Палеогеографічні умови

В кембрійському періоді основна маса суші припадала на Гондвану, загальна площа якої перевищувала 100 млн.км². В межах цього материка розташовувались височини, низовинні рівнини і гірські масиви. В силурі рельєф земної поверхні в зв'язку із завершальними фазами каледонського орогенезу стає підвищеним і контрастнішим від кембрійського та ордовицького. Особливо це стосується теперішніх північних континентів, на яких приморські низовини і вирівняні області чергувалися із підвищеними виходами фундаменту (щитами) та молодими гірсько-складчастими спорудами каледонід.
Атмосфера кембрію поступово діставала киснево-вуглекисло-азотний склад. Вміст СО₂ досяг 0,3%, а вміст кисню порівняно із рифеєм зріс у декілька разів. На протязі ордовика й силуру відбувалося подальше зростання в атмосфері концентрації вільного кисню й зменшення частки СО₂. До середини ордовицького періоду (470 млн. років тому) вміст вільного кисню досяг 10% від його концентрації в сучасній атмосфері. Це так звана точка Беркнера-Маршалла, перехід через яку назавжди утверджує кисневу атмосферу.
При цьому рівні, згідно із підрахунками згадуваних дослідників, утворення озону відбувається уже на значній висоті (а не біля поверхні планети, як це було в кінці докембрію) тому ультрафіолетове випромінювання вже не впливало на організми, які знаходились на поверхні материків, що сприяло поступовій колонізації суші першими поселенцями вже у наступному - силурійському періоді.
Слід сказати, що з точкою зору американських геохіміків Л.Беркнера і Л.Маршалла на еволюцію вмісту кисню в атмосфері погоджуються не всі дослідники. Так М.Руттен (1973) вважає, що точка Пастера була досягнута не у венді, а значно раніше, в середині архею, а 10% рівень вмісту кисню - в пізньому рифеї.
Темпи зменшення вмісту в атмосфері СО₂ в кінці раннього палеозою були значно більшими ніж зростання кисню. Так, уже в середньому девоні його стало приблизно в 4 рази менше ніж у силурі, а вміст кисню зріс лише в 1,3 рази. Коливання вмісту СО² у атмосфері тісно пов'язане із зміною температурного режиму поверхні планети. За даними М.І.Будико, при зростанні кількості СО₂ вдвоє у порівнянні із сучасною (0,03%) середня глобальна температура теж зросла би вдвоє. М.А.Ясаманов (1985)приводить графік зміни температурного режиму і концентрації СО₂ в фанерозої, з якого чітко видно, що мінімуми на кривій вмісту СО₂ в атмосфері повністю відповідають епохам зменшення площ із жарким кліматом, росту площ з прохолодним кліматом, зледеніннями і, отже, глобальним похолоданням. Епохи з підвищеним вмістом СО₂ в атмосфері відповідають у часі періодам розширення площ із жарким кліматом.
Перше суттєве зниження загального вмісту СО² в атмосфері відбулось якраз в кінці раннього палеозою, що, очевидно, й стало однією із суттєвих причин тодішнього похолодання (пізньоордовицьке зледеніння).
Сучасний склад атмосфери та гідросфери був досягнутий у девонському періоді.
Згідно із мобілістськими побудовами, теперішні північні платформи (Східно-Європейська, Північно-Американська,Сибірська,Китайська) в кембрії розташовувались в південній півкулі в приекваторіальних широтах і північна півкуля зайнята була в основному океанами. Цим пояснюється той факт, що на перерахованих материках у кембрії панував тропічний та екваторіальний клімат - свідчення чому поширення червоноколірних і соленосних відкладів на Сибірській платформі, рифових археоціатових вапняків тощо. Кліматична зональність у кембрії, очевидно, була згладжена широким розвитком великих морських трансгресій.
Рівномірно теплий клімат кембрію в ордовику змінився чітко вираженою зональністю з покривним зледенінням пізнього ордовика в районі південного полюса. Тогочасний екватор пересікав Північно-Американський континент, Гренландію і проходив південніше Східно-Європейського та Сибірського континентів, тому на них існував тропічний і екваторіальний клімат. Такий тип клімату типовий і для північних частин Гондвани. Тиліти, льодовиковий рельєф та флювіогляціальні відклади фіксуються на північному заході Південної Америки та на північному заході Африки (Західна Сахара), тобто в областях розташованих поблизу південного полюса. В межах Гондвани існували пояси помірного, субтропічного, тропічного та екваторіального клімату, що було обумовлено їх розміщенням в середніх та низьких широтах.
На початку силурійського періоду на континентах продовжували панувати порівняно прохолодні умови. Пізніше відбувалося загальне підвищення температури та аридизація кліматичних обстановок.
Останнє пов'язується із збільшенням територій, зайнятих сушею та зростанням контрастності рельєфу континентів. Клімат нівальних областей змінився на помірно-холодний. Аридні умови існували зокрема на півночі Канади, в північній частині Росії, на Сибірській платформі, в Західній Монголії і Забайкаллі, на Тянь-Шані, Кунь-Луні і ін., де в епіконтинентальних басейнах відкладалися червонокольори, гіпси та доломіти. Екваторіальні вологі умови фіксуються в межах Нової Землі, Уралу, Центрального Казахстану і Алтає-Саянської області за відкладами рифогенних і оолітових вапняків.
В цілому ж для континентів раннього палеозою характерним є панування таласократичних умов у кембрії та ордовику і встановлення чітко вираженого геократичного режиму в другій половині силурійського періоду.

Дата добавления: 2014-01-04