І. З. Танчин соціологія 19 страница

Англійський науковець Ентоні Сміт, в цілому погоджуючись із теорією про можливість розподілу націоналізму на громадянський і етнічний, разом з тим відзначає, що це лише два ідеальних типи і, що "кожен націоналізм містить громадянські та етнічні елементи у різній пропорції і різній формі". Відповідно він виділяє такі типи націоналізмів:

Антиколоніальний — націоналізм етносів перед здобуттям незалежності, які прагнуть прогнати чужоземних володарів і на місці колишньої колоніальної території створити нову державну націю.

Інтеграційний — рух етносів після здобуття незалежності

від колоніального поневолення, які намагаються об'єднати та інтегрувати у національну спільноту етнічно строкате населення і витворити нову націю з колишньої колоніальної держави.

Сепаратистський — рух перед здобуттям незалежності, спрямований на те, щоб відколотися від більшої політичної одиниці і заснувати на своїй території нову політичну націю.

Ірредентистський або пан-націоналістичний — рух, який намагається поширитися за межі теперішніх кордонів етнічної нації і включити до її складу тих членів етносу, які проживають за її межами або формуючи набагато більшу етнонаціональну державу, через союз етнічно і культурно близьких етнонаціональних держав.

Російські вчені Л. Дробижева, А. Аклаєв, В. Коротєєва, Г. Солдатова,, які також поділяють теорію про розподіл націоналізму на громадянський і етнічний, вважаючи, що вміст того чи іншого компонента визначає обличчя конкретного націоналізму, ґрунтуючись на вивченні декларацій, інституційних рішень і практичної поведінки етнічних та етнотериторіальних суб'єктів Російської Федерації, виділили такі типи націоналізмів, які характерні для своєї країни:

Націоналізм класичний, що полягає у прагненні до повної незалежності (варіант Чеченської Республіки — Ічкерії).

Націоналізм паритетний з яскраво вираженим прагненням до якомога повнішого суверенітету, який в силу зовнішніх і внутрішніх умов обмежений за рахунок передачі частини повноважень федеральному Центрові (в Татарстані, Башкортостані, Туві).

Економічний націоналізм, при якому домінуючою у деклараціях і діях є самостійність в економічній сфері, і ця самостійність розглядається елітою як шлях до якнайповнішого суверенітету (в Саха (Якутії) і — на окремих етапах — в Татарстані).

4. Захисний націоналізм, при якому домінуючими є ідеї захисту культури, мови, території, демографічного відтворення тощо (осетинський, інгушський, етнокультурний націона лізм в Карели, Комі).

Сьогодні ми є свідками того, як на карті світу поряд із старими національними державами з'явилося чимало нових національних держав, що постали внаслідок розпаду СРСР, Юго-славїї чи Чехословаччини. Однак навіть у деяких "старих" національних державах пробуджуються народи, які прагнуть політичної незалежності. Північна Ірландія, Басконія, Корсика, Шотландія, Каталонія, Фландрія — ось далеко не повний перелік власних назв, які часто бачимо на шпальтах газет у поєднанні зі словами "національно-визвольна боротьба", "сепаратистський рух", "прагнення до політичної, національно-культурної чи економічної автономії".

6.4.4. Міжнаціональні конфлікти

Життя довело хибність думки про можливість остаточного вирішення національного питання, тобто проблем, які виникають у зв'язку зі справжніми чи уявними несправедливостями при міжнаціональному спілкуванні. Більшість дослідників схиляється до того, що національне питання існуватиме постійно, а його вирішення має полягати у пошуку шляхів гармонізації міжнаціональних взаємин, у подоланні протиріч, що неминуче виникають на ґрунті національних інтересів, у запобіганні переростанню цих протиріч у міжнаціональний конфлікт.

Міжнаціональні конфлікти — це конфлікти між державами, окремими етносами, етнічними групами з приводу захисту прав своїх співвітчизників, приєднання їх до "історичної території", здобуття етнічною групою адміністративно-територіальної автономії або незалежності, розподілу влади, престижу і матеріальних ресурсів.

Етнічна група — це частина ширшого суспільства, члени якої вважають (або інші так вважають щодо них), що спільним для них усіх є їхнє походження, культура і що вони беруть участь у спільній діяльності.

Є такі головні критерії етнічної групи:

решта суспільства вважає цю групу відмінною від інших за певне поєднання таких рис, як: мова, релігія, раса, батьківщина предків і пов'язана з нею культура;

члени групи також вважають себе відмінними від інших;

вони беруть участь у спільній діяльності на засадах їх (реального або міфічного) спільного походження і спільної культури.

У соціологічній літературі серед головних концепцій, що пояснюють причини етнонаціональних конфліктів, виділяють концепцію внутрішнього колоніалізму, етніцистську, неоетніцистську та інструменталістську концепції.

Концепція внутрішнього колоніалізму (Томас Нейрн).

На думку прихильників цього підходу, причини виникнення міжнаціональних конфліктів потрібно шукати в царині економіки. Нерівномірність розвитку капіталізму породжує нерівномірний розподіл матеріальних ресурсів: більшість ресурсів привласнюється центральною етнічною групою, а периферійні етноси змушені задовольнятися тим, що їм залишили. Це породжує у них почуття етнічної солідарності у боротьбі за власні економічні інтереси. Щоправда, можливий інший варіант цієї ж концепції — коли високо розвинута периферійна група прагне відділитися від загалом відсталішої держави, як-от: Каталонія в Іспанії або Північна Італія (так звана Паданія) й решта Італії. Дуже високий економічний статус деяких діаспорних груп порівняно з домінуючим етносом також може стати джерелом націоналістичних орієнтацій. Так, високе представництво росіян і євреїв у бізнес-еліті Естонії і Латвії підживлювало націоналістичні орієнтації щодо росіян і Росії; такі самі настрої відомі у китайців в країнах Південно-Східної Азії.

Етніцистська концепція (Ентоні Сміт, Бенедикт Андер-сен).

Представники цієї концепції наполягають, що причини міжнаціональних конфліктів — не в економічних, а в етнокультурних чинниках. У кожної етнічної групи протягом історії нагромаджуються міфи, символи, стереотипи, пов'язані зі сприйняттям як своєї, так і інших народностей. (Для вимірювання міжетнічних установок часто використовують так звану шкалу Богардуса, згідно з якою з'ясовують готовність респондента "прийняти представника іншої національності, як: а) громадянина держави; б) ділового партнера; в) сусіда; г) друга; д) члена родини (чоловіка доньки, дружину сина)").

Відтак — усі, хто усвідомлює свою культурну та історичну спільність і відмінність від інших народів, прагнуть бути об'єднаними на своїй території у власній державі.

Головні постулати етніцистської концепції можна сформулювати так:

Етнічна ідентичність ґрунтується на таких основних елементах, як спільність мови, релігії, історії.

Етнічна ідентичність значно більше, ніж інші дає людині почуття власної гідності, щастя, почуття безпеки і надії на майбутнє.

Прагнення до національного самовизначення, пов'язане з вірою людей у те, що разом з тими, хто близький культурно та історично легше буде досягти кращого життя.

Економічні і політичні фактори самі собою не спричиняють національних рухів, але є потужним їх каталізатором за умови вже існуючих етнонаціональних прагнень.

Неоетніцистська концепція (Джордж Ротшильд, Ральф Премдас).

Цей підхід поєднує риси перших двох і наголошує на зв'язку процесу політизації етнічності та появи міжнаціональних конфліктів із процесом модернізації. Модернізація посилює соціальну мобільність, а також нерівність, ставлячи одні етнонаціональні спільноти у вигідніше становище за інші. Модернізація змушує етнос вступати у конкуренцію з сусідами з приводу обмежених ресурсів, стимулює почуття загрози і відносних втрат, які (почуття) посилено "обговорюються" в засобах масової інформації, що швидко розвиваються завдяки тій же модернізації. Відмінності у розвитку породжують заздрість, сіють страх, побоювання експлуатації і дискримінації. Водночас модернізація приводить до включення етносу у широкі міжетнічні зв'язки і проникнення в етнічну групу універсальної культури, що ставить під загрозу культурну унікальність етносу і сприяє тіснішому згуртуванню його членів навколо традиційних цінностей. Разом з тим, урбанізація та пов'язані з нею технократичні процеси, породжують у людей потребу подолати знеособлення і розпад через актуалізацію етнічної ідентичності.

Усі ці фактори і призводять до виникнення міжнаціональних конфліктів.

Інструменталістська концепція (Джордж Брейлі). На думку прихильників інструменталізму, виникнення міжнаціональних конфліктів є не так реакцією на економічне пригноблення чи прагнення захистити свою етнічну ідентичність, як результат діяльності певної політичної опозиції, яка, виступаючи проти існуючої держави, намагається згуртувати своїх прихильників навколо певних етнічних цінностей. Тобто, це результат діяльності певної політичної еліти, яка, на словах репрезентуючи інтереси етносу проти існуючої влади, на ділі прокладає собі шлях до влади. Отже, національний рух є не виявом прагнення нації до самостійності, а інструментом у боротьбі за владу певної політичної еліти.

6.4.5. Національно-етнічні процеси в Україні

З другої половини 80-х рр. XX ст. Україна, як і інші республіки Радянського Союзу, вступає в епоху так званого етнічного ренесансу. Головними причинами етнічного відродження стала політика перебудови, демократизації і гласності, яку взялися проводити тодішні радянські лідери. Ця політика зробила можливою активну діяльність національно-патріотичних об'єднань та організацій (Товариство української мови, Наукове товариство імені Тараса Шевченка, Товариство Лева та ін.), значно посилила спротив насильницькій асиміляції та русифікації, сприяла відродженню інтересу до національної історії, по збуванню нав'язуваного десятиліттями комплексу національної неповноцінності.

Як зазначав американський науковець Бжезінський: "Великий провал комунізму з його класовою парадигмою вкрай актуалізував етнічність як єдиний остаточний чинник соціальної ідентифікації особи. По-перше, етнічна ідентичність є більш природною і стійкою, ніж класова; по-друге, для доведення свого етнічного походження не треба докладати певних особливих зусиль; по-третє, і це головне, належність до певної етнічної групи обіцяла й обіцяє певні соціально-економічні і політичні привілеї".

Із проголошенням Україною свого державного суверенітету, виникло питання щодо того, яким шляхом продовжуватиме розвиватися сучасна українська нація.

До моменту проголошення незалежності України (серпень, 1991 р.) життя і діяльність української нації в основному протікали в рамках так званої східноєвропейської або етнічної моделі. Тобто, як і решта недержавних націй Східної Європи (литовці, словаки, естонці та ін.), українська нація розбудовувалася на народній основі, так би мовити, "знизу — догори": інтелігенція плекала національну культуру, національна культура засвоювалася народом, з'являлися культурні, громадські інститути і врешті — прагнення до політичної незалежності.

Після проголошення незалежності України, виникло питання: а що, власне, тепер означає українство? Чи є це поняття національним, а чи територіальним: "український народ" чи "народ України"? Адже враховуючи те, що в нашій державі майже п'яту частину населення складають не українці, а серед етнічних українців є чимало так званих російськомовних громадян, розуміння української нації як етнічної спільноти могло би бути розцінене представниками інших етносів як прагнення етнічних українців до культурного домінування в межах держави, а тим самим могло би спричинити протидію з їхнього боку. Тому було запропоновано розуміти українську націю як політичну (громадянську) спільноту — "народ України", тобто як певну політико-територіальну групу, яка засновується на солідарності ії членів та лояльності громадян до держави, незважаючи на їхні етнічні відмінності. Цей принцип було реалізовано у Законі України про громадянство, який передбачав після проголошення незалежності України громадянство усім, хто проживає на її території. Згодом в преамбулі Конституції України було зафіксовано формулювання, що український народ складають "громадяни України всіх національностей".

Проте трактування українського народу, як політичної спільноти, також є неоднозначним. Українські дослідники Олег Проценко та Василь Лісовий вирізняють сьогодні в Україні два підходи до розуміння шляху формування української нації як політичної спільноти:

• Прагматичний. Він загалом не заперечує, що українська нація повинна володіти культурною самобутністю, але водночас вважає, що, аби не викликати зайвої напруженості та протидії, варто покладатися скоріше на стихійний процес становлення етнонаціональної свідомості українців (які все-таки складають значну більшість громадян України), а також на зусилля культурної еліти, наслідком діяльності якої стане підвищення престижу української мови тощо. Ідеологічною основою цього процесу має бути передусім український патріотизм. Прихильники цього варіанту вважають, що впровадження української мови як мови міжетнічного спілкування є тривалим процесом, бо будь-яка адміністративна поспішність може викликати реакцію спротиву.

• Радикальний. Це шлях становлення винятково політичної української нації, яка не обов'язково матиме українські етнічні ознаки. Прихильники цієї позиції стверджують, що самобутність української політичної нації стане наслідком природних соціокультурних процесів, внаслідок яких з'явиться певне своєрідне соціокультурне ціле. Прихильники цієї позиції обстоюють збереження двомовності чи "вільної конкуренції двох культур" і фактично завуальовано "проштовхують" старі ідеї національного нігілізму та русифікації.

Контрольні питання та завдання

1. Порівняйте етносоціологію і етнографію.

2. У чому полягає відмінність між термінами "етнос" і "нація"?

3. Порівняйте примордіалістський і конструктивістський підходи до розуміння етносу і нації.

4. Чому, на Вашу думку, так важко дати визначення "феномену націоналізму"?

5. До якого типу націоналізму (згіднорізних класифікацій) Ви віднесли б український націоналізм?

6. Які етнічні групи проживають на теренах України?

7. Чи можливі, на Вашу думку, етнонаціональні конфлікти в Україні? Якщо так, то що б Ви порекомендували, щоб запобігти їх появі?

8. Як, на Вашу думку, розвиватиметься українська нація? Аргументуйте свою відповідь.

Тема 6.5 СОЦІОЛОГІЯ ПОЛІТИКИ

6.5.1. Предмет, об'єкт і суб'єкт соціології політики

На певному етапі розвитку суспільства в результаті його диференціації і появи різних соціальних груп із відмінними інтересами, виникає необхідність виокремлення політики як особливого виду соціального регулювання. її зміст полягає в першу чергу в узгодженні інтересів різних соціальних груп, виробленні певних правил гри, обов'язкових для усіх громадян, а також у контролі за їх виконанням.

Політичні аспекти присутні практично у всіх видах діяльності людей: не випадково ми часто чуємо словосполучення "економічна політика", "соціальна політика", "культурна політика" тощо.

Політика — настільки багатоманітний і різноплановий феномен, що вона досліджується багатьма соціогуманітарними дисциплінами, кожна з яких вивчає її під власним кутом зору. Політологія досліджує політику як цілісний об'єкт, із притаманними їй закономірностями владних відносин і політичні механізми їхньої дії; філософія концентрує увагу на політиці як феноменові світового розвитку і продукті людської цивілізації; психологія розглядає психологічні механізми і стереотипи політичної поведінки людей; правознавство — правові і державні норми і відповідні інститути; історію цікавлять факти про розвиток і становлення політичних ідей та інститутів.

Соціологія політики — це галузь соціологічного знання, яка вивчає соціальні механізми влади та їх вплив у суспільстві, закономірності впливу соціальних спільнот, інститутів та політичний лад, соціальні засади політичних і державних інститутів, функціонування політичної свідомості та політичну поведінку.

Предметом соціології політики є соціальні механізми влади і впливів у суспільстві на різних етапах його розвитку і функціонування.

Соціологія політики має також свої власні об'єкти: події, процеси, суб'єкти політичної сфери. Хоча об'єктом соціології політики можна вважати також будь-які об'єкти економічної, правової, культурної, духовної та інших сфер суспільства тоді, коли вони виступають на політичній арені, з метою чинити вплив на органи влади, як-от: страйки робітників у 1990—1991 рр. з політичними вимогами — скасувати Статтю в Конституції СРСР, у якій йшлося про забезпечення у суспільстві керівної ролі КПРС.

Суб'єктами соціології політики є люди й організації, які є носіями політичної (державної) влади або прагнуть до неї. Статус суб'єкта політики не імманентний, тобто він не є засадничо притаманний якомусь індивіду чи соціальній спільноті. Кожен індивід або соціальна група є потенційними суб'єктами політики, але не кожен стає таким реально. Щоб стати політичним суб'єктом, людина чи соціальна група повинна практично засвоїти політичний досвід, усвідомити себе суб'єктом політичного процесу, виробити власну позицію в політичному процесі, а також свідомо визначити своє ставлення до світу політики, ступінь участі в ньому. Тобто суб'єктами соціології політики є як індивіди, так і соціальні спільноти, які самостійно виробляють і реалізовують такі програми дій, що націлені на досягнення певних політичних цілей.

6.5.2. Влада — ключове поняття соціології політики

Головна особливість політики, як способу регулювання соціальних відносин, полягає у тому, що від моменту зародження політика ґрунтується на базі владних стосунків: панування-підкорення, управління-виконання.

Влада — це взаємодія, яка ґрунтується на нерівності індивідів, коли одна особа може примушувати іншу, або інших осіб до певних дій, незалежно від їхнього бажання, а іноді й всупереч йому.

Примусити людину діяти всупереч власному бажанню можна тільки трьома способами:

прямим насильством;

економічним примусом (наданням певних благ в обмін на

підкорення);

нормативним порядком (системою законів і правил).

Політична влада існувала не завжди, вона з'явилася із переходом від родоплемінного способу життя до соцієтального, тобто тоді, коли із невеликих родоплемінних об'єднань почали утворюватися союзи племен і людські спільноти розрослися настільки, що всі люди, які до них входили, уже перестали бути особисто знайомими між собою, а зв'язків, які складаються між родичами і сусідами стало вже недостатньо для врегулювання стосунків у межах цих спільнот.

Стійкість політичної влади досягається у процесі її інституалізації — заміни спонтанної й експериментальної поведінки людей на передбачувану поведінку, яка очікується, моделюється, регулюється. У процесі інституалізації влади відбувається її деперсоналізація, тобто у суспільстві складається система норм і санкцій, які забезпечують владу не певної конкретної людини, а певної соціальної групи — династії, статусної групи, виборних осіб та ін. Саме інституалізація політичної влади лежить в основі появи розгалуженої сітки сучасних політичних інститутів, таких, наприклад, як інститут політичних партій, інститут парламентаризму, президентства, виборів тощо.

Інституалізація політичної влади.

Цей процес починається із виділення статусно-рольових груп, які покликані керувати життям суспільства. У родоплемінному суспільстві глава роду чи вождь племені був просто "першим серед рівних" — він виконував таку саму роботу, як і решта членів спільноти і тільки принагідно, епізодично виконував управлінські функції. Ускладнення соціальної структури вимагало професійного заняття управлінською працею. Наприклад, Руська Правда — перший, датований 1016 р., давньоруський писаний звід норм світського права — фіксує саме виділення спеціальних статус-них груп (як їх називали: служилих людей або княжих мужів), які безпосередньо брали участь в управлінні, судочинстві, зборі податків тощо.

Одночасно зі становленням статусної управляючої групи, відбувалося створення нормативно-правової системи, яка врегульовує характер взаємодії цієї групи з рештою суспільства. Регламентація стосунків між керівниками і підлеглими зводиться, як правило, до фіксації сфери компетенції керівників, тобто меж їхньої влади. Історичною тенденцією тут є звуження меж сваволі владної групи, захист прав підлеглих. Сучасні закони чітко вказують межі влади посадових осіб.

Для підтримання нормативно правової системи створюється механізм санкцій, який забезпечує виконання індивідами приписуваних законодавством норм і правил.

Легітимність влади.

Головним наслідком інституалізації влади є формування у суспільстві стійкого механізму, який забезпечує постійне відтворення політичних владних інститутів, укорінення у свідомості людей певних взірців політичної поведінки. Якщо політичний філософ може розмірковувати наскільки легітимною (з лат. — законною) або нелегітимною є якась влада з точки зору її справедливості чи доцільності, то соціолог досліджує легітимність як віру людей у це явище. Для нього немає правильних чи неправильних порядків, а значить — не існує справжньої чи несправжньої легітимності. Якщо більшість членів суспільства вважає, що влада перебуває у руках тих осіб, які мають на неї право, така влада вважається легітимною. У демократичній державі особою, що володіє легітимною владою є обраний державний діяч, у монархії — спадкоємний володар трону. Право такої особи керувати державою не може бути піддане сумніву навіть тоді, якщо окремі її дії викликають загальне несхвалення у суспільстві.

За визначенням американського соціолога і політолога Сей-мура Ліпсета (нар. у 1922 р.), легітимність передбачає здатність системи породжувати і підтримувати віру, що існуючі політичні інститути є найбільш придатними для суспільства.

У випадку ж, якщо влада ґрунтується не на очікуваннях певних взірців політичної поведінки з боку суспільства, а опирається на примус і насильство, вона вважається нелегітимною. Ті, хто має нелегітимну владу не є наділеними з боку суспільства правом застосовувати примус щодо тих, до кого вони його вживають.

Наприклад, ми без великого бажання, але й без особливого обурення, сплачуємо державні податки тому, що збір коштів державою для потреб державного управління, оборони та інших, вважається нами нормальною, очікуваною, узаконеною поведінкою, тобто ми визнаємо законним право з боку держави призначати певні види податків і карати тих громадян, які відмовляються їх сплачувати. Інакше кажучи, ми визнаємо владу держави легітимною. А уявімо, що якась окупаційна влада примушує нас сплачувати їй податки. Не виключено, що ми мусили би платити, однак ми так само змушені віддати свої гроші і грабіжнику, який загрожує нам розправою. Оку паційна влада (як і будь-яка влада, яку ми не визнаємо законною), подібно до грабіжника, має над нами владу, проте ця влада є нелегітимною, вона базується винятково на силі.

Не варто думати, що легітимною є тільки демократична влада, а влада короля чи диктатора завжди є нелегітимною. В історії є багато зворотних прикладів, скажімо, диктатор Итлер прийшов до влади цілком законно, опираючись на волю більшості, яка висловила недовіру демократичним інститутам Веймарської республіки. Відтак — вона, втративши довіру громадян, перестала бути легітимною.

Втрата легітимності влади завжди має певні зовнішні ознаки. Вона виявляється у наростанні невдоволення громадян владою, масових виступах, заворушеннях, порушеннях звичних норм взаємин між владою і громадянами і, як наслідок, у підвищенні ролі каральних органів, застосуванні сили.

Німецький соціолог Макс Вебер виділив три основні види легітимності політичної влади, залежно від джерела її походження.

Традиційний тип легітимності.

Це найдавніший тип легітимності влади. Він ґрунтується на звичаях і глибоко вкорінених культурних традиціях. Монархи володарюють, успадковуючи це право від своїх предків. Навіть, якщо якийсь певний конкретний монарх може бути визнаний недолугим чи злочинцем, традиційна система залишається в силі — влада переходить до родичів цього монарха або навіть до іншої династії і далі утримується у традиційному руслі. Традиційний тип легітимності є настільки глибоко вкоріненим у до індустріальному суспільстві, що, людям навіть важко уявити інший спосіб формування влади. Наприклад, після смерті Богдана Хмельницького гетьманом обрали його сина Юрія, навіть попри те, що влада гетьмана в Україні не була спадковою і сам Юрій, як державний діяч, був недієздатним.

Індустріалізація підірвала підстави традиційного типу легітимності. Зміни, викликані індустріалізацією, були такими швидкими і такими глибокими, що давній спосіб управління суспільством не відповідав новим вимогам.

Раціонально-легальний тип легітимності.

Цей тип легітимності характерний для індустріальних суспільств. Це така форма влади, яка ґрунтується на системі принципів і правил, схвалюваних суспільством. Індустріальному суспільству притаманний тип раціональної людини, яка готова підкорятися такому політичному порядку, який є необхідний для досягнення її власних цілей. А для досягнення власних цілей їй передусім необхідні чіткі й ефективні закони і правила. Ось чому раціонально діюча людина готова підтримувати ту владу, яка гарантує їй стабільність, порядок і простір для власної ініціативи.

Такий тип легітимності називають ще бюрократичним пануванням. Він пов'язаний швидше із певними суспільними статусами, ніж з конкретними особами. Скажімо, президент США Джордж Буш є дуже могутньою і впливовою особою, яка, наприклад, прийняла рішення про війну з Іраком. Однак, як тільки він позбудеться посади, він втратить і свої великі повноваження. Крім того, для раціонально-легального типу легітимності властиво те, що особи, які займають певну посаду, володіють тільки тією владою, яка визначена їхніми посадовими обов'язками. Навіть президент якої б то не було країни не має права вбити людину чи не платити податків або без оплати взяти якийсь товар у магазині.

Легальний тип легітимності, на думку Макса Вебера, є історично найвищою формою легітимності, яка властива сучасним суспільствам.

Харизматичний тип легітимності.

Слово "Charisma" — в перекладі з грецької означає покликання, Божий дар. Харизматичний тип легітимності ґрунтується на особистісних рисах лідера, які, на думку суспільства, дають йому право володарювати. Послідовники безмежно віддані своєму лідерові, вірять у його винятковість і готові виконувати його волю, сподіваючись на його унікальний дар. Історія знає багато харизматичних особистостей, хоча не всіх із них оцінює позитивно. Ісус Христос, Гаутама Будда, Наполеон Бонапарт, Володимир Ленін, Адольф Гітлер, Іван Павло II — усі вони, як і багато інших, без сумніву є харизматичними особистостями, які завдяки видатним особистісним рисам згуртували навколо себе численних прихильників і послідовників.

Харизматичний тип легітимності притаманний тим суспільствам, у яких люди в силу певних причин керуються швидше емоціями, ніж звичкою чи розумом. Стабільне суспільство не дає розгорнутися харизматичним особистостям, оскільки вони часто виступають проти усталених звичаїв і культурних норм.

Оскільки політика є надзвичайно складним соціальним феноменом, то і структура соціологічного знання про неї є складною і розгалуженою. Дослідники вирізняють такі внутрішні складові соціології політики, як соціологія держави, соціологія політичних рухів і партій, соціологія політичної свідомості, соціологія електоральної поведінки, соціологія протестної поведінки, соціологія політичного конфлікту, соціологія міжнародних відносин, соціологія політичної культури тощо. Зупинимося докладніше на деяких із них.

6.5.3. Соціологія держави

Центральним і головним елементом політичної організації суспільства є держава. Держава — це форма політичної організації суспільства, головне знаряддя політичної влади.

Дата добавления: 2014-01-04