Національно-культурне відродження України

Проголошення незалежності України відкрило нові перспективи в культурно-ідеологічному процесі, який зароджувався на попередніх етапах розвитку українського суспільства, зокрема з другої половини 80–х років.

Ключове питання національно-культурного відродження – на­родна освіта. 23 травня 1991 р. Верховною Радою був прийнятий за­кон України “Про освіту”. Він визначив школу як основу духовного та соціально-економічного розвитку держави і передбачив кардинальні зміни в її роботі Освітня система стає більш гнучкою та різноманітною. Поглибленому розвитку здібностей в учнів і сту­дентів сприяла поява мережі альтернативних навчальних закладів – ліцеїв, коледжів, гімназій. Кабінетом міністрів затверджена ком­плексна національна освітянська програма “Освіта” (“Україна – XXI століття”), націлена на найближчу та більш віддалену перспек­тиву. Програма грунтується на поєднанні освіти, науки і культури, вітчизняного і світового педагогічного досвіду. Її метою є піднесення вітчизняної освіти до світого рівня.

Реорганізовується вся система вищої та середньої спеціальної ревіти. На 1998 р. в Україні нараховувалось 204 навчальні заклади III – IV рівнів акредитації, тобто університетів, академій, інститутів. В них здійснюється підхід на триступеневу підготовку – випуск бака­лаврів, спеціалістів та магістрів. Крім того, є ще 665 закладів освіти І – II рівнів акредитації, тобто технікумів та коледжів, що готують, як правило, молодших спеціалістів, Україна поступово входить у європейський освітній простір. В 1997 р. вона в числі 34 держав Європи підписала Ліса­бонську угоду про освіту. В цій угоді чітко зафіксовано, що в Україні вводиться ступенева система – проводиться підготовка молодших спеціалістів, бакалаврів, спеціалістів та магістрів.

Відповідно до цієї системи побудовані навчальні плани. Вони да­ють можливість одержати насамперед базову вищу освіту, тобто рівень бакалавра – студент отримує диплом і має право йти працю­вати. Але студент може продовжити освіту і отримати диплом спеціаліста чи магістра. Більш глибока практична підготовка прита­манна спеціалісту, а магістр має більш ґрунтовні наукові знання.

Поряд з державними в Україні засновані вищі навчальні заклади інших форм власності, які називають ще недержавними. Таких за­кладів є 139 і в них навчається 6 відсотків студентів від загальної їхньої кількості. Основна проблема, яка стоїть перед недержавними вузами, проведення акредитації, тобто одержання права на видачу диплома державного зразка.

Перебудовується в Україні система науки. Провідним науковим центром залишається Академія наук Україні, проголошена в 1994 р. національною. Створене Міністерство України у справах науки і техно­логій, діє Українська наукова асоціація. Вона покликана сприяти відро­дженню української науки і виведенню її на світовий рівень. Засновані Академія наук вищої школи, Українська академія аграрних наук, Ака­демія медичних наук, Академія мистецтв, Академія правових наук. У 1989 р. як громадська організація відновило свою діяльність Наукове товариство ім. Т.Г. Шевченка, в 1990 р. – “Товариство дослідників Во­лині” у Житомирі. Товариство координує –краєзнавчу роботу в межах колишньої Волинської губернії (Житомирська, Волинська, Рівненська області), проводить міжнародні наукові краєзнавчі конференції “Вели­ка Волинь: минуле і сучасне”, налагоджує творчі наукові зв’язки з крає­знавчими товариствами Німеччини, Польщі, Канади.

В умовах національного відродження зростає роль художньої творчості. В літературно-мистецькому процесі дедалі активніше ут­верджується плюралізм. Він передбачає відмову від притаманного тоталітарній системі однотипного художнього відтворення суспільних явищ і процесів. У цьому плані принциповою є відмова від соціалістичного реалізму як єдиного, що має право на існування.

Процеси оновлення широко охопили українську літературу. Опубліковано твори ще донедавна заборонених письменників – В.Винниченка, Є.Плужника, О.Олеся, Б.Грінченка, Б.Лепкого, М.Зерова, О.Теліги та інших. В літературній творчості розширюється тематичний діапазон прозових, поетичних і драматичних творів, урізноманітнюються їх стильові форми. В літературний процес всту­пила значна група молодих майстрів. “Паростками нового” є на літературному просторі України часопис “Тер­нопіль”, журнали “Борисфен” на Дніпропетровщині, “Степ” на Кіровоградщині, “Холодний яр” у Черкасах, “Хортиця” у Запоріжжі.

Плюралізм, багатогранне художнє відтворення світу неможливі без визнання новаторських форм, зокрема тих що дістали назву авангард. Нарешті стало доступним людям те нетрадиційне, що за­проваджувалося в художній творчості ще на початку XX ст. і від чо­го через догматичну ідеологію тоталітарної системи вони були відсторонені впродовж значного часу. Одним із зачинателів нового напряму в монументальному живо­писі під назвою “українська національна колористична школа” став художник Г.Синиця. Він залишився вірним ідеям школи М. Бойчука, ідеям відродження українського монументального живопису на основі традицій мистецтва Київської Русі у її фресок, настінного живопису.

Досить активно новаторський стиль утверджується також в му­зичному мистецтві. Цьому сприяє те, що українська національна му­зична школа має традиції, пов’язані з іменами таких композиторів-новаторів, як Б.Лятошинський, а також його послідовників – Г.Та­ранова, І.Белзи, М.Тіпца, М.Гозенпуда та інших, які свого часу за модернізм у музиці зазна­ли не тільки жорстокої критики, а й переслідувань з боку офіційних інституцій. У концертних залах, театрах, на радіо й телебаченні все частіше звучать музичні твори різних жанрів і стилів – від рок і поп-музики до класичної.

Поступово відроджується українське кіно. Однак на екранах Ук­раїни сьогодні на 90 % – американські картини. Українські фільми становлять 0,3% і займають вони всього 1 % кіновідеотелеекранного часу. Пропаганда жорстокості та насильства, еротичних сцен та низькопробних фільмів західного виробництва не­гативно впливає на психіку людей, деформує їх свідомість та шкалу моральних цінностей, сприяє розвитку агресивності в суспільстві.

Обнадійливі процеси відбуваються в театрі. Про його попу­лярність в Україні свідчить те, що на приблизно 40 тисячах щорічних вистав буває майже 20 мільйонів глядачів. Світове визнання і славу здобув своєю творчістю театральний режисер-новатор Р.Віктюк, який, по суті, визначає театральну естетику XX століття.

Важливим чинником національного відродження, основним носієм національної культури виступає рідна мова. Втрачаючи мову, людина втрачає частину своєї національної суті. Великий І. Франко говорив: “...Лише той народ має право на незалежність, який знає і по­важає свою історію та мову”. Мова – найголовніший організатор духовного життя, єдності й розвитку народу. Звуження сфери вживання мови веде до звуження сфери духовності, до духовного зубожіння, деградації. Там, де мова гине, помирає народ. Для нього питання про його мову, це питання його буття, життя і смерті.

На розширення сфери функціонування української мови спрямо­вано “Закон про мови в Українській РСР”, прийнятий в 1989 р. Ук­раїнській мові надано статус державної. Держава взяла мову ук­раїнського народу під охорону, юридичний захист. В Україні була схвалена Державна програма розвитку української та інших національних мов на період до 2000 року. Її реалізація мала на меті створити в суспільстві для кожної людини те, що зветься атмосфе­рою рідної мови. Творчі можливості української мови великі. Незва­жаючи на звужене функціонування, вона є упорядкованою системою, яка не поступається ні в чому будь-якій мовній системі світу.

В духовному відродженні українського народу вагому роль відіграють релігія та церква, збережені ними загальнолюдські та мо­ральні цінності. В сучасній Україні існує близько 105 церков, кон­фесій, течій та напрямків, 96,7 % з них є християнськими. 23 квітня 1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон про свободу совісті та релігійні організації. Заборони й активна боротьба з релігією та церквою, характерні для радянського суспільства, відійш­ли в минуле. Відкриваються нові церкви. Збільшується кількість парафій. 52 % віруючих в Україні православні. Відновилися ра­ніше заборонені Українська автокефальна православна церква (УАПЦ) і Українська греко-католицька церква (УГКЦ). Проблемою за­лишається розкол українського православ’я на три церкви: Українську православну церкву Московського патріархату, Українську православ­ну церкву Київського патріархату і Українську автокефальну право­славну церкву. Найбільшою серед них є перша. На січень 2001 р. вона мала 9047 парафій, 122 монастирів 39 єпископів, 36 анархій, 7 духов­них семінарій, одну духовну академію, 29 церковних училищ. У 2004 р. вже на теренах незалежної держави функціонувало 10555 громад Української Православної Церкви Московського патріархату, 3468 – УПЦ Київського патріархату, 1175 – Української Автокефальної Православної Церкви, 3459 Української греко-католицької церкви, 987 – Римсько-католицької церкви, 6494 релігійних організацій протестантських віровизнань

Значного поширення за період 1991 – 2004 р. набули нетрадиційні для України нові релігійні течії (шоста частина релігійних організацій України), кількість яких становила 2326 громад. На території України активно поширюють свої релігійні переконання близько 30 різних за своєю догматикою та культової практикою нових релігійних течій. Найчисленніші осередки закордонних і місцевих представництв нових нетрадиційних для України релігійних напрямів і культів мають громади Релігійної організації Свідків Ієгови, Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів (мормонів), харизматів (Церква “Нове покоління”), східних культів (Товариство Свідомості Крішни, Міжнародне товариство “Всесвітня чиста релі­гія”), неоязичницьких (РУНвіра, Рідна віра, Ладовіри) та синкретичних (Церква Уніфікації (об’єднання) Муна, Велике біле братство) релігій.

Таким чином, оновлення культурного і духовного життя в Україні відбувається з великими труднощами. І все ж, з кінця 80-х - початок 90-х років виникли сприятливі умови для культурного і духовного розвитку всіх націй і народностей, що мешкають в Україні.

Дата добавления: 2014-01-04