Внутрішня суперечка

Супротивники суперечки не можуть ігнорувати тієї істини, що становлення особистості в кінцевому підсумку є результатом внутрішньої духовної боротьби, суперечки із собою. Яким би сильним і всеохоплю-ючим не був вплив зовнішніх сил на людину (її погляди, мораль, естетичні смаки), поки ці сили не одержать відгуку в її свідомості, не трансформуються у внутрішні чинники саморозвитку, до тих пір вони не можуть відігравати істотної ролі в житті людини, особливо якщо вона непересічна.

Необхідною рисою творчої особистості є критичне ставлення до пропонованих їй думок, до дійсності, насамперед — самокритичність. Остання виявляється в здатності людини час від часу піддавати сумніву свій спосіб життя, знання, що потрапили до її свідомості, і навіть свої ідеали. Ця здатність вельми не проста, оскільки перед людиною світ виступає як пізнаний. Тому ми вважаємо дійсним світом те, що закріплено в нашій свідомості. І вище цього (суто психологічно) не можемо піднятися. Те, що представлено в нашій свідомості, для нас існує, а все інше — ні. Те, що з якихось причин викликає у нас почуття симпатії чи любові, вважається позитивним, а все інше — індиферентним (байдужим) чи негативним.

Критичне ставлення до своїх поглядів може ґрунтуватися і на стихійних чинниках. Та особливої ефективності воно набуває, якщо усвідомити, що реальний світ значно багатший, глибший і різноманітніший, ніж нам здається. Такий підхід змушує нас бути самокритичними, рахуватися з поглядами інших людей, бути толерантними (терпимими). Якою б перекрученою не була картина світу в свідомості людини, але все-таки щось у ній представлено адекватніше, ніж у свідомості інших людей. Тому думки кожної людини заслуговують на увагу.

Толерантність не передбачає відмови від критичності, від своїх поглядів. Вона дає змогу постійно звіряти свою картину світу з аналогічними картинами інших людей, практикою, об'єктивною дійсністю і вносити відповідні корективи.

«...Для того щоб удосконалити розум, потрібно більше розмірковувати, ніж заучувати» (Р. Декарт). А розмірковувати — це зіставляти протилежні думки, вести внутрішній діалог, своєрідну суперечку з собою. «Неправильне знання гірше, ніж незнання» (А. Дистервег). Тому відмова від хибних думок є необхідним моментом пізнання. Така відмова, як правило, супроводжується «роздвоєнням» людини на два «я». Одне «я» звиклося зі старими думками, не хоче відмовлятися від них, навіть якщо вони недостовірні. А інше «я», пам'ятаючи про недосконалість нашої картини світу, прагне виявити хибні думки і позбутися їх. За цієї ситуації виникає внутрішня суперечка.

Людині часто доводиться духовно «роздвоюватися» і вести внутрішню суперечку при вирішенні економічних, політичних та інших питань. Та найбільшого напруження набуває боротьба того її «я», яке називають сумлінням (совістю), з тим «я», що виконує роль апологета (некритично настроєного захисника) реальної життєдіяльності людини, її прагматичних інтересів.

Про могутність сумління писав Цицерон. А Кант, враховуючи силу сумління, надавав йому статусу закону, який живе в кожному з нас. Сумління, на його думку, виявляється в звірянні наших вчинків з цим законом.

Щоб самостимулювати своє життя, людина змушена постійно давати оцінку своїй реальній життєдіяльності та життєвим планам. Те її «я», яке умовно було назване апологетом, не здатне винести об'єктивної самооцінки, схильне ЇЇ завищувати. Та проти цієї оцінки виступає сумління цієї ж людини, яка орієнтується на високі загальнолюдські критерії. Тому Кант і назвав сумління законом, характерними рисами якого є загальність і необхідність.

Почується висока самооцінка з боку «апологета» — «і не збагнуть, чому і як проснеться совісті черв'як» (Д. Чосер), і розпочнеться внутрішня суперечка. Переможе сумління — відбувається подальший духовний розвиток людини. Зазнає воно поразки — і наслідком цього є її духовний застій чи й деградація, оскільки вона поступово звикає до вчинків, які суперечать вимогам сумління. «...Люди, — писав Вольтер, — ніколи не переживають докори сумління від вчинків, які стали у них звичаями».

Якими тільки характеристиками не наділяють сумління! Так, Квінтіліан називав сумління «тисячами свідків», а О. Герцен — «інквізитором» («...нещаднішого інквізитора немає, як совість»). «Муки сумління, — за словами А. Сміта, — найжахливіше почуття, що відвідує серце людини». Та найважливіше те, що сумління стоїть на варті людини; воно — надійний її вартовий. Коли Біаса запитали, що в житті менше всього викликає небезпеку, він сказав: «Праве сумління».

Дата добавления: 2014-01-04