Входження українських земель до складу Литви та Польщі. Люблінська та Берестейська унії

ТЕМА 2 УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ ІНОЗЕМНИХ ДЕРЖАВ (XIV – XVI СТ.) УКРАЇНА У XVI – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVIІ СТ.

Суспільно-політичні процеси, що відбувалися на українських землях у XIII ст. виявилися руйнівними для князівств Київської Русі. Поглиблення кризових явищ у політичному житті, дефор­мації державного устрою, економічний спад і виснаження господарських сил спустошливим монголо-татарським ігом, безперервні війни з сусідніми країнами спричинили занепад цивілізації Ки­ївської Русі. В той же час, на прилеглих до українських земель кордонах, починають нарощувати свої територіальні амбіції щодо українських земель сусідні держави – Литва, Польща, Угорщи­на. У результаті з сер. ХІV ст. українські землі підпадають під владу кількох країн. Зокрема, в 1349 р. Польщею була захоплена Галичина, а в 1377 р. завойована Західна Волинь. Молдавське князів­ство захопило Буковину, а Угорщина – Закарпаття. Однак більшу частину українських земель – Київщину, Чернігівщину, Переяславщину, Поділля, Східну Волинь – приєднало до себе велике князівство Литовське.

Зорганізувавшись у боротьбі з Лівонським і Тевтонським ор­денами, Литовське князівство розпочало своє проникнення на західноруські (білоруські) землі ще у середині XIII ст. У XIV ст. литовці захоплюють і частину російських земель (Смоленськ, Брянськ). Залучення до складу Литовського князівства півден­но-західних руських (українських) земель почалося у часи прав­ління великого литовського князя Гедиміна (1316 – 1341). Зміц­ненню литовських позицій у цьому регіоні сприяло закріплення на княжому столі Волині його сина Любарта.

Наступник Гедиміна – великий литовський князь Ольгерд (1345 – 1377) – проголосив, що “вся Русь повинна належа­ти литовцям”. Витіснення татарських ханів сприяло поступово­му включенню етнічних українських територій до складу литов­ської держави. У 40-х – 50-х рр. XVI ст. Ольгерд, отримавши пере­могу над військом золотоординців та київського князя, поширив свою владу на Чернігово-Сіверщину, Київщину, Переяславщину. Після перемоги 132 р. над татарами на р. Сині Води до сфери литовського впливу попали Північне Причорномор’я та Поділля. Підвладні землі Великого князівства Литовського сягнули до Надпоріжжя, до бререгів Чорного моря між гирлами Дніпра та Дністра. Племінники Ольгерда – князі Коріатовичі – вибили ординців з Поділля і побудували міста фортеці: Кам’янець-Подільський, Смотрич, Бакоту тощо.

Приєднавши більшість українських, білоруських та частину російських земель, литовське князівство стало великою феодальною державою. В складі цієї держави тепер етнографічні литовські землі займали всього одну десяту частину. Українські, білоруські та російські землі стояли вище їх у царині культурною розвитку. Ось чому руські землі мали великий вилив на все політичне і суспільне життя литовського князівства.

Перебування українських земель у складі Литви було відносно сприятливим. Литовці поважали місцеві звичаї, залучали українську знать до управління. “Руська правда” була визнана державною правовою основою; руська мова стала офіційною державною мовою; литовці запозичували руський досвід військової організації, будування фортець, налагодження податкової системи, формування структури князівської адміністрації тощо. Багато литовських князів прийняли християнство. Литовські правителі дотримувалися правила: “Старого не змінювати, а нового не впроваджувати”.

Можна було сподіватись, що литовське князівство забезпечить українцям вільний політичний та культурний розвиток. Але сталось зовсім інакше: в кінці того самого ХІV ст. відбулася подія, що повернула історію литовської держави на зовсім інший шлях. Цією подією була політична унія Литви з Польщею.

Ця унія не прийшла як щось несподіване, випадкове, вона мала свій ґрунт з двох боків – і з боку Польщі, і з боку самої Литви. Перш за все боротьба з німецьким орденом, що набирала гострішого характеру, вимагала спільної акції, бо німецький орден загрожував Литві і Польщі однаково. Загроза Литві була також з боку активної Москви.

Затиснута між німецьким орденом і московським князівством, Литва отримала наприкінці ХІV ст. від Польщі пропозицію об’єднання сил двох держав для боротьби зі спільними ворогами. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація великого князівства литовського до складу Польської держави. За умовами унії володар Литви Ягайло, одружуючись із польською королевою Ядвігою, отримував титул короля Польщі й зобов’язувався окатоличити литовців та “навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської”. Польські пани намагалися повністю ліквідувати Литовське князівство як окрему державу і перетворити всі його землі на провінції Польщі.

Однак спроба ліквідувати державний суверенітет Литви викликала сильну протидію. Литовська й українська опозиція полякам згуртувалася навколо талановитого князя Вітовта, котрий у 1392 р. змусив короля визнати його фактичну владу над Великим князівством Литовським. Як наслідок, протягом майже двох століть після укладення Кревської унії зберігалася державна окремішність Литви та Польщі.

У 1413 р. було укладено Городельську унію. Важливим положен­ням унії було зрівняння у правах і привілеях польської та литовської шляхти католицького віросповідання, на православну шляхту це поло­ження не поширювалося, обмежуючи тим самим її участь у державному управлінні. Така нерівноправність вела до розколу між православними і католиками на українських землях.

Об’єднання Польщі та Литви увінчалося успіхом на сеймі в Любліні у 1569 р. Головними причинами укладення Люблінської унії були:

Ø прагнення польських магнатів і шляхти добитися включення Литовської держави до складу Польщі і захопити українські землі;

Ø намагання литовської, української і білоруської шляхти здобути такі ж права, як і шляхта Польщі;

Ø нездатність Литви чинити опір німцям на півночі;

Ø поразки у війні з Москвою; страшна зовнішня небезпека на південних кордонах з боку татар.

Усі ці внутрішні і зовнішні обставини активізували зусилля прихильників унії між Литвою і Польщею. Серед поборників державної незалежності Литви залишилася лише невелика група литовської та української знаті.

Згідно з Люблінською унією Польща й Литва об’єднувалися в єдину державу – Річ Посполиту, що мала єдиного виборного короля, сейм і сенат, гроші, податки та єдину зовнішню політику.

Після цієї угоди всі українські землі, що раніше належали литовцям, тепер відходили до Польської корони. Завдяки королівським наданням і загарбанням польські магнати й шляхтичі присвоїли багато земель і створили величезні латифундії в Південній і Східній Україні. Вони намагалися завести панщину та закріпачити місцеве населення.

Різко посилився національний, релігійний і культурний гніт. Польська шляхта з погордою ставилася до всього українського, вживала для українського народу термін “хлопи”, а з того хлопська мова, хлопська віра. З переходом українських земель під владу Польщі було поставлено під сумнів саме існування українців як окремого народу, окремої етнічної спільності.

Згідно з новим адміністративно-територіальним устроєм українські землі Речі Посполитої було поділено на шість воєводств: Руське, Волинське, Подільське, Брацлавське, Белзьке, Київське, у 1635 р. було утворено Чернігівське воєводство. Кожне воєводство мало свої сеймики і посилало своїх депутатів до Варшава на сейм.

Отже, з утворенням Речі Посполитої та переходом українських земель під владу Польщі їх становище значно погіршується: посилюються економічні утиски, обмежується політичне життя, занепадають національні традиції та культура. Але при всіх негативних наслідках люблінська унія мала принаймні одну користь – всі українські землі були залучені в едину федеративну державу, між якими не було віднині кордону, а отже, вільніше могли розвиватися загальноукраїнські процеси.

Після укладення Люблінської унії посилився форсований наступ католицизму на українські землі. Польський король і феодали, а також католицьке духівництво намагалося примусити український народ зректися православної віри, окатоличити його. Щоб досягти поставленої мети вони висунули ідею унії – об’єднання православної церкви з католицькою під зверхністю римського папи.

Унію підтримували деякі православні єпископи. Вони були незадоволені втручанням у церковні справа міщанства, об’єднаного в братства, прагнули вийти з-під влади православних патріархів, які підтримували братства, зрівнятися в політичних правах з католицькими єпископами, що засідали в сенаті.

Для офіційного проголошення унії в 1596 р. в м. Бресті скликали церковний собор. Однак собор відразу розколовся на дві частини – уніатську та православну. Уніатська часина проголосила унію, і єпископи підписали акт про унію. За цим актом замість православної церкви в Україні створилась уніатська (греко-католицька) церква, яка була підпорядкована римському папі. Було визнано основні догмати католицької церкви, водночас церковні обряді залишилися православними, а церковнослов’янська мова – мовою богослужіння. Уніатське духівництво нарівні з католицьким звільнялося від сплати податків, уніатська шляхта, як і католицька, дістала право обіймати державні посади, а уніати-міщани зрівнювалися в правах з католицьким міщанством. Уніатським єпископам були обіцяні місця в сенаті.

Православна частина собору не визнала правомірність рішення уніатів. Усі спроби примирення були марними: незабаром сторони прокляли одна одну.

Польський уряд, визнавши уніатську церкву обов’язковою для всього православного населення України, поставив православ’я поза законом. Унія насаджувалася православ’ю, православні церковні маєтності передавалися уніатам. Православні залишишся без вищої церковної ієрархії, але народні маси, частина православних шляхтичів і навіть окремі магнати лишилися вірні православ’ю.

Водночас уніатська церква перебувала в стані невизначеності, ніби між двома вогнями. Православні вбачали в них зрадників, а католики не вважали їх повноцінними громадянами. Таким чином, значна частина обіцянок даних на Берестейському соборі не була виконана.

Отже, Берестейська унія призвела до загострення релігійних протиріч, адже відтепер існували три церкви: католицька, православна та греко-католицька. Далекосяжним наслідком Берестейської унії став поділ українців на дві конфесії: православних і греко-католиків. Це поклало печатки багатьом різним відмінностям, які пізніше розвинулися між східними та західними українцями.

Дата добавления: 2014-01-04