Україна в умовах незалежності

НОВІ ІСТОРИЧНІ ЗАВДАННЯ УКРАЇНИ

Здобуття Україною незалежності, закріплене референдумом 1 грудня 1991 р., радикально змінило умови її історичного розвитку.

Незалежність поставила перед українським суспільством і молодою дер­жавою нові завдання: демонтаж від жил их структур тоталітарної імперії і створення правової демократичної держави, трансформація адміністра­тивно-командної планової економіки в багатоукладну ринкову, орієнто­вану на соціальні потреби людей, національне відродження й консоліда­ція громадян, установлення рівноправних відносин із далекими й ближ­німи сусідами. Саме ці процеси визначили зміст останнього етапу новіт­ньої української історії, що почався після проголошення незалежності 24 серпня 1991 р.

Вирішувати ці проблеми доводилося в складних умовах. Вони були по­

в'язані з економічною кризою, що загострилася із середини 80-х років, особ­ливо в зв'язку з невдалими спробами реформування, руйнуванням старої економічної системи й відсутністю чітких уявлень та стратегії побудови нової; гострим політичним протистоянням, несформованістю елементів громадянського суспільства; відсутністю в частини населення, зокрема се­ред старшого покоління, стійких національно-державних ідеалів.

РОЗГОРТАННЯ ДЕРЖАВНОГО БУДІВНИЦТВА

Здобувши реальний статус незалежної держави, Україна приступила до створення ефективної законодавчої, виконавчої та судової влади. Пер­шочерговим завданням, що стояло перед Україною, було завдання дер­жавного будівництва. Із самого початку Україна проголосила курс на ство­рення демократичної, правової, соціальної держави.

З перших днів незалежності Верховна Рада України розгорнула актив­ну законотворчу діяльність. Наприкінці 1991-на початку 1992 рр. були

затверджені атрибути державності — прапор, гімн, герб, прийнято закон «Про громадянство України», закон «Про державний кордон», указ «Про створення державного митного комітету України», закон «Про Збройні сили України»; були створені Національна гвардія, частини спеціально­го призначення, Служба безпеки та інші структури незалежної держави.

Внутрішньополітична ситуація в Україні при президентстві Л. Крав­чука (грудень 1991 р.-липень 1994 р.) продовжувала бути дуже склад­ною. Насамперед країну охопила економічна криза, поглиблювались інфляція, життєвий рівень населення падав. У цих умовах керівництво країни, Верховна Рада вирішили провести в країні дострокові парла­ментські вибори в березні 1994 р. і вибори Президента влітку 1994 р.

Улітку 1994 р. на президентських виборах переміг Л. Кучма. Він одер­жав у другому турі 52% голосів виборців. 19 червня 1994 р. Л. Кучма офі­ційно обійняв посаду Президента України терміном на п'ять років (до жовтня 1999 р.).

Однак вибори 1994 р. не поліпшили соціально-економічну обстановку в країні. Матеріальний рівень життя народу продовжував знижуватись. Економічна криза охопила всі галузі народного господарства.

Проблемою, що гальмувала процеси державного будівництва, була не­відповідність Конституції Української РСР 1978 р., що діяла в незалеж­ній Україні, новим реаліям життя. Прийняття нової Конституції вияви­лося тривалим і розглядається в історії як Конституційний процес. Він тривав більш як-6 років і супроводжувався драматичною політичною бо­ротьбою, її апофеозом стала «конституційна ніч» 26 червня 1996 р. і прий­няття нової Конституції України, що зафіксувала високий рівень демок­ратичного розвитку Української держави і суспільства, приналежність його до європейського цивілізованого суспільства.

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ — ОСНОВА РЕФОРМУВАННЯ СУСПІЛЬСТВА

Створено законодавчий фундамент суверенної, демократичної, право­вої, соціальної держави. Конституція України створює правову основу для всеосяжного регулювання суспільних відносин у напрямку корінного ре­формування суспільства.

Конституція складається з преамбули, 14 розділів, 161 статті.

У преамбулі формуються її джерела й завдання. Преамбула проголо­шує, що Конституція приймається Верховною Радою від імені українсь­кого народу.

У розділі І викладені загальні основи й головні принципи Конституції.

Розділ II присвячений правам, свободам і обов'язкам людини й грома­дянина.

У розділі III розглядаються питання проведення виборів і референдуму в Україні.

Розділ IV присвячений організації й діяльності вищого законодавчого органу України — Верховної Ради.

Розділ V розглядає правове положення Президента України. Президент є главою держави, гарантом державного суверенітету, територіальної ці­лісності України, стежить за дотриманням Конституції, прав і свобод лю­дини й громадянина. Президент виступає від імені держави.

Розділ VI висвітлює систему органів виконавчої влади. Вона склада­ється з Кабінету міністрів України, міністерств та інших органів, централь­них органів виконавчої влади, місцевих органів виконавчої влади в обла­стях, районах і містах. Кабінет міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

У розділах VII, VIII розглядаються права та обов'язки прокуратури й органів правосуддя, розділ XII присвячений Конституційному суду Укра­їни.

Розділи IX і X окреслюють територіальний устрій України, розділ XI розглядає питання місцевого самоврядування.

Розділ XIV установлює, що Конституція набирає чинності з дня її прий­няття. Цей день проголошується всенародним святом.

З прийняттям нової Конституції України процеси творення держави одержали додатковий імпульс і чіткі орієнтири. Однак в умовах політич­ного протистояння, домінування групових і партійних інтересів, деякі по­ложення Конституції залишаються нереалізованими й досі.

Істотно вплинули на процеси державного будівництва політичні партії, кількість яких постійно збільшувалася (тепер в Україні їх уже налічуєть­ся більше 100). До партій лівого спектра належать Компартія України (її діяльність відновлена в червні 1993 р. на з'їзді в Донецьку), Соціалістич­на партія України та ін. Партії центристського спрямування — Народно-демократична партія України, Соціал-демократична партія України (об'­єднана) та ін. Партії правоцентристські — Рух і деякі більш дрібні. До партій правого, праворадикального спектра належать Українська Націо­нальна Асамблея — Українська Народна Самооборона (УНА-УНСО), Кон­грес Українських Націоналістів (КУН), Організація Українських Націо­налістів (ОУН) та ін.

Відповідно до нового виборчого закону, що передбачав проведення ви­борів до Верховної Ради України 1998 р. на основі мажоритарно-пропор­ційної системи, політичні партії вперше здобули можливість одержати реальне представництво в законодавчому органі держави. З огляду на це, вони активно включилися в передвиборний марафон, виступаючи як інди­відуально, так і в складі блоків. До цього часу в Україні налічувалося вже

понад 50 політичних партій, ЗО з яких були включені до виборчих бюле­тенів на виборах 29 березня 1998 р.

Для України така кількість партій і блоків, які прагнули потрапити до парламенту, була занадто великою, що створювало певні труднощі в про­цесі самого голосування. Визначений виборчим законом 4% -й бар'єр кіль­кості голосів, що давав партії або блоку можливість взяти участь у форму­ванні складу парламенту, перебороли тільки 8 партій. Це свідчило про те, що вплив партій у суспільстві був ще недостатньо помітним.

Компартія України завоювала найбільше голосів виборців — 27,4%, що забезпечувало їй 84 мандати в парламенті. 32 мандати одержали пред­ставники Народного руху України, 29 — блок Соціалістичної і Селянської партій, 19 — Партії зелених України, 17 — Народ но-демократичної партії, 16 — об'єднання «Громада», по 14 — Соціал-демократичної партії Украї­ни (об'єднаної) та Прогресивної соціалістичної партії.

Перемогу в багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі здобули представники лівих сил, що певною мірою відбило ставлення су­спільства до невдалих спроб економічних реформ і падіння життєвого рів­ня населення.

Відбулося політичне структурування парламенту навколо 8 основних політичних партій. Надалі політичне структурування дещо втратило ви­рішальне значення в зв'язку з виникненням нових депутатських фрак­цій внаслідок розколу й розформування деяких партій.

До 2000 р. у складі Верховної Ради було 13 депутатських фракцій і груп.

Важливою подією політичного життя стали вибори Президента Украї­ни, що відбулися в 1999 р.

На відміну від виборів 1994 р., практично всі політичні партії або вису­нули на виборах свого кандидата, або заявили про підтримку тієї чи іншої кандидатури. Так, Комуністична партія України висунула кандидатуру свого лідера П. Симоненка, Соціалістична — О. Мороза, Народний рух України, що розколовся на той час на дві частини — Ю. Костенка та Г. Удовенка, Прогресивна соціалістична партія — Н. Вітренко. У процесі передвиборних баталій активізувалося партійне життя.

Другий тур виборів 14 листопада 1999 р. привів до консолідації всіх політичних сил навколо двох кандидатів — Л. Кучми й П. Симоненка. Кандидатуру Л. Кучми підтримала переважна більшість правих і центрист­ських партій, П. Симоненка — ліві сили, у першу чергу комуністи.

Перемога на президентських виборах Л. Кучми й реалізація його кур­су сприяли зростанню впливу пропрезидентських центристських партій. Це здійснювалося кількома шляхами: об'єднанням діючих партій, зрос­танням їх чисельної кількості та впливу, формуванням нових політич­них об'єднань.

Зміни в суспільно-політичному житті України засвідчили чергові ви­бори до Верховної Ради, що відбулися 31 березня 2002 р. Чотирипроцент­ний бар'єр подолали 6 партій і виборчих блоків. Серед них — блок «Наша Україна» (за нього проголосували 23,53%"виборців, відповідно від нього до Верховної Ради пройшло 70 депутатів); Компартія (20,04% — 59); блок «За єдину Україну!» (12,08% —36), блок Юлії Тимошенко (7,21% —21); Соцпартія (6,96% — 21); Соціал-демократична партія України (об'єдна­на) (6,2 % — 18). Інші місця відійшли до депутатів, обраних в одномандат­них виборчих округах.

На початку 2001 р. у зв'язку зі зникненням журналіста Г. Гонгадзе та «касетним» скандалом у країні загострилася політична ситуація. На по­чатку березня 2001 р. країною прокотилася хвиля виступів опозиційних сил під гаслами «Україна без Кучми». Частина фракцій Верховної Ради («Трудова Україна», Соціал-демократична партія України (об'єднана), НДП, Компартія України) ініціювали відставку уряду В. Ющенка, висло­вивши йому недовіру.

У відповідь на це частина представників національно-демократичних сил заявила про свій перехід в опозицію.

У результаті переговорів між Президентом і Верховною Радою 29 трав­ня 2001 р. посаду прем'єр-міністра України зайняв голова Союзу промис­ловців і підприємців України А. Кінах.

СТАН НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Історичний досвід свідчить, що утвердження реальної політичної неза­лежності неможливе без створення стабільної, високоефективної еконо­міки, орієнтованої на задоволення щоденних потреб людей. Водночас по­гіршення економічного становища в умовах соціально-політичної неста­більності неминуче ставить під загрозу політичну незалежність і саму дер­жавність. На економіку України впливали загальна економічна, криза, що охопила колишній СРСР в останнє десятиліття його існування, розпад, загальносоюзного економічного комплексу.

У таких умовах, як показує досвід пострадянських держав, життя ви­магає рішучості в реформуванні економіки. Однак в Україні цього зроб­лено не було. З більше ніж десятка офіційно проголошених із високих дер­жавних трибун і схвалених вищими інстанціями програм реформування української економіки жодна не була втілена в життя. Основні причини цього полягали в нерішучості реформаторів, блокуванні рішень уряду кон­сервативною більшістю Верховної Ради, розвалі державного господарст­ва, непродуманості програм соціального захисту людей, що привело до їх зубожіння, а отже, зробило реформи непопулярними серед широких верств населення. Істотний вплив мали й зовнішні фактори, у результаті

дії яких стрімко злітали ціни на енергоносії. Не дали результатів спроби стабілізації фінансової сфери.

Пасивні й непослідовні кроки по реформуванню економіки вкрай нега­тивно позначилися на стані індустрії України, однієї з найбільш розвину­тих у колишньому СРСР. Розрив традиційних економічних зв'язків і від­сутність нових, побудованих на ринкових відносинах, руйнування центра­лізованих поставок сировини, матеріалів, енергоносіїв, нерозпорядливість керівників призвели до падіння рівня виробництва. Багато підприємств виявилися на грані зупинки, більшість їх працювали неритмічно.

Основна увага держави була прикута до так званих базових галузей, тоді як підприємства легкої й харчової промисловості простоювали або працювали не на повну потужність.

Панівне місце в народному господарстві продовжували займати держав­ні підприємства. Ці заводи й виробничі об'єднання часто були монопо­лістами у своїх галузях виробництва. Однак поряд із цим у процесі будів­ництва державності й переходу до ринку все більшого поширення одер­жували асоціативні, приватні, кооперативні підприємства. Приватизація державної власності відбувалася повільно й не мала істотного впливу на економіку.

Руйнівні процеси характеризували ситуацію в сільськогосподарсько­му виробництві. З нього продовжували «викачувати» кошти, вироблену продукцію, надаючи колосальні кредити, що швидко знецінювалися. Біль­шість колгоспів і радгоспів ставали безнадійними боржниками, трансфор­мувалися в КСП, а обсяги виробництва сільськогосподарської продукції щорічно падали.

Вихід із «рубльової» зони вимагав створення власної фінансової систе­ми й грошової одиниці. Однак у першій половині 90-х років не було зроб­лено нічого, що могло б принести позитивні результати. Темпи інфляції в Україні були чи не найвищими в світі, за винятком хіба що тільки тих регіонів, на території яких палахкотіли війни. Затягування із уведенням повноцінної української грошової одиниці (гривні), силові методи здійс­нення монетарної політики в умовах постійного зростання бюджетних ви­трат призвели до подальшого розбалансування фінансової системи.

З другої половини 90-х років увага до проблем реформування економі­ки значно посилилася. Базовим документом реалізації цих завдань стала програма радикальних економічних реформ, запропонована Президентом України Л. Д. Кучмою. Незважаючи на складності з її реалізацією, чис­ленні прорахунки, в 1999-2000 рр. в економіці України настала довго­очікувана стабілізація. За 2001 р. на 9% виріс реальний валовий доход держави в порівнянні з 2000 р. Найбільш активно розвивалися оптова й роздрібна торгівля, обробна промисловість і сільське господарство. Кіль­кість безробітних у 2001 р. сягнула 971 тис. чоловік — 3,5% працездатно-

го населення (у 2000 р. — 4,2%). За висновками уряду, на межі тисячо­літь Україна минула пік системної кризи, настав період стабілізації й по­ступове зростання української економіки. Цьому сприяли роздержавлен­ня й приватизація українських підприємств, реформа аграрного сектора економіки й поступове формування в ньому нових виробничих відносин, власної фінансово-грошової системи (введення національної валюти — гривні — у вересні 1996 р.), активна зовнішньоекономічна діяльність. Од­нак ці паростки економічного процесу ще досить незміцнілі й будь-які непродумані дії можуть їх знищити.

СОЦІАЛЬНА СФЕРА

Економічна криза вплинула на соціальну сферу України. Погіршили­ся демографічні показники — знизилася народжуваність, збільшилася смертність, почалася депопуляція. Усе частіше стали лунати тривожні голоси про те, що якщо не прийняти негайних запобіжних заходів із боку держави, уже в першій половині XXI століття реальністю для України може стати загроза самому існуванню українського народу.

Знизився життєвий рівень переважної більшості населення. Інфляція повністю знищила скромні заощадження, накопичені частиною громадян протягом свого життя

Дестабілізації соціальних процесів сприяли високі темпи майнової і со­ціальної диференціації населення, різка поляризація населення на «но­вих багатіїв» та бідняків, фактична відсутність «середнього класу», що є гарантом суспільної стабілізації більшості економічно розвинутих кра­їн. Катастрофічно погіршилась екологічна ситуація.

Матеріальне благополуччя більшості українських родин значно погір­шилося під дією фінансової кризи 1998 р., унаслідок чого протягом корот­кого часу українська гривня знецінилася майже вдвічі.

На цьому тлі безперечною заслугою адміністрації Л. Кравчука й Л. Куч­ми стало збереження громадянського миру, відвернення, незважаючи на неодноразові провокації, відкритих соціальпо-політичних конфліктів. Традиційна для України стабільність у міжнародних відносинах забезпе­чує умови вільного розвитку всіх націй і народностей. Україна належить до числа тих небагатьох держав колишнього СРСР, яким удалося уник­нути гострого міжнаціонального протистояння.

МІЖНАРОДНА ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНИ

Здобуття Україною незалежності радикальним чином змінило умови її міжнародної діяльності. Із цього часу можна говорити про власну, са­мостійну зовнішню політику держави. Головними її принципами є демо­кратизм, миролюбство, ядерне роззброєння (Україна — перша держава у світі, яка добровільно відмовилася від ядерної зброї; 16 листопада 199^/( >

вона приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї), роз­ширення економічного співробітництва (Україна підтримує торговельні зв'язки зі 189 країнами світу; найбільша частка експорту припадає на Ро­сію (23,9%), потім ідуть Туреччина, Італія, Німеччина, США, Китай, Польща). Визнана більш як 150-ма державами світу Українська держава впевнено заявила про себе в першій половині 90-х років.

Наша держава бере активну участь у діяльності багатьох міжнародних організацій, у першу чергу найбільш авторитетної з них — Організації Об'єднаних Націй.

Пріоритетним напрямком зовнішньої політики України є її інтеграція до Європейського Співтовариства. Важливим кроком на цьому шляху ста­ло прийняття України в жовтні 1995 р. до Ради Європи й пов'язана з ним модернізація українського законодавства.

КУЛЬТУРНЕ Й ДУХОВНЕ ЖИТТЯ

Здобуття незалежності, подолання тоталітаризму створили умови для радикального розкріпачення духовного життя. Уперше в суспільстві ство­рилися сприятливі умови для активної громадської діяльності, творчої самореалізації, можливості вільно (без будь-яких репресивних наслідків для всієї родини) висловлювати свою точку зору, працювати в будь-якому художньому стилі і т. д.

Усе це сприяло піднесенню духовності й культури, яке набуло харак­теру національного відродження всіх націй і народностей, що прожива­ють в Україні.

Одночасно різне розуміння в суспільстві державно-творчої ідеології, економічні проблеми і скрутне матеріальне становище не дозволяють куль­турі розвиватися в повному обсязі. Негативно впливає на неї й закордон­на масова культура, що поширюється в Україні.

Будівництво незалежної Української держави сприяло активізації ре­лігійного життя. Однак зближення різних релігійних конфесій не відбу­лося. Навпаки, розколотим на три основні гілки — Українську православ­ну церкву (Київського патріархату), Українєьку православну церкву (Мо­сковського патріархату) й Українську автокефальну православну церкву — виявилося українське православ'я. Збільшується вплив УГКЦ. Поширюються різні протестантські церкви. Справжня, а не декларатив­на свобода совісті стала важливим елементом духовного життя України, національного відродження українського народу.

На всій території держави засяяли куполи нових храмів. Водночас на сферу релігійного життя впливають політична боротьба, прагнення окре­мих сил зберегти свій контроль за Україною. Саме це стало основною при­чиною розколу православ'я й пов'язаних із ним подій.

Але, незважаючи на це, Україна з оптимізмом дивиться в майбутнє. Зростає впевненість, що XXI століття принесе їй волю, мир і процвітан­ня. Досягнення цього — завдання кожного з нас.

СИМВОЛІКА УКРАЇНИ

Відповідно до Конституції України (ст. 20), її державною символікою є: Державний герб України, Державний прапор України та Державний гімн України.

1. Герб. Зображення Великого Державного Герба України поки що не
встановлено. У Конституції України лише сказано, з яких елементів він
складається:

а) малого Державного Герба України — Знака Князівської Держави
Володимира — тризуба;

б) герба Війська Запорізького — козака з рушницею.

(У 1918 р. зображення тризуба на блакитному тлі стало гербом УНР. Автор проекту — В. Кричевський).

2. Прапор. Державний прапор України — прапор із двох горизонталь­
них смуг блакитного й жовтого кольорів. (Українське жовто-блакитне по­
єднання кольорів — одне з найдавніших серед сучасних прапорів).

3. Гімн. Відповідно до Конституції України, Державним Гімном є «на­
ціональний гімн на музику М. Вербицького зі словами, затвердженими
законом».

З метою уточнення тексту Гімну (слова до нього написав П. Чубин-ський у XIX ст.), який відповідав би сучасним реаліям, була створена Державна комісія з підготовки й проведення конкурсу на кращий текст Гімну України.

Дата добавления: 2014-01-04