Розвиток освіти у XIX - на початку XX ст

Розвиток промисловості, торгівлі збільшував потреби в освічених і кваліфікованих працівниках, і це стиму­лювало розширення мережі навчальних закладів і кількості учнів у них. У цілому весь освітній процес був спрямований на денаціоналізацію українського населен­ня, що дало відповідні невтішні наслід­ки. Однак всупереч урядовим настано­вам українське культурно-національне відродження в освітній сфері залишили досить яскравий слід.

У 1802 р. почало свою діяльність Міністерство освіти, яке у наступному році провело систематизацію навчаль­них закладів. Було затверджено чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, гу­бернські (гімназії), університети.

У парафіяльних початкових школах навчання продовжувалося 4-6 місяців у селах і до одного року в містах. На­вчання велося російською мовою, учнів вчили читати, писати, рахувати і основ православної віри.

Повітові школи були спочатку дво­класними, а згодом стали трикласними. Тут вчилися здебільшого діти купців, дворян, чиновників, заможних ремісни­ків. Вони вивчали російську мову, гео­графію, історію, арифметику, фізику.

В гімназіях спочатку вчилися 4 роки, а згодом - 7. Тут викладали іноземні мови, як правило, французьку, німець­ку, грецьку, латинську, «закон Божий», священну та церковну історію. Напри­кінці 50-х років XIX ст. в Україні нараховувалося 1300 початкових шкіл, де навчалися 67 тис. учнів, 19 гімназій (з них дві в Харкові), де навчалося близько 4 тис. учнів.

Проміжне становище між гімназіями та університетами займали ліцеї, яких на Україні було три: Рішельєвський в Одесі (з 1817 p.), Кременецький (з 1819 p.), Ніжинський (з 1820 p.).

Поряд із загальноосвітніми в Україні діяли й професійні навчальні заклади. У кадетських корпусах у Полтаві (з 1840 р.) і Києві (з 1852 р.) з дітей дворян виховували офіцерів. У Єлисаветграді продовжувала працювати ме­дична школа, у Києві - фельдшерське, в Миколаєві - артилерійське і штур­манське училища, в Севастополі мор­ська школа. У 1851 р. біля Харкова від­крилась землеробська школа, яка го­тувала агрономів. Характерними рисами освіти у пер­шій половині XIX ст. були: превалю­вання релігійного виховання дітей, по­літика «обрусєнія», рутинні засоби навчання. Київська академія, яка в по­передні часи відігравала велику роль у розвитку освіти й культури не лише в Україні, але й у всій Східній Європі, після видання 1814 р. нового статуту для духовних академій, за якими вони повинні були готувати лише фахівців з богослов’я і для православної церкви, втратила своє значення і перетворилася на рядовий духовний навчальний заклад.

Історичним успіхом у розвитку освіти на початку XIX ст. стало за­снування на східноукраїнських землях університетів, які завдяки загальноєвро­пейській реформі університетської осві­ти швидко почали відігравати велику роль у культурному житті, в розвитку науки. Перший університет на україн­ських землях у складі Російської імперії засновано 1805 р. в Харкові коштом місцевого дворянства і купецтва за ініціативою В. Н. Каразіна. Характерно, що харківський губернатор був рішучим противником відкриття тут вищого навчального закладу і тільки особисте знайомство Каразіна з ліберально на­лаштованим імператором Олександ­ром І уможливило прийняття рішення про його створення. З постанням уні­верситету пов’язане значне зростання населення і кардинальні зміни життя у провінціальному до того часу місті.

В перший час університет мав чотири відділи-факультети: словесний (історико-філологічний), етико-політичний (юридичний), фізико-математичний, ме­дичний. Першим ректором університету (1805-1811) був професор російської словесності І. С. Рижський. У рік від­криття в ньому навчалося всього 65 сту­дентів, а через 50 років - 492. Деякий час ректором Харківського університету був відомий український поет П. Гулак-Артемовський. На довгий час Харків­ський університет став осередком пат­ріотичної думки. Тут були професорами І. Срезневський, А. Метлинський, М. Костомаров, Д. Багалій. За 50 років Харківський університет підготував близько 3 тис. фахівців для різних га­лузей знань. У першій половині XIX ст. характер національно-культурного від­родження на східноукраїнських землях багато в чому зумовлювався діяльністю цього вищого навчального закладу.

У 1834 р. в Києві було засновано Університет святого Володимира на базі закритого Крем’янецького ліцею. На думку імператора Миколи II, Київський університет мав стати центром руси­фікації і монархізму, спрямованим, перш за все, проти польського впливу. Спочатку він складався з двох відділів: історико-філологічного та фізико-математичного. Згодом додалися юридичний та медичний факультети. У рік відкрит­тя в університеті навчалося 62 студенти, через 20 років - 808. Першим ректором став Михайло Максимович. Київський університет став одним з головних осе­редків українського руху, не виправ­давши надій царських урядовців. До 1861 р. університет закінчили 1542 осо­би. Його випускники працювали учи­телями, лікарями, адвокатами, суддями, чиновниками.

Третім університетом в Україні був Новоросійський (в Одесі), заснований 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею. У трьох університетах в кінці століття одночасно навчалося 4 тис. студентів.

У 1863 р. було введено Статут уні­верситетів, який надав їм досить широку автономію: право обирати всю адмі­ністрацію, професорів, доцентів. Але у 1883 р. було впроваджено новий Статут, який відміняв автономію, обрання ад­міністрації, участь професорів в управ­лінні. Життя університету підлягало су­ворій регламентації та наглядові попе­чителя навчального округу. Запрова­джувався контроль над студентами, вводилась обов’язкова уніформа. Цей статут діяв до 1917 р.

Потреби економічного і культурного розвитку зумовили виникнення в Укра­їні й інших вищих навчальних закладів. У 1874 р. створюється Глухівський учи­тельський інститут, за рік - Ніжин­ський історико-філологічний інститут, Південно-російський технологічний ін­ститут у Харкові (1885), Київський по­літехнічний інститут (1858), Вище гір­ниче училище в Катеринославі (1899) та ін.

На Західноукраїнських землях цент­ром культури залишався Львів. Тут у 1817 р. було відновлено університет, але з німецькою мовою викладання. У 1849 р. тут уперше була створена ка­федра української мови та літератури, яку очолив Я. Головацький. Увесь час точилася боротьба між українцями та поляками за мову викладання. У 1871 р. обмеження в мові викладання скасова­но, але фактично університет полонізу­вався. У 1894 р. засновано кафедру історії України, яку очолив професор М. Грушевський.

На Буковині університет засновано в 1875 р. у Чернівцях з німецькою мовою викладання, але були кафедри й з укра­їнською мовою навчання: української мови і літератури, церковно-слов’ян­ської мови та практичного богослов’я.

У 1864 р. у Росії було проведено реформу освіти. Згідно з нею всі типи початкових шкіл оголошувались загальноосвітніми й діставали назву початкових народних училищ. Вони стали працювати за єди­ним планом і програмою, тобто відбу­лася уніфікація навчання. Діти здобу­вали елементарні знання: вчилися чита­ти, писати, вивчали елементарну ариф­метику, «закон Божий».

Середніми освітніми закладами були гімназії, які мали два ступені: гімназія і прогімназія (з 4-річним навчанням). Гім­назії були двох типів: класичні і реальні. В класичних перевага надавалась ви­вченню давніх мов (до 40 % часу), їх випускники могли без іспитів вступати до університетів. З метою «виховання у відповідному дусі» вводився інститут класних наставників, вводився кодекс покарань. Реальні гімназії (згодом ре­альні училища) були більш наближе­ними до потреб життя. Тут вивчали при­родознавство, фізику, математику. їх випускники могли вступати лише до ви­щих технічних навчальних закладів.

Дівчата навчалися окремо в інсти­тутах шляхетних дівчат (у Харкові від­критий у 1812 p.), гімназіях та єпар­хіальних училищах (для дівчат духов­ного звання).

Наприкінці XIX ст. в українських губерніях Російської імперії було 129 гімназій, 19 реальних і 17 комерційних училищ, 17 тис. початкових шкіл усіх ви­дів. Проте ці імперські заклади могли охопити навчанням лише 30 % дітей. Порівняно з періодом гетьманської ав­тономії кількісні показники XIX ст. свідчать про загальне падіння рівня грамотності. За переписом 1897 р. на Україні серед населення віком від 9 до 49 років письменних нараховувалося тільки 24 %. На початку XX ст., у зв’язку зі зростанням потреб у письменних пра­цівниках та кваліфікованих фахівцях, що диктувалося вимогами розвитку ін­дустріального суспільства, дещо збіль­шилася мережа навчальних закладів та кількість учнів і студентів у них. У 27 вузах навчалося 35,2 тис. студентів, у 26 тис. загальноосвітніх шкіл - 2,6 млн учнів. Найгіршим було становище з освітою на Правобережжі, де земства - основні «промоутери» народної осві­ти - з’явилися лише у 1911 р. Навчання було необов’язковим, тому 2/3 селян­ських дітей не вчилися, серед сільського населення лише 20 % вміли читати й писати,а в містах ця цифра сягала 50 %.

У період революції 1905 p., після скасування заборони українського сло­ва, українські студенти почали кампа­нію за впровадження в університетах українознавчих дисциплін. У Харків­ському та Одеському університетах почали читатися курси української мови та історії. Але в період післяре­волюційної реакції ці курси було закрито.

Для прикладу розглянемо стан освіти на початку XX ст. у Харківській губернії. На початку XX ст. на території Хар­ківської губернії нараховувалося разом з приватними 2085 різних початкових шкіл. Але 85 % з них були однокласними з трирічним строком навчання. В шко­лах навчалося 64 828 учнів (53,9 % дітей шкільного віку) і працювало 1450 педа­гогів. У середньому по губернії одна школа припадала на 2 тис. мешканців, щороку поза навчанням залишались де­сятки тисяч дітей, яким було відмовлено в прийомі через «тісноту приміщень» і «брак вільних місць». Так, у 1911 р. було відмовлено 16,5 тис. дітей, у 1912 р. - 28 тис., а у 1915 р. - 29,5 тис. Як правило, в губернії закінчувало школу не більше 10 % учнів.

До 1915 р. в Харківській губернії було 12 чоловічих і 14 жіночих гімназій, прогімназії, 7 реальних училищ, 4 ду­ховних, 2 комерційних і художнє, а та­кож один кадетський корпус та інститут шляхетних дівчат. Крім того, у Харкові було багато приватних середніх на­вчальних закладів: 9 чоловічих і 20 жі­ночих гімназій, 1 реальне та 1 комер­ційне училище, але в них була досить висока плата за навчання, тому вчитися могли лише діти заможних людей. Ме­режа професійної освіти в Харківській губернії складалася з 2 торговельних шкіл товариства прикажчиків, 26 реміс­ничих училищ та 8 інших професійних шкіл. Всього було 143 спеціальних і про­фесійних навчальних закладів. До їх числа входили навчально-ремісничі май­стерні, класи ручної праці, різні курси (бухгалтерські, стенографічні) й учи­тельські семінарії. Більшість учителів не мала потрібної загальноосвітньої та пе­дагогічної підготовки. Учителі з закін­ченою педагогічною освітою (в обсязі вчительської семінарії) становили в губернії лише 10,4 %, а серед жінок -2%. Учителів готували в учительській семінарії в місті Вовчанську та на одно­річних педагогічних курсах при Богодухівському міському училищі. В 1915 р. учительську семінарію було відкрито в Охтирці. 2/3 населення губернії бу­ло неписьменним, лише 150 осіб на кож­ну тисячу жителів уміли читати й пи­сати.

Значно кращою для українства була ситуація в освітній сфері в Західній Україні. Початок XX ст. характеризу­вався помітним поступом у всіх галузях культурного життя. Число українських шкіл збільшилося: у 1914 р. було вже 6 державних та 15 приватних гімназій і 3000 народних шкіл. Українці мали 7 кафедр (посад професорів) та 3 доцентури у Львівському, та 3 кафедри в Чер­нівецькому університетах.

Питання про відкриття українського університету активно обговорювалося на студентських вічах, на всеукраїн­ському студентському з’їзді (1913), на сторінках преси, в крайовому сеймі, у Віденському парламенті. Питання про український університет було вирішене, але світова війна завадила реалізації цього довгоочікуваного рішення.

На Буковині перед 1914 р. українці мали дві україно-німецькі та дві укра­їнські гімназії й одну учительську се­мінарію. Українських народних шкіл напередодні війни в Галичині налічу­валося 2510, Буковині - 216, на Закар­патті з наявних у 1883 р. 282 україн­ських шкіл не залишилося жодної. Ве­лике значення для консолідації націо­нальних сил мало утвердження в Га­личині й Буковині, завдяки спільним зусиллям національної еліти усіх частин України, єдиної з Наддніпрянщиною літературної мови та запровадження в шкільне навчання (з 1892 p.), а згодом у діловодство фонетичного правопису.

Дата добавления: 2014-01-04