб життя, статусно-рольові позиції) походження. А форма побудови соціальних систем базується на ієрархічному підпорядкуванні вище і нижче розташованих структурних груп, коли останні контролюються попередніми.

Найбільшого поширення сьогодні набули пірамідальна і ромбовидна стратифікаційні моделі, які включають три рівні: вищий прошарок, середній прошарок та нижчий прошарок. Наприклад, соціальна стратифікаційна модель суспільства У.Уорнера включає шість соціальних класів, які утворюють соціальну ієрархію рангового порядку: верхній клас (ВВК); нижній клас (НВК) і т.д. У дусі цієї традиції створювали стратифікаційні схеми суспільства К.Девіс, У.Мур, Р.Дарендорф та ін.

Поширеним є також виділення вертикального і горизонтального зрізів стратифікаційної системи суспільства. Вертикальний зріз виділяє страти і стратифікаційну структуру, які відображають переваги одних над іншими і уособлюють ієрархію регулюючої нерівністі з інституціональними (держапарат, поліція, армія, церква) та нормативно-ціннісними (закон, норма, звичай) механізмами і правилами соціального контролю.

Горизонтальний зріз відображає внутрішню диференціацію соціальної страти відповідно до рівня кваліфікації, творчої активності, галузевого, територіального положення, стилем споживання, особистими якостями, конфігурацію суспільства, в якій більшість населення — нижні прошарки.

Відображенням процесу зміни соціальною групою чи індивідом свого соціального положення в соціальній структурі суспільства, відповідно до зрушень в економічній, політичній, соціокультурній сферах є поняття "соціальна мобільність". Соціальні переміщення груп можуть мати тимчасовий або стійкий характер, відбуватися по висхідній лінії або навпаки.

Соціальні переміщення між соціальними групами супроводжуються суттєвими наслідками для тих або інших груп. Головний з них - "стан переходу" з однієї групи до іншої, коли утворюються так звані маргінальні прошарки, які є проміжними стосовно до тих чи інших соціальних сукупностей. Класичною моделлю маргінала є фігура мігранта з однієї країни в іншу, з міста в село і т.д.

Сьогодні основні тенденції перетворень соціальної структури в нашому суспільстві характеризуються посиленням позицій ринкової економіки, зростанням числа зайнятих у приватному секторі й бізнес-діяльності, поглибленням соціальної диференціації, появою принципово нових соціальних груп (фермерів, підприємців, банкірів), зміною соціальних пріоритетів та становленням нового типу соціальної структури. Всі ці обставини вимагають розробки нових методологічних підходів до її вивчення.

2 Соціальна політика є пріоритетним складником економічної політики, що пов'язано з глибинними змінами в економіці. По-перше, економіка досягла такого рівня забезпечення, коли вона безпосередньо орієнтується на людину та її потреби, а по-друге, соціальний компонент починає відігравати роль провідного чинника економічного розвитку.

Соціальна нерівність. Соціальна політика допомагає розв'язувати соціальні проблеми, пов'язані із соціальною нерівністю. Під нерівністю в соціальному плані слід розуміти неоднакові можливості доступу до матеріальних благ, влади тощо.

Через конкретно-історичну міру рівності й нерівності у життєвому становищі різних соціальних груп, яка об'єктивно зумовлена ступенем матеріального і духовного розвитку суспільства, на перший план виступає категорія справедливості. Звичайно, це не означає, що справедливість тотожна рівності.

З-поміж науковців, що досліджують проблему соціальної нерівності, існують певні розбіжності. Деякі автори вважають, що соціальна нерівність мала місце завжди. Інші наголошують на протилежному, запевняючи, що первісним суспільствам була властива нерівність, викликана біологічними або фізіологічними чинниками, і що вона не мала соціального статусу. Немає повної єдності й у розумінні того, який чинник вирішальний для існування соціальної нерівності — багатство, влада чи престиж. Це питання надзвичайно складне, бо згадані фактори тісно взаємозв'язані: багатство, гроші дають владу, влада— приносить багатство. "За умов сучасної економіки, — зазначає Дж. К. Гелбрейт, — розподіл доходів у кінцевому підсумку обумовлюється розподілом влади. Останнє своєю чергою являє собою і причину, і наслідок системи перерозподілу доходів. Влада дозволяє одержувати доходи: великі доходи дають владу над розподілом грошової винагороди інших людей".

Крім цих основних факторів нерівності є й інші, як-от: репутація; привілеї, пов'язані з контролем над тими чи тими ресурсами; певного роду професії, які забезпечують владу та особливі права.

Соціальна нерівність поділяє суспільство на класи, групи, верстви (страти). Ці утворення не є незмінними, вони трансформуються відповідно до економічної, політичної та ін. еволюції. Пішли в історію такі класи, як рабовласники, раби, феодали, закріпачені селяни. Утрачає свій вплив і чисельний клас промислового пролетаріату, формується соціальна група власників на різні види інтелектуальної власності (нове знання, інформація, управлінське мистецтво тощо).

Соціальна нерівність породжує в суспільстві колізії і за певною межею несе загрозу життєдіяльності суспільства. "Скривджена" частина суспільства намагається змінити свою долю на краще. Людство протягом тисячоліть мріяло про соціально справедливе суспільство і робило неодноразові спроби його створити.

Проблема соціальної справедливості — дуже складна і неоднозначна, її розуміння залежить від історичного етапу розвитку суспільства, класових позицій, рівня знання (емпіричного та теоретичного). На побутовому щаблі соціально справедливим вважається таке суспільство, в якому більшість громадян визнає його природним, нормальним, адекватним своєму становищу, потребам, інтересам. Звичайно, ті чи ті умови життєдіяльності суспільства громадяни сприймають як природні тільки на певному історичному проміжку часу. Наприклад, за феодальної доби вважалось цілком підставним, коли поміщик (феодал) безоплатно одержував частку створюваного залежними людьми (закріпаченими селянами) багатства. Але за капіталізму такий порядок сприймався вже як протиправний, а нормальним стало вільно розпоряджатися своєю власністю і робочою силою, вільно конкурувати на різних ринках. Отже, вільна конкуренція стає чи не найсуттєвішим критерієм соціальної справедливості. Розвиток капіталізму і вільної конкуренції закріплює за однією частиною суспільства право на працю, оплата якої забезпечує їй мінімальне задоволення фізіологічних потреб (харчування, одяг, житло), а за другою— власність на засоби виробництва і заможне життя. Однак згодом більшість людей почала сприймати і цей устрій як несправедливий. Низка соціальних революцій у Західній Європі у XIX—XX ст. та Жовтневий переворот у Росії стали наслідком народного обурення гнобленням і вилились у боротьбу за створення справедливого суспільства.

Необхідність соціальної політики. За умов як вільної (досконалої), так і монополістичної (недосконалої) конкуренції в ринковому суспільстві поступово формується такий розподіл багатства, влади, престижу, який не задовольняє переважну частину суспільства, гальмує його розвиток. У рамках офіційної, лояльної до ринку економічної думки виникла ціла низка теорій, які пояснювали проблеми соціальної нерівності та соціальної справедливості, або соціального регулювання, і сприяли їх розв'язанню. Серед них відзначимо теорію добробуту А. Пігу (1877—1959) і "нову теорію добробуту" В. Парето (1848—1923). У першій половині XX ст. склалася соціальна школа, найвідоміші представники котрої (Дж. Тобсон і Дж. Коул в Англії; Г. Мюрдаль -^у Швеції; Л. Ерхард— у Німеччині; Ф. Перру— у Франції; Т. Веблен, Дж. Коммонс, Дж. К. Гелбрейт - у США) піддали критиці основи неокласичної теорії цін і доходів. Вони закликали уряди ринкових країн проводити активну соціальну політику з метою пом'якшення соціальних суперечностей і реалізації "керованої еволюції".

Значна частина цих поглядів утілилась у концепції "соціального ринкового господарства", яка виходить з того, що ринок у чистому вигляді не забезпечує ефективного функціонування економіки, і державне втручання конче потрібне як для економічного, так і для соціального регулювання. Принцип ринкової свободи слід пов'язувати з підтримкою соціальної гармонії. Державне регулювання має застосовувати першою чергою ринкові механізми, і тільки якщо вони не діють, удаватись до прямого коригування. Ринок і план мають доповнювати один одного, і оскільки ринок не може забезпечити соціальної стабільності, держава бере на себе зобов'язання регулювати соціальну сферу, підтримувати соціальну гармонію і досягати соціальної справедливості.

Держава поступово соціалізує свою діяльність, включаючи до неї нові функції. Програмною метою соціальної держави є забезпечення вільного розвитку людини і життєвого добробуту. Тобто, створюючи умови для саморозвитку особистості, держава має відкидати можливість "соціального захребетництва". Адже не тільки держава відповідає перед громадянами за їхній добробут, а й самі люди повинні турбуватись про своє матеріальне забезпечення.

Гарантування добробуту громадян потребує результативного функціонування економіки. Соціальна держава домагається цього завдяки проведенню розумної політики в галузі оподаткування, кредиту, державного підприємництва, інвестицій, митних тарифів, антимонопольного законодавства, фінансування соціальних заходів. Одним з найважливіших завдань соціальної держави є встановлення та додержання законопорядку. Правова база визначає права власності, надає законного статусу приватним підприємствам, гарантує виконання контрактів. Нерідко ринкове середовище породжує антагонізм прав власників. Наприклад, право власності на землю вступає в суперечність із правом на прокладання автостради цією територією. У такому разі держава виконує функцію арбітра в розв'язанні подібних суперечок між суб'єктами господарювання. Із засобів масової інформації населення одержує інформацію про стан економіки і ринкову кон'юнктуру, що сприяє конкуренції.

Проблеми соціальної політики в Україні. Наскільки ж наведеним критеріям соціальної держави відповідає Україна? На жаль, соціально-економічна ситуація в державі свідчить, що влада тільки декларує про соціальну державу.

Соціальна політика перебуває на периферії державної діяльності. За рахунок соціальної сфери особи, наближені до влади, здійснюють первісне нагромадження капіталу, і із цього ж джерела забезпечується ринкова трансформація економіки. Рівень життя народу різко впав, значна частина населення має доходи нижчі за прожитковий мінімум. Дуже скоротилася середня тривалість життя, зменшилось населення країни. У суспільстві панує напруження, багато людей перебуває в психологічно депресивному стані, унаслідок чого ринкові цінності тільки відштовхують народ. Зважаючи на все це, держава має привести у відповідність національну соціально-економічну політику з тими основними принципами, на яких ґрунтується діяльність соціальної держави. Вони такі:

• довіра до регулювальних можливостей ринкового механізму (попиту, пропонування, вільного ціноутворення, конкуренції);

• відповідальність держави за дію ринкових сил, за впорядкування процедур економічної і соціальної діяльності;

• визнання економічної свободи людини і, відповідно, прав найманих працівників, підприємців і їх профспілок на тарифну автономію за умови соціального партнерства;

• забезпечення прав на участь працівників у керуванні виробництвом, державному та суспільному житті;

• перерозподіл створеного національного доходу на користь найменш забезпечених з об'єктивних причин груп населення.

Наркоманія в Україні в останні п'ять років стрімко змінюється. Вона молодіє, прагне до гендерної рівності і, найголовніше, змінює переваги у виборі наркотичних засобів - справжнім раєм для наркоманів тепер стали аптеки. Цей джерело отримання " кайфу " відрізняє відносна доступність, дешевизна і, найголовніше, легальність, тобто відсутність кримінальної відповідальності. Саме в аптеках наркозалежні купують легальні наркотики - " Терпінкод ", " Коделак ", " Нурофен плюс " та інші кодеінсодержащіе препарати, призначені для знеболювання та лікування кашлю. На них " підсіли " близько 80 % лікарських наркоманів. Денна доза - дві -три коробки. І якщо на вулиці валяються порожні упаковки цих ліків - значить, у найближчій аптеці їх відпускають без рецепта. Є любителі інших аптечних продуктів: ефедриновмісні препаратів, транквілізаторів, снодійних, антигістамінних, протинабрякових і навіть деяких дієтичних засобів.
Регуляторні органи багатьох країн намагаються контролювати обіг перерахованих препаратів, переводячи їх у групу рецептурних або підконтрольних наркотичних засобів. Така політика призводить до того, що починають страждати сотні тисяч пацієнтів, які потребують постійного прийомі цих ліків і не винуватих в тому, що ці ж препарати " облюбували " наркозалежні. За даними Міжнародного комітету ООН з контролю за наркотиками, Україна займає 78- е місце в світі за показником доступності знеболювальних засобів для населення. Для дотримання балансу інтересів пацієнтів і ефективності боротьби з наркоманією в Україні була розроблена Стратегія державної антинаркотичної політики до 2020 р.
У світі зараз налічується близько 250 млн. хворих наркоманією (4% населення), від якої щодня помирає 330 осіб. В американському міжнародному антинаркотичне центрі називають ще більш страшну цифру: мільярд наркоманів. Україна у цій жахливій статистиці проходить окремим рядком. Офіційно на обліку в МВС перебуває близько 150 тис. наркоманів, про їх числі поза реєстрації можна тільки припускати. За даними міжнародних організацій ВООЗ і UNAIDS, тільки ін'єкційних наркоманів у нас близько 425 тисяч, а за підрахунками різних незалежних експертів, в Україні вживає наркотики від 1 до 1,5 млн осіб і їх число щороку збільшується на 8-10 %. За офіційними даними МОЗ, тільки важкі наркотики вживають 550 тис. осіб. Щорічно від наркоманії в Україні гине близько тисячі чоловік, у той час як незалежні експерти вказують на смертність 10-12 тис. осіб. А від наркоманії та пов'язаних з нею хвороб - ВІЛ / СНІД, вірусні гепатити, специфічні онкозахворювання, туберкульоз - в Україні помирає 120 тис. осіб на рік.
За даними Управління ООН з наркотиків і злочинності за 2012 р., найбільша кількість наркозалежних - у США. 56 % наркоманів світу зареєстровані саме там, а це 12 % (близько 18 млн осіб) від їх загального населення. Наркомани США вживають близько 86% всіх наркотиків, вироблених в світі. Злочини, скоєні наркоманами, - крадіжки, грабежі та вбивства - майже половина від загальної кількості. Політика США, спрямована проти поширення наркотиків, досить жорстка - тут можна отримати термін не тільки за вживання або зберігання наркотиків, а й за спробу їх придбання. Американська антинаркотична програма має два напрямки: прагнення скоротити споживання наркотиків шляхом пропаганди та роз'яснювальної роботи; обмеження іноземних поставок.
Нові наркотики змінюють свідомість людей настільки, що перетворюють їх на зомбі, роботів, слухняних виконавців чужих бажань або ж у лютих монстрів. Із США приходило кілька повідомлень про появу зомбованих людей, які вважалися лагідними і доброзичливими, поки не спробували сигарети "дихання диявола" або солі. Один з таких накинувся на бомжа і вигриз більшу частину його обличчя. Інший викликав поліцейських, а коли ті приїхали, став наносити собі ножем численні каліцтва, вирізати свої внутрішні органи і кидати їх у приголомшених поліцейських.
У Росії офіційно - 550 тис. хворих на наркоманію. Однак, на думку головного нарколога Міністерства охорони здоров'я РФ Євген Брюн, досвід вживання наркотиків мають три -чотири млн чіл. А за даними моніторингу наркоситуації в країні, близько 8,5 млн осіб з різним ступенем регулярності вживають наркотики. Хоча б раз у житті пробували їх 18,5 млн російських громадян. Щорічно через вживання наркотиків та пов'язаних з ними захворювань, передусім ВІЛ / СНІДу, в Росії помирає 100 тис. чол. Це цифри, порівнянні із загальносвітовими.
До речі, на думку фахівців, відлік епідемії наркоманії в Росії почався в 1991 р., коли Єльцин підписав закон про скасування кримінальної відповідальності за вживання наркотиків. Багато наркоманів говорили, що якби за вживання їм світила стаття, вони б сто разів подумали, пробувати чи ні.
На думку президента України Віктора Януковича, тотальна наркоманія і алкоголізм - найбільша загроза національній безпеці країни, нищівна націю і народ. Це страшніше, ніж Чорнобиль, безробіття і навіть економічні кризи. Ще на початку своєї каденції в липні 2010- го глава держави доручив зробити контрольну закупівлю наркотиків через Інтернет. Легкість придбання дозволила оцінити боротьбу з незаконним обігом наркотиків в Україні як "критично незадовільну ". Дісталося силовим структурам і Міністерству охорони здоров'я.
Відповідальність за боротьбу з наркобізнесом в Україні поділяють силові структури - МВС, СБУ, Державна прикордонна і митна служби. У 1993 р. створено комітет з контролю за наркотиками при МОЗ. У контролі за обігом лікарських наркотичних засобів в аптечній мережі та лікувальних установах бере участь Держслужба України з лікарських засобів.
Для координації зусиль органів виконавчої влади та громадських організацій у боротьбі з наркоманією був створений Національний координаційний рада по боротьбі з наркоманією при Кабміні. Правонаступником комітету з контролю за наркотиками стала Держслужба України з контролю за наркотиками.

Дата добавления: 2014-01-04