Українська держава під проводом П.Скоропадського. Директорія УНР

Державний переворот 29 квітня 1918 р. у Києві відбувся безкровно і фактично був підтриманий громадськістю. Ніхто – ні в Києві, ні в провінції – не став на захист Центральної Ради. 30 квітня 1918 р. було проголошено Українську Державу (замість УНР) на чолі з гетьманом П. Скоропадським.

Очоливши гетьманат, П.Скоропадський зосередив у своїх руках усю повноту влади. Він призначав отамана (голову) Ради міністрів, контролював зовнішньополітичну діяльність держави, міг оголошувати воєнний чи особливий стан, проводити амністію, тощо.

Історики констатують факт певних позитивних зрушень в економіці в період гетьманату. Це, перш за все, підтримка вільного підприємництва, створення державного бюджету, відкриття кількох українських банків та бірж, введення в обіг грошової одиниці – гривні, відновлення залізничного руху.

Певні успіхи були досягнуті в галузі культури та освіти: відкрито два державних університети у Києві та Кам’янці-Подільському, Українську Академію Наук на чолі з В.Вернадським, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Українську національну бібліотеку, Український театр драми та опери тощо. В більшості шкіл запроваджено українську мову.

Значними були досягнення гетьманату у зовнішній політиці. Він мав дипломатичні стосунки, крім Німеччини та Австрії, з Швейцарією, Болгарією, Польщею, Фінляндією, Туреччиною і навіть з Російською Федерацією. Однак, зовнішню політику Української держави контролювали німці. Фактично справжніми господарями в Україні були не гетьман і його уряд, а німецька військова адміністрація. Німеччина прагнула перетворити Україну на маріонеткову державу. Вона не тільки заважала легітимній розбудові держави, але й створювала значні перешкоди на шляху формування української армії, яка могла б стати надійним гарантом державної стабільності.

Поразка країн Четвертого союзу у світовій війні в листопаді 1918 р., спроби переорієнтувати Україну на федерацію з небільшовицькою Росією значно послабили гетьманський режим. Цю ситуацію вдало використали соціалістичні партії, які закликали народ до повстання проти режиму гетьмана. 13 листопада 1918 р. для керівництва повстанням було створено Директорію УНР у складі: В.Винниченка (голова), С.Петлюри, Ф.Швеця, А.Макаренка, П.Андрієвського. Значна частина гетьманських військ перейшла на бік Директорії. Повстанці об’єднались в Осадний корпус під командуванням полковника Євгена Коновальця. 14 грудня Гетьман зрікся влади. Того дня до Києва вступили частини Директорії.

Українська держава впала. Вступ до Києва Директорії, парад повстанських військ у столиці України – все це знаменувало відновлення Української Народної Республіки. Розпочався новий період української революції. Гетьмана оголошено поза законом, декрети скасовано, відновлено попередню назву держави – УНР і чинність її законів.

Але становище нової влади було дуже важким. УНР опинилася в кільці фронтів: на півдні наступали армія Денікіна та французькі війська, які в грудні 1918 р. захопили Одесу, а в січні 1919 р. – Миколаїв, на східно-північних кордонах УНР з’явилися війська радянської Росії, яка не визнавала Україну суверенною державою, на заході поширювала свої агресивні дії Польща.

До зовнішньополітичних труднощів додалися і внутрішні. Селянство, що становило більшість населення республіки, не виявило бажання захищати УНР. Селяни-повстанці почали розбігатися по домівках. Армія УНР виявилася абсолютно небоєздатною. Серед керівництва самої Директорії не було єдності. Ліві на чолі з В.Винниченком були за союз з Москвою і радянську форму влади, інші з С.Петлюрою – за спільні дії з Антантою і парламентську республіку. Це остаточно розкололо провідні українські партії.

Великі надії покладалися Директорією на Трудовий конгрес – свого роду тимчасовий парламент, вибраний з робітників, селян і трудової інтелігенції – всього 528 осіб. Перша сесія Трудового конгресу, яка відбулася в Києві у січні 1919 р., затвердила Акт злуки Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки і передала тимчасово законодавчу і виконавчу владу Директорії, яка перетворилася фактично на особисту диктатуру С. Петлюри.

Між тим радянська Росія не залишала думки про встановлення свого контролю над Україною. І знову, як у попередній період, вона обрала тактику війни. У грудні 1918 р. уряд Росії заявив про те, що він більше не визнає Україну як самостійну державу. Радянські війська вторглися в Україну. Всі спроби Директорії зупинити агресію дипломатичним шляхом були марними. Це змусило її офіційно оголосити 16 січня 1919 р. стан війни з Росією. Але погано підготовлена та організована армія УНР не могла протистояти радянським військам. Ситуація ускладнювалася тим, що два колишніх петлюрівських отамани Григор’єв і Зелений, в загонах яких налічувалося майже 50 тис. бійців, у січні 1919 р. розпочали партизанську боротьбу проти Директорії, а Катеринославська губернія була своєрідним центром діяльності армії Махна, який не визнавав уряду Директорії з моменту приходу його до влади.

5 лютого 1919 р. червоногвардійські загони увійшли до Київа. В Україні знову було встановлено Радянську владу. Керівництво Директорії перебазувалося до Вінниці, а потім до Проскурово і Рівного. У квітні 1920 р. С.Петлюра як голова Директорії підписав угоду з Польщею про спільну боротьбу проти більшовиків, що знаходились у той час на Україні. 25 травня – 7 червня 1920 р. було вчинено сумісний воєнний похід на Київ, але він був невдалим. 21 березня 1921 р. в Ризі було підписано мирний договір між Польщею, з одного боку, і Радянською Росією та УСРР – з другого, згідно з яким до Польщі відійшли західноукраїнські землі та було покладено кінець існуванню УНР.

Отже, приходу Директорії до влади сприяла народна підтримка, авторитетні на той час лідери, вдало обраний момент для повстання. Проте недалекоглядна, суперечлива політика, протистояння політичних лідерів, слабка армія, міжнародна ізоляція були тими слабкими сторонами Директорії, які не дали змоги їй втриматися при владі та утвердити незалежну Україну.

Дата добавления: 2014-01-04