І. З. Танчин соціологія 4 страница

Роберт Мертон сформулював основну теорему функціонального аналізу: "Так само як одне соціальне явище може мати багато різних функцій, одна функція може по-різному виконуватися різними явищами".

Дослідник наголошує, що може існувати низка структур, які можуть виконувати ту чи іншу функцію, а соціолог повинен мати на увазі наявність функціональних альтернатив (функціональних замінників). Скажімо, не всі соціальні структури є функціональними для суспільства, деякі з них можна вилучити без шкоди для суспільної структури, наприклад, Коста-Ріка не має такого елемента суспільної структури, як армія.

Мертон показав, що соціальна система та її елементи можуть мати як видимі функції, так і латентні (приховані). Видимі — це ті, які відомі учасникам певного виду суспільної діяльності, латентні — ті, про які учасники не знають. Що дає соціологу подібне розмежування функцій? Це дозволяє зрозуміти стандарти соціальної поведінки, що на перший погляд здаються ірраціональними.

Як приклад Мертон наводить "танець дощу" індіанців племені гопі з Нью-Мексико. Гопі вірять, що цей танець примусить пролитися дощ на їхні поля (видима функція). Однак "танець дощу", який притаманний тільки цій суспільній групі і жодній іншій, — згуртовує їх, сприяє усвідомленню своєї єдності, "інакшості" від усіх інших людей (латентна функція).

Мертон розрізняє також дисфункції — негативні дії, які загрожують цілісності суспільства. Відтак, згідно з теорією Р. Мертона, структурно-функціональне пояснення конфлікту може бути досягнуте введенням розмежування між видимими і латентними функціями, а також між функціями і дисфункціями.

Соціологія, за Мертоном, повинна вивчати ступінь реальної інтегрованості суспільства, видимі і приховані функції соціальних інститутів, пояснювати соціальну організацію і поведінку людей. Йому належить ідея, що суперечності у суспільстві можна подолати шляхом зміни соціальної структури і запровадження нових організацій.

Критики структурного функціоналізму звертають увагу також на деякі інші його слабкі сторони, наприклад, неоднозначність такого терміну як суспільна рівновага. Запозичений з біології, у якій ознаки браку рівноваги досить легко виміряти (наприклад зміни температури тіла чи кров'яного тиску), він є дуже неоднозначний щодо суспільства (та сама структура може бути функціональною для однієї частини суспільства і дисфункціональною для іншої, наприклад, різні релігійні конфесії в одному суспільстві). Ще однією критичною думкою щодо структурного функціоналізму є та, що ця теорія, яка трактує стабільність як щось вище і визнає суспільні зміни деструктивними, є внутрішньо консервативною. Структурний функціоналізм підтримує існуючий суспільний лад, а його критики вважають, що зміни є необхідними для суспільного розвитку.

Теорія конфлікту.

Альтернативою для структурно функціоналістських поглядів є теорія конфлікту. П засновником вважається Карл Маркс, який наголошував на взаємній боротьбі антагоністичних суспільних класів. Сучасні теоретики Ральф Дарендорф (нар. 1929), Чарльз Райт Міллз (1916—1962), Льюїс Козер (1918—2003) не концентрують усю свою увагу на конфлікті між суспільними класами, вважаючи не менш важливими за сучасних умов й інші види конфліктів: між різними расовими, етнічними, релігійними, статевими та іншими групами.

Льюїс Козер вважає, що конфлікт внутрішньо притаманний суспільству і відіграє не тільки деструктивну, але й стабілізуючу роль: конфлікт робить чіткішими певні базові цінності суспільства, дозволяє різним суспільним групам краще пізнавати один одного і тим самим сприяє їх зближенню; конфлікт із зовнішнім ворогом допомагає підтримувати згуртованість суспільства в цілому. Козер обґрунтовує подвійну роль конфлікту у внутрішньому згуртуванні групи: внутрішня згуртованість зростає, якщо група вже достатньо інтегрована і якщо зовнішня небезпека загрожує усій групі і сприймається усіма членами групи, як спільна загроза. Цінність конфліктів полягає в тому, що вони запобігають заціпенінню соціальної системи, відкривають дорогу інноваціям.

Льюїс Козер намагався поєднати теорію конфлікту із теорією структурного функціоналізму для того, щоб подолати недоліки останнього і створити синтетичну теорію.

Ральф Дарендорф запропонував нову всеохоплюючу теорію соціального конфлікту, відому як конфліктна модель суспільства: кожне суспільство постійно змінюється, а зміни означають конфлікти нового зі старим; конфлікти всюдисущі. Картина соціального світу, з точки зору Дарендорфа, становить поле бою багатьох суспільних груп, які борються між собою, зникають і виникають, створюють і руйнують різноманітні альянси. Суспільства відрізняються одне від одного не наявністю чи відсутністю конфліктів, а тільки різним ставленням до них з боку влади. У демократичному суспільстві переважають раціональні методи їх врегулювання.

Якщо функціоналісти звертають увагу, передусім, на позитивні сторони існування певного соціального укладу, то конфліктологи розглядають суспільство як динамічне утворення, всі елементи якого перебувають у стані боротьби. Критики теорії конфлікту вказують на радикалізм її представників, їхню тенденцію концентрувати свою увагу на аспектах, які поділяють і конфронтують суспільство, не помічаючи процесів гармонізації суспільних взаємин.

Теорії мікрорівня (мікросоціологія).

У центрі уваги мікросоціології перебувають масові соціальні процеси, масова свідомість, поведінка, взаємодії у малих групах. Мікросоціологи оперують поняттями соціальної поведінки, соціальної дії, акцентуючи увагу на її механізмах, включно із міжособистісною взаємодією, мотивацією, стимулом тощо. Цей соціологічний напрямок ближчий до таких наук як соціальна психологія і психологія особистості.

Символічний інтеракціоиізм.

Засновником цієї теорії вважається американський науковець Джордж Герберт Мід (1863—1931). Його головна книга "Розум, Я і Суспільство" (1934) була створена вже після смерті автора його учнями, на базі студентських конспектів лекцій Дж. Г. Міда.

Символічний інтеракціоиізм ґрунтується на твердженні, що інтеракція (взаємодія) є головним у суспільному процесі. Все інше — і соціальний світ, і навколишнє середовище, і сам індивід — є похідним від взаємодії індивідів. Це відбувається за допомогою символів — мови, жестів, письма, знаків. Інтеракція розглядається як своєрідний переговорний процес під час якого обидві сторони намагаються виробити спільне розуміння ситуації. Кожен з партнерів приймає ряд положень щодо кожного учасника процесу і ситуації — як очевидні. Ці положення становлять, так зване тло і визнаються суспільством як базові.

Представники символічного інтеракціонізму підкреслюють, що взаємодія відбувається не між знеособленими представниками соціальних ролей і статусів, а — між особистостями, які і визначають напрямок інтеракції.

Найкоротше основні постулати символічного інтеракціонізму викладені у праці Герберта Блумера "Символічний інтеракціонізм: перспективи і метод" (1969):

Людська діяльність здійснюється щодо об'єктів на підставі тих значень, якими вони (люди) їх наділяють.

Ці значення є продуктом соціальної взаємодії (інтеракції) індивідів.

Ці значення змінюються і застосовуються шляхом інтерпретації символів.

Суспільство представників символічного інтеракціонізму тлумачать швидше як колективну діяльність, а не як соціальну структуру, а тому відмовляються від вивчення питань структури суспільства, його інститутів та організацій, держави і влади, концентруючись на вивченні форм і способів міжособистіс-ної взаємодії.

Етнометодологія.

Засновниками цієї теорії вважають австрійсько-американського вченого Альфреда Шюца (1889—1961) та американського соціолога Гарольда Гарфінкеля (нар. 1917). Сам термін "етнометодологія" було введено у науковий обіг Гарфінкелем за аналогією з терміном "етнонаука", яким в культурній антропології позначають методи та форми примітивного, ненаукового пізнання соціальної дійсності: магія, шаманство, спіритизм тощо. Етнометодологія, на думку Гарфінкеля, має протистояти "етнонауці" як сукупність наукових прийомів і методів пізнання суспільства. Представники етнометодології не вважають цінності, норми, вірування та інші суспільні значення незмінними елементами соціального оточення індивіда. На думку вченого, не існує впорядкованого соціального світу. Люди самі "домовляються" про те, як поводити себе у різних умовах, створюючи певний "сценарій".

Етнометодологи вважають, що комунікація між людьми несе істотнішу інформацію, ніж та, що висловлюється вербально, тобто за допомогою слів, тому що існує ще неявне, фонове знання, яке опирається на поняття, які за мовчазною згодою визнаються учасниками комунікативного процесу. Вони закликають вчених-соціологів вивчати не те, що сказано, а те, ЯК сказано і в якому контексті.

Гарфінкель провів низку цікавих експериментів, які ілюструють ці положення. Наприклад, студенти психіатричного відділення університету були запрошені взяти участь у, як їм було сказано, новій формі психотерапії. їх попросили викласти свою особисту проблему, яку їм потрібно вирішити, а потім задати психотерапевту кілька запитань з цієї проблеми. Спеціаліст був У сусідній кімнаті, так що учасники експерименту не могли його бачити, а зв'язок здійснювався по телефону. При цьому, на питання студентів психотерапевт міг давати тільки відповіді "так", або "ні". Студенти не знали, що людина, яка відповідає на їхні запитання, не була ніяким психотерапевтом, а відповіді "так" чи "ні" були заздалегідь визначені, незалежно від запитань, і зачитувалися асистентом Гарфінкеля.

Незважаючи на те, що відповіді не мали жодного стосунку до змісту запитань, студенти, орієнтуючись на власні фонові очікування, визнали їх корисними й осмисленими. Майже всі студенти заявили, що вони усвідомили свої проблеми.

Гарфінкель зробив висновок, що студенти наділяли сенсом відповіді, що сенсу не мали. Коли ж відповіді видавалися суперечливими чи дивними, студенти вважали, що психотерапевт неправильно їх зрозумів. Фактично, не усвідомлюючи того, студенти на основі своєї практичної раціональності конструювали осмислену соціальну реальність.

Цей експеримент свідчить, що всі інтерпретації або пояснення членів суспільства у їх щоденному житті завжди здійснюються з посиланням на певні обставини чи ситуації. Так, студенти осмислювали відповіді "психотерапевта", виходячи з конкретної ситуації: вони перебували в університеті і були впевнені, що мають справу зі справжнім психотерапевтом. Якби ті самі відповіді на ті самі питання були отримані ними в іншій ситуації, скажімо, в кафе, а в ролі психотерапевта був їхній приятель, то фонові очікування були б іншими і, відповідно, результати також були б інтерпретовані по-іншому. Тобто, робить висновок Гарфінкель, сенс кожної соціальної дії можна зрозуміти тільки в певному локальному контексті.

Соціокультурна реальність, з точки зору етнометодологів, є потоком неповторних, унікальних ситуацій, які виникають у процесі комунікацій. З допомогою мовних конструкцій людина долає цю унікальність і, ґрунтуючись на власному досвіді і знаннях, уніфікує і класифікує ії. Люди спільно будують соціальну реальність. Описуючи яку-небудь ситуацію, встановлюючи зв'язки між значеннями, пояснюючи їх сенс, люди одночасно створюють її. Бо будь-який опис прагне до більшої раціональності й упорядкованості, ніж реальність, при цьому люди подають іншим зрозумілі вказівки, як належить ситуацію сприймати й оцінювати.

Оскільки соціальну дійсність можна конструювати, то вона, на думку етнометодологів, розпадається на численний набір різних ситуацій і подій. Етнометодологія вивчає багато феноменів, яким раніше не приділялося достатньої уваги: як ми бачимо певний порядок у світі, як передаємо власне бачення іншим, як встановлюються певні сталі елементи суспільного життя (наприклад, "говорити по черзі" під час розмови).

Англійські соціологи Дж. Херитадж і Д. Грейтбатч вивчали місце аплодисментів у промовах британських політиків. Вони виявили сім стійких засобів, які використовують оратори для того, щоб примусити аудиторію аплодувати. Причому соціологи дійшли висновку, що всі ці сім засобів мають корені в стабільних моделях взаємодії, які трапляються у щоденних мовленнєвих практиках, хоча вони, як правило, не усвідомлюються людьми, які розмовляють. Тепер знання про аплодисменти використовуються спеціалістами з реклами і PR, щоб штучно стимулювати позитивні реакції аудиторії у моменти виступів політиків чи інших осіб.

Гарольд Гарфінкель писав, про те що "підтримання враження соціального порядку є результатом діяльності, що постійно триває". Предметом вивчення в етнометодології є прийняті на віру правила, які регулюють взаємини між людьми. Ці правила визначають як поводити себе у різних ситуаціях: коли треба щось сказати, або, навпаки, промовчати, коли можна пожартувати, а коли усмішка виглядатиме недоречною.

1.2.3. Основні етапи розвитку соціологічної думки в Україні

Соціологічна думка в Україні розвивається як частина світової. У її розвитку можна виділити три основні етапи: перший — з кінця 70-х рр. XIX ст. до 1918 р.; другий — від 1918 р. до кінця 80-х рр. XX ст. і третій — з кінця 80-х рр. XX ст. до наших днів.

Перший етап розвитку української соціології пов'язаний, насамперед, з діяльністю "Женевського гуртка" (Михайло Драгоманов, Сергій Подолинський та ін.), а також таких видатних вчених, як Михайло Грушевський (1866—1984), Михайло Туган-Барановський (1865—1919), Богдан Кістяківський (1868-1920). Для цього етапу характерним є те, що українська соціологія перебуває під впливом західної соціологічної думки, а також те, що українські вчені не були фаховими соціологами і займалися соціологічною наукою принагідно, в контексті своїх філософських, історичних, правових чи економічних досліджень, вивчаючи тільки окремі проблеми суспільного життя. Жоден з українських вчених у той час не створив власної цілісної теорії.

Представники "Женевського гуртка" (Михайло Драгоманов, Сергій Подолинський та ін.), який називався так тому, що його учасники об'єдналися навколо українського часопису "Громада", який вони видавали у Женеві в 1878—1882 рр., виступали популяризаторами творів європейських соціологів.

Михайло Драгоманов одним із перших не лише в українській, але й у російській суспільно-політичній думці в теоретичному плані і в розробці політичної стратегії сформулював основні ідеали розвитку громадянського суспільства. У його розумінні, суспільство мало складатися з вільних, економічно і соціально забезпечених індивідів, діяти на основі громадської ініціативи й асоціації, мало поєднувати в собі приватні та колективні інтереси та розв'язувати суперечностей між ними — на засадах взаємоповаги, діалогу та компромісів, знаходячи суспільні цілі та завдання.

Сергій Подолинський — автор першої української праці соціологічного характеру — "Ремесла і хвабрики на Україні" (Женева, 1880).

Михайло Грушевський захопився соціологією перебуваючи в Парижі, куди його запросили в і903 р. читати лекції з історії України. У 1919 р. він заснував у Відні Український соціологічний інститут. Як професор Інституту викладав курс генетичної соціології і підготував свою основну соціологічну працю "Початки громадянства (генетична соціологія)". Критикував марксистську теорію за ії претензії на універсальність і однобічне бачення джерела еволюції тільки в зміні економічних відносин. Вважав, що основною рушійною силою еволюції є "змагання" індивідуалістичних та колективістських тенденцій. Наполягав, що дію усіх факторів соціального розвитку врахувати неможливо тому, що всі вони є опосередковані впливом свідомої людської волі на суспільний процес.

Богдан Кістяківський за українофільство був вигнаний з чернігівської гімназії, київського та харківського університетів. У 1896 р. виїхав за кордон. Вчився у Берлінському університеті під керівництвом відомого соціолога Георга Зіммеля. Вважав, що автоматичне перенесення природничо-наукового мислення в соціологію не дозволяє пізнати особливості соціального світу. Виступав з аналізом моральної оцінки соціальних явищ, заперечуючи класову доктрину марксизму. Велику роль у суспільстві відводив елементам культури, які в стабільній спільноті перетворюють владу й усі її атрибути в елементи суспільної свідомості. Якщо ж цього не відбувається, то в суспільстві переважає правовий нігілізм, який призводить до соціальних збурень.

Другий етап розвитку української соціології охоплює період від листопада 1918 р. до початку 90-х рр. XX ст. У листопаді 1918 р. відбулося академічне оформлення української соціології: була створена Всеукраїнська академія наук, у структурі якої діяла кафедра соціології (керівник — Богдан Кістяківський). Початок 90-х рр. XX ст. — час занепаду Радянського Союзу і початок якісно нового етапу у розвитку українського суспільства. У цей час утворюються дві течії в українській соціологічній науці — соціологія в УРСР і українська соціологія в еміграції.

В УРСР у 20-і рр. відбувається інституціоналізація соціології, наука набуває статусу соціального інституту. Поряд з уже згаданою кафедрою соціології в межах ВУАН, Михайлом Гру-шевським, після його повернення в УРСР у 1924 р. було відкрито секцію методології і соціології при науково-дослідній кафедрі історії України. Функції соціологічного інституту фактично виконувала утворена наприкінці 1925 р. "Асоціація культурно-історичного досліду". З кінця 20-х — початку 30-х рр. в УРСР перемагає тоталітарний режим, а марксизм остаточно утверджується як ідеологічна основа суспільства. Це призвело до розгрому соціології і й повного занепаду в УРСР. Соціологічні дослідження, що оперували точними фактами, не були потрібні тоталітарному режимові, оскільки суперечили пропаганді "завоювань соціалізму". Соціологічні установи ліквідовуються. Багато українських вчених винищено фізично; були перервані всі зв'язки із світовою соціологічною наукою. До 1990 р. в Україні не було жодної окремої соціологічної установи, жодного факультету соціології в університетах. У тоталітарній державі соціологія своєю науковою об'єктивністю та здатністю до обґрунтованих прогнозів суперечила ідеології, управлінському волюнтаризму та бюрократичному суб'єктивізму.

Українська соціологія в еміграції диспонувала достатньо значною кількістю відомих вчених та наукових інституцій. У міжвоєнний період головними центрами української соціологічної думки в еміграції були: Український соціологічний інститут у Відні, заснований Михайлом Грушевським, Український науковий інститут в Берліні. Але головним центром української емігрантської науки у 30-х рр. була Чехословаччина. Тут були такі наукові осередки, як: Український вільний університет (на кафедрі соціології працювали Олександр Ейхельман, Володимир Старосольський, Віктор Доманицький) та Український інститут громадознавства у Празі (Микита Шаповал, Володимир Петрів), Українська господарська академія в Подєбрадах (Ольгерд Бочковський).

Після Другої світової війни наукові центри української еміграції перемістилися за океан — у США і Канаду. Соціологічні студії в еміграції у цей час не проводилися планово. Не існує соціологічної інституції, ані спеціального соціологічного видання, які б об'єднували українських соціологів у діаспорі.

Третій етап розвитку української соціології починається з часу проголошення України самостійною державою. Це період рішучого поступу та визнання соціології важливою фундаментально-прикладною наукою з конструктивним світоглядним потенціалом. У 1993 р. Міністерство освіти України надало соціології статус базової навчальної дисципліни, тобто обов'язкової для викладання; і сьогодні в Україні немає вищого навчального закладу, у якому б студенти не вивчали цю науку. Створено десятки науково-дослідних та комерційних закладів, які забезпечують суспільство соціологічною.

Контрольні питання та завдання

1. Охарактеризуйте передумови виникнення соціології.

2. Чому О. Конта вважають засновником соціології?

3. Чим відрізняються вчення О. Конта і Г. Спенсера?

4. Розкрийте суть Дюркгеймової концепції соціологізму.

5. У який спосіб, на думку Е. Дюркгейма, соціальна солідарність пов'язана із суспільним розподілом праці?

6. Охарактеризуйте внесок К. Маркса у розвиток соціологи.

7. Хто є автором методу розуміння і ставлення до цінностей? У чому суть цього методу?

8. Що таке "парадигма" в соціології?

9. Порівняйте погляди Т. Парсонса і Р. Мертона.

10. Чи можуть соціальні конфлікти відігравати позитивну роль у розвитку суспільства?

11. Порівняйте погляди К. Маркса і Р. Дарендорфа.

12. Розкрийте зміст теорії символічного інтеракціонізму.

Розкажіть про теорію етнометодології.

13. Охарактеризуйте головні етапи розвитку соціологічної думки в Україні.

14. Назвіть головні причини занепаду соціології в Радянській Україні.

Розділ 2. КУЛЬТУРА

ТЕМА 2.1. КУЛЬТУРА І її ВПЛИВ НА СОЦІАЛЬНЕ ЖИТТЯ

2.1.1. Культура як соціальне явище

Сучасний термін "культура" походить від латинської, що спершу означало "обробляти землю". Давньоримський мислитель Марк Туллій Ціцерон (106—43 рр. до н. є.) в праці "Тускуланські бесіди" поширив значення цього слова на інтелектуальні явища, називаючи філософію, за аналогією з обробітком землі — "обробітком духу". У XVII ст. це призабуте поняття відродив німецький філософ Готфрід Лейбніц (1646—1716), а від 60-х рр. XVIII ст. цим терміном став широко послуговуватися у своїх працях ще один німецький мислитель Йоганн Тердер (1744—1803). Він трактував культуру як знаряддя, яке служить людині для того, щоб вона могла вижити у жорстокому природному середовищі, як своєрідний спосіб підпорядкування людиною сил природи. Адже людина, як біологічний вид, позбавлена потужних зубів, кігтів, великої фізичної сили, має тривалий період дитинства тощо — все це робить її дуже вразливою. Однак людина компенсує ці природні недоліки своїм розумом, високою здатністю пристосування до природного середовища і найголовніше — можливістю передання нагромадженого життєвого досвіду завдяки розвитку мови. Тобто, культура — це те, що створене людиною над власне природою як в матеріальному, так і в духовному плані. У широкому розумінні таке визначення культури побутує і сьогодні.

Культуру вивчають багато наук — філософія, історія, культурологія тощо. Але соціологія має свій ракурс дослідження цього суспільного феномена. Вона вивчає роль культури у формуванні та розвитку соціальних систем — соціальних інститутів, груп, суспільства в цілому. Соціологи цікавляться яким чином культура впливає на розвиток соціальних спільнот. Фактично, усі соціологічні школи і напрямки визнають особливе ключове значення культури у розвитку суспільства.

Культура — це система цінностей, уявлень про життя і кодів поведінки, що є спільними для людей, які пов'язані певним способом життя.

Усі ці цінності, уявлення і коди поведінки є для людей "залізними", тобто непорушними, правилами, що диктують як вони мають діяти в тій чи іншій ситуації, як спілкуватися з іншими людьми, вступати з ними у різноманітні стосунки і будувати суспільні структури. Люди, позбавлені культури, тобто усіх цих цінностей, уявлень про життя і кодів поведінки, були б безпорадними, нездатними до об'єднання для вирішення різних проблем, наш суспільний світ розпався, а всі — загинули б.

Культура є складним динамічним утворенням, яке має винятково соціальну природу.

Більшість соціологів сходяться на тому, що люди не мають інстинктів. Інстинкт — складна модель поведінки, детермінована генетично. Наприклад, відліт птахів у вирій, або будівництво бджолами складних сот, птахами гнізд чи мурахами мурашників на перший погляд можуть здатися плодом складної соціальної діяльності. Але так зване соціальне життя деяких видів тварин і комах ґрунтується не на суспільному навчанні, а на інстинкті. Так, усі мурашники, збудовані одним видом мурах, однакові, в той час як людські будівлі різноманітні.

Люди мають багато біологічних потреб: в харчуванні, продовженні роду тощо. Ці потреби змушують шукати найкращі способи їх задоволення. У процесі задоволення потреб люди творять культуру, яка сприяє виконанню своїх бажань і здійсненню спільної діяльності. Людина творить культуру, тому що вона (людина), на відміну від тварин, здатна навчати і навчатися шляхом взаємодії з іншими людьми. Шимпанзе можна навчити досягати банан, за допомогою доволі складних дій, але не передавати цю думку іншим. Тварина живе лише інстинктами і власним досвідом, а людина "стоїть на плечах своїх предків" і вирішує свої проблеми, застосовуючи мудрість багатьох поколінь.

Способи, якими люди задовольняють свої потреби, є дуже відмінними у різних суспільствах або навіть в межах одного з них і визначаються культурою цього соціуму чи певної соціальної групи. Культурні цінності формуються на підставі відбору певних типів поведінки і досвіду людей. Кожне суспільство зробило власний їх відбір (мова, продукти харчування, світоглядні норми, правила дорожнього руху, сексуальні стосунки тощо).

Наприклад, кожна культура легалізувала свій традиційний наркотик. У європейців виростав виноград, із якого добували алкалоїди. Індіанці Центральної та Південної Америки жували листя коки і кактуси пейот. Народи Півночі вживали мухомори. Азіати курили опій і гашиш. До речі, коли європейці колонізували Північ і заборонили ескімосам, чукчам та іншим місцевим народам вживати їхні власні, звичні наркотики, привчивши їх натомість до алкоголю, вони їх практично винищили. Адже до традиційних наркотиків організми людей покоління за поколінням пристосовувались, тому європейцям алкоголь шкодить набагато менше, ніж тим народам, які раніше алкоголю не вживали й у яких відсутній необхідний фермент, що розчиняє алкоголь, внаслідок чого вони швидко спиваються і вмирають від "вогняної води".

Зв'язок між культурою і людьми має взаємний характер. Хоча люди вигадують культуру, проте саме культура творить людей.

Зрідка трапляється, що люди виростають за межами суспільства, наприклад, широко відомі випадки, коли людських дітей виховували звірі (таких людей називають "феральними людьми"). Всього зареєстровано понад тридцять випадків вигодовування дітей тваринами. Відомо шістнадцять випадків вигодовування дітей вовками, п'ять — ведмедями, вигодовували людських дітей також павіани, леопарди, лами, вівці, собаки.

Коли ж цих "мауглі" знаходили, виявлялося, що вони не вміли ні мислити, ні говорити, і не могли засвоїти найелементарніші навички людської поведінки.

Культура формує особистість людини. Вона одночасно обмежує людську свободу і сприяє людській свободі.

На репресивності культури (обмеженні людської свободи) наголошував, австрійський психоаналітик Зиґмунд Фройд (1866—1939). Право — винахід культури — забороняє людям певні способи поведінки (скажімо, ходити голим по вулиці), а інших способів поведінки від них вимагає (наприклад, платити за проїзд у громадському транспорті).

Разом з тим культура визволяє людину від:

запрограмованого заздалегідь, інстинктивного стилю поведінки. Людина може вибирати який будинок їй будувати і чи будувати його взагалі, на відміну від синиці чи бджоли;

необхідності кожного разу робити відкриття як жити у цьому світі, наприклад, завдяки культурі людина не має вигадувати знову мову, винаходити як потрібно здобувати вогонь, їжу та ін.

Функції культури.

Культура у суспільстві відіграє багато функцій, найголовнішими з яких є такі:

По-перше, функція соціальної пам'яті. Культура зберігає, передає і вдосконалює людський досвід.

По-друге, освітньовиховна функція. Індивід стає особистістю, членом суспільства в процесі соціалізації, тобто засвоєння знань, мови, символів, цінностей, звичаїв, традицій свого народу, своєї соціальної групи і всього людства.

По-третє, комунікативна функція. Культура — засіб спілкування людей, дозволяє їм пізнати і зрозуміти одне одного.

По-четверте, інтегративна і дезінтегративна функція. Засвоєння культури створює у людей — членів певної соціальної групи — відчуття спільноти. Таким чином, культура згуртовує людей, інтегрує їх, забезпечує цілісність спільноти. Але, згуртовуючи людей на базі якої-небудь однієї субкультури, вона тим самим протиставляє їх іншим, роз'єднуючи ширші спільноти. Всередині цих ширших культурних спільнот можуть виникати конфлікти на культурному ґрунті.

Дата добавления: 2014-01-04