І. З. Танчин соціологія 12 страница

Є ще також багато не базових критеріїв соціальної стратифікації, наприклад, культурно-мовний, віковий та ін.

Культурно-мовна стратифікація. У різних соціальних верств і груп (робітники, селяни, міліціонери, вчителі, політики) мова відрізняється, бо різним є їхній освітній і культурний рівень, середовище спілкування. Російський вчений В. Бондалєтов виділяє такі основні форми мови:

Літературна мова — головна форма існування національної мови, яка втілила в собі всі духовні досягнення народу і переважає над усіма іншими мовними формами за багатством, строгістю і чіткістю. Нею володіє високоосвічена частина суспільства.

Народно-розмовна мова — стилістично нейтральна, менш нормована мовна форма. У неї найширше коло споживачів, вона доступна індивідам з будь-яким рівнем освіти.

3. Просторіччя — не літературна форма мови. Це мова неосвічених або малоосвічених верств населення, переважно людей старшого віку.

Територіальні діалекти — не писемна форма мови, обмежена побутовою сферою спілкування в певній місцевості.

Соціодіалекти — умовні мови і жаргон. Жаргон розрізняють: становий, професійний, віковий та ін. Умовні мови ("арго") — це лексичні системи, які виконують функції окремої мови, незрозумілої для невтаємничених, наприклад "фєня"—мова злочинного світу ("бабки" — гроші, "бан" — вокзал, "кут" — валіза, "кліфт" — піджак),

Приналежність до певної страти вимірюється не тільки об'єктивними показниками (дохід, влада, освіта, престиж), але й суб'єктивними. Скажімо, можна досягти влади, багатства, але не увійти до аристократичних кіл, почувати себе незатишно у цьому соціальному середовищі і, найголовніше — не стати "своїм" серед представників цієї соціальної страти. Кожна страта складається з однорідних елементів.

Відповідно до обраних вченим критеріїв соціальної стратифікації, виділяють також інші теорії соціальної стратифікації.

Наприклад, німецький соціолог Ральф Дарендорф вважає, що вертикальну структуру соціальних груп найточніше визначають відносини влади і боротьби між соціальними групами за владу. Вчений поділяє все сучасне суспільство на дві підгрупи: ті, хто править, і ті, ким правлять. У свою чергу тих, хто править, він поділяє на управлінців-власників і управлінців-менеджерів. У групі тих, ким правлять, також можна виділити дві підгрупи:

вищу — "робітничу аристократію" і нижчу — низько кваліфікованих працівників. Між цими двома соціальними групами знаходиться проміжний "новий середній клас" — продукт асиміляції робітничої аристократії і бюрократів-менеджерів.

Близькою за критеріями до Дарендорфа, є теорія соціальної стратифікації, запропонована американським соціологом Лойдом Уорнером. Він, досліджуючи самооцінку американців за чотирма параметрами: дохід, професійний престиж, освіта, етнічна приналежність, — виділив у суспільстві такі страти: вищу, середньо-вищу, проміжну, середньо-проміжну, середню, нижчу середню верхньо-нижчу, середньо-нижчу, нижчу-нижчу. Варіантів може бути ще більше, але в основу такої класифікації покладено усвідомлення того, що основних в всього три класи: багаті, заможні та бідні; а неосновні класи виникають за рахунок додавання страт і прошарків у межах кожного з основних класів.

Американський соціолог Вруно Барбер провів стратифікацію за шістьома показниками: 1) престиж, професія і влада; 2) дохід; 3) освіта; 4) релігійна приналежність; 5) становище родичів; 6) етнічна приналежність.

Французький соціолог Ален Турен вважав, що в сучасному суспільстві соціальна диференціація відбувається не за доступом до власності, влади тощо, а за доступом до інформації. Панівне становище займають ті люди, які мають доступ до найбільшої кількості інформації.

У сучасному суспільстві приналежність індивіда до тієї або іншої страти, зазвичай, не визначається якимось одним параметром. Багата людина звичайно прагне отримати високу освіту, аби гідно виглядати серед представників вищих страт суспільства. Добрий професіонал отримує високу заробітну платню. Політична кар'єра дозволяє розраховувати на збільшення заробітної платні. В результаті, кожна страта у сучасному суспільстві включає у себе людей, які мають приблизно рівні доходи, належать до приблизно однакових за престижністю статусних груп і мають подібний стиль життя.

Середній клас.

Це поняття використовується як описове для позначення становища у системі ієрархічних відмінностей. Щодо теоретичного визначення середнього класу, то тут загальна позиція не вироблена і використовуються різні критерії його виділення і визначення. Найчастіше вдаються до економічного критерію — представником середнього класу є той, хто має середній для цього суспільства рівень поточних доходів, а також нагромадженого багатства.

Розміри середнього класу залежать від двох чинників:

рівня економічного розвитку країни. Частка середнього класу в суспільстві зростає в міру переходу суспільства від аграрного до індустріального, а згодом до постіндустріального;

способу вимірювання класової позиції. Різні методи приводять до різних результатів. Скажімо, суб'єктивний метод (опитування респондентів, до якого класу вони себе зараховують) зазвичай показує вищі результати, ніж об'єктивний (вимірювання приналежності до середнього класу за доходом на душу населення).

Серед головних ознак, які визначають приналежність людини до середнього класу, називають рівень його доходів, освіти, професіоналізм (досвід роботи) і престижність професії. Тому до середнього класу сьогодні належать як традиційні прошарки приватних власників — представників середнього і малого бізнесу(так і добре оплачуваних найманих працівників — менеджерів приватних компаній, державних службовців, вчених, лікарів, інженерів, адвокатів та ін. Середній клас неоднорідний. Але усім його представникам притаманні такі спільні риси:

висока матеріальна забезпеченість, стабільний рівень доходів, достатній для задоволення матеріальних і культурних потреб сім'ї;

висока освіченість і/або кваліфікація, яка дозволяє займатися престижними і добре винагороджуваними видами діяльності, мати певний культурний світогляд;

політичний консерватизм, що ґрунтується на задоволенні своїм соціальним становищем і бажанні зберегти існуючий у суспільстві ціннісно-нормативний порядок.

За даними соціологів, які брали за основу об'єктивні показники приналежності до середнього класу, у розвинутих західних країнах ця верства суспільства сьогодні складає понад 60 % (У США середній клас становить 70 % населення, у Німеччині — 66 %, в Англії - 63 %, у франції — 62 %, у Японії — 62 %, в Італії — 69 %). Висока питома вага середнього класу у суспільстві допомагає зберігати розвинутим країнам соціальну стійкість, навіть незважаючи на періодичне наростання напруженості. Ця напруженість згасає не так силою репресивного апарату, як нейтральною позицією більшості, яка, в цілому, задоволена своєю позицією і відчуває свою силу й авторитет у суспільстві.

Дуже плідною в соціологічній і політологічній науці виявилася теорія Георга Зіммеля про те, що стабільність ієрархічної структури суспільства залежить від питомої ваги і ролі в ньому середнього класу. Займаючи проміжне становище, середній клас відіграє своєрідну об'єднувальну роль між крайніми полюсами соціальної структури, пом'якшуючи їх протистояння. Чим більшу частину суспільства становить середній клас, тим більше в нього шансів впливати на політику держави, процес формування фундаментальних цінностей суспільства, уникаючи крайнощів, притаманних протилежним силам.

4.3.2. Соціальна мобільність та її види

У межах соціальної структури відбувається постійне переміщення як індивідів, так і груп — з однієї страти в іншу, а також і в межах тієї самої страти. Соціальна мобільність виявляється під час руху індивідів та груп від одного соціального статусу до іншого. У соціології розрізняють:

вертикальну соціальну мобільність — переміщення з однієї страти в іншу. Розрізняють висхідну соціальну мобільність (наприклад, доцент став професором чи завідувачем кафедри) і низхідну (доцент став таксистом чи сміттярем);

горизонтальну соціальну мобільність — перехід із однієї соціальної групи в іншу, але в межах однієї страти (наприклад, перехід з однієї сім'ї в іншу, таку саму за своїм соціальним статусом, або переїзд з одного місця проживання в інше без зміни свого соціального статусу, як-от: доцент Львівського університету стає доцентом Дніпропетровського університету).

Також розрізняють індивідуальну соціальну мобільність і групову (групова, як правило, є наслідком серйозних соціальних зрушень, таких як революції чи економічні перетворення, іноземні інтервенції або зміни політичних режимів та ін.). Прикладом групової соціальної мобільності може бути падіння соціального статусу професійної групи вчителів, які свого часу

посідали дуже високі позиції в нашому суспільстві, або зниження статусу політичної партії, яка через поразку на виборах чи внаслідок революції втратила реальну владу. Згідно з образним висловлюванням Сорокіна, випадок низхідної індивідуальної соціальної мобільності нагадує падіння людини з корабля; а групової — корабель, що затонув із усіма людьми, які були на борту.

У суспільстві, яке розвивається стабільно, без потрясінь, переважають не групові, а індивідуальні переміщення по вертикалі, тобто піднімаються і опускаються сходинами соціальної ієрархії не політичні, професійні, станові чи етнічні групи, а окремі індивіди. У сучасному суспільстві індивідуальна мобільність є дуже високою. Процеси індустріалізації, відтак — скорочення частки некваліфікованих робітників, зростання потреби у службовцях менеджерах, бізнесменах, спонукали людей змінювати свій соціальний статус. Однак навіть у найбільш традиційному суспільстві не існувало непереборних бар'єрів між стратами.

Пітірім Сорокін описав своєрідні канали вертикальної мобільності, які функціонують у кожному суспільстві, яким би закритим воно не було. Він вважав, що між стратами завжди існують своєрідні "ліфти", якими індивіди їдуть нагору-вниз, такі, наприклад, як:

Армія.

Пітірім Сорокін дослідив, що із 92 римських імператорів 36 досягли цього, починаючи із нижчих чинів, із 66 візантійських імператорів - 12. Кромвель, Вашингтон, Будьоннии — приклади видатного соціального авансу завдяки військовій кар'єрі.

Церква.

Пітірім Сорокін вивчивши біографії 144 римських пап, виявив, що 28 із них вийшли з низів, а 27 - із середніх прошарків. Папа Григорій VII був сином столяра, а Геббон, архієпископ Рейнський, в минулому був рабом. Разом з тим, церква була серйозним каналом низхідної мобільності: єретики, язичники, вороги церкви, серед яких були і володарі і знать, - стали банкрутами й були знищені.

Школа, освіта.

Прикладом тут можуть стати добре відомі біографії Тараса Шевченка, Михайла Ломоносова.

Власність.

Сорокін встановив що не всі, а тільки деякі професії сприяють нагромадженню багатств. У 29 % випадків це дозволяє зробити справа фабриканта, у 21% - банкіра і біржовика, у 12 % — торговельника. Щоправда, у часи Сорокіна ще не існувало багатьох нових професій і видів діяльності, характерних для сучасного постіндустріального суспільства.

Сім'я і шлюб.

Згадаймо повість Марка Вовчка "Козачка" у якій описано пониження місця в соціальній ієрархії козачки, яка, вийшовши заміж за кріпака, перетворилася на кріпачку. Історія знає і протилежні приклади: відомий соціаліст-утопіст Роберт Суен значну частину коштів для своїх соціальних експериментів отримав саме завдяки вдалому одруженню, яке перетворило його з управителя фабрики на її співвласника.

Разом з тим, варто пам'ятати, наголошував Пітірім Сорокін, що в історії ніколи не існувало суспільства, в якому вертикальна мобільність була би абсолютно вільною. Завжди в межах кожної страти існує своєрідне "сито", яке "просіює" індивідів, дозволяючи одним із них закріпитися у межах певної страти і не дозволяючи цього іншим. Роль такого "сита" відіграє певна субкультура, спосіб життя кожного прошарку, який має засвоїти особа, що претендує на входження у зазначену страту. Щоб закріпитися у новій страті, ця особа має прийняти спосіб життя цієї суспільної групи, її культуру, співвідносити свою поведінку із заведеними у ній нормами і правилами, має досягти визнання з боку значимих ІЗ представників. Часто це вимагає надто високого психологічного напруження і виявляється непосильним для деяких людей. Згадайте, хоча б п'єси Жана-Батіста Мольєра "Міщанин — шляхтич" чи Івана Карпенка-Карого "Мартин Боруля". Увесь гумор як однієї, так і іншої, побудований на тому самому прийомі: людина нижчого соціального стану нездатна засвоїти спосіб життя і субкультуру вищої соціальної страти.

У соціології для описання такої ситуації, коли людина виявляється нездатною адаптуватися до чужої для неї субкультури, існує поняття "маргінальність".

Маргінальність.

Це термін, який походить від лат. — край, межа — був введений у науковий обіг наприкінці 20-х рр. XX ст. американським соціологом Робертом Парком. Він досліджував переселенців із міста в село — "мешканців околиць" (звідси й термін — "маргінал"). Роберт Парк виявив, що ці переселенці становлять особливу соціальну групу, яка відрізняється як від міщан, так і від селян. Вони були вже не сільськими мешканцями, але ще не городянами. Втративши вже традиційну селянську мораль і ще не засвоївши етику поліса, вони ніби "випали" з однієї культури і не вписалися в іншу. Роберт Парк розглядав їх як жертви урбанізації, які не розуміли і не любили міста і мстилися йому за своє приниження і самотність. Сьогодні у соціології цей термін застосовується не тільки щодо переселенців, а трактується ширше.

Маргінальність — це пограничний стан індивіда або соціальної групи щодо суспільства чи певної суспільної верстви. Маргіналії — це люди, які не зуміли пристосуватися до домінуючої культури чи субкультури і виявилися витісненими на узбіччя соціального життя.

Маргінал — це індивід, який втратив свій попередній соціальний статус і виявився нездатним адаптуватися до того соціокультурного середовища, в межах якого він змушений функціонувати. Наприклад, інженер, який втратив роботу за спеціальністю і змушений торгувати на базарі, але не адаптувався на новому місті, відчуває приниження в своєму новому соціальному стані. Від старих культурних цінностей і звичок він відмовлятися не може і не хоче, а нові сприймати не бажає. Так само у маргінальній ситуації опинилися і представники нижчого класу, які поповнили ряди "нових українців": у них є проблеми з тим, як пристойно себе поводити, розмовляти, одягатися відповідно до вимог нового соціального статусу.

Численні маргінальні групи виникають тоді, коли відбувається масова міграція чи "виштовхування" зі звичних соціальних умов певної частини населення (втрата роботи, позбавлення громадянських чи політичних прав та ін.). Маргіналізація охоплює широкі верстви суспільства в умовах його пере структуризації, політичної та економічної нестабільності. Деякі вчені (Володимир Добреньков, Альберт Кравченко) вважають, що маргінальність це тимчасовий феномен. Так, селяни, які переселилися до міста — маргінальні, але їхні діти уже лише частково успадковують деякі елементи цієї субкультури, а вже через два-три покоління маргінальність зникає.

Якщо маргінальні групи починають становити у суспільстві помітну частину, то вони можуть стати для суспільства джерелом небезпеки, оскільки дуже часто маргінали не просто не сприймають основних цінностей спільноти, у якій проживають, але й вважають їх ворожими.

4.3.3. Міграція

Із поняттями горизонтальної і вертикальної соціальної мобільності також тісно пов'язане поняття міграції.

Міграція — це процес зміни постійного місця проживання індивідів чи соціальних груп: переміщення в інший регіон країни або в іншу країну. Міграцією є також переїзд для проживання із села в місто і — навпаки.

Міграційний процес є тісно пов'язаним як з горизонтальною, так і з вертикальною мобільністю, тому що кожен мігруючий індивід, крім переходу в іншу соціальну групу, прагне знайти на новому місці кращі економічні, політичні чи соціальні умови існування. Російський соціолог Сергій Фрояов, розглядаючи необхідні умови, які змушують людей покинути рідні місця і переселитися в інші міста, регіони чи країни, поділяє їх на три основні групи: виштовхування, притягання і шлях міграції.

Виштовхування пов'язане з незадовільними чи важкими умовами існування індивіда в його рідних місцях. Виштовхування великих мас людей буває зумовлене, насамперед, серйозними соціальними потрясіннями (міжнаціональними і релігійними конфліктами, диктатурами, війнами), економічними кризами, стихійними лихами (землетрусами, повенями тощо). При індивідуальній міграції, силою, що виштовхує, може служити невдача в кар'єрі, смерть родичів, самотність та ін.

Притягання — це сукупність привабливих умов для проживання в інших місцях, наприклад у регіонах, де існує вища оплата праці, де можна здобути вищий соціальний статус, де існує політична стабільність, яка вселяє почуття впевненості в завтрашньому дні. Чим більшою є різниця соціальних, економічних чи політичних умов існування у двох реґіонах, тим ймовірнішою є міграція під впливом сил притягання в райони з кращими умовами. Різниця в умовах життя може бути створена і штучно, для керування потоками мігрантів і для притягнення робочої сили й інтелектуального потенціалу у ті райони, де їх не вистачає.

Шлях міграції — це характеристика безпосереднього пересування мігранта з одного географічного місця в інше. Шлях міграції включає в себе доступність переміщення мігранта, його багажу і родини в інший регіон, а також наявність або відсутність бар'єрів на шляху. Дуже часто саме недоступність переміщення зводить нанівець дію сил виштовхування і притягання. Наприклад, зростання цін на квитки не дозволяє виїхати певному індивіду і його родині в іншу країну. Те ж саме можна сказати про мовні бар'єри, отримання дозволу на виїзд і в'їзд, відсутність інформації про умови життя на новому місці і багато інших труднощів, що трапляються на шляху мігрантів.

Зазвичай, розрізняють міграцію міжнародну (тобто переїзд з однієї держави в іншу) і внутрішню (переїзд у межах однієї країни). Обидва види міграції вважаються природними і нормальними до певних меж. У тому випадку, якщо кількість мігрантів перевищує певний рівень (він є різним для різних країн і регіонів), міграція стає надлишковою, і її розглядають як негативне явище. Надлишкова міграція може привести до зміни демографічного складу регіону (наприклад, виїзд молоді і "старіння" населення, перевага чоловіків або жінок у регіоні), до нестачі, або навпаки, до надлишку робочої сили, до неконтрольованого зростання міст, негативних змін у культурі регіону і багатьох інших наслідків.

Таким чином, процес мобільності в цілому набуває найрізноманіших форм — від простого переходу з родини в родину, до хитромудрих і складних дій, спрямованих на досягнення вищого статусу. Мобільність значною мірою залежить від мотивації індивідів і їхніх стартових можливостей. Причому можливості для вертикальної мобільності різні в кожному суспільстві і можуть змінюватися.

4.3.4. Тенденції розвитку соціальної структури в сучасній Україні

Більшість західних соціологів вважає, що радянське суспільство носило закритий характер, йому була властива станово-статусна структура. Хоча, як уже зазначалося вище, закритим воно було швидше у сенсі політологічному, а за рівнем вертикальної мобільності у певні періоди (особливо у період модернізації, коли дуже гострою була потреба управлінських кадрів) радянське суспільство розвивалося настільки динамічно, що з ним могло зрівнятися хіба що американське: у 30 —50-ті рр. у соціальну мобільність СРСР і США було залучено більше двох третин населення, а у 60-ті рр. XX ст. до 40 % службовців в обох країнах були вихідцями із робітничого і селянського середовища. В обох країнах на соціальну мобільність найбільший вплив виявляли не походження та освіта батьків, а власні досягнення молодих людей: добре освічена дитина робітника чи селянина мала такі самі шанси для соціального авансу, як і погано освічений нащадок службовця, котрому допомагали батьки. Багато людей в радянські часи отримали освіту, підвищили своє місце у соціальній ієрархії.

Разом з тим, важко не погодитися, що радянському суспільству була властива жорстко фіксована ієрархія: соціальна структура радянського суспільства, її склад строго контролювалися партійними органами. Особливо пильно здійснювався контроль компартією за каналами вертикальної мобільності. Існували певні квоти на прийом до лав правлячої партії і посідання керівних посад вихідців із певних соціальних та національних груп. Допускаючи певну свободу на початкових стадіях кар'єри, система ставала тим жорсткішою, чим ближче особа просувалася до високостатусних позицій. У радянській системі соціальної мобільності виключалася роль випадку, успіху, ринкової стихії. Просування визначалося рішеннями вищих інстанцій. Соціальний організм поступово ставав малорухливим і закритим для переміщень.

Різкі зрушення в масовій свідомості в 80-ті рр. XX ст., зумовлені горбачовською політикою "перестройки", серйозно підірвали довіру населення до існуючих у Радянському Союзі принципів формування і функціонування соціальної структури. Вони перестали виконувати свою стабілізуючу роль, що і привело до розпаду СРСР.

Як показала практика, відсутність авторитетної еліти і сильного середнього класу є одними із найголовніших проблем українського суспільства. В стабільних суспільствах (СПІА, Англія, Франція та ін.) вищий клас давно став спадковим. Україна ж тільки за період новітньої історії пережила декілька значних хвиль соціальних пертурбацій і маргіналізації вищого класу. У період революції 1917—1920 рр. (у Західній Україні в 1989 і 1944 рр.) із соціальної структури були "вибиті" дворянство і буржуазія, які становили еліту суспільства. Нова еліта формувалася із нижчих верств, які, оминувши частину соціальних сходинок, — через середній клас — потрапили в еліту суспільства, туди, куди за нормальних умов вони ніколи б не ввійшли. Це ж саме можна сказати і про винищення сталінським режимому 30-х рр. XX ст. української інтелігенції. Ті, що прийшли їм на зміну за новим сталінським наказом, втратили багато базових якостей, притаманних цій соціальній групі. Як і нова політична та бізнес еліта, нова інтелігенція відірвалася від того класу з якого вийшла, але не стала повноцінним представником нового класу.

Ще одна хвиля маргіналізації настала на початку 90-х рр. XX ст. Внаслідок переходу українського суспільства від соціалізму до капіталізму сталися серйозні зміни в соціальній структурі. У середині 80-х рр. різниця між бідними і багатими в нашій країні була приблизно 6—7-ми кратною. За останні роки ця диференціація стала набагато вищою. Протягом короткого часу сформувався вищий клас власників (близько 3 %), а також низи суспільства (близько 70 % населення).

Те, що одні заробляють більше за інших — не є чимось обурливим. Ба, більше — країні, яка намагається позбутися соціалістичної зрівнялівки потрібне сильне потрясіння, щоб вирвати людей із летаргійного сну під гаслом "краще за гривню лежати, ніж за десять — бігти". І велика різниця в доходах може відіграти стимулюючу роль. Однак, це стається лише у тому випадку, коли держава встановлює чіткі закони, які диктують однакові для усіх умови соціального зростання. Наприклад, у проведених у 1979 і 1988 рр. соціологічними службами на замовлення Конгресу СІП А дослідженнях платників податків, що мають власний бізнес, серед іншого вивчалось таке питання: що сталося у 1988р. з тими платниками, які у 1979р. опинилися у групі 20 % із найнижчими доходами. З'ясувалося, що за неповних дев'ять років 85 % із них піднялися до груп із середніми і вищими доходами, а і6% виявилися серед тих, хто має найвищі доходи! Ось які можливості для соціальної динаміки створює ліберальна економіка.

В Україні ж вирішальну роль у становленні і розвитку приватного сектора економіки відіграють тіньові фактори, найголовніший з яких — використання владою свого службового становища.

"Нова еліта" сформувалася зі старої еліти, а також найрізноманітніших вихідців із нижчих прошарків суспільства: дисидентів, нових бізнесменів, криміналітету тощо. На думку сучасних російських соціологів Володимира Добренькова й Альберта Кравченка, новий вищий клас в Росії склався із таких груп населення: радянської номенклатури — 70 %, тіньових комерсантів, які почали свою бізнесову діяльність ще за часів СРСР, а також із різного роду кримінальних елементів — і6 %; і ще і6 % становлять різного роду "спритники", які виявилися корисними або номенклатурі, або криміналітету. Мабуть, не буде великою помилкою вважати, що структура українського вищого класу загалом така сама, як і в російського.

Більшість людей, які становили середній клас за радянських часів, здійснила низхідну мобільність і перетворилася на бідноту. За дослідженнями Київського міжнародного інституту соціології, в і998 р. близько 90 % населення України перебувало в дуже скрутному матеріальному становищі: їм було складно купувати одяг і взуття, оплачувати комунальні послуги, а приблизно половині громадян України ледве вистачає грошей на їжу. До того ж, на відміну від старої бідноти (хворих на алкоголізм та різного роду декласованих елементів), нові бідняки є досить специфічним соціальним класом. Вони мають доволі високий рівень освіти, володіють доволі престижними професіями — вчителі, інженери. Ці люди опинилися серед бідноти тільки за економічним критерієм. Саме ця верства і поставляє за межі України величезну кількість економічних емігрантів, яких, за різними даними на 2006 р. нараховується від 3 до 7 млн. осіб.

Серйозною проблемою для України є відсутність у ній сильного середнього класу. Наявність його в соціальній ієрархії розвинутих країн дозволяє їм зберігати стійкість і стабільність. Адже тоді соціальне напруження спаде не стільки завдяки силі репресивного апарату, скільки нейтральною позицією більшості. Середній клас демонструє нижчому класові взірці діяльності і життєвого укладу, які цілком реальні для них за певних умов. Якщо у США середній клас становить 70 % населення, у Німеччині — 66 %, у Чехії — 37, у Польщі — 33, то в Україні — менше і0 %.

Очевидно правильніше буде сказати, що в сучасній Україні середній клас у традиційному для Заходу розумінні ще не склався взагалі. Адже на Заході один із найголовніших критеріїв при виділенні середнього класу — дохід — тісно пов'язаний з іншими характеристиками: рівнем освіти, професійної підготовки, місцем праці. В Україні нині рівень доходів і стиль життя дуже різні. Єдиним критерієм, який можна використовувати для виділення категорії населення України, яка претендує на приналежність до середнього класу, сьогодні є тільки рівень доходів.

Контрольні питання та завдання

1. Які Ви знаєте історичні типи стратифікації?

2. Назвіть критерії соціальної стратифікації.

3. Які Ви знаєте теорії соціальної стратифікації?

4. Чому нині зростає роль освіти, знань для підвищення соціального статусу?

5. Назвіть основні показники соціального розшарування. За якими ознаками конкретну людину можна віднести до певної соціальної страти?

6. Чим. відрізняються функціоналістський і конфліктологічний підходи розуміння соціальної нерівності?

7. Які види соціальної мобільності Вам відомі?

8. Чим зумовлюється індивідуальна соціальна мобільність, а чим — групова? Наведіть приклади.

9. Які основні відмінності між закритим і відкритим суспільствами? Як у них здійснюється соціальна мобільність?

10. Які існують шляхи для вертикального переміщення індивідів у суспільстві? Що заважає їм долати межі між соціальними прошарками під час соціальної мобільності?

11. У яких творах художньої літератури описано маргіналіє?

12. Що таке "процес міграції"?

13. Яким чином виштовхування, притягання і шлях міграції впливають на формування міграційних потоків?

14. Що таке "канали вертикальної соціальної мобільності"?

15. Що таке "середній клас"? Чи існує в Україні середній клас?

Дата добавления: 2014-01-04