Розвиток літератури у XIX - на початку XX ст

Престиж української мови, віру в ії можливості утверджувала нова українська література, яка виникла ще до появи граматики Павловського під впливом ідей романтизму.

«Батьком» нової української літера­тури часто називають Івана Котлярев­ського (1769-1838). І це невипадково. Поема Котляревського «Енеїда» (1798) була першою поемою, написаною жи­вою українською мовою, в якій поєд­налися жанрові та художньо-поетичні традиції старої української літератури з новою, підкреслено демократичною на­ціональною ідеологією.

Цей бурлескно-тра­вестійний твір є однією з найбільш тала­новитих переробок поеми римського поета Вергілія, в якій автор подав пано­рамну картину українського народного життя. Бурлескно-травестійні образи троянців і античних богів, описи їхніх взаємовідносин, багатство етнографіч­ного матеріалу, гумористичний підхід до теми, насиченість гострою суспільно-моральною сатирою зробили поему Котляревського надзвичайно популяр­ною.

Гумористично-сатирична форма лі­тературної творчості І. Котляревського мала багато послідовників. Найбільш яскравими серед них були Петро Гулак-Артемовський та Євген Гребінка, які часто користувались у своїй творчості формою байки, але писали також лірич­ні поезії, історичні поеми, повісті тощо як українською, так і російською мова­ми. Жанр байки розвивали також А. Боровиковський та М. Білецький-Носенко.

Виходець зі слобідської козацької старшини Григорій Квітка-Основ’яненко (1778-1843) відомий як основопо­ложник української художньої прози. Можна виділити дві основні стильові течії в прозі Г. Квітки. Перша - це потяг до сентименталізму: у творах «Маруся», «Сердешна Оксана», «Щира любов», «Козир-дівка» переважають життєві почуття та переживання, християнсько-релігійний світогляд. Друга - це перші кроки до етнографічного реалізму крізь романтичну канву. В повістях «Салдацький патрет», «Конотопська відьма», «Мертвецький Великдень» Квітка висту­пає колоритним гумористом, звертаючись до бурлескних традицій, народ­ної вигадки та іронії.

З творчістю І. Котляревського та Г. Квітки-Осиов’яненка пов’язане ста­новлення нової української драми. Оби­два письменники були визначними ор­ганізаторами театрального життя пер­шої половини XIX ст., режисерами й акторами полтавського та харківського театрів. П’єси І. Котляревського «На­талка Полтавка», «Москаль-чарівник», комедії Г. Квітки «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик» до цьо­го часу зберегли популярність в теат­ральному репертуарі.

20-ті - 40-ві роки позначаються до­сить енергійним розвитком етнографії, мовознавства та журналістики, який пов’язаний з діяльністю Харківського університету. Так, при Харківському університеті з’являються такі журнали, як «Харьковскій Демокріт», «Украин­ский вестник», «Украинский журнал», альманахи «Сніп», «Молодик», зміст яких становив собою зібрання місцевих новин, мандрівних нотаток, етнографіч­них матеріалів і окремих літературних творів.

Нова література зробила «заявку» на самобутність, але в несприятливих соціально-політичних умовах вона ба­чилась лише як провінційна галузь «загальноросійської» літератури. Велика кількість українських авторів писала свої твори російською мовою, розвива­ючи в них національну українську тема­тику і продовжуючи збагачувати росій­ську мову, літературу й культуру. По­руч з Є. Гребінкою та Г. Квіткою попу­лярними в Росії письменниками-белетристами з притаманною українській культурі цієї доби сентиментально-романтичною поетикою з елементами фантастики і народного гумору були В. Наріжний і О. Сомов, але першість серед українських письменників у російській літературі безумовно належить Миколі Гоголю (1809-1852). Два цикли його повістей «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1831-1832) та «Миргород» (1835) зробили цілу епоху в розвитку російської літератури і водночас спра­вили значний вплив на українське куль­турно-національне відродження. Поети­зація Гоголем українського життя і національного характеру, романтичне зображення минулого українського на­роду сприяли широкому зацікавленню історією та етнографією України, збу­джували патріотичні почуття і ствер­джували гуманістичні цінності в укра­їнській культурі.

Поява у 1840 р. «Кобзаря» Тараса Шевченка (1814-1861) відкрила перед українською культурою нові ідейні та художні горизонти, які зумовили її самобутній розвиток у майбутньому. Гені­альний поет, неповторний за творчою манерою художник, активний громад­ський діяч, який спілкувався з кращими представниками російської, польської та інших культур, людина широких духовних обріїв, Т. Шевченко перебував на висотах передової думки свого часу. Починав Т. Шевченко свій літературний шлях як романтик. Захоплюючись пое­зією Жуковського та Міцкевича, Шев­ченко прагнув писати в тому ж дусі, але його творчий почерк виявився непо­вторним і глибоко самобутнім. Народ­нопісенний розмір більшості поезій у поєднанні з яскравим художнім вира­женням найглибших архетипів колек­тивної свідомості українського народу зробили Шевченка головним творцем нового національного міфу. Зовнішня простота стилю поета приховує в собі глибини всеохопного культурологічного світогляду, вираженого в експресивній і символічній формі. Головними опорними символами поетичної твор­чості Шевченка, на думку багатьох до­слідників, виступають «слово» (націо­нальна культура), «слава» (культурно-національна спадщина) і «правда» (за­гальнолюдська мета-ідеал).

У ранніх баладах поета «Тополя», «Причинна», «Утоплена», «Русалка» сплітається світ реальний з казково-фантастичним, побутові образи - з об­разами уявними. Не менш романтич­ними є й історичні поеми Шевченка. Ве­личні постаті гетьманів, буйне козацьке життя, сміливі воєнні походи, які зна­ходять художнє втілення в поемах, яскраво говорять не стільки про гаряче захоплення поета минувшиною, яка ви­знається безповоротно минулою, скіль­ки про застиглість сучасного поету жит­тя України та віру в можливість прин­ципово змінити цю ситуацію («До Осно­в’яненка», «Іван Підкова», «Гамалія», «Тарасова ніч», «Гайдамаки» та багато ін.). Шевченка вважають також осново­положником критичного реалізму в українській літературі. Його побутові поеми («Катерина», «Наймичка», «Сон»), суспільно-політичні («Єретик», «Сліпій», «Кавказ», «Посланіє...») без­жально таврували кривдників народу. Шевченко не має собі рівних серед пое­тів усього світу в поетичному викритті та осуді кріпацтва та самодержавства, національного гноблення й імперського загарбництва. Поезія Шевченка будила національно-патріотичні настрої укра­їнської молоді, доти русифікованої або спольщеної. У цілому творчість Т. Шевченка - на­стільки велике явище в історії української культури, що можна говорити про її визначальний вплив на формування національної свідомості й духовності українців XIX - першої половини XX ст.

50—60-ті роки XIX ст. стали підго­товчим етапом до періоду «великого реалізму». Після смерті Т. Шевченка провід у літературній праці перейняв Пантелеймон Куліш (1819-1897). Він не тільки був поетом, перекладачем, кри­тиком і літературознавцем, істориком і мовознавцем, а й створив перший кла­сичний український роман «Чорна Рада». Поруч з П. Кулішем відзначилися силою свого таланту прозаїки: Марко Вовчок (Марія Вілінська-Маркевич), Ганна Барвінок (Олександра Куліш), Олекса Стороженко, байкар Леонід Глібов, буковинський поет і прозаїк Юрій Федькович.

Романтизм у цей час поступово зане­падає. Під впливом філософських ідей гегельянства і позитивізму, а також вна­слідок загального посилення соціальної проблематики в житті тогочасного су­спільства, спостерігаючи злиденне жит­тя міста й села, письменники звернулися до нового літературного напряму - реа­лізму. На початку 60-х років з'являється перший український соціальний роман «Люборацькі» А. Свидницького, опуб­лікований І. Франком лише в середині 80-х років.

70—80-ті роки - початок епохи «ве­ликого» реалізму. Все ще зберігаючи певні елементи романтизму, зокрема зосередженість на житті селян, укра­їнський реалізм сягнув за межі етнографічності, розпочавши дослідження соціальних і психологічних проблем. У літературі виступають прозаїки єв­ропейського рівня: І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний (Рудченко), Б. Грінченко, І. Франко в оточенні цілого грона таких оригінальних талантів, як О. Кониський, В. Барвінський, С. Ковалів, Т. Борзуляк, Н. Кобринська та ін. На зміну ліро-епічному стилю з його фольклорними засобами типізації та побутовізмом приходить застосування новітніх прин­ципів творчості.

Одним з перших видатних письменників-реалістів був Іван Нечуй-Левиць­кий (1838-1918), котрий створив нова­торські форми прози, дав широку пано­раму соціального буття, розгорнуті ха­рактеристики персонажів, чудові бага­тобарвні пейзажі всієї української зем­лі. В ранній період творчості письмен­ник описував зміни в українському селі після скасування кріпацтва. В центрі уваги митця - волелюбна вдача народу, його непримиренність з неправдою і злом, здатність постояти за себе («Ми­кола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім’я»). Нечуй-Левицький ставив також проблеми денаціоналізації інтелігенції («Причепа») і виродження духівництва («Старосвітські батюшки та матушки»). У романі «Хмари» і повісті «Над Чор­ним морем» письменник звертається до розкриття проблем життя тогочасної української інтелігенції, ставлячи проб­лему формування «нової людини». Реа­лізм тут органічно поєднувався з тон­кою поетичністю й ліризмом, публіцис­тичністю й філософським узагальнен­ням. Синтез новаторських шукань ав­тора - повість «Неоднаковими стеж­ками».

Ще проникливіший опис життя укра­їнського селянства подав у своїх творах Панас Мирний (1849-1920). На відміну від Нечуя-Левицького він не обмежився аналізом соціальної нерівності, а глибо­ко досліджував те, який психологічний вплив справляє на людину соціальна несправедливість. П. Мирного захоплює світ людської душі, її почувань та пе­реживань. Тонкий, вдумливий аналіз психології своїх героїв - Чіпки («Хіба ревуть воли, як ясла повні?»), Івана Ливадного («П’яниця»), Телепня («Лихі люди»), Христі («Повія») - надає тво­рам Мирного великої художньої вар­тості.

Література 80-90-х років стала три­буною активного громадського життя, виголошення ідей національної й со­ціальної перебудови суспільства, нових естетичних принципів. Відходять у ми­нуле постулати про «етнографічний реалізм», утверджуються засади «тен­денційної» літератури. З’являються нові теми, нові образи, нові жанри (філо­софська поема, нарис, мелодрама, со­ціально-побутові, психологічні, філо­софські повісті та романи, історичні драми тощо).

Видатною особистістю цього періоду був Іван Франко (1856-1916). Політика й поезія, публіцистика й новелістика, літературна критика й повість, драма й комедія, література перекладів й реда­гування часописів, філософія й історія, етнографія й соціологія - все це стало полем його багатогранної діяльності.

Чи не найвиразніше роль І. Франка проявлена в літературній творчості. По­єднуючи непомильне, майже фотогра­фічне сприйняття дійсності з оптиміс­тичною вірою ідеаліста в кращі людські риси, Франко творив у широкому діа­пазоні тем і жанрів. Поряд із традицій­ними тоді описами селянських злиднів («Борислав сміється», «Boa Constric­tor») він відтворює тяжке життя робіт­ників нафтових промислів («Нефтянник», «На роботі»). Поряд з психо­логічно тонкими й сповненими тепла оповіданнями про дітей («До світла», «Під оборогом») ретельно змальовані картини тюремного життя («На дні», «Панталаха»), яскраво оброблено істо­ричні сюжети («Захар Беркут», «Вели­кий шум»). У своїй поетичній творчості Франко зміг сягнути вершин філософ­ської думки («Смерть Каїна», «Мойсей») й ніжної любовної лірики (збірка «Зів’яле листя»).

Попри утиски царизму, на початку XX ст. бурхливо розвивалась українська література. Зі зростанням числа письменних людей та особливо випускників університетів збільшувалась кількість авторів і коло читачів. До того ж галицька преса да­вала східноукраїнським письменникам можливість обминати рогатки царської цензури. Межа століть - це період не тільки активного політичного, націо­нального руху, а й боротьби художньо-естетичних напрямів. Поруч з реалізмом з появою нової генерації авторів утверджується модернізм. Прихильники модерністських течій виступали проти звернення до реалістичних побутових описів, проти захоплення деталізацією, темою праці й проголосили аполітичне «чисте» мистецтво. Культура модерніз­му спирається на психологізм, зосере­дженість на внутрішньому світі людини й суб’єктивних враженнях героя. При цьому зовнішні події мають найменше значення і є лише загальноокресленим тлом. Реальний персонаж перетворю­ється на символ.

Найяскравіше цей підхід відбився у творчості неоромантиків Михайла Ко­цюбинського та Лесі Українки. У своїх творах ці митці створюють особливий художній світ, що поєднує реальне й міфічне, свідоме й підсвідоме, високий ідеал і похмуру дійсність. М. Коцюбин­ський (1864-1913) є найяскравішим представником українського імпресіо­нізму. Письменник прагне до створення ефекту єдності словесних, музичних і кольорових асоціацій (новели «Лялеч­ка», «Цвіт яблуні», «Intermezzo» та ін.). До кращих зразків світової літератури належать його новели «Сон», «На ост­рові», новаторська повість-балада «Тіні забутих предків». У кількох творах М. Коцюбинський яскраво розкрив тему страху як екзистенціального почуття ще до її відображення у європейській літе­ратурі. Його творчості властиві елемен­ти методу, що дістав назву потоку свідомості.

У поезії захоплення модернізмом позначилося на творчості Миколи Во­роного, Григорія Чупринки, Олександра Олеся, групи західноукраїнських поетів «молодомузівців» (П. Карманський, Б. Лепкий, В. Пачовський, С. Твердохліб, М. Яцків та ін.). Навколо львів­ського літературно-мистецького видан­ня «Митуса» об’єдналися поети неосимволістського напряму. В 1909-1914 pp. група інших письменників-модерністів друкувалася у київському журналі «Ук­раїнська хата».

Новаторською формою зображення життя українського селянства харак­теризуються твори письменників А. Тесленка (1882-1911) та імпресіоніста С. Васильченка (1878-1932). На Західній Україні на цю тематику писали модер­ністи Василь Стефаник (1871-1936), Лесь Мартович (1871—1916), Марко Че­ремшина (1874-1927). На Буковині найвидатнішою письменницею цього напря­му була Ольга Кобилянська (1863-1942) - соціально-психологічна повість «Земля» (1902).

О. Кобилянська зробила значний внесок у розвиток нової соціально-пси­хологічної школи в українській літе­ратурі кінця XIX - початку XX ст. Не­пересічний талант письменниці засвід­чили вже перші твори малої прози («Природа», «Некультурна», «До світ­ла»), позначені художнім новаторством, глибиною соціально-психологічних ха­рактеристик персонажів. Однією з пер­ших в українській літературі письмен­ниця звернулася до проблеми еманси­пації жінки, створила цілісні образи жінок-інтелігенток (повісті «Ніоба», «Царівна», «Через кладку», «За ситуа­ціями»).

Одним із найпопулярніших україн­ських письменників початку XX ст. був Володимир Винниченко (1880-1951). Перед Винниченком, сином наймита-чабана, ще в ранньому дитинстві розкри­лась потворність суспільної несправед­ливості. Вже у своїх ранніх творах, осмислюючи революційні процеси, ми­тець наголошує на значенні спрямова­ності їх учасників, на гармонійне роз­в’язання національних проблем. Про це, зокрема, йдеться в оповіданні «Робо­ти!». Суттєве місце в поетиці творів В. Винниченка належить сатиричним за­собам виразності. Прикметно, що часто вістря своєї сатири автор спрямовує на потворні явища в українському патріо­тичному русі, очевидно, з тієї причини, що надмірні вболівання за «чистоту» в цій царині письменник сприймав особ­ливо гостро. Ця авторська позиція має суттєвий стосунок до сповідуваної Вин­ниченком теорії чесності з собою. Тут варто згадати оповідання «Уміркований та щирий» (1907), одному з персонажів якого ультрапатріотові Недоторканому належить сакраментальна фраза «Геть, чортова кацапня, з наших українських тюрмів!». Як і більшість українських діячів культури цього періоду, В. Вин­ниченко дотримувався соціалістичних ідеалів, вважав себе комуністом, а в «українському питанні» лишався при­бічником федеративного договору з імперським центром. До певної міри но­ваторським було його висвітлення таких незвичних тоді для української літера­тури героїв, як революціонери, що по­трапляють у психологічно складні си­туації (п’єси «Дисгармонія», «Закон», повість «Зіна»). Однак найулюбленішою для Винниченка є постать егоїстациніка (з найбільшою силою зображена у романі «Записки кирпатого Мефістофеля»), який, щоб до кінця лишатися чесним перед собою, ладен на будь-який злочин за умови, що його вчинки від­повідають особистим переконанням.

Дата добавления: 2014-01-04