О. В. Соснін

На нинішньому етапі розвитку українського суспільства інформаційна політика є важливою складовою зовнішньої і внутрішньої політики держави й охоплює всі сфери життєдіяльності суспільства. Ми живемо в епоху, коли інформація і статистика правлять світом, формалізуючи відносини між людьми і державою. Вважається, що радіо, телебачення, Інтернет дають нам правильне уявлення про реальність. Однак наша свідомість, а отже, телебачення і преса, мають відбиток тоталітарного мислення.

Характеризуючи основні блоки питань, що існують в інформаційній сфері України, в правовій площині слід виділити застаріле, неузгоджене та неефективне законодавство.

Так, ключові акти в галузі інформаційної діяльності ухвалювалися на початку 90-х років минулого століття. Це стосується Законів України «Про інформацію», «Про телебачення і радіомовлення», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» тощо. Попри велику кількість змін деякі з цих актів вимагають повної переробки або заміни, оскільки не відповідають сучасній ситуації в інформаційному просторі.

Негативним фактором є неврегульованість питань щодо використання юридичними особами таких технічних засобів та систем безпеки, які пов’язані зі зняттям аудіо, відео інформації, що відкриває широкі можливості для порушення конфіденційності приватного життя, незаконного зняття інформації.

Нарешті слід відзначити суто декларативний характер Закону України «Про основи національної безпеки України», норми якого фактично є запозиченими з російського закону «Про безпеку», а тому закон, по-перше, не враховує інтереси і завдання Української держави, по-друге, не передбачає механізмів захисту національної безпеки, по-третє, не створює критеріїв оцінки ефективності цієї діяльності.

В організаційній площині має місце неузгодженість компетенції органів державної влади, в діяльності яких реалізуються завдання щодо захисту інформаційної безпеки. До того ж останніми

Таким чином, наукове осмислення комплексу проблем, пов’язаних з розробкою та втіленням у життя державної політики в інформаційній сфері, сьогодні набуває особливого значення тому, що їх розв’язання сприятиме розвитку в Україні інформаційного суспільства, забезпеченню національної та інформаційної гідності та безпеки, гармонізації національного законодавства зі світовим.

Тут можна виділити три комплекси питань, які диференціюються відповідно до природи правових норм, що складають їх нормативно-правову базу.

По-перше, це інформаційна безпека людини і суспільства, що базується, передусім, на нормах природного права і вимірюється ступенем свободи від втручання держави та інших осіб, можливостями самореалізації та самовизначення.

По-друге, це інформаційна безпека держави, побудована на позитивному праві й пов’язана із застосуванням обмежень, заборон, жорсткою регламентацією, і невід’ємним елементом якої є сила державного примусу.

По-третє, це інформаційна безпека суб’єктів підприємницької діяльності, яка, насамперед, повинна визначатися законодавством щодо захисту конкуренції, регулювання економіки тощо.

Комплекс питань інформаційної безпеки людини та суспільства складається з таких векторів і забезпечує:

· інформаційні права і свободу людини і громадянина;

· захист людини від неправомірного інформаційного втручання;

· захист національної, культурної і духовної ідентичності від неправомірного втручання;

· дієздатні правові та організаційні механізми захисту відповідних прав тощо.

Комплекс питань інформаційної безпеки держави включає такі сфери державної діяльності, як:

· захист та обмеження обігу інформації з метою її убезпечення;

· захист інформаційної інфраструктури держави;

· безпека розвитку інформаційної сфери держави;

· захист національного інформаційного ринку;

· попередження інформаційного тероризму та інформаційної війни, використання інформаційної зброї.

Комплекс питань інформаційної безпеки суб’єктів підприємницької діяльності охоплює такі вектори, як:

· захист комерційної таємниці;

· забезпечення захисту комерційної інформації органами державної влади;

· державний контроль за засобами захисту власної інформаційної безпеки, які використовуються комерційними підприємствами;

· дотримання безпечних параметрів інформаційних послуг та продуктів, які ними постачаються.

Інформаційна політика має реалізуватися як системою інститутів публічної влади, так і інститутами громадянського суспільства, до компетенції яких входить вирішення питань щодо створення безпечних умов функціонування і розвитку інформаційної сфери.

Специфіка форм та методів її проведення зумовлюється, насамперед, складними і багатогранними характеристиками самої інформації й інформаційних відносин.

Ключовою є проблема балансу між інформаційними свободами людини і необхідністю державного втручання в інформаційні відносини. Її вирішення полягає у створенні дієвих механізмів захисту громадянами своїх прав та механізмів контролю з боку інститутів громадянського суспільства.

Потреби дотримання демократичних принципів вимагають від держави переважно застосовувати опосередковані економічні методи регулювання інформаційної сфери, допускаючи безпосереднє адміністративне втручання лише у вичерпному переліку випадків.

Обов’язковою вимогою є принцип адекватності способів і методів захисту інформаційної безпеки конкретним загрозам. Цей принцип є стримуючим фактором від можливих утисків демократичних принципів та громадянських свобод під приводом захисту інформаційної безпеки.

Визначаючи можливі ключові основи концепції інформаційної безпеки України слід відзначити наступне.

Недоцільність формування системи напрямів державної діяльності щодо захисту інформаційної безпеки на основі класифікації можливих загроз національним інтересам в інформаційній сфері, як це робиться у більшості національних нормативно-правових актів та концепцій з цих питань. Адже такі категорії як «інтереси» та «загрози» мають мінливий та суб’єктивний характер, ступінь їх захищеності важко оцінювати. А правове регулювання вимагає стабільності та наявності чітких критеріїв оцінки відповідності закону, ефективності захисту тощо.

Настав час розглядати інформаційний ресурс держави як самостійну систему, як функціонально-структурну одиницю національного господарського комплексу України, яку потрібно підпорядкувати державним владним структурам.

Функції управління національними інформаційними ресурсами всебічні: розробка концепції, стратегії, планування (прогнозування, моделювання, програмування), організація виробництва змістовного інформаційного ресурсу, координація, мотивація, контроль та облік виконання поставлених задач (оцінка ефективності), забезпечення збереження його цілісності, збагачення та розвиток. До того ж слід усвідомлювати, що всі ці процеси мають відбуватися в контексті проблеми створення інформаційного права для єдиного світового інформаційного простору, а саме поняття «інформаційного права» різними спеціалістами висвітлюється неоднаково, що випливає із самого предмета правових відносин, пов’язаних з інформаційним ресурсом. Врахуємо те, що відносини, пов’язані з формуванням та використанням інформаційних ресурсів, не були сферою спеціального правового регулювання. Тому сьогодні інформаційне право визначається як сукупність юридичних норм та інститутів, що регулюють відносини у інформаційній сфері.

За ознакою предметів правового регулювання в сфері інформаційних ресурсів можна сформулювати деякі принципи:

· структурування інформаційних ресурсів за основними видами суспільно значимої діяльності — економічної, політичної, управлінської та ін.;

· відкритість і доступність інформаційних ресурсів за дотримання порядку охорони, правил використання інформаційного ресурсу конкретного суб’єкта, забезпечення доступу і користування ресурсами кожною людиною при балансі категорій «свобода» і «рівність»;

· об’єднання і нормативне оформлення публічних і приватних інтересів у інформаційній сфері, зниження рівня фактичної нерівності в процесі користування інформаційними ресурсами різними структурами суспільства;

· безпека інформації для розвитку особистості й суспільства, припинення зловживання свободою інформації та дотримання встановлених державою правил її використання;

· економічність використання інформаційних ресурсів публічного сектору, одержання максимального ефекту від інноваційних процесів на основі інформаційних технологій і комунікацій при їх використанні.

Право, шляхом встановлення і застосування формальної рівності людей перед законом, має збалансувати співвідношення свободи і фактичної рівності у володінні і користуванні інформаційними джерелами і ресурсами на благо людини і суспільства.

Аналіз генезису інформаційного ресурсу і системоутворювального елементу соціально-правового середовища, яким є документ, дає змогу стверджувати, що за своїми доктринально-генетичними основами інформаційне право варто віднести до категорії природно-правових юридичних дисциплін, оскільки воно встановлює і захищає природні права людини і громадянина на інформацію як основу його життєдіяльності. Зв’язок із суб’єктом-власником інформації за такого визначення відбувається лише опосередковано, тому що за кожною формою і засобом подання інформації для доступу обов’язково присутній суб’єкт — автор рукопису чи вже опублікованої роботи, державний орган, приватна особа зберігач або власник документованої інформації.

Водночас проблеми інформаційного права стають темою обговорення у спеціальних наукових виданнях, а також розглядаються у поєднанні з суспільними відносинами, тому що інформаційне право часто відносять до публічного права. Тобто інформаційні відносини розглядаються як предмет правового регулювання, до якого входять: суб’єкти інформаційних відносин, правовий режим отримання, передачі, зберігання і використання інформації, юридичні режими користування базами та банками інформації, інформаційні правовідносини, юридична відповідальність за порушення норм інформаційного законодавства.

Зокрема правовий режим інформації — це нормативно встановлені правила, що визначають ступінь відкритості (закритості) інформації, порядок її документування, доступу, зберігання, поширення і захисту. Без закріплення основ правового режиму інформації неможливо не тільки встановити цивілізовані інформаційні відносини між державою, з одного боку, юридичними і фізичними особами, з другого, але й між юридичними особами (підприємствами, фірмами, організаціями) та фізичними особами. Він є найважливішим інструментом формування необхідного балансу між потребою у вільному обміні інформацією і рівнем обмежень на її поширення і комплексним правовим інститутом, оскільки передбачає обов’язковість визначення форми подання інформаційного продукту, форми власності й виняткових прав його творців або власників, категорії доступу, засобів захисту, зокрема й застосування методів і засобів цивільного права, включаючи інститут інтелектуальної власності, а також засобів і методів конституційного, адміністративного, кримінального права.

У структурі правового регулювання відносин, пов’язаних з інформаційними ресурсами, можна виділити два рівні правового регулювання.

Перший рівень — встановлення правового режиму інформаційних ресурсів серед інших складових інформаційної інфраструктури (інформаційні технології і комунікації), без яких немає процесу інформатизації і використання інформації. Другий рівень правового регулювання в інформаційній сфері пов’язаний із встановленням правового статусу суб’єктів, що беруть участь в інформаційних процесах, мають справу з інформаційними ресурсами. Не усвідомивши питання правової природи і характеристики предметів відносин, з одного боку, і прав та обов’язків, з другого боку, встановити порядок відносин, пов’язаних зі створенням, використанням названих ресурсів у будь-якій сфері суспільного життя неможливо. Спроба описати процес руху від індивідуального знання до колективного і загального через категорії «інформація» й «інформаційний процес» має не лише пізнавальне значення. Алгоритм цього процесу дає змогу фіксувати сфери правового регулювання відносин і поводження суб’єктів на визначених етапах роботи з інформацією, виявити об’єктивно зумовлені предмети нормативного (правового, технічного й іншого) регулювання в інформаційній сфері.

Правовий режим інформації є юридичною основою формування, поширення, використання і захисту інформаційних ресурсів. Обов’язковими вимогами, завдяки яким інформаційний ресурс входить до системи правових відносин і одержує повноцінні гарантії у процесі взаємодії суб’єктів щодо конкретних об’єктів даного ресурсу, є:

· порядок документування інформації;

· право власності на окремі документи й масиви документів;

· доступ до інформації;

· порядок правового захисту інформації.

Деякі автори пропонують визначити інформаційне право як систему соціальних норм і відносин, які виникають у інформаційній сфері та охороняються державою. За таких умов основними об’єктами правового регулювання є інформаційні відносини.

Розглядаючи проблеми інформаційного ринку, варто зауважити, що інформація по суті, у загальному значенні, є однією з форм існування матерії. Необ´рунтований підхід до інформації як до товару призводить до її неправильного розуміння. Водночас правовий режим інформаційних ресурсів — це встановлені законодавством правові норми регулювання суспільних інформаційних відносин, які запроваджують режим відкритості (закритості) інформації, порядок і правила віднесення відомостей до категорії обмеженого доступу, забезпечення режиму таємності (конфіденційності), гарантування права власності на інформацію та правового захисту інтересів суб’єктів інформаційної діяльності. Правовий режим є основою балансу між потребою у вільному обміні інформацією і допустимими обмеженнями на її поширення в інтересах національної безпеки та іншої суспільної необхідності. Тільки правовий режим інформації є основою для встановлення режиму доступу інших держав до інформаційних ресурсів України та важливою умовою забезпечення їх рівноправного використання в процесі міжнародного інформаційного співробітництва. Цей режим диктує всім суб’єктам інформаційних відносин правила поводження з певним видом інформаційних ресурсів.

Законодавче визначення ринку інформаційних послуг та продуктів, або «інформаційного ринку» дасть можливість ефективніше реалізовувати державну політику щодо розвитку та підтримки вітчизняних засобів масової інформації, телекомунікацій та інформаційних ресурсів. Саме такий ринковий підхід забезпечить, з одного боку, прозорі та чесні механізми державного регулювання, а з іншого.— можливість підтримки вітчизняних виробників у цій сфері як комерційних підприємств.

Також саме з позицій забезпечення чесної конкуренції, забезпечення прав підприємців має розглядатися питання захисту інформаційної безпеки комерційних підприємств. Одним з важливих аспектів є більш повне правове врегулювання механізму захисту комерційної таємниці, який, з одного боку, підвищить рівень захисту, а з другого — унеможливить невиправдане засекречення інформації. Останнє є важливим з огляду на наявність кримінальної відповідальності за порушення прав на комерційну таємницю.

Таким чином, важливим є застосування комплексного підходу до інформаційної безпеки, який вимагає створення певної системи організаційних та правових заходів. До такої системи входять юридичні, організаційні, технічні, криптографічні, економічні та інші елементи.

Метою інформаційного законодавства є втілення в життя державної політики в умовах бурхливого розвитку суспільних інформаційних відносин в Україні: методів і засобів створення інформаційних ресурсів; їх обігу; збирання, накопичення, систематизації, використання і захисту.

Але вирішення окремих завдань інформатизації, побудова максимально розгорнутої й доступної системи державних і недержавних інформаційних ресурсів України не гарантує відкритості вітчизняних науково-технічних і владних ресурсів, оскільки залишаються бюрократія та традиції закритості в діяльності владних структур нашої країни.

Різні погляди в суспільстві на майбутнє країни і шляхи вирішення окремих соціально-економічних проблем — це нормальне явище. Але головне, щоб під час реалізації сучасних інформаційних технологій усі прагнули до розвитку демократії, забезпечення прав людини і на цій базі — до зростання добробуту. Побоювання, що «вільні» ЗМІ, наприклад, вмить перетворяться на арену боротьби різних угруповань за вплив, а то і просто в антидержавну агітаційну машину, на жаль, не безпідставні, а тому контроль над ЗМІ багатьом здається виправданим і розумним. Однак сьогодні тотальний контроль і жорстка цензура вже не рятують: навіть владні ЗМІ, тим більш ті, що заангажовані окремими політичними угрупованнями, працюють сьогодні проти заявлених владою «загальних цілей», провокуючи роздратування в суспільстві різноманітними сенсаціями і нісенітницями із «конфіденційних» джерел. І тут виникає велика політико-правова проблема щодо використання поняття «право на доступ» до інформації.

Право на доступ до інформації на відміну від свободи думки, слова і друку має принципово іншу природу і належить до новітньої хвилі розвитку конституціоналізму. Змістовно це виявляється в тому, що свобода думки, слова і друку вимагає невтручання держави. А право на доступ до інформації є відображенням прямого співробітництва, спілкування держави і конкретного громадянина, в якому держава є активним учасником, забезпечуючи всі умови для того, щоб людина скористалася своїм правом. За таких обставин, гарантуючи право на доступ до інформації, держава має здійснити допуск громадян до відомостей, які владні структури традиційно намагалися приховати від громадськості, об´рунтовуючи це особливим службовим характером документації, або, навіть, вимогами національної безпеки. Тому наслідком втілення юридичної конструкції права на доступ до інформації стане не забезпечення різноманіття інформаційних пропозицій для суспільства, що втілюється в реалізації свободи слова і друку, а гарантування відкритості влади, що відбуватиметься в процесі політичного володарювання за умов збереження відповідальності влади за безпечне життя своїх громадян.

Однак, тут доречно, обговорюючи проблему прав, безпеки і свободи людини, зазначити, що теоретично повна безпека громадян можлива тільки при повному контролі за їх поведінкою, тобто, за відсутності свободи, а необмежена їх свобода і надто вільне використання різноманітних прав породжує небезпечний для суспільства некерований хаос. Тому найактуальнішим завданням учених, політиків, влади і суспільства в умовах становлення політико-правових відносин інформаційного суспільства є пошук «золотої середини». Так, гарантією того, що сила влади буде застосована проти громадян виключно в рамках закону, і тільки тоді, коли це абсолютно необхідно, мають бути процедури притаманні громадянському суспільству щодо контролю правомірності її використання державними органами і особами, що діють від їхнього імені.

Відзначимо, що безпека життя людини і міра доступної їй свободи реалізації своїх прав — це речі якоюсь мірою взаємозалежні, але в той же час як би взаємовиключні: виграєш в одному, програєш в іншому. Діалектика свободи і безпеки може бути певною мірою подібна до закономірності, яка добре відома конструкторам техніки: поліпшення одного параметра досягається за рахунок погіршення іншого. Конструктор займається пошуком оптимуму між неприйнятними крайнощами, кожна з яких чудова в одному плані, але непридатна в іншому.

Інформаційна безпека людини грунтується на двох основних її правах. По-перше, це право людини вільно, безперешкодно, на власний розсуд бути суб’єктом інформаційних процесів, при чому це право не обмежується територіально державними кордонами. І по-друге, це право людини на захист від неправомірного інформаційного втручання, яке передається англійським терміном privacy, тобто правом на конфіденційність інформації щодо особистого життя та правом на захист від розповсюдження вигаданої та перекрученої інформації.

Міжнародно-правові акти з прав людини встановлюють вичерпний перелік випадків і підстав обмеження реалізації інформаційних прав людини, які є критичними для забезпечення балансу інтересів людини та держави. Необхідно привести національне законодавство України про свободу слова та інформаційну діяльність у повнішу відповідність до Європейської Конвенції про захист основних прав і свобод людини, а також механізмів, які розроблено щодо тлумачення цієї Конвенції Європейським Судом з прав людини.

Одним з ключових чинників інформаційної безпеки людини є її право на достатню поінформованість для здійснення свідомого і об´рунтованого вибору. І події грудня минулого року, які отримали назву «помаранчевої революції», це підтверджують.

Інформаційна безпека держави всюди ´рунтується на певній системі заборон та обмежень. Необхідно запровадити нову класифікацію правового обігу інформації, основою якого будуть не аморфні поняття «відкритості» або «закритості» інформації, а методи правового регулювання, що застосовуються до регулювання суспільного обігу того чи іншого виду інформації.

За диспозитивного методу умови обігу інформації, її використання, розповсюдження, передачі прав на неї третім особам визначаються або власником цієї інформації особисто, або на основі договору з іншими зацікавленими особами. Для прикладу ми можемо навести законодавство про авторські права, про право інтелектуальної власності, законодавство, що охороняє інформацію про особисте життя (адже ці дані також можуть бути оприлюднені за згодою цієї особи) тощо.

Існує специфічний обіг інформації, який регулюється імперативним методом, що характеризується наявністю чітких законодавчих приписів і норм поведінки, відміна яких за згодою сторін неможлива. Це стосується, наприклад, встановлених законом прямих обмежень щодо державної, службової, лікарської, адвокатської таємниці, певних видів статистичної інформації, персональних даних тощо.

Таким чином, ці два методи регулювання створюють чотири можливі види правового обігу інформації:

· відкритий, до якого застосовується диспозитивне регулювання;

· закритий, на основі імперативного регулювання;

· обмежений, до якого застосовуються обидва види правового регулювання;

· вільний обіг інформації, правом безпосередньо не врегульований.

Відразу слід визначити дуже болючу проблему, яка стосується так званої службової таємниці, тобто інформації, яка має гриф «Для службового користування». Це практично єдиний вид конфіденційної інформації, який не врегульовано на законодавчому рівні. Не існує навіть чіткого визначення терміну, тому послуговуються лише дефініцією «конфіденційна інформація, що перебуває у власності держави». Режим доступу до такої інформації встановлюється виключно підзаконними актами. Така ситуація сприяє поширенню зловживань у цій сфері, невиправданого засекречення інформації, з одного боку, та поширення протиправного її розголошення, з іншого. Можна лише зазначити, що рядом міжнародних організацій Україну віднесено до розряду країн, рівень корупції в яких не може забезпечити конфіденційність отриманої інформації.

Правового захисту потребує і матеріальна основа інформаційної діяльності — інформаційна інфраструктура, яку можна визначити як сукупність технічних засобів і технологій, підприємств, установ і організацій, які реалізують інформаційні процеси і на які розповсюджується юрисдикція держави. Інформація або інформаційні ресурси, незалежно від форми власності, наповнюють цю інфраструктуру, є продуктом її діяльності.

Є нагальна потреба закріплення такого визначення на законодавчому рівні. У даному випадку під рівнем безпеки слід розуміти певні характеристики застосування будь-якої інформаційної технології, які гарантують конфіденційність, повноту, достовірність та доступність інформації.

Безпеку інформаційних систем та інформаційної інфраструктури держави можна охарактеризувати як стан забезпеченості необхідних умов і параметрів інформаційних процесів, що реалізуються за їх допомогою, від негативного впливу ззовні. Така безпека має охоплювати як правові гарантії, так і правову відповідальність. Проблеми навколо інформаційного сервера ЦВК — наявне тому підтвердження.

Контроль за інформаційною інфраструктурою може здійснюватися двома способами, які застосовуються паралельно. Перший — забезпечується державною власністю на найважливіші (стратегічні) елементи інформаційної інфраструктури і полягає в безпосередньому державному управлінні відповідними об’єктами. Другий — забезпечується юрисдикцією держави на власній території й полягає в запровадженні єдиних, обов’язкових стандартів інформаційних процесів, яких повинні дотримуватися власники або оператори об’єктів інформаційної інфраструктури.

На якісно новому витку розвитку можливостей новітніх інформаційних технологій право на безпечне життя людства виходить на перший план, залишаючи позаду в шкалі цінностей багато з тих прав і свобод людини, що сповідувалися ще 10—15 років тому. Так, 15 років тому, під час горбачовської «перебудови» і «гласності» інтелігенція прагнула свободи. Не усвідомивши до кінця досвід західних країн, який намагались копіювати, граючись у боротьбу за свободу особи, вважали, що ми нічим не ризикуємо. Безпека життя, яку нам гарантував тогочасний суспільний устрій, здавалася природною, як повітря. Однак сьогодні, коли радянська система забезпечення безпечного життя і соціальних гарантій зруйнована, ми відчули, що на вершині соціальної піраміди частіше опиняються ті, хто порушує моральні засади нашої культурної спадщини та традицій.

Історичний досвід життя людства свідчить, що, коли в суспільстві розгортається така боротьба всіх проти всіх, відбувається занепад або настає загибель. Тому завданням держави і її правових інститутів завжди було встановлення балансу між необмеженою свободою і необхідним для виживання суспільства рівнем безпеки життя. Така рівновага давно установилася в європейській цивілізації, але вона була досягнута через століття насильства, протягом яких держава, суспільство «муштрували» своїх підлеглих, привчали їх до дисципліни, до поваги безпеки й одночасно свободи один одного. Можна навести досить відомі історичні приклади. Так, у деяких німецьких князівствах ще на початку XIX ст., якщо домовласник не вимив скло вікон в будинку, поліцейський мав право прийти і ціпком перебити брудне скло, тобто, німецька прихильність до чистоти й акуратності теж виникла не раптово.

У нас протягом століть держава сама визначала доступну міру свободи використання громадянами своїх прав і рівень їхньої безпеки. І сьогодні влада бюрократії мало залежить від народного волевиявлення і багато в чому визначає межу нашої свободи і міру особистої безпеки. Україна поки що далека від суспільства вільних громадян, здатного до самоорганізації, тому що українському народу і суспільству не вдалося пройти ті процеси саморегуляції, які століттями проходила Європа. Скільки нам буде потрібно часу, щоб знайти «золоту» середину між забезпеченістю свободи і належним рівнем безпеки життя кожної людини, в умовах нової інформаційної цивілізації — питання поки відкрите. Зазначимо лише, що гармонізація національної системи законодавства із законодавствами інших країн має забезпечити:

· захист інтересів держави і громадян від дискримінації їхніх прав в інформаційній сфері у процесах міждержавних відносин;

· пріоритет нормам права, які забезпечують гуманізацію суспільства на основі використання інформаційних ресурсів через глобальні мережі; запобігання силовим методам впливу на формування і розвиток особистості, заборону використання шкідливої інформації;

· створення правових механізмів обміну інформацією політичних, економічних, соціальних структур суспільства з урахуванням специфіки їхньої будови і розвитку в співтоваристві держав і народів з метою забезпечення політичного й економічного співробітництва — зниження мір тиску і силових методів розв`язання проблем розвитку;

· забезпечення інформаційної безпеки в межах держави і в масштабі світового співтовариства шляхом вироблення правових норм поведінки у відносинах держав і їхніх структур, а також застосування санкцій міжнародними організаціями у випадках порушення принципів гуманізації правил співробітництва в інформаційній сфері.

Не розвиваючи велику тему про міф демократії як справжнього народовладдя, відзначу, що багато могутніх структур, що впливають на життя країни і світу в цілому, формуються і керуються незалежно від волі народу. Наприклад, керівництво транснаціональних корпорацій, які тримають у руках світову економіку і відчутно впливають на наше життя, ніхто демократичним шляхом на рівні широкого загалу не обирає. Керівників і власників засобів масової інформації, які формують суспільну думку, теж ніхто не обирає. Всі ці мало залежні від волі народу інститути цілком істотно впливають на державну політику, на те, як держава використовує і реалізує наші надії і забезпечує наше прагнення до свободи і безпечного життя. Тому і в цивілізованих країнах існує небезпека, що під гаслом «забезпечення безпеки життя» може бути введений у тій або іншій формі новий тоталітарний контроль над громадянами, які у результаті позбавляться і свободи, і безпеки.

За таких умов в Україні існує гостра потреба розробки наукових засад сучасної політико-правової доктрини щодо проведення інформаційної політики і зокрема доктрини захисту національного інформаційного простору та протидії його монополізації як у межах власне науки, так і у характері її зв’язків з економікою, державою та суспільством. Необхідно, зокрема, сформувати сучасний погляд на сучасний світ та капіталізм як на цілісну світову економічну систему, що циклічно розвивається на основі технологічних і соціальних інновацій, на основі злету і падіння ринків — процесу, що веде до трансформації світової політичної системи.

Дата добавления: 2014-01-04