Класифікація економічних наук

Новітні уявлення вітчизняних учених про розвиток фінансової науки.

Загальне та специфічне в розвитку фінансової науки в Україні.

Формування та розвиток фінансової науки в СРСР.

Класифікація економічних наук

Базові поняття: класифікація економічних наук, фінансова наука, загальне та специфічне в розвитку науки.

Принципово важливим моментом дискусій останньої третини XIX ст. навколо питання класифікації економічних наук було те, що позиція К. Менгера з цієї проблеми піддавалася критиці не лише його противниками зі стану нової історичної школи. До критики вдавалися й окремі відомі представники маржиналізму - того нового напряму в економічній теорії, одним з родоначальників якого був К. Менгер. Відмітною рисою різних шкіл цього напряму, що виникли в останній третині XIX ст. одночасно в кількох країнах (Австрія, Англія, Швейцарія, США та ін.), стали основоположні теорії граничної корисності, граничної продуктивності, аналіз граничних величин в економіці.

На ґрунті теорії граничної корисності в фінансовій науці виникла самостійна школа, основними представниками якої стали Е. Сакс (Чехія), Л. Вальрас (Швейцарія), У. Джевонс (Англія), С. Рікка-Салерно, А. Граціані (Італія), Е. Селігмен (США) та ін. Найбільш інтенсивно вони розробляли теорію податків і їх перекладення.

Провідний представник цієї школи - професор Празького університету Е. Сакс критично відносився до класифікації економічних наук К. Менгера. Він не заперечував проти виділення фінансової науки в самостійну галузь знання, але вважав помилковою точку зору К. Менгера про фінансову науку як прикладну. На думку Е. Сакса, політична економія і фінансова наука належать до розряду точних наук. Останню треба перебудувати на засадах теорій маржиналізму. Як аргумент вчений висунув положення про те, що колективні потреби - це ті самі індивідуальні потреби, бо їх зазнають окремі індивіди і вони можуть бути задоволені тільки через споживання матеріальних благ. Тому, на думку Е. Сакса, фінансове господарство - це споживання багатств на задоволення певних потреб; звідси його закони визначаються суб'єктивною цінністю. Кожний, зважаючи на своє становище (наявне багатство, напруженість потреб), дає суспільним потребам різну суб'єктивну оцінку, а вся сукупність цих різних оцінок утворює ту загальну середню, яка визначає державні доходи і витрати. Тому про абсолютну суму податків не можна сказати нічого певного, крім того, що відносна сума їх знаходиться у співвідношенні з граничною корисністю багатства, яке має у своєму розпорядженні платник.

Класифікація К. Воблого. Видатний вчений, професор Київського університету і Київського комерційного інституту К.Г. Воблий (1876-1947) проблему класифікації економічних наук, завдань і методів кожної з них зокрема спеціально розглянув у праці "Питання про метод в історії політичної економії (історико-методологічний нарис)" (1907). Вчений вважав, що наука повинна дати відповідь на запитання: "Що є, як і чому воно так відбулося (звершилося) і як буде розвиватися далі?" Цей загальний принцип потрібно покласти в основу класифікації економічних дисциплін. З усіх існуючих на поча­ток XX ст. класифікацій К. Воблий найбільше задовільною вважав систему, обґрунтовану К. Менгером. "Класифікація Менгера, - писав український економіст, - завоювала загальні симпатії вчених і, можна сказати, є загальноприйнятою в науці. З російських учених, що дотримуються її, назвемо, між іншим, професорів Чупрова, Левитського, Желєзнова та ін. Таке ґрунтування економічних наук підказується самим предметом політичної економії (вивченням народного господарства в його розвитку), з одного боку, а з іншого - історичним ходом розвитку її як науки. Народне господарство можна вивчати в його минулому, теперішньому і майбутньому - звідси і три ряди наукових дисциплін".

Заслуговує на увагу спроба К.Воблого пов'язати питання про класифікацію економічних наук з їх методами дослідження. На думку вченого, специфічні завдання, що їх вирішує кожна з окремих економічних дисциплін, зумовлюють і відмінність їх методів. Історія народного господарства та статистика переважно застосовують історико-порівняльний і статистичний методи. Як допоміжний прийом дослідження застосовується гіпотеза. Теорія народного господарства або політична економія у вузькому значенні слова, маючи метою дослідження форм та типів народного господарства і потім встановлення економічних законів, однаково користується індукцією та дедукцією. К. Воблий вважав, що з ходом часу в політекономії описовий елемент поступається місцем систематичному; паралельно з цим розширюється застосування де­дуктивного методу дослідження за рахунок індуктивного. Економічна політика і наука про фінанси, через практичний характер їх завдань, застосовують індукцію (історико-порівняльну та статистичну) та аналогію. На грунті індуктивних висновків може застосовуватись і дедукція для визначення тих наслідків, до яких спричинять ті чи інші заходи економічної й фінансової політики.

В історії методології будь-якої науки, на погляд К. Воблого, відбувається боротьба двох начал - емпіризму і раціоналізму. При цьому історія наук розвивається так, що спочатку переважає емпіризм, а з ходом часу перевага схиляється на бік раціоналізму.

У процесі боротьби емпіризму і раціоналізму в галузі методології економічної науки український вчений виділив три стадії. Перша - суміш наївного емпіризму з не менш наївним раціоналізмом. Нею відзначається фізіократія і стара класична школа (меркантилізм як дотеоретичну, практично-емпірич­ну систему К. Воблий залишав осторонь). Друга стадія - панування критичного емпіризму (історична школа), потім - перехід до критичного раціоналізму (австрійська школа). Заключна стадія - спроби поєднання емпіризму та раціоналізму з тенденцією до розширення останнього (А. Вагнер, Дж.Н. Кейнс, Л. Косса та ін.).

На жаль, К. Воблий не розвинув свої положення про зв'язок емпіризму і раціоналізму з певними школами політичної економії щодо економічної політики та фінансової науки. Вчений також визнавав, що його схематичне зображення розвитку методології правильне лише в загальному, але не в подробицях, ігнорує велику кількість перехідних відтінків. Однак воно давало загальний керівний напрям при вивченні проблеми класифікації та методології економічних наук в їх історичному розвитку.

У пізніших працях К. Воблий додав до першої групи економічних наук історію економічних учень та економічну (комерційну) географію. До другої групи вчений відніс теорію політичної економії. Третю групу економічних наук становили економічна політика та наука про фінанси. У свою чергу, економічна політика розпадалась на відділи залежно від галузі господарської діяльності: сільськогосподарська, промислова, торговельна, транспортна, банківська тощо. К. Воблий відзначав, що у викладанні ці відділи економічної політики часто виступають як самостійні, спеціальні курси.

Предмет науки про фінанси вчений визначив так: вчення про державні доходи і витрати, державний кредит, фінансове управління та контроль.

Парадокси класифікації. У XIX - на початку XX ст. в економічній науці реально існували дві тенденції: до диференціації (спеціалізації) наук і до утримання їх у лоні політичної економії. Обидві тенденції знаходили своє відбиття і в класифікації економічних наук.

В останній третині XIX ст. вчені помітили прагнення в тодішній економічній літературі до зближення прикладної економії, управлінської і фінансової науки з політичною економією ("поворот до Сміта"). Представники історичної школи прямо повстали проти окремого викладання економічної політики (прикладної економії) від загальної теоретичної частини політекономії. На думку відомого угорського історика економічних учень Ю. Каутца, від такого штучного роз'єднання того, що пов'язане самою природою, важко очікувати будь-якої теоретичної чи практичної корисності. Між вченням і його прикладенням не можна провести строго розмежувальну лінію. Зробити це можливо, лише впадаючи у двоякого роду помилку. З одного боку, довелось би заперечувати історичний характер об'єктивних економічних законів, тобто допустити їх вічність, незмінність, "космополітизм" тощо. З іншого боку, довелось би погодитися з тими вченими (наприклад, К. Рау, Г. Германом), які в основу першої частини політичної економії клали особистий інтерес як єдиний керівний принцип, а в основу другої частини, тобто прикладної економії, - загальний (суспільний) інтерес.

У цьому "повороті до Сміта" ряд відомих вчених (А. Вагнер, Л. Штейн, Г. Симоненко та ін.) вбачали один із суттєвих недоліків тодішньої економічної літератури і підходу "нових істориків" до класифікації.

Співіснування в класифікаціях економічних наук двох тенденцій - диференціації (спеціалізації) наук і зведення їх до політичної економії - призводило до парадоксу: одночасно з диференціацією мало місце ототожнення політекономії взагалі з економічною наукою. Це відбувалося шляхом штучного розширення меж політичної економії до меж економічних наук в цілому, тобто фактичного "поглинання" їх політекономією. Навіть наприкінці XIX ст. академік 1.1. Янжул (1846-1914) звертав увагу на те, що фінансова наука "в багатьох країнах ще не виділена на ступінь самостійної галузі знання і трактується як частина науки про народне господарство або політичної економії". До того ж, як уже було сказано, хоч політична економія виступала вихідним і центроутворюючим елементом, але склад внутрішніх її частин мав різне тлумачення. Навіть К. Менгер, що дав розгорнуту класифікацію економічних наук, не уник одночасного зведення їх до політичної економії. "Під політичною економією, - писав учений, - ми будемо розуміти ту сукупність теоретико-практичних знань про народне господарство (теоретичну національну економію, народногосподарську політику і фінансову науку), яку тепер звичайно охоплюють вказаною назвою". Одночасно назва "політична економія" вживалася і у вузькому смислі - для означення теоретичної, абстрактної науки про народне господарство. Така нечіткість термінології, на думку ряду вчених (К. Менгер, Дж.Н. Кейнс, Г. Шмоллер та ін.), сприяла вживанню терміна "політична економія" поряд з іншими (наприклад, "наука про народне господарство"). Відомий історик економічної думки професор Бернського університету Август Онкен писав, що наука "національна економія", на відміну від традиційної політичної економії, зовсім не досліджує фінансових та податкових питань. Поняття "національна економія", вживане в цьому значенні, отримало права громадянства не лише в Німеччині, а і в інших країнах (Франція, Англія, Італія та ін.). Таким чином, його можна вважати загальноприйнятим. Підтримуючи класифікацію економічних наук К. Менгера, професор Харківського університету Володимир Левитський (1854-1939) одночасно суттєвим недоліком різних шкіл політичної економії вважав нерозуміння їх представниками неоднорідності політичної економії, зведення її лише до якоїсь однієї з чотирьох складових частин. "Для усунення плутанини, яка випливає з однобічного погляду на політичну економію, -підкреслював український вчений, - необхідно визначити завдання економічної науки в усьому складі її частин, тобто окремо завдання теоретичної економії, прикладної економії або економічної політики, науки про фінанси і господарської історії, а також з'ясувати і ті методи дослідження, що властиві кожній із цих галузей економічної науки". В. Левитський вважав, що фінанси в одних випадках - це теоретична наука, а в інших - політика.

Звернемо увагу на те, що група практичних наук постійно поповнювалася, розширювалася за рахунок включення до неї нових галузей спеціалізованого економічного знання. Розвиток фінансової науки привів до виділення в складі її (за аналогією з розвитком і поділом політичної економії на позитив­ну і нормативну) фінансової політики. Класифікацію економічних наук К. Менгера та його послідовників деякі вчені -фінансисти Російської імперії, наприклад професор І.Х. Озеров, критикували за нерозрізнення власне фінансової науки і фінансової політики. Подібне змішання дуже шкодить розвитку фінансової науки. Вона часом заповнюється чужим їй змістом; у ній даються рецепти на різні окремі випадки ігноруються чисто наукові завдання. На змішання фінансової науки з політикою, вважав І. Озеров, чинив вплив також етичний напрям у політичній економії. Вчений закликав до строгого розрізнення чисто фінансової науки, яка ставить і вирішує теоретичні питання, і фінансової політики, що дає вказівки, як здійснювати в даний момент певні практичні завдання.

Іншим парадоксом усіх розглянутих вище класифікацій було те, що, на жаль, у них не відбиті диференціація та інтеграція всередині самої фінансової науки, - явища, які реально мали місце. Так, у другій половині XIX ст. фінансове право, історія фінансів та історія фінансової думки як самостійні наукові дисципліни диференціювалися від науки про фінанси, звичайно, не втрачаючи зв'язку з останньою.

Ця диференціація відбилася в бібліографічних покажчиках фінансової науки. Так, приват-доцент кафедри фінансового права Московського університету П.П. Гензель у своїй "Бібліографії фінансової науки" виділив спеціальні розділи з історії англійських, французьких, німецьких, російських фінансів та фінансів деяких інших країн (Швейцарії, Австрії, Італії, США). Крім того, в покажчику був також розділ "Підручники, збірники та керівництва з історії фінансової науки". Про друге видання підручника "Финансовое право" (1889-1893) професора В.О. Лебедєва читаємо: "Перший випуск присвячений історії фінансової науки; цей розділ опрацьовано дуже докладно і він є видатною монографією з історії фінансової науки; автор розбирає і цитує велику кількість творів, переважно більш старих фінансистів усіх країн; тому перший випуск підручника професора Лебедєва - це, між іншим, важливий бібліографічний посібник з історії нашої науки".

Протягом другої половини XIX ст. в самій фінансовій науці мали місце дві точки зору на її співвідношення з фінансовим правом. Згідно з першою, вчені (А. Вагнер, Л. Штейн, Г. Еллінек, І.Х. Озеров та ін.) заперечували самостійність фінансового права і не визнавали межі між фінансовим правом і фінансовою наукою. Професор Озеров, наприклад, ототожнював поняття "фінанси", "фінансове право", "фінансова наука" і "наука про фінанси" як ідентичні. На його погляд, фінансова наука (або в просторіччі "фінанси") вивчає господарство союзів публічного характеру (держави, общин), тобто сукупність відносин, що виникають на грунті добування і витрачання цими союзами матеріальних засобів; вона досліджує також відбиття різних форм господарства на різних сторонах народного життя.

Інші вчені розрізняли фінансову науку і фінансове право як відносно самостійні наукові дисципліни зі своїми предметом та методами дослідження. Вони зводили завдання науки фінансового права, що трактувались у нормативістському дусі, до вивчення позитивного законодавства.

Професор кафедри фінансового права Санкт-Петербурзького університету Леонід Ходський (1854-1919) визначив фінансову науку як науку про державне господарство, предметом якої вважав систематичне дослідження та оцінку способів добування матеріальних засобів, необхідних державі для виконання її найближчих цілей і способів ведення державних підприємств. Відповідно до цього визначення вчений до складу фінансової науки включив: 1) викладення теоретичних основ різних видів доходів; 2) вивчення діючого фінансового законодавства, тобто фінансове право у тісному смислі; 3) вивчення та критичну оцінку фактичного матеріалу, що відноситься до державного господарства; 4) вироблення раціональних основ для ведення всіх частин державного господарства. Отже, за складом елементів та завданнями фінансова наука, у розумінні Л. Хомського, була набагато ширшою, ніж поняття фінансового права. Як бачимо, останнє становило лише суттєву частину фінансової науки. На думку вченого, фінансове право повинно слугувати вихідним пунктом в усіх фінансових дослідженнях, але воно вже не може вичерпати зміст фінансової науки.

Одним з наслідків виведення фінансової науки за межі політичної економії та врахування нової економічної ролі держави стали класифікації німецьких вчених Роберта Моля та Лоренца Штейна. Парадокс їх полягає в тому, що фінансова наука одночасно розглядається як одна із самостійних так зва­них державних наук і складова частина політики управління. Р. Молль класифікував "державні науки" в такому порядку: 1) загальне вчення про державу; 2) публічне право з поділом на державне і міжнародне право; 3) етика; 4) державна політика з поділом на внутрішню і зовнішню. Внутрішня ж охоплює: а) політику державного правління; б) політику управління. А до цієї останньої віднесені: а) вчення про державний лад; б) політика правосуддя; в) поліцейська наука (або наука про поліцію); г) фінансова наука.

До схеми наук управління Л. Штейн включив: міжнародне право; 2) військову справу; 3) юстицію; 4) внутрішнє управління; 5) державне господарство. Це останнє розпадалось на: а) власне господарську частину або витрачання; б) отримання доходів, яке й становить предмет фінансової науки. У п'ятому виданні свого чотиритомного "Підручника фінансової науки" (1885-1886) Л. Штейн розвинув цю класифікацію наук управління на основі системи поділу праці в державі. Звідси випливали п'ять обширних галузей управління: 1) зносини з іншими державами, звідки виникає управління зовнішніми справами, - міжнародне право; 2) влаштування фізичної сили держави - відомство військове; 3) здійснення існуючого права - відомство юстиції; 4) створення умов для загального розвитку народу - відомство внутрішніх справ; 5) галузь державного (тобто фінансового) господарства, що мала предметом самостійне управління господарським життям держави, а з ним - матеріальні умови всіх інших галузей управління в "працюючій" державі.

Таким чином, економічна і фінансова думка XIX - початку XX ст. відзначена численними спробами класифікації (систематизації) економічної науки. Вони, як бачимо, адекватно відбиті в історії економічних і фінансових учень багатьма відомими їх представниками, в тому числі вітчизняними. Багато з питань класифікації та їх вирішення, на наш погляд, не втратили своєї актуальності й понині.

Дата добавления: 2014-01-04