Співпраця Верховної Ради України з Міжпарламентською асамблеєю

Між державами-членами СНД 27 березня 1992 р. була укладена Угода про Міжпарламентську асамблею (далі – МПА). Україна в ній брала участь як спостерігач до 13 засідання, що відкрилось у Санкт-Петербурзі – штаб-квартирі МПА у квітні 1999 р. Це трапилося після того, як Верховна Рада України 3 березня 1999 р. 230 голосами – за, проти – 42 ухвалила Постанову «Про приєднання до МПА». Україна стала повноправним членом Міжпарламентської асамблеї.

Виникає запитання: чи доцільний вступ України до цього консультативно-дорадчого інституту? Одностайності тут немає. Безсумнівно, співпраця з МПА потрібна для реальнішого впливу України на процес реформування СНД, відстоювання власних позицій, насамперед у блоці економічних питань, зважаючи на обсяг нашої участі в економічному ринку Співдружності.

Однак наскільки ефективна роль МПА в налагодженні чи вирішенні міждержавних конфліктів на теренах СНД? Вірменія й Азербайджан так і не змогли просунутись за допомогою МПА у розв’язанні проблеми Карабаху, провалилась спроба її миротворчої функції у Придністров’ї, Абхазії. За час існування МПА жодного разу не розглядала на засіданнях питання про втручання Росії у внутрішні справи держав Співдружності, зокрема України, питання щодо мирного врегулювання в Чечні.

Слід зазначити, що у МПА є комісії, діяльність яких суперечить чинній Конституції України. Висувається вимога провести експертизу національних законодавств країн-учасниць СНД з метою узгодження і перевірки на відповідність норм міжнародного права, а Україна вже є членом Ради Європи. Вона має дружні відносини з Узбекистаном, Туркменистаном, іншими країнами; 22 січня 1993 р. була укладена Конвенція про правову допомогу в цивільних, сімейних і кримінальних справах. Однак чому ми повинні синхронізувати законотворчу діяльність з цими країнами?

У березні 1996 р. з ініціативи Г. Зюганова Державна Дума РФ ухвалила Постанову «Про денонсацію Біловезьких угод», якими юридично припинялось існування СРСР. Цей акт поставив під сумнів легітимність державних інстанцій самої Росії та СНД. Реальний сенс скасування Біловезьких угод полягав у офіційно-законодавчому визнанні відновлення імперського курсу і домагань Росії. Небезпека приховується і в намаганні розширити функції МПА до ролі Євразійського парламенту, де рішення будуть прийматися кваліфіковано або більшістю голосів. По суті, – це спроба реанімації наддержавного органу, але МПА не є органом СНД, а лише консультативно-дорадчим інститутом. На цьому наголосив Президент РФ В. Путін, повідомивши, що Співдружність скерує в березні 2002 р. на парламентські вибори в Україну своїх спостерігачів. У рекомендаціях МПА, прийнятих у Санкт-Петербурзі на черговому засіданні в березні 2002 p., наголошувалось, що саме в Україні, на основі базового закону про вибори, вперше буде перевірена концепція демократичних виборів у країнах СНД.

Україна не бере участі у таких наднаціональних структурах СНД – в Об’єднаному командуванні колективних миротворчих сил, Раді Міністрів оборони, Економічному суді. У Ташкенті 15 травня 1992 р. у межах СНД було підписано Договір про колективну безпеку. Незважаючи на тиск, Україна не поставила підпис під цим документом. Вона є позаблоковою державою, тому не повинна бути заручницею ні «натовської парасольки», ні Ташкентського договору і Спільної військової організації.

Новою спробою втягнути Україну у військово-політичний блок стала Алма-атинська угода (лютий 1995 р.). її підписав тодішній міністр оборони України В. Шмаров, зробивши застереження «із врахуванням національного законодавства». Підписання угоди викликало різкий осуд низки політичних сил і громадських організацій. Прем’єр-міністр України Є. Марчук змушений був після закінчення зустрічі глав урядів СНД 12 квітня 1996 р. внести роз’яснення, що Україна буде виконувати їх лише в галузі військово-технічного співробітництва. В жовтні 1997 р. під час кишинівського саміту голів урядів країн СНД було відкинуто пропозицію Росії про створення комітету СНД із конфліктних ситуацій, що передбачав об’єднання військових сил, їх фінансування, технічне забезпечення для здійснення операцій в «гарячих точках» Співдружності (Карабах, Таджикистан, Абхазія тощо).

Дата добавления: 2014-01-04