Кімерійці, скіфи, сармати, їх культура та світогляд

Перетворитися на цивілізацію білогрудівській культурі зашкодили кочівники, які увійшли в історію під іменем кімерійців. Навалу кіммерійців у цілому можна визнати явищем руйнівним для розвитку цієї культури. Проте войовничі степовики сприяли розповсюдженню в широкому степовому довкіллі здобутків тих народів, які зазнали від них поразки. У вигляді військової здобичі кімерійці несли із собою предмети престижного споживання: одяг, прикраси, ужиткові речі. Та найбільше вони сприяли розповсюдженню кінського та військового спорядження, яке часто мало всі ознаки витворів справжнього мистецтва: фігурні пряжки, кольчуги, прикрашені складними орнаментами з ромбів, квадратів, спіралей, що утворювали довершений геометричний стиль. До того ж кіммерійці вже оволоділи секретами виготовлення зброї з заліза, знали ковальську справу й мали навички ковальського зварювання металів.

Слідом за кімерійцями у VII ст. до н. е. на наших землях з’явились і скіфи (скити), яких більшість дослідників вважають іраномовним народом.

Археологічна культура скіфського типу поширюється на величезні простори від Алтаю до Середземного моря, але скільком і якого походження народам вона належить, з’ясувати поки що неможливо. На жаль, невідомо, чи мали скіфи писемність, принаймні ніяких писемних пам’яток безпосередньо від них до нас не дійшло. Але історичні відомості про скіфів містяться в іноземних джерелах.

Великий вплив скіфського чинника на події в античному світі відчували їхні сучасники – давні греки. Одним із перших про скіфів написав Геродот, який присвятив їм окрему книгу своєї «Історії» і не лише яскраво змалював побут і звичаї тих народів, які заселяли українські землі під назвою скіфів, а й навів дані про їх релігійні погляди, міфологію. В подальшому до скіфської тематики зверталися й римські історики: Страбон, Пліній Старший та ін.

Територія Скіфії, як її описував Геродот, майже повністю відповідає географічним межам сучасної України. Коли говорять про скіфські племена на українських землях, то виділяють дві основні групи, які, послуговуючись термінологією Геродота, називають «царськими скіфами», які вели кочовий спосіб життя, і «скіфами-орачами», в яких убачають одних з прямих предків слов’ян. Сам Геродот поділяв територію Скіфії на вісім регіонів, у кожному з яких жило певне плем’я. між цими різними племенами на V ст. до н. е. встановилися форми своєрідного симбіозу під проводом одного володаря («царя»).

Назву «scuthoi» ці племена отримали від грецьких колоністів, які у VI ст. до н. е. заснували на чорноморському узбережжі перші торговельні міста і вели з місцевим населенням жваву торгівлю. Греки давали назви «варварам» за якоюсь характерною ознакою. У випадку скіфів такою ознакою послужила характерна форма півсферичних посудин-чаш, характерних для кочівників і більш позаднього часу. Геродот свідчить, що самі скіфи називали себе сколотами за іменем (титулом?) свого царя.

Вірогідно, столицею Скіфії у V ст. до н.е. було Кам`янське городище на правом березі Дніпра біля сучасного Нікополя. Скіфська знать столиці жила у цитаделі-акроплі площею 30 га у кам’яних будинках. Навколо на великій площі жили ремісники та інші міщани в наземних кам’яних та дерев’яних будівлях зі стовпами, а частково – і в землянках. Основними заняттями мешканців міста-метрополії було виготовлення залізних та бронзових виробів на продаж, ткацтво і гончарство, а також скотарство і землеробство. Великою шаною у скіфської знаті, як кочівницької, так і оседлої, користувалися вироби із золота, як місцевого, так і привізного. Кочівницькі поховання скіфського типу нерідко багаті на предмети розкоші місцевого виробництва, виконані у так званому «звіриному стилі».

Поховання кочівницьких скіфів відрізняються від поховань осідлого населення. Кочівники покладали тіла своїх царів і знать у катакомбах, над якими насипали курган (висота насипу деяких з них сягає 20 м), в якому було чимало предметів розкоші. Скіфські курганні коштовності здобули у наш час всесвітню славу. Найвідомішими з них є пектораль і гребень з «царських» курганів, розташованих у Придніпров’ї в районі, де Дніпро робить закрут.

У землеробський зоні з VI ст. до н.е. також насипалися величезні кургани. Але не над катакомбами, а над дерев’яною конструкцією, що нагадувала житло. Верхня частина дерев`яної домовини спалювалася, тоді як сам труп померлого лишався неспаленим. Розмір курганів і предмети розкоші, серед яких траплялися не тільки місцеві, а й ассірійські коштовності, свідчать про значне майнове розшарування і в землеробському середовищі. Оскільки поховання знаті розташовувалося у центральних районах племінних утворень, між двома типами поховань пролягає стокілометрова зона між степом і лісостепом, де курганів скіфської доби немає зовсім. «Скіфи-орачі» селилися на всьому Правобережжі Дніпра від Буго-Дністровського лиману до Волині та в лісостеповій зоні лівобережжя. Землеробське населення також утворювало великі протоміста, з яких найбільшим є Трахтемирівське городище на правому березі Дніпра (загальна площа – 500 га), яке, правдоподібно, було культовим центром землеробських племен, та Більське городище на березі Ворскли, що ототожнюється більшістю дослідників з Гелоном у Геродота. Дерев’яне місто Гелон, за Геродотом, розташовувалося у глибині володінь племені будинів. Але в ньому жило багато греків, які шанували грецьких богів і робили їм статуї з дерева, оскільки каменю поблизу не було.

Легенда про походження скіфів та їх золото свідчить про автохтонність її творців. За Геродотом, ця легенда була така. Скіфи вважали себе порівняно молодим народом, але легендарні події своєї праісторії відсували в давнину на тисячу років. Від шлюбу Зевса і доньки Борисфена (Дніпра) народилася на пустельній землі, що пізніше стала Скіфією, перша людина – Таргитай. Сини Таргитая, яких звали Ліпоксай, Арпоксай і Колаксай, започаткували тут три гілки скіфського народу. При них з неба впали золоті дари: рало (плуг) з ярмом, сокира та чаша. При спробі двох старших братів наблизитися до золота воно спалахувало вогнем, і лише Колаксай зміг заволодіти ним. Це було розцінено як знамення богів, а тому брати визнали головування на собою молодшого брата – Колаксая. Він поділив країну між своїми синами на три частини і в найбільшій залишив золото, яке скіфські царі вважали священним і якому щорічно приносили жертви.

За Геродотом, скіфи шанували сімох богів, але не робили своїм богам ніяких зображень за винятком бога війни, ім’я якого Геродот подав грецькою мовою. «Аресу» скіфи присвячували віткнутий у купу хмизу (на погребальному вогнищі?) меч-акінак.

Пантеон скіфів очолювала богиня Табіті. Вона була богинею домашнього вогнища і вважалася як матір’ю першої людини-царя, так і богинею вогню небесного. Можливо, в цьому знайшли відображення залишки матріархальної минувшини скіфів, а, можливо, такі релігійні погляди відбивали шанобливе ставлення до жінок, властиве скіфам.

Взагалі жінка посідала доволі високе місце і в культурі сарматів (савроматів), найближчих родичів скіфів, які у IV – III ст. до н.е. вторглися у Скіфію. Але ще у V ст. до н.е. вони вже жили в степах на схід від Дону. За легендою, що її переказував Геродот, сармати походили від союзу скіфів з амазонками – міфічним жіночим племенем, яке жило без чоловіків, народжуючи дітей від своїх полонеників і залишаючи в живих тільки дівчат. Войовничий дух сарматів, які згодом витіснили скіфів-кочевників у Крим, викликав здивування й захоплення сусідніх народів і породжував казкові оповіді про їх походження. Але з історичних джерел відомо, що жінки в сарматів користувалися такими ж правами, як і чоловіки. Доволі часто на чолі племені в них могла стояти жінка, яка керувала громадою в усіх справах, у тому числі й у військових.

В легендах залишилися згадки про войовничий дух сарматів та їх мужню рішучість у бою. Судячи з залишків матеріальної культури, сармати скористалися загостренням відносин між скіфами-кочевниками і землеробами, викликаним посиленням визиску землеробного населення. Але союзниками землеробів перші сармати не стали. За археологічними даними, від початку сарматського завоювання хліборобське населення Скіфії просувається на північ і будує укріплені городища, значна частина з яких була порівняно скоро зруйнована, що свідчить про ворожнечу з кочівницьким світом і остаточне зруйнування колишнього скіфського симбіозу. Певна частина осілого населення перебирається на Нижнє Подунав`я, де засновує сім міст. В античних істориків це семи городдя найчастіше називалося Малою Скіфією. Скіфи-кочівники у Криму заснували нову столицю, відому під назвою Неаполя Скіфського. Колись процвітаюча Ольвія прийшла у тривалий занепад. Зруйнувавши стару систему взаємовідносин між античним світом і теперішніми українськими землями, сармати не організували своєї. Тому про сарматів лишилося мало відомостей в античних джерелах, оскільки елліністичні автори нічого цікавого для себе в житті цього племені чи союзі племен не знаходили. Згадки про сарматські племена язигів, роксолан, аорсів тощо з’являються лише там, де йдеться про їхні грабіжницькі напади на культурну Ойкумену Середземномор’я, часто спільно з іншими «варварськими» народами. До І – ІІ ст. н.е. сармати все життя проводили у сідлі й не дбали про постійне житло і зайве в мандрах майно. Все, що їм було необхідно, вони намагалися здобувати в бою, а не створювати власноруч. Однак, за повідомленням римського історика Тацита, яке підтверджується археологічними даними, з кінця І ст. н.е. частина сарматів починає активно переходити до осілого способу життя і поступово змішується із землеробським населенням теперішнього українського лісостепу.

Дата добавления: 2014-01-04