Вид порушення: Практика допиту в якості свідка з послідуючою зміною статусу[7]

Порядок вирішення проблеми. Новий КПК України в п. 6 ч. 2 ст. 87 передбачив процесуальну гарантію недопустимості отримання показань від свідка, який надалі буде визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні, а отримані за вказаних обставин докази у обов’язковому порядку визнаються такими, що отримані з істотними порушенням прав людини і основоположних свобод.

Процесуальні гарантії недопустимості використання отриманих доказів після зміни статусу особи з свідка на підозрюваного:

- свобода від самовикриття визнається засадою кримінального судочинства (п. 11 ст. 7);

- відповідно до положень ст. 18 КПК України: жодна особа не може бути примушена визнати свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення або примушена давати пояснення, показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні нею кримінального правопорушення; кожна особа має право не говорити нічого з приводу підозри чи обвинувачення проти неї, у будь-який момент відмовитися відповідати на запитання, а також бути негайно повідомленою про ці права; жодна особа не може бути примушена давати пояснення, показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні її близькими родичами чи членами її сім’ї кримінального правопорушення.

Поряд з цим слід констатувати, що диспозиція ч. 1 ст. 225 КПК України, яка визначає порядок допиту свідка слідчим суддею під час досудового розслідування в судовому засіданні (якщо через існування небезпеки для життя і здоров’я свідка, його тяжкої хвороби, наявності інших обставин, що можуть унеможливити допит в суді або вплинути на повноту чи достовірність показань), вказує на можливість проведення такого допиту за відсутності сторони захисту, якщо на момент його проведення жодній особі не повідомлено про підозру у цьому кримінальному провадженні (ч. 1 ст. 225).

Вид порушення: Недосконалість процедури усунення захисника від виконання своїх обов’язків [8]. Забезпечення права на захист є засадою кримінального судочинства, а право вільного вибору захисника своїх прав не повинно порушуватися за жодних обставин. Поряд з цим редакція ст. 61 та ст. 61-1 КПК України 1960 р. передбачає достатньо широкі умови, за яких слідчий за власним рішенням, оформленим постановою, може усунути захисника від участі у справі. Судовий контроль поширюється лише на два випадки усунення захисника від виконання своїх функцій: коли він є свідком і в зв’язку з цим допитувався або підлягає допиту або у разі зловживання своїми правами, вчинення дій, що перешкоджають встановленню істини у справі, навмисного затягування розслідування справи (ч. 3 ст. 62 КПК України 1960 р.).

Порядок вирішення проблеми. Норма ч. 2 ст. 81 нового КПК України визначила, що відвід захисника розглядає слідчий суддя, що є належним рівнем гарантування права на вільний вибір захисника своїх прав. Також новим кодексом скорочено кількість підстав відводу захисника до чотирьох випадків: якщо він уже брав участь у цьому ж кримінальному провадженні як слідчий суддя, присяжний, прокурор, слідчий, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач, експерт, спеціаліст, перекладач; якщо він у цьому провадженні надає або раніше надавав правову допомогу особі, інтереси якої суперечать інтересам особи, яка звернулася з проханням про надання правової допомоги; у випадку зупинення або припинення права на зайняття адвокатською діяльністю (зупинення дії свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю або його анулювання) в порядку, передбаченому законом; а також якщо особа є близьким родичем або членом сім’ї слідчого, прокурора, потерпілого або будь-кого із складу суду (ст. 78).

Вид порушення: Нечітка роль ОРД у кримінальному процесі [9]. Сфера кримінального судочинства та оперативно-розшукова діяльність (далі – ОРД) є взаємодоповнюючими, але не взаємопоглинаючими функціями правоохоронних органів держави, у зв’язку з чим їх потрібно розглядати не в аспекті протиставлення, а з точки зору їх співвідношення між собою.

Діяльність ОВС, СБУ, ДПС та ін. правоохоронних органів, що мають право відповідно до ст. 5 Закону про ОРД проводити оперативно-розшукові заходи (далі – ОРЗ), спрямована на реалізацію завдань ОРД шляхом проведення гласних і негласних пошукових, розвідувальних та контррозвідувальних заходів, що здійснюються із застосуванням оперативних та оперативно-технічних засобів. Значна частина ОРЗ може проводитись до початку надходження заяви чи повідомлення про злочин з метою попередження, запобігання та протидії злочинам, а також викриття причин і умов, які сприяють їх вчиненню, здійснення профілактики правопорушень. У зв’язку з цим під час ОРД не завжди можливе та доцільне функціонування всіх правових інститутів, що є притаманними сфері кримінального судочинства та відповідають стадійній будові кримінального процесу (наприклад, права апеляційного чи касаційного оскарження постанов суду). Крім того, слід враховувати той режим таємності, у якій відбувається ОРД; кількість суб’єктів, яким відомо про вид оперативно-розшукового заходу, а також час, місце й дату його проведення; доцільність проведення того або іншого виду ОРЗ та можливість безпосереднього ознайомлення з матеріалами оперативно-розшукової справи.

Про вказану специфіку ОРД на відміну від кримінально-процесуальної діяльності свідчать завдання, визначені у ст. 1 Закону про ОРД, якими є пошук і фіксація фактичних даних про протиправні діяння окремих осіб та груп, відповідальність за які передбачена Кримінальним кодексом України.

Отже, слід розрізняти дві форми ОРД: по-перше, ОРД в межах кримінального судочинства і, по-друге, ОРД як вид правоохоронної діяльності у запобіганні та протидії злочинам.

Порядок вирішення проблеми. Новий КПК Українизапроваджує цілу систему негласних слідчих (розшукових) дій (глава 21) під якими розуміється різновид слідчих (розшукових) дій, відомості про факт та методи проведення яких не підлягають розголошенню, за винятком випадків, передбачених КПК України (ч. 1 ст. 246). Спроба законодавця легалізувати значну частину оперативно-розшукової діяльності шляхом залучення її до сфери кримінального судочинства та об’єднання двох окремих видів провадження в одному спрямована на спрощення механізму передачі матеріалів та процесуальної можливості їх використання у доказуванні (ч. 1 ст. 256), оскільки вони проводитимуться за постановою слідчого, у випадку погодження з прокурором та лише після отримання дозволу суду (окрім деяких видів негласних слідчих (розшукових) дій, наприклад ч. 4 ст. 246).

Поряд з цим слід констатувати, що відповідно до ч. 2 ст. 99 нового КПК України матеріали, в яких зафіксовано фактичні дані про протиправні діяння окремих осіб та груп осіб, зібрані оперативними підрозділами з дотриманням вимог Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», за умови відповідності вимогам ст. 99 є документами та можуть використовуватися в кримінальному провадженні як докази.

До гарантій недопущення безпідставного обмеження прав та свобод особи під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій або за їх результатами належать такі умови:

- негласні слідчі (розшукові) дії проводяться у випадках, якщо відомості про злочин та особу, яка його вчинила, неможливо отримати в інший спосіб (ч. 2 ст. 246);

- негласні слідчі (розшукові) дії (в частині дій, що проводяться на підставі ухвали слідчого судді) проводяться виключно у кримінальному провадженні щодо тяжких або особливо тяжких злочинів (ч. 2 ст. 246);

- рішення про проведення негласних слідчих (розшукових) дій приймає слідчий, прокурор, а у випадках, передбачених КПК України, – слідчий суддя за клопотанням прокурора або за клопотанням слідчого, погодженого з прокурором (ч. 3 ст. 246);

- слідчий зобов’язаний повідомити прокурора про прийняття рішення щодо проведення певних негласних слідчих (розшукових) дій та отримані результати (ч. 3 ст. 246);

- особи, конституційні права яких були тимчасово обмежені під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій, а також підозрюваний, його захисник мають бути письмово повідомлені прокурором або за його дорученням слідчим про таке обмеження (ч. 1 ст. 253);

- відповідне повідомлення про факт і результати негласної слідчої (розшукової) дії повинне бути здійснене протягом дванадцяти місяців з дня припинення таких дій, але не пізніше звернення до суду з обвинувальним актом (ч. 1 ст. 253);

- відомості про факт та методи проведення негласних слідчих (розшукових) дій, осіб, які їх проводять, а також інформація, отримана в результаті їх проведення, не підлягають розголошенню (ч. 1 ст. 254);

- забороняється використання відомостей, речей та документів, отриманих в результаті проведення негласних слідчих (розшукових) дій для цілей, не пов’язаних з кримінальним провадженням (ч. 2 ст. 255);

- перед ознайомленням з протоколами, складеними за результатами проведення негласних слідчих (розшукових) дій, відповідні особи попереджаються про кримінальну відповідальність за розголошення отриманої інформації (ч. 2 ст. 254 та ст. 290);

- відомості, речі та документи, отримані в результаті проведення негласних слідчих (розшукових) дій, які прокурор не визнає необхідними для подальшого проведення досудового розслідування, повинні бути невідкладно знищені (ч. 1 cт. 255);

- працівники оперативних підрозділів не мають права здійснювати процесуальні дії у кримінальному провадженні за власною ініціативою або звертатися з клопотаннями до слідчого судді чи прокурора (ч. 2 ст. 41);

- протоколи про проведення негласних слідчих (розшукових) дій з додатками не пізніше ніж через двадцять чотири години з моменту припинення зазначених негласних слідчих (розшукових) дій передаються прокурору (ч. 4 ст. 252);

- виготовлення копій протоколів про проведення негласних слідчих (розшукових) дій та додатків до них не допускається (ч. 3 ст. 255).

Таким чином, нами наведена лише загальна характеристика окремих порушень конституційних прав та свобод особи під час кримінального провадження, що мають місце за умов функціонування КПК України 1969 р. Проведений аналіз положення нового КПК України з зазначеної проблематики засвідчив про комплексний підхід законодавчої влади у спробі розв’язання існуючих недоліків правового регулювання та створення умов для їх недопущення у подальшій правозастосовній практиці.

Результати системного аналізу положень вітчизняного законодавства вказали на те, що після запровадження нового КПК України суттєво відрізнятимуться і нормативні підстави використання практики Європейського суду з прав людини у правозастосовній практиці.

Також слід зазначити, що новим КПК України у ст. 8, ст. 9 та ст. 445 нормативно закріплена можливість використання практики Європейського суду з прав людини не лише судовими установами, а й усіма суб’єктами кримінального судочинства.

Підбиваючи підсумок, зазначимо, що врахування практики Європейського суду з прав людини у правотворчій діяльності нашої держави має стати обов’язком для законодавчої влади і, як наслідок, забезпечить ефективний та своєчасний захист гарантований Конституцією України та визнаний у міжнародно-правових нормах перелік прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, створить оптимальні умови для ствердження України як правової держави, забезпечить соціальну, економічну та політичну стабільність у країні.

[1] Рішення Конституційного Суду України у справі про корупційні правопорушення та введення в дію антикорупційних законів від 6 жовтня 2010 р. № 21-2010 // Режим доступу: http://rada.gov.ua

[2] Висновок щодо проекту Кримінального-процесуального кодексу України: підготовлений Директоратом з питань правосуддя та захисту людської гідності, Генерального директорату І – Права людини і верховенство права, на підставі експертизи: Лорени Бахмайєр-Вінтер, Джеремі МакБрайда та Еріка Сванідзе. – Страсбург, 2 листопада 2011 р. // Режим доступу: http://www.coe.kiev.ua/news/2012/01/ Opinion%20on%20Draft% 20CPC%20UA%20Ukr.pdf.

[3] Мироненко проти України, № 15938/02, 18 лютого 2010 року / Європейський суд з прав людини // Режим доступу: http://zakon.nau.ua/doc/?uid=1014.7094.0.

[4] Кучерук проти України, № 2570/04, 6 вересня 2007 р. // Вибрані рішення Європейського суду з прав людини щодо України – 2007 / Харківська правозахисна група. – Харків, 2010 р. – С. 3-53.

[5] Хайло проти України, № 39964/02, 13 листопада 2008 р. / Європейський суд з прав людини // Режим доступу: http://ovu.com.ua/articles/2197-sprava-haylo-proti-ukrayini-zayava-39964-02; Дешко Л., Долгопольська Є. Заборона катувань: позиція Європейського суду з прав людини щодо критерію оцінки доказів «поза розумним сумнівом» та умов тримання в місцях позбавлення волі // Режим доступу: http://www.rusnauka.com/NPM_2006/Pravo/8_deshkodolgopol_s_ka.rtf.htm.

[6] Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Служби безпеки України щодо офіційного тлумачення положення ч. 3 ст. 62 Конституції України від 20.10.2011 р. № 12-рп/2011 // Режим доступу: http:// rada.gov.ua.

[7] Шабельник проти України, № 16404/03, 19 лютого 2009 р. / Європейський суд з прав людини // Режим доступу: http://umdpl.info/index.php?id=1236239472.

[8] Яременко проти України, № 32092/02, 12 червня 2008 року / Європейський суд з прав людини // Режим доступу: http://zakon.nau.ua/doc/?code=974_405.

[9] Михалюк і Петров проти України, № 11932/02, 10 грудня 2009 р. / Європейський суд з прав людини // Режим доступу: http://www.uapravo.net/akty/ministr-osnovni/akt5dcjz4b.htm.

Дата добавления: 2014-01-04