Лекція 13

Описова психологія. Своєрідний підхід до формування психологічної науки розроблений у теорії німецького вченого В. Дильтея (1833–1911). Якщо всі описані вище напрямки виходили з розуміння необхідності формування експериментальної, емпіричної психології і розвитку її зв’язків з природничими науками, то Дильтей відстоював важливість її зв’язку з філософією (перш за все з філософією Гегеля), відкидаючи пріоритет експерименту над спостереженням.

Дильтей був автором напрямку, що одержав назву «філософія життя». Центральним у цій концепції стало поняття про живий дух, що розвивається в різних історичних формах. З цих позицій вчений підійшов і до проекту створення нової, описової психології, який був викладений ним у роботі «Ідеї описової психології» (1894). Дильтей вважав, що описова психологія повинна існувати поряд з пояснювальною, яка орієнтується на науки про природу, і повинна стати основою наук про дух.

Відкидаючи традиційну метафізику, Дильтей висловлювався і проти позитивізму, проти перенесення методів природознавчих наук у психологію, що має потребу у власному методі і власній методології. У своїй критиці «пояснювальної» психології Дильтей підкреслював, що поняття причинного зв’язку взагалі не застосовується в області психічного (й історичного), так як тут впринципі неможливо передбачити, що піде за досягнутим станом. Оскільки дати точне і об’єктивне обґрунтування отриманим при досягненні особистісних переживань фактам практично неможливо, психологія повинна відмовитися від спроб пояснення духовного життя, поставивши собі за мету опис і аналіз психічних явищ, намагаючись зрозуміти окремі процеси із життєвого цілого. Саме такий підхід зробить психологію ведучою, основною дисципліною для всіх наук про дух, усіх наук про людину.

Цей підхід у трохи змінному вигляді одержав на початку XX ст. назву психологізм; у рамках даного підходу психологія розглядалася як методологія наук про духовне життя.

Свою психологію Дильтей називав описовою і розчленованою, протиставляючи опис – поясненню, розчленуванню, конструюванню схем з обмеженої кількості однозначно визначених елементів. Він виступав і проти традиційного для того часу асоціативного підходу до психіки, розуміння її як сенсорної мозаїки, що складається з елементів. Замість елементів він пропонував внутрішньо пов’язані структури, що лежать в основі душевних процесів, розвиток яких визначається метою. Цілісність і цілеспрямованість являють собою, на думку Дилтея, специфічні риси проявів душі. Хоча саме ці якості не були ним привнесені у психологію (про це говорили й інші вчені, наприклад Брентано і Джемс), але принципово новим у концепції Дильтея було прагнення вивести їх не з органічного, а з історичного життя, з суто людських видів діяльності, які відрізняються втіленням переживань у творах культури.

Одним з центральних у його теорії стало поняття переживання. Воно виступало не у вигляді елементу свідомості, а у вигляді внутрішнього зв’язку, невіддільного від її втілення в духовному, надіндивідуальному продукті. Тим самим індивідуальна свідомість співвідносилась зі світом соціально-історичних цінностей, зі світом духовності. Важливою зв’язуючою ланкою як між культурою і людиною, так і між окремими науками (філософією, історією, психологією) стала герменевтика, чи вчення про тлумачення, що у теорії Дильтея було засобом відтворення неповторних культурних світів минулого.

Унікальний характер об’єкту дослідження (духовний світ), на думку вченого, визначав і унікальність методу. Ним служить не пояснення явищ у прийнятому натуралістами змісті, а розуміння, осягнення. Він писав, що «природу ми пояснюємо, а духовне життя посягаємо». Збагнення ґрунтується на аналізі безпосередніх переживань «Я». Воно істотно відрізняється від інтроспекції, оскільки відкриває зміст не тільки свідомого, але і несвідомого. Це інтуїтивне почуття допомагає зрозуміти, а потім і описати сенс життя, включивши суб’єктивні переживання в контексті культурного середовища, у якому живе людина. Орієнтація Дильтея на несвідомі духовні, моральні переживання, які складають суть людської особистості, дала підставу С.Л. Рубінштейну назвати його психологію «вершинною», на відміну від «глибинної» психології Фрейда, яка бачила в несвідомому лише біологічні потяги.

Ідея Дильтея про зв’язок окремої особистості з духовними цінностями, накопиченими людством, була розвинута його учнем З.Шпрангером (1882-1963). Як і Дильтей, він вважав, що ведучим методом дослідження духовного життя є розуміння, тобто безпосереднє збагнення смислу психічних явищ. У той же час, прагнучи до більш об’єктивного збагнення психічного життя, центральним у своїй концепції він зробив не переживання, а духовну активність «Я», у якій реалізуються смислові зв’язки зі змістом визначеної культури, які виражені в системі цінностей конкретної людини. Таким чином, суб’єктивні переживання людини розглядалися в їх співвідношенні з надіндивідуальними сферами об’єктивного духу.

У праці «Форми життя» (1914) Шпрангер доводив, що основною задачею психології є дослідження відношення індивідуальної духовної структури людини до структури «об’єктивного духу», тобто вивчення основних типів спрямованості людини, які він і назвав «формою життя». В основі цієї спрямованості лежить переважаюча орієнтація на ті чи інші цінності.

Ним було виділено шість основних типів об’єктивних цінностей: теоретичні (область науки, проблема істинності), економічні (матеріальні блага, корисність), естетичні (прагнення до оформлення, до самовиразу), соціальні (суспільна діяльність, спрямованість до чужого життя), політичні (влада як цінність), релігійні (сенс життя). В кожній людині можуть бути представлені орієнтації на всі ці типи цінностей, але в різній пропорції, якась (чи якісь) з них при цьому будуть домінувати. Це домінування і визначає переважну форму життя даної людини, сферу її діяльності і переживань. Виходячи з того, яка група цінностей домінує, Шпрангер виділяв відповідно теоретичну людину, економічну, соціальну, політичну і релігійну. Форма життя являє внутрішню, духовну освіту, тому для більш повного розвитку особистості дорослий повинен вгадати цю форму у дитині й будувати її навчання, виходячи з того, яка діяльність для неї буде пріоритетною.

Описова психологія показала нові можливості побудови психології як гуманітарної науки, відкрила недоліки суто природничо-наукової орієнтації психології, яка переважала у той час. Деякі з них стали більш очевидними з часом, але в той момент пріоритетність об’єктивної, експериментальної психології були настільки очевидні, що докори і побоювання Дильтея більшістю психологів не були почуті. Розповсюдженню його поглядів перешкодила і обмеженість самого підходу Дильтея, що не бачив нових перспектив, які відкривають перед психологією експеримент, і зв’язок з точними науками.

Майже всі школи, що з’явилися на межі ХІХ-ХХ ст., проіснували недовго, їх заміна була продиктована об’єктивними обставинами. При всій їх новизні вони були ще пов’язані зі старою, асоціативною психологією, у суперечках з якою вони і народилися. У той же час сама їх поява та дискусії, що виникали при одержанні результатів нових досліджень, показували нагальну потребу для психології сформувати новий підхід до розуміння психічного, нову методологію вивчення психіки, що і привело до появи тих шкіл, які визначили психологію в XX ст.

Питання на семінар:

1. Структуралізм. Вюрцбургська школа. Функціоналізм.

2. Французька психологічна школа.

Питання на самостійну роботу:

1. Теорії представників Вюрцбургської школи.

2. Побудова психології в структуралізмі, функціоналізмі й описовій психології.

3. Загальне і відмінне в американському та європейському функціоналізмі.

Література:

1. Роменець В.А., Маноха І.П. Історія психології ХХ століття: Навч. посібник / Вст. ст. В.О.Титаренка. Т.М.Титаренко. Вид. 2–ге, стереотип. – К.: Либідь, 2003 – 992 с.; іл.

2. Адлер А. Практика и теория индивидуальной психологии.-М, 1995.

3. Выготский Л.С. Вопросы теории и история психологии ∕∕ Собр.соч.:

4. В 6 т.М., 1982.

5. Вундт Б.В. проблемы психологии народов. М., 1998.

6. Гартли Д. Избранные сочинения. М., 1934.

7. Гоббс Т. Сочинения В 2 т. М., 1964.

8. Грат Н.Я. Основы експериментальной психологии. М.,1986.

9. Ждан А.Н. История психологии: от античности к современности.- М., 1999.

10. Кант И. Критика чистого разума ∕ Соч. в 6 т. М., 1964.

11. Леви-Стросс К. Структурная антропология. М., 1983.

12. Ламетри Ж. Избранные сочинения. М.,Л., 1925.

13. Локк Д. Избранные философские произведения: В 2 т. М., 1966.

14. Лейбниц Г.В. Сочинения: В 4 т.-М., 1982.

15. Марцинковская Г.Д. История психологии.-М.: Изд. Центр «Академия», 2001.-554 с.

16. Маслоу А. Психология бытия. М., 1997.

17. Московиси С. Век толп. М., 1996.

18. Мірчук І. Світогляд українського народу∕∕ Наук. збірник ІВУ.-1942.

19. Нариси з історії вітчизняної психології ХІХ ст.: У 2 т.∕ за ред.Г.С.Костюка. Київ, 1955.

20. Павлов І.П. Умовний рефлекс ∕ Вибрані твори ∕.К., 1949.

21. Петровский А.В., Ярошевский М.Г. История и теория психологии.-Ростов Н∕Д., 1996-т.1,2.

22. Петровский А.В., Ярошевский М.Г. Основы теоретической психологии.- М., 1997.

23. Солсо Р.Л. Когнитивная психология.-Спб., 1996.

24. Франк С.Л. предмет знания. Душа человека. Спб, 1995.

25. Фромм Э. Душа человека.М., 1992.

26. Фрейд З. Введение в психоанализ: Лекции.-М., 1991.

27. Франкл В. Человек в поисках смысла.М., 1990.

28. Челпанов Г.И. Мозг и душа.-М., 1912.

29. Юнг К. Психологические типы. М., 1985.

30. Юнг К. Археотип или символ. М., 1997.

31. Ярошевский М.Г. История психологии.-М., 1996.

32. Ярошевский М.Г. Психологія ХХ століття, 1994.

Дата добавления: 2014-01-04