Тема 1. Методологічні основи інвестування

ОРГАНИЗАЦИЯ ПРОИЗВОДСТВА

Курс лекций

Сдано в набор ____ 2004. Подписано в печать 06.10. 2004.

Формат 60х84/16. Бумага офсетная. Печать офсетная.

Усл. печ. л. 5,58. Тираж 300 экз. Заказ № _____.

Отпечатано на множительной технике издательско-полиграфического отдела Учреждения образования

«Гродненский государственный аграрный университет»

Лиц. ЛП № 522 от 16.12.2002.

230008, г.Гродно, ул.Терешковой, 28.

Сутність інвестицій. Структура цінностей, що відносяться до інвестицій. Сутність інвестиційної діяльності.

Форми інвестицій. Валові та чисті інвестиції. Класифікація інвестицій, їх взаємозв’язок.

Інвестиційний цикл і процес. Інвестиційний процес у державі з ринковою економікою.

Інвестиційний ринок та його інфраструктура.

Інвестиційний клімат. Чинники формування інвестиційного клімату. Інвестиційний клімат в Україні.

Напрями створення сприятливих умов інвестування.

ПЕРЕЛІК ПИТАНЬ ДО САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

1. Опрацювання Закону України “Про інвестиційну діяльність” від 18.09.1991 р. №1560-ХИ.

2. Характеристика інвестиційного клімату в Україні.

3. Чинники, що впливають на обсяг інвестицій в економіку.

4. Напрями створення сприятливих умов інвестування в Україні.

1. Поняття інвестицій та інвестиційної діяльності

На початку 90-х років Україна слідом за країнами Центральної і Східної Європи розпочала ринкове реформування економіки.

У сучасних умовах у складній системі економічних зв’язків усе частіше доводиться приймати зважені рішення щодо вкладання коштів в певні об’єкти. Для збереження та приросту капіталу постає необхідність відмовитися від старих засобів накопичення і перейти до тих, які притаманні ринковим відносинам, що об’єднуються під загальною назвою “інвестування”.

Узагальнюючи погляди українських і зарубіжних вчених-економістів на теоретичні положення інвестиційного аналізу, можна дійти висновку про існування певних розбіжностей, насамперед, у тлумаченні поняття “інвестиції”.

Як відомо, в Україні поняття «інвестиції» до 1991 року ототожнювалося з поняттям “капітальні вкладення”. Інвестиції вважалися найважливішим економічним інструментом, який характеризував діяльність будівельного комплексу, і аналізувалися у двох аспектах: як економічна категорія і як процес, пов’язаний з рухом грошових коштів (ресурсів). При цьому основна увага була зосереджена на структурі джерел фінансування капітальних вкладень, договірних відносинах учасників інвестиційного процесу (підрядників, замовників та інших) і ролі банків у фінансуванні та кредитуванні капітальних вкладень. Інвестиції є значно ширшим поняттям ніж капітальні вкладення, а капітальні вкладення є однією із складових інвестицій. Це зумовлено тим, що, на відміну від капітальних вкладень, інвестиції можуть вкладатися не лише у виробничі фонди, а й фінансові активи, інновації та інтелектуальну власність. Також відмінність полягає в тому, що інвестиції здійснюються тільки у високоефективні проекти, результатом яких є обов’язково прибуток.

у розвинених країнах, наприклад США, інвестиції ототожнюють з придбанням цінних паперів, вважаючи капітальні вкладення або зберігання грошей в банку, як повсякденні обов’язкові операції.

В країнах з ринковою економікою капітал може використовуватися в основному у двох напрямах - реальне (вкладання у матеріальні і нематеріальні активи) та фінансове інвестування (вкладання у фінансові активи). Проведений аналіз доводить, що у більшості визначень зарубіжних і вітчизняних вчених поняття “ІнвестиціГ’ пов’язане з реальним, а не фінансовим інвестуванням. Наведемо деякі з них.

Б.Карлоф розкриває зміст інвестицій через таке визначення; “Під інвестиціями розуміють здійснення будь-яких економічних проектів з розрахунком отримати доходи у майбутньому. Традиційно асоціюються з придбанням матеріальних об’єктів, призначених для створення протягом тривалого часу певних благ”.

Дж.М.Кейнс, який вніс вагомий вклад у розвиток інвестиційної теорії, визначає інвестиції як “поточний приріст цінності капітального майна у результаті виробничої діяльності даного періоду” і як “частину доходу за даний період, яка не може бути використана для споживання”.

К.Р.Макконелл і С.Л.Брю зводять інвестиції до витрат на виробництво, накопичення засобів виробництва і збільшення матеріальних запасів.

У Великому економічному словнику за редакцією О.М.Азріліяна інвестиції визначаються як сукупність витрат, реалізованих у формі довгострокових вкладень капіталу у промисловість, сільське господарство, транспорт та інші галузі господарства.

О.Д.Василик розглядає інвестиції як довгострокові вкладення капіталу з метою створення нових і модернізації діючих підприємств, освоєння новітніх технологій і нової техніки, збільшення виробництва й одержання прибутку.

Л.М.Павлова зводить інвестиції до процесу використання сукупних матеріальних, трудових і фінансових ресурсів, спрямованих на збільшення капіталу, розширення, модернізацію і технічне переозброєння виробництва.

Д.М.Черваньов і Л.І.Нейкова наголошують, що “інвестиції як економічна категорія відображають відносини, пов’язані з довгостроковим авансуванням грошових, майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької діяльності, в їхні основні та оборотні фонди, а також у науково-технічний розвиток, якісне вдосконалення виробничої бази та освоєння випуску нових видів продукції від моменту авансування до реального відшкодування й одержання прибутку або соціального ефекту”.

У 1991 році в Україні було прийнято Закон України “Про інвестиційну діяльність”, в якому дається таке визначення інвестицій: “Інвестиціями е всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.

Такими цінностями можуть бути:

• кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери;

• рухоме та нерухоме майно (будівлі, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності);

• майнові права, що випливають з авторського права, досвід та інші інтелектуальні цінності;

• сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навиків і виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих (ноу-хау);

• права користування землею, водою ресурсами, будівлями, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права;

• інші цінності.

Інвестиції у відтворення основних фондів і на приріст матеріально- виробничих запасів здійснюються у формі капітальних вкладень”.

Визначення інвестицій у Законі в основному відповідає міжнародному підходу до уявлень про інвестиційну діяльність як процесу вкладення ресурсів (благ, майнових та інтелектуальних цінностей) з метою отримання прибутку, доходу, дивіденду (соціального ефекту).^

Із Закону випливає, що ототожнювати інвестиції і капітальні вкладення не можна, оскільки інвестиції є набагато ширшою категорією, ніж капітальні вкладення. Однак сьогодні деякі економісти ототожнюють їх. Наприклад,

І.Бернар і Ж.-К.Коллі тлумачать їх як придбання засобів виробництва (у більш широкому розумінні - це придбання капіталу з метою отримання доходу, а в загальноприйнятому - вкладення у цінні папери).

Термін “капітальні вкладення” часто зустрічається в роботах західноєвропейських і американських економістів, а також багатьох інших вчених у галузі бухгалтерського обліку, фінансового менеджменту та інвестиційного аналізу.

У Міжнародних стандартах обліку та аудиту інвестиції визначаються як частина активу, необхідна підприємству для накопичення багатства (капіталу) шляхом вкладення коштів, амортизації капіталу та отримання інших вигод інвестором, подібних доходам від торговельних відносин.

На думку О.М.Шарова, таке ототожнення пов’язане з тим, що “...капітальні вкладення розглядаються як розширення або оновлення виробничих фондів за рахунок власних коштів підприємства, банківських кредитів чи державних субсидій. Саме звідси йдуть постійні вимоги до уряду та банків “збільшити інвестування”. Було б більш точним, якби виробничники прямо сказали, що потребують державних субсидій або довгострокових кредитів для модернізації промислового обладнання та придбання нових технологій”.

У цілому ж поняття «інвестиції» повинне містити предмет вкладень (що вкладати), об’єкти вкладень (куди вкладати) і мету здійснення цього процесу.

Відповідно до Закону предметом вкладень є всі види майнових та інтелектуальних цінностей. Недоліком є те, що до уваги не беруться грошові цінності (їх віднесено до майнових цінностей), які є основним інвестиційним ресурсом, тому їх треба виділяти окремо. Крім того, інтелектуальні цінності (нематеріальні активи) можуть входити і до майнових цінностей. Тому ці терміни не можна протиставляти.

Уточнення потребують і об’єкти інвестиційної діяльності, оскільки в Законі ними вважаються тільки ті, які сприятимуть одержанню прибутку (доходу) або досягненню соціального ефекту. Таким чином, наголошується на меті інвестиційних вкладень, а характеристики об’єктів не уточнюються. Доцільніше було б виділити фінансові активи (кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери) та реальні активи (рухоме та нерухоме майно, майнові права, що випливають з авторського права, досвід та інші інтелектуальні цінності; “ноу-хау”, права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, інші майнові права та Інші цінності).

Щодо мети інвестування, то тут виникає багато суперечностей. Згідно із Законом метою Інвестування є створення прибутку (доходу) або досягнення соціального ефекту.

На думку A.A.Пересади, “дещо неточним...є здійснення інвестицій з метою одержання соціального ефекту. Цей ефект може досягатися не від прямих інвестицій в підприємництво, а через збільшення доходів від інвестиційної діяльності і відповідних надходжень до держбюджету, що використовуються на фінансування соціальних програм. Подібних поглядів дотримується Т.В.Дорошенко, зауважуючи, що “...визначення досягнення соціального ефекту як мети інвестиційної діяльності суперечить сутності інвестицій як економічної категорії....Інвестиція може викликати як позитивний, так і негативний соціальний ефект, але при цьому вона залишається інвестицією”. З наведеним можна погодитися, оскільки метою здійснення інвестицій є тільки економічна вигода, а соціальний ефект визначити більш складно, і ще більш складно включити його у прийняту у ринковій економіці систему розрахунків ефективності інвестицій.

у великій кількості праць іноземних і вітчизняних економістів зазначається, що метою інвестицій є не тільки створення прибутку або досягнення соціального ефекту, а й інші форми забезпечення розвитку і підвищення ринкової вартості підприємства, що знаходить своє відображення у зростанні суми вкладеного капіталу. Так, наприклад, у монографії «Инвестиции», підготовленої Нобелівським лауреатом з економіки В. Шарпом разом з іншими американськими вченими, визначається, що в широкому розумінні «інвестувати» означає розлучитися з грошима сьогодні для того, щоб одержати більшу їх суму в майбутньому».

Таким чином, переглянувши основні теоретичні погляди щодо інвестування, сутність інвестицій можна викласти у такій редакції; інвестиції - це вкладення капіталу (грошових, матеріальних і нематеріальних цінностей) у фінансові та реальні активи з метою отримання прибутку (доходу) і/або зростання вартості капіталу.

Що стосується поняття “інвестиційна діяльність”, то воно визначається Законом України “Про інвестиційну діяльність” як сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій, тобто вона здійснюється на основі:

— інвестування, здійснюваного громадянами, недержавними підприємствами, господарськими асоціаціями, спілками і товариствами, а також громадськими і релігійними організаціями, іншими юридичними особами, заснованими на колективній власності;

— державного інвестування, здійснюваного органами влади і управління України, Автономної Республіки Крим, місцевих Рад народних депутатів за рахунок коштів бюджетів, позабюджетних фондів і позичкових коштів, а також державними підприємствами і установами за рахунок власних і позичкових коштів;

— іноземного інвестування, здійснюваного іноземними громадянами, юридичними особами та державами;

— спільного інвестування, здійснюваного громадянами та юридичними особами України, іноземних держав.

Інвестори - це суб’єкти інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладання власних, позичкових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об’єкти інвестування.

Учасниками інвестиційної діяльності можуть бути громадяни та юридичні особи України, інших держав, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або на підставі доручення інвестора.

Залежно від функцій, які виконує суб’єкт господарювання в інвестиційному процесі, він може бути інвестором, учасником або тим й іншим одночасно.

Інвестори можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності.

Суб’єктами інвестиційної діяльності є держава через свої інституції, господарські товариства, фінансово-кредитні установи, інші учасники.

2. Класифікація інвестицій

Більш детально економічну природу інвестицій можна дослідити за допомогою їхньої класифікації (рис. 1.1).

1. За відтворювальною спрямованістю інвестиції поділяють на валові і чисті. Це пояснюється тим, що основним джерелом інвестування є національний дохід, за рахунок якого утворюється фонд нагромадження, що, у свою чергу, умовно поділяється на фонд відшкодування і фонд відновлення. За рахунок цих фондів і формуються валові і чисті (у їх складі) інвестиційні ресурси.

Валові інвестиції (ВІ) - це загальний обсяг інвестованих коштів в певний період, спрямований на відтворення (нове будівництво, реконструкцію, розширення, технічне переозброєння і на приріст товарно- матеріальних запасів).

Джерелом чистих інвестицій (ЧІ) є фонд відновлення, за рахунок якого формуються нові виробничі фонди. Вони менше валових на величину коштів, що спрямовуються з фонду відшкодування у вигляді амортизаційних відрахувань (А).

Динаміка показника чистих інвестицій відображає характер економічного розвитку країни на тому чи іншому етапі, тому що чисті інвестиції є вкладенням коштів у знову створені виробничі фонди і оновлений виробничий апарат. При цьому можливе виникнення таких макроекономічних пропорцій;

а) ЧІ < О, або А > ВІ, що призводить до зниження виробничого потенціалу, зменшенню обсягів продукції і послуг, погіршення стану економіки;

б) ЧІ = О, або ВІ = А, що засвідчує відсутність економічного зростання;в) ЧІ > О, або ВІ > А, що забезпечує розширене відтворення, економічне зростання за рахунок зростання доходів, темпи якого перевищують темпи зростання обсягу чистих інвестицій.

2. За напрямами вкладення капіталу (формами) розрізняють реальні і фінансові інвестиції (рис. 1.2.).

Рис. 1.2. Форми інвестицій

Фінансові інвестиції — це вкладення коштів у корпоративні права, цінні папери, деривативи, депозитні банківські вклади, інші фінансові інструменти метою отримання доходу.

Реальні інвестиції характеризують вкладення капіталу в матеріальні (відтворення основного і оборотного капіталу) і нематеріальні активи (патенти, ліцензії, “ноу-хау”, технічна, науково-практична, інструктивна, технологічна, проектно-кошторисна та інша документація).

Останнім часом в економічній літературі визначили нові форми інвестицій, які входять до складу реальних інвестицій — інноваційні інвестиції та інтелектуальні інвестиції.

Інноваційні інвестиції — це вкладення в нововведення. Взагалі, при стабільній економіці всі інвестиції повинні бути водночас інноваціями. За умов кризи можливі інвестиції на підтримку діючих технічно відсталих виробничих фондів.

Інтелектуальні інвестиції — це вкладення в об’єкти інтелектуальної власності, що випливають з авторського права, винахідницького і патентного права, права на промислові зразки і корисні моделі.

Визначення співвідношення фінансового та реального інвестування насамперед пов’язане з функціональним спрямуванням діяльності суб’єкта господарювання.

Інституційні інвестори (страхові компанії, інститути спільного інвестування та пенсійні фонди), як правило, основною формою своєї діяльності обирають фінансові інвестиції, оскільки працюють на фінансовому ринку, а реальні інвестиції вони можуть здійснювати тільки у межах законодавства для кожної групи таких інвесторів. Виробники здебільшого здійснюють реальне інвестування у формі капітальних вкладень і придбання нематеріальних активів з метою здійснення реконструкції, розширення, модернізації виробництва, підтримки діючих потужностей тощо. Щодо фінансових інвестицій підприємств, то вони, як правило, пов’язані з короткостроковими вкладеннями тимчасово вільних грошових коштів або пайовою участю в окремих підприємствах і здійснюються на більш пізніх стадіях розвитку суб’єкта господарюванні

У економіках країн, що розвиваються, левова частина інвестицій належать до реальних, у той час, як у розвинених країнах більша частина представлена інструментами ринку цінних паперів. Такі фундаментальні праці як “Инвестиции” В.Шарпа, Г.Александера і Дж.Бейлі, “Основы инвестирования” Л.Дж.Гітмана і М.Д.Джонка, “Принципы инвестиций” З.Боді, А.Кейна і А.Дж.Маркуса, “Управление инвестициями” Ф.Фабоцці присвячені дослідженню саме цих проблем.

У Законі України “Про інвестиційну діяльність” форми інвестицій не наводяться. Вперше вони розглядаються у Законі “Про оподаткування прибутку підприємств” як капітальні, фінансові та реінвестиції. Такий поділ автор вважає помилковим, оскільки капітальні інвестиції відповідно до першого Закону — це інвестиції у відтворення основних фондів і на приріст матеріально-виробничих запасів. Але другий Закон до капітальних інвестицій відносить також придбання нематеріальних активів, які підлягають амортизації. Таким чином, доцільніше було б замінити термін “капітальні інвестиціТ’ на “реальні інвестиції”, який широко застосовується у практиці економічного аналізу і, зокрема, у системі національних рахунків ООН.

Щодо реінвестицій, то їх не можна вважати формою інвестицій через те, що вони характеризують не об’єкт вкладення капіталу, а процес, тобто “здійснення капітальних або фінансових інвестицій за рахунок доходу (прибутку), отриманого від інвестиційних операцій”.

3. За участю інвестора в інвестуванні розрізняють прямі і непрямі інвестиції, а за цілями інвестування - стратегічні і портфельні.

Прямі інвестиції зазвичай здійснюються у виробничий капітал з метою одержання прибутку та участі в управлінні виробництвом. Такі інвестиції передбачають безпосередню участь інвестора у виборі об’єкта інвестування і вкладення коштів. Іноді інвестор послідовно збільшує обсяги прямих інвестицій з метою заволодіння контрольним пакетом акцій (паїв).

Непрямі інвестиції здійснюються через різних фінансових посередників (інституційних інвесторів), які акумулюють і розміщують капітал, переданий у довірче управління, найбільш ефективним способом у різноманітні фінансові активи.

Стратегічні інвестиції передбачають придбання пакету акцій, який дозволяє впливати на управління компанією, а портфельні - одержання поточного доходу або приросту суми вкладеного капіталу.

Стратегічні інвестиції є прямими інвестиціями і вкладаються безпосередньо у реальні активи (виробництво, збут тощо) або забезпечують інвестору вплив на процес управління підприємством. У першому випадку він купує акції напряму, без посередників, а кошти від купівлі акцій поступають емітенту і спрямовуються на розвиток виробництва. У другому випадку він купує крупний пакет акцій на вторинному ринку з метою здійснення контролю за виробництвом 1 збутом емітента. Щодо емітента, то він не одержує грошей за куплені інвестором активи.

Портфельні інвестиції не можна вважати противагою прямим, вони є їх взаємодоповнюючим елементом. Однак між ними є принципова різниця:

1. Прямі фінансові інвестиції дають змогу підприємству реалізувати окремі стратегічні цілі свого розвитку більш швидким і дешевим шляхом. Так, за галузевої або регіональної диверсифікації операційної діяльності, нарощенні обсягів виробництва і реалізації продукції шляхом “захоплення” підприємств- конкурентів у своєму сегменті ринку та інших аналогічних випадках підприємство шляхом відповідних форм фінансового інвестування може придбати контрольний пакет акцій (контрольну частку у статутному фонді) суб’єктів господарювання, максимальна сума купівлі яких складає ненабагато більше половини ринкової вартості їх бізнесу (50% плюс одна акція).

2. Прямі інвестиції мають безпосередній вплив на обсяги капітальних вкладень в економіку, а портфельні мають здебільшого тимчасовий і спекулятивний характер.

3. Мета прямих інвестицій - встановлення контролю над діяльністю підприємства і одержання прибутку від його господарської діяльності. Портфельна інвестиція передбачає одержання стабільного поточного доходу у вигляді відсотків або дивідендів і додаткового доходу у вигляді курсової різниці.

4. Прямі інвестиції відчутно впливають на рівень зайнятості і стан внутрішнього ринку країни, чого не можна сказати про портфельні інвестиції.

5. Портфельні інвестиції є більш ліквідними, ніж прямі. Через цю обставину вони дають можливість заробити “гарячі гроші” (за умов високого розвитку ринку капіталу).

У розвинених країнах критерієм розмежування Інвестицій на прямі та портфельні є 10% об’єкта інвестування. Інвестиція може бути прямою і з меншою часткою участі, однак вона повинна забезпечувати реальний вплив на господарську діяльність об’єкта інвестування. Якщо ж частка участі становить

більше 10%, але реальний контроль над об’єктом відсутній, то інвестиція прямою не вважається.

4. За ступенем ризику виділяють безризикові, середньоризикові та високоризикові інвестиції.

Найважливішими факторами дохідності будь-яких інвестицій є ризик і час. Інвестування не можна розглядати без урахування ризику, тобто вірогідності відхилення величини фактичного інвестиційного доходу від величини очікуваного. Однак потрібно розуміти, що ризик - це не тільки втрати, але і додатковий дохід, тобто разом із ризиком зазнати втрат існує альтернатива отримання додаткових доходів, тобто ризикованість для будь- якого інвестора є альтернативою його дохідності.

Безризиковими вкладеннями капіталу у ряді країн є вкладення у державні цінні папери. Дохідність за ними визначає ставку безпеки, яка використовується для оцінки інших вкладень як точка відліку інвестиційного ризику.

Інвестиції з високим ризиком вважаються спекулятивними з точки зору гарантії отримання певного доходу. Взагалі інвестування і спекуляція - це два різних підходи до інвестування. Інвестування - це процес купівлі активів, про які можна з упевненістю сказати, що їх вартість залишиться стабільною і на них можна буде отримати не тільки позитивний розмір доходу, але навіть передбачуваний дохід. Спекуляція полягає у здійсненні операцій з активами, коли їх майбутня вартість і рівень очікуваного доходу вельми ненадійні. Однак за більш високого ступеня ризику від спекуляцій можна очікувати більш високий дохід.

На думку автора, доцільно виділити три головних відмінності інвестицій від спекуляції:

1. Інвестиції мають межу припустимого ризику. Щодо спекуляції, то вона не передбачає такої межі, а жорсткий зв’язок між майбутнім доходом і ризиком відсутній.

2. Інвестування передбачає отримання стабільного і достатньо високого доходу. Спекуляція зазвичай керується мотивом: купити дешевше - продати дорожче, тобто різницею між витраченим і отриманим капіталом.

3. Інвестування і спекуляція різняться періодом часу. Якщо капітал вкладений на тривалий період (наприклад, у США більше 6 місяців), то це означає, що він інвестований.

Особливу роль в інвестиційній діяльності відіграє фактор часу. Як зазначає А.Маршалл, “очікування є таким самим справжнім елементом витрат виробництва, як і зусилля, і з мірою його накопичення входить до складу витрат, а тому його не слід враховувати окремо від останніх”.

5. За строками інвестування розрізняють інвестиції:

а) довгострокові - як привило, тривалістю понад п’ять років;

б) середньострокові - від одного до п’яти років.

в) короткострокові - тривалістю до одного року (наприклад, державні облігації України, казначейські зобов’язання України, ощадні (депозитні) сертифікати).

6. За регіональною ознакою інвестиції потрібно поділяти на:

- внутрішні - вкладання капіталу фізичними, юридичними особами, а також державою на території даної країни;

- закордонні - вкладання за межами території даної держави;

- іноземні - вкладання іноземних юридичних, фізичних осіб, іноземних держав, міжнародних урядових і неурядових організацій.

7. За формою власності ресурсів інвестування інвестиції поділяють на державні, недержавні та змішані. При цьому останні передбачають фінансування з різних джерел (державних і недержавних). Приватну форму інвестицій у Законі «Про інвестиційну діяльність» доцільніше назвати недержавною, оскільки вона включає інвестування, що здійснюється юридичними особами, заснованими на приватній і колективній власності.

Іноземні інвестиції класифікуються автором як такі тільки за регіональною ознакою (їх можуть здійснювати іноземні юридичні і фізичні особи, а також держави).

3. Інвестиційний ринок та його інфраструктура

У найбільш широкому розумінні інвестиційний ринок - це іиісце, де громадяни та організацн, які хочуть позичити гроші, зустрічаються із тими, у кого ці гроші є.

Інвестиційна діяльність завжди починається з ринку, оскільки заощаджень і поточних доходів потенційному інвестору для початкового капіталу, як правило, не вистачає. Крім того, інвестор завжди намагається залучити до справи позичковий або залучений (акціонерний капітал) з метою зменшення ризику і розподілу ризику відповідальності.

Стан інвестиційного ринку в цілому і окремих складових його сегментів характеризують такі елементи, як попит, пропозиція, ціна і конкуренція

В країнах з ринковою економікою інвестиційний попит і пропозиція врівноважуються через механізм ціноутворення на базі цін рівноваги на об’єкти інвестування. Система цін рівноваги формується мікроекономічними пропорціями у народному господарстві, основною з яких є співвідношення: інвестиції - приріст інвестиційних товарів. При цьому ринок характеризується випереджуючим розвитком інвестиційної пропозиції і відносно стабільним попитом.

Для стимулювання інвестиційного попиту товаровиробників і розвитку конкуренції між ними держава застосовує систему заходів антимонопольного регулювання.

Механізм дії ціни рівноваги знаходить свій вираз у наступному.

Інвестор, вкладаючи кошти, розраховує отримати максимальний прибуток (дохід) за мінімальних витрат. Він віддає перевагу активам з найбільшою нормою прибутку на вкладений капітал. Зазначені активи приваблюють велику масу капіталу, що призводить до структурних зрушень на інвестиційному ринку. Попит на активи починає перевищувати пропозицію, і їх

ціна збільшується. їх висока ринкова ціна є індикатором їхньої привабливості для інвесторів з точки зору віддачі на вкладений капітал.

Переливання інвестицій у вказані активи призведе, у підсумку, до розширення їх пропозиції і, як наслідок, до зниження ціни. Інвестиції ж спрямовуються до нових високоприбуткових видів вкладень.

Економічна теорія і практика країн з ринковою економікою виробили різноманітні комплекси заходів впливу, що стимулюють або обмежують інвестиційні попит і пропозицію.

в залежності від стану економіки (рівня інфляції, дефіцитності держбюджету тощо) застосовуються різні концепції державного регулювання. При цьому будь-яка концепція базується на двох поставлених цілях:

1) кінцева - зростання національного доходу, зайнятість населення, зниження темпів інфляції;

2) проміжна - співвідношення між попитом і пропозицією на інвестиції, процентні ставки, динаміка грошової маси.

Досягнення проміжних цілей означає зміну фінансових (грошових) факторів, які потім впливають на сферу виробництва у заданому поставленими цілями напрямі.

Загальними макроекономічними задачами є: збільшення обсягів виробництва і зайнятості, стабілізація цін, збільшення темпів зростання національного доходу, оптимізація платіжного балансу. Вирішення цих задач є основою стабільного розвитку кожної країни.

Кожному інвестору потрібно знати, на який ступінь активності інвестиційного ринку йому необхідно орієнтуватися при розробці інвестиційної стратегії і формуванні інвестиційного портфеля.

Для кон’іоктури інвестиційного ринку характерні такі стадії: підноіи кон’юнктури, кон’юнктурний бум, послаблення кон’юнктури, кон’юнктурний спад (рис. 1.3).

Рис. 1.3. Стадії кон’юнктури інвестиційного ринку

Підйом кон’юнктури пов’язаний з підвищенням активності ринкових процесів у зв’язку з пожвавленням економіки в цілому. Обсяг попиту на об’єкти інвестування зростає, ціни також, розвивається конкуренція серед інвестиційних посередників.

Кон’юнктурний бум характеризує стрімке зростання попиту на всі об’єкти інвестування, яке пропозиція задовольнити не може. Ціни на об’єкти інвестування зростають, підвищуються доходи й інвестиційних посередників.

Послаблення кон’юнктури пов’язане зі зниженням інвестиційної активності у зв’язку з економічним спадом, відносно повним насиченням попиту на об’єкти інвестування і деяким надлишком їхньої пропозиції. Для цієї стадії характерні спочатку стабілізація, а потім і зниження рівня цін на більшість об’єктів інвестування. Відповідно знижуються доходи інвесторів та інвестиційних посередників.

Кон’юнктурний спад на інвестиційному ринку є найбільш несприятливим періодом з позиції інвестиційної активності. Він характеризується найнижчим рівнем попиту і скороченням обсягів пропозиції об’єктів інвестування. Ціни на ці об’єкти знижуються. Інвестиційна діяльність стає збитковою.

Інвестиційний ринок розвивається циклічно. Тому потрібно систематично вивчати стан кон’юнктури для формування ефективної інвестиційної стратегії і прийняття економічно обґрунтованих рішень.

Процес вивчення інвестиційного ринку складається з низки послідовних етапів, на яких здійснюється оцінка і прогнозування:

1) іиакроекоіюмічних показників розвитку інвестиційного ринку. Результат цієї оцінки використовується для галузевої диверсифікації інвестиційної діяльності;

2) інвестиційної привабливості галузей (підгалузей) економіки;

3) інвестиційної привабливості регіонів. Результати цієї оцінки використовуються для регіональної диверсиоікації інвестиційної діяльності, особливо у сфері реального інвестування;

4) привабливості окремих компаній і фірм. Результати цієї оцінки використовуються для прийняття тактичних інвестиційних рішень.

Така послідовність вивчення інвестиційного ринку і окремих його сегментів дозволяє отримати надійну інформацію для розробки інвестиційної стратегії.

На рис. 1.4 наведена схема ринкових відносин, суб’єктом яких є інвестор.

У загальній теорії інвестицій загальновизнаним вихідним положенням є рішення домогосподарств про розподіл їх доходу на споживання і заощадження, де заощадження через систему фінансових посередників чи прямо спрямовуються для потреб інвестування. Визначальною в цьому є споживча економічна поведінка, гранична схильність до споживання або заощадження.

Проявом другої половини XX сторіччя, коли в більшості країн світу утвердились стабільні інфляційні тенденції, споживча поведінка людей змінилась. Замість заощадження коштів на «чорний день» чи з метою накопичення коштів на коштовну покупку громадяни беруть кредити.

Набагато більше, ніж споживча поведінка населення, в сучасному ринково-демократичному суспільстві на стан інвестицій впливають рішення підприємств про розподіл прибутків для дивідендів чи реінвестування, інституційні рішення держави про норми амортизації та ставки оподаткування, менеджерські рішення корпорації про стратегію корпоративного розвитку щодо розширення ринку чи галузевої переорієнтації тощо.

Інвестиційний ринок є більш динамічним і нестабільним, порівняно з ринком споживчих товарів. Якщо досліджувати трендові характеристики руху споживчих та інвестиційних витрат, то вони близькі до значення позитивного зростання відповідно до трендових характеристик зростання ВВП чи національного доходу. Проте у коротко- та середньострокових періодах спостерігаються більш глибокі коливання інвестиційних витрат порівняно зі споживчими.

Ринок реальних активів (іноді застосовується термін: матеріальних або фізичних активів) пропонує інвестиційні товари і послуги; нерухомість, ділянки під забудову (іпотечний ринок); обладнання, будівельні матеріали, дослідні, конструкторські, будівельні, монтажні,

пуско-налагоджувальні та інші роботи і послуги (підрядний ринок); нові технології, ліцензії, патенти на винаходи і відкриття, досвід, знання, “ноу- хау”, інжинірингові послуги (ринок інтелектуальних цінностей). На ринку робочої сили реалізується робоча сила як інвестиційний товар, тобто продається здатність до праці за наймом. До ринку реальних активів також відносять інвестиції у предмети колекціонування, у дорогоцінні метали та інші матеріальні цінності.

Реальні активи можуть реалізовуватися на умовах “спот” (в прямому розумінні впродовж декількох днів) або за ф’ючерсними контрактами, тобто поставки товарів здійснюються по закінченні певного часу, наприклад, шести місяців або року.

Основним інвестиційним товаром є продукція проектно-дослідних, будівельних, монтажних підприємств, організацій, фірм та постачальників матеріально-технічних ресурсів, яка загалом забезпечує інвестиційний процес.

Зазвичай ринок інвестиційних товарів формується в рамках певного регіону, оскільки ці об’єкти, як правило, прив’язані до місця їхнього споживання. Цей ринок тільки тоді добре виконує свої функції, коли на роль підрядника претендує не одна фірма (монополіст), а декілька. Чим більше у регіоні фірм, що спеціалізуються на виробництві того чи іншого інвестиційного товару, тим вище рівень конкуренції і нижче ціна реалізації.

Ринок фінансових активів включає грошовий, кредитний і фондовий ринки.

На грошовому ринку здійснюється короткострокове інвестування коштів. На цьому ринку перебувають в обігу фінансові активи, термін обігу яких не перевищує одного року: короткострокові казначейські зобов’язання, ощадні (депозитні) сертифікати, векселі, короткострокові облігації тощо. На ринку грошей корпорації залучають кошти для підтримки обігового капіталу в разі виникнення тимчасових короткострокових потреб у грошових коштах. Фінансові інститути, зокрема комерційні банки, залучають кошти на такому ринку для надання позичок іншим суб’єктам ринку та для підтримки ліквідності на належному рівні. Короткострокові цінні папери на грошовому ринку більш ліквідні і характеризуються меншими коливаннями цін, ніж на рикну капіталів, тому здійснення інвестицій на цьому ринку менш ризикове.

Ринок капіталів об’єднує кредитний і фондовий ринки. На ньому надаються середньо- та довгострокові кредити, перебувають в обігу середньо- та довгострокові боргові цінні папери, а також інструменти власності - акції, інвестиційні сертифікати, для яких термін обігу не встановлюється. Емітуючи акції та облігації, залучаючи банківські кредити, корпорації формують на ринку капіталів фінансові ресурси, необхідні для модернізації і розширення виробництва, впровадження нових технологій, освоєння нових видів продукції. Фізичні особи та будівельні організації залучають кошти для придбання та будівництва нерухомості. Фінансові інститути формують власні фінансові ресурси, які перебувають у їх використанні протягом усього періоду функціонування і забезпечують економічне зростання та економічну стабільність фінансового інституту.Рух інвестиційних товарів та фінансових активів на інвестиційному ринку забезпечується елементами інвестиційної інфраструктури (рис. 1.5). В країнах з розвинутою ринковою економікою мережа цих елементів дуже розгалужена. Основна задача інвестиційної інфраструктури - обслуговування інвестиційної сфери, задоволення інвестиційного попиту.

Рис. 1.5. Інфраструктура інвестиційного ринку

Оскільки інвестиційний ринок — це вільне від державного управління підприємництво, що базується на різних, переважно приватних, формах власності і вільному обміні інвестиційних активів між виробниками і споживачами з цінами попиту і пропозиції, то і число представників кожного елементу інвестиційної інфраструктури повинне бути значним. В іншому випадку монополізація функцій того чи іншого елементу інвестиційної сфери призводить до зростання цін на інвестиційний актив і породжує інфляційні процеси.

Таким чином, інвестиційний ринок - це система, що включає:

1) суб’єктів (інвесторів, підрядників, замовників, проектні і науково- дослідні організації тощо);

2) об’єкти (матеріальні і нематеріальні);

3) інфраструктуру ринку (банки, біржі, недержані пенсііїні фонди, страхові компанії, інвестицііїні компанії, інвестиційні фонди, інжиніринго- консалтингові фірми, суд, арбітраж тощо).

4) ринковий механізм;

5) контроль з боку держави за дією ринкового механізму.

4. Інвестиційний процес та його стадії

Об’єктивною основою інвестиційної діяльності є інвестиційні цикли. Процес, який реалізується протягом часу здійснення інвестицій визначається як інвестиційний цикл.

Інвестиційний цикл - це комплекс заходів від моменту прийняття рішення про інвестування до завершальної стадії інвестиційного проекту.

Інвестиційний цикл складається з трьох фаз: нередінвестиційної, інвестиційної та експлуатаційної.

Різноманітність видів інвестиційних циклів та їх складний взаємозв’язок зумовили щироке використання на практиці поняття інвестиційний процес.

Поняття „інвестиційний” процес застосовується у більш вузькому тлумаченні понятті „інвестиційна діяльність”. Він зазвичай пов’язується з обґрунтуванням і реалізацією інвестиційних проектів.

Значні широкомасштабні проекти мають велику кількість стадій їх виконання.

Найбільш характерними стадіями інвестиційного процесу є наступні:

• Мотивація інвестиційної діяльності.

• Обгрунтування доцільності інвестицій.

• Страхування інвестицій.

• Фінансування інвестицій.

• Освоєння інвестицій.

• Введення об’єкта в дію.

• Інвестування оновлення та розвитку виробництва.

Зазвичай інвестиційний процес розпочинається з мотивації діяльності. Основним мотивом інвестиційної діяльності є надлишок певних коштів у суб’єкта господарювання або приватної особи, яких не влаштовують відсотки за банківськими депозитами. Інвестор, який є власником цих нагромаджень, прагне придбати на інвестиційному ринку фінансові активи або інвестиційні товари, тобто вкласти капітал.

Тільки мотивів займатися інвестиційною діяльністю ще замало, щоб опанувати якийсь певний проект. Як правило, власникові нагромаджень важко зупинитись на якомусь конкретному проекті, оскільки у нього немає впевненості в тому, що інвестиції принесуть прибуток, крім того, вони взагалі можуть бути втрачені.

З метою забезпечення охорони інвестицій при виборі проекту проводиться ціла низка передінвестиційних досліджень: вивчаються всі інвестиційні ризики, проводяться маркетингові дослідження, оцінюються напрями інвестування. Обґрунтування доцільності інвестицій потребує розгляду якомога більшої кількості інвестиційних проектів з метою вибору найкращого. Зазвичай в цій справі інвестору допомагають інші учасники інвестиційного процесу (посередники).

Інвестиційні проекти, особливо масштабні страхуються і перестраховуються компаніями державної та приватної системи страхування.

Як правило, для здійснення інвестиційного проекту, особливо великого, інвестору не вистачає власних коштів і він прагне одержати позичковий або залучений капітал, тобто використати, крім власних, інші джерела фінансування. Визначення джерел інвестиційних ресурсів, обґрунтування їх структури передує інвестуванню, воно необхідне для залучення інших учасників інвестиційного процесу.

Освоєння інвестицій означає їхню капіталізацію, тобто створення фінансових та реальних активів.

Введенням в експлуатацію не закінчується реалізація інвестиційного проекту. У процесі експлуатації проект потребує нових інвестицій для підтримки виробництва та його розвитку.

Інвестиційні процеси в державі з ринковою економікою і при адміністративно-регулюючій системі господарювання суттєво різняться.

У державі з ринковою економікою інвестиції здійснюються з метою розвитку держави, реалізації соціальних програм, отримання прибутку приватними інвесторами. Метою здійснення інвестиційної діяльності при адміністративно-регулюючій економіці є потреби держави: укріплення

державної міці, зростаючі витрати на адміністративний апарат тощо.

Відмінності присутні і в процесі обґрунтування доцільності інвестицій. При адміністративній системі - це є рішення виконавчих органів, зіставлення прогнозних показників ефективності капітальних вкладень з нормативними. В ринковій економіці проводиться дослідження та оцінка інвестиційних ризиків, розробка заходів протидії ризикам, розрахунок внутрішніх показників ефективності.

Страхування відсутнє в адміністративній системі.

Фінансування інвестицій в державі з адміністративною системою регулювання економіки здійснюється за рахунок бюджетних коштів у галузевому і територіальному розрізах, в ринковій економіці - присутні альтернативні джерела фінансування.

У сучасних умовах Україна постала перед об’єктивною необхідністю активізації інвестиційного процесу. Структурне і якісне оновлення виробництва й створення ринкової інфраструктури відбуваються практично повністю шляхом і за рахунок інвестування.

Інвестиційний процес потребує поглибленого дослідження, оскільки він відіграє ключову роль в економіці держави. Тільки за допомогою реальних інвестицій можна забезпечити структурну перебудову народного господарства, науково-технічний прогрес і зростання економіки. Разом з тим, протягом тривалого часу інвестиційна сфера дестабілізуюче впливала на економіку України. Внаслідок фізичного і морального старіння основних виробничих фондів, величезних понаднормативних запасів товарно-матеріальних цінностей у промисловості наприкінці 80-х років відбувся спад виробництва і, як наслідок, скорочення обсягів вкладень в інвестиційну сферу.

5. Інвестиційний клімат та чинники його формування

В сучасних умовах обмеженість в інвестиційних ресурсах стримує процес формування ринкової економіки в Україні. Результативність інвестування залежить від заходів у напрямку покращення інвестиційного клімату з тим, щоб зробити його сприятливим для вкладення коштів в українську економіку.

Аналіз показників, що характеризують інвестиційну діяльність в Україні, свідчить про її величезне скорочення, у попередні роки у зв’язку з відсутністю чітко розробленої концепції і програми розвитку інвестиційної діяльності посилились негативні тенденції зміни структури капітальних вкладень по галузях економіки.

Зменшувались капіталовкладення в інвестиційні галузі (машинобудування, промисловість будівельних матеріалів, будівництво), що призвело до обмеження можливості швидкого відтворення основних виробничих фондів і

оновлення виробничого потенціалу.

Збільшувалась частка капітальних вкладень, що були спрямовані на розвиток галузей з випуску проміжної продукції, тим самим надаючи економіці

сировинного характеру.

У сучасних умовах обмеженість інвестиційних ресурсів стримує процес формування ринкової економіки в Україні. Результативність інвестування залежить від заходів, спрямованих на покращення інвестиційного клімату з тим, щоб зробити його сприятливим для вкладання коштів в українську

Інвестиційний клімат держави - це сукупність політичних, правових економічних та соціальних умов, що забезпечують та сприяють інвестиційній діяльності вітчизняних та закордонних інвесторів.

Сприятливий інвестиційний клімат має забезпечити захист інвестора від інвестиційних ризиків (непередбачених фінансових втрат капіталу та доходів). Сукупність інвестиційних ризиків всебічно характеризує інвестиційний клімат від несприятливого до сприятливого.

Враховуючи стан економічного потенціалу й обмежені внутрішні економічні можливості впродовж всього періоду трансформації економіки.

українська держав намагається створити сприятливі ринкові умови для розвитку інвестиційної сфери. У макроекономічній політиці наголос робиться на створенні передумов зростання інвестицій - послаблення інфляції, забезпечення оптимальних відсотків за депозитами і вкладеннями, зниження відсоткових ставок за кредитами, скорочення заборгованості та зростання споживчого попиту населення.

До чинників, що забезпечують подолання або зниження ризиків для інвесторів в Україні, належать:

1. рівень розвитку продуктивних сил та стан інвестиційного ринку:

• стан та структура виробництва;

• рівень розвитку робочої сили;

• стан ринку інвестицій, інвестиційних товарів та ринку цінних паперів;

2. правове поле держави та політична воля влади:

• створення відповідної законодавчої і нормативної бази;

• досягнення стабільності національної грошової одиниці;

• валютне регулювання;

• забезпечення привабливості об’єктів інвестування;

3. стан фінансово-кредитної системи та діяльність фінансових посередників:

• рівень інвестиційної діяльності банків;

• рівень розвитку парабанківської системи;

• інвестиційна політика НБУ;

4. статус іноземного інвестора:

• режим іноземного інвестування;

• діяльність міжнародних фінансово-кредитних інститутів;

• наявність вільних економічних та офшорних зон;

5. інвестиційна активність населення:

• відносини власності в державі;

• виконання державної програми приватизації.

Рис. 1.9. Чинники, що формують інвестиційний клімат держави

Дата добавления: 2014-01-04