Проблеми у сфері культури

Дисидентський рух на Україні.

Негативні тенденції в економічному та соціально-політичному житті, зростання кризових явищ в суспільстві призвели до зростання дисидентського руху на Україні, який виник в Україні в сер. 50-х рр. і був загальноукраїнським явищем: охоплював різні соціальні прошарки населення всіх регіонів республіки.

Слід підкреслити, що більшість дисидентів не виступала проти радянської влади і прагнула мирних форм діяльності. Українські дисиденти були реформістами, а не революціонерами.

Ядро українського дисидентства складали відомі "шістдесятники" - поети Л. Костенко, В. Симоненко, М.Вінграновський, критики І.Дзюба, І. Світличний, Є.Сверстюк, художниця А.Горська, перекладач М.Лукаш. Згодом до них приєдналися Василь Стус, Василь Голобородько, Ігор та Ірина Калинці, брати Горині, генерал Петро Григоренко та інші.

Основними напрямами дисидентського руху були:

1. Правозахисний, або демократичний рух.

2. Релігійне дисидентство.

3. Національно орієнтоване дисидентство.

Характерними рисами українського дисидентства були:

· ненасильницькі методи боротьби

· цей рух мав чіткі організаційні форми

· Дисидентський рух в Україні був загальноукраїнським явищем: охоплював різні соціальні прошарки населення всіх регіонів республіки.

Саме дисидентам належав пріоритет у відстоюванні концепції демократичного суспільства, ідеологічного, культурного, політичного та релігійного плюралізму, багатопартійності, верховенства закону.

Скільки було дисидентів на Україні? Дослідник української історії з Канади Богдан Кравченко склав список дисидентів 1960-1972 років у якому налічувалося 975 осіб. Інші джерела також вказують близько тисячі чоловік.

На початок 80-х років, за даними Секретаріату Міжнародної амністії, кількість політв’язнів становила приблизно 600 – 700 чоловік. Українців серед них у різні часи нараховувалось від 25-75%.

Звинувачували дисидентів за читання і поширення творів М. Грушевського і П.Куліша, „Історії України” М.Аркаса, розповсюдження української національної символіки, інформацію про штучний голодомор 1932-1933 років, за власні твори, які виходили за визначенні ідеологічні рамки, та публікації за кордоном.

Завдяки самовідданій діяльності українських дисидентів визрівала ідея про необхідність утворення власної незалежної держави, про необхідність кардинальних перетворень у всіх сферах життя радянського суспільства.

Лібералізація радянського режиму після смерті Сталіна створила сприятливі умови для розвитку культури.

1953р. - здійснено перехід до обов'язкової семирічної освіти. З 1956 р. було скасовано плату за навчання у старших класах. 1959 був прийнятий Закон про реформування освіти, який передбачав поєднання загальноосвітнього і політехнічного навчання, але фактично був використаний для русифікації шкільної справи. У 60-ті рр. був запроваджений восьмирічний всеобуч, а у 70-ті завершено перехід до загальної середньої освіти. 1984 р. була проведена нова реформа освіти, запроваджувалось навчання з 6 років, середні школи реорганізовувалися в одинадцятирічні.

Розширювалася підготовка фахівців у системі середньої спеціальної і вищої освіти, особливо з інженерних спеціальностей. Вищу й середню освіту (повну і неповну) на 1987 р. мали 84 % зайнятого населення. Але національної школи, де в основі навчально-виховного процесу було вивчення рідної мови, історії, культури, в Україні не було. Абсолютна більшість предметів викладалася російською мовою. Вчителям російської мови встановлювались 15 % надбавки до ставок. Україна мала на 25 % менше студентів на 10 тис. населення, ніж Росія. Навчання було занадто заідеологізованим.

Продовжувався розвиток науки. Українські вчені чимало зробили для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використанні атомної енергії у мирних цілях, кібернетики. Загальна кількість науковців у республіці на 1987 р. становила понад 213 тис, (1960 р. — 46 тис.), з них понад 6 тис. докторів та понад 71 тис, кандидатів наук. Проте у низці галузей вітчизняна наука відставала від розвинених країн Заходу, де активно проходила науково-технічна революція. Заважали надмірна централізація управління наукою, партійне керівництво, яке обмежувало можливості об'єктивних досліджень. Наслідком диктату й замовлень щодо "дисертабельності" наукових досліджень, зокрема у сфері розвитку гуманітарних наук - історії, літератури, культури, критично мислячі особи, "неслухняні" потрапляють до в'язниць, психлікарень, а їх твори - "до забуття", "вирізання", до таємних архівів.

Атмосфера «відлиги» створила сприятливі умови для розвитку літератури і мистецтва. Продовжували плідно працювати митці старшого покоління: П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан, В. Сосюра. На перші позиції у прозі вийшли М. Стельмах і О. Гончар, з'явилася ціла плеяда молодих поетів і прозаїків, які дістали назву «шістдесятників» (за назвою років активізації їхньої діяльності). До них належали Д. Павличко, І. Драч, В. Симоненко, Л.Костенко, Г. Тютюнник, В. Стус. Проти них влада застосовував різноманітні репресії, їм забороняли друкуватися. Дещо пожвавилося у 50-70-ті рр.театральне життя. У 50-ті рр. в Україні діяло 70, а у 80-ті рр. — близько 100 професійних театрів. У них працювала ціла плеяда талановитих акторів: А. Роговцева, Б. Ступка, А. Гашинський, Д. Гнатюк, А. Солов’яненко, Є. Мірошниченко. Серед драматургів провідну роль відігравали М. Зарудний, О. Коломієць. Значного розвитку набулокіномистецтво. Серед найвідоміших кінофільмів «Тіні забутих предків» С. Параджанова, «Білий птах з чорною ознакою» Ю. Іллєнка, «В бій ідуть тільки "старики"» Л. Бикова. У 70-ті рр. почався швидкий розвиток мультиплікаційного кіно. Серед найпопулярніших — серія про пригоди козаків. Проте репертуар кінотеатрів на 99 % був російськомовним.

З початку 50-х рр. в Україні почало розвиватися телебачення. Перша телевізійна передача відбулася 5 листопада 1951 р., її дивилися лише у 150 квартирах киян по чорно-білих маленьких телеприймачах.

Успішно розвивсяпісенний жанр музичного мистецтва. Улюбленими в народі стали «Пісня про рушник» на слова А. Малишка, «Марічка» М. Ткача, «Чорнобривці» М. Сингаївського. Піднесення української пісні наприкінці 60-70-х рр. пов'язане також з ім'ям талановитого композитора В. Івасюка («Червона рута», «Мила моя», «Водограй»). Велику популярність здобули у цей час естраді співаки С. Ротару, Н. Яремчук.

Неоднозначно розвивалося образотворче мистецтво. Основними його темами були героїзм Великої Вітчизняної війни, образ Леніна, відображення досягнень «розвинутого соціалізму».

Звузилась сфера функціонування української мови. Ідеологізувалися всі види мистецтва.

Таким чином, у 50-80-ті рр. культурне будівництво мало певні успіхи, але з кінця 60-х рр. розвиток культури загальмувався, панувало «всезаборонство», ідеологічний диктат, русифікація, існували суттєві обмеження для поступу української національної культури.

Отже, для соціально-економічного розвитку України в період від 1965 до 1985 рр. були характерні диспропорційність, затухання, тенденція до стагнації.

Політичне життя в країні дедалі більше набуває закритого характеру, наростає відчуження партії від народу, посилюється ідеологічний диктат.

Протягом 60-х – першій половині 80-х років в Україні значною мірою активізується опозиційний рух. Він стає помітним чинником суспільно-політичного життя. Водночас широкої підтримки в громадян республіки він не набув. Незважаючи на мало чисельність, дисидентський рух був реальною моральною та ідеологічною загрозою системі. Оскільки формував і зберігав певні суспільні ідеали.

Ситуація в духовній сфері значною мірою визначалася еволюцією усієї системи. Політичний курс на «стабілізацію» посилював ідеологічний диктат, зумовлював деформації, однак лише гальмував, а не зупиняв духовний розвиток суспільства.

Дата добавления: 2014-01-04