Теоретико-методологічні підходи до вивчення виборчого процесу та поведінки виборців

ЕЛЕКТОРАЛЬНА СОЦІОЛОГІЯ

ТЕМА 6.

1. Теоретико-методологічні підходи до вивчення виборчого

процесу та поведінки виборців.

2. Емпіричні методи дослідження електоральної поведінки.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА:

I. Посібники та монографії:

1. Вишняк О. Електоральна соціологія: історія, теорії, методи. – К., 2000.

2. Павліченко П.П., Литвиненко Д.А. Соціологія. Вид. 2-е. – К.: Лібра, 2002. – Розділ 11. Соціологія громадської думки (С. 225-239).

3. Петров О.В. Социологические избирательные технологии. – Днепропетровск, 1998.

4. Соціологія. Вид. 2-е / За заг. ред. В.Г. Городяненка. – К.: Академія, 2002. – 3.5. Соціологія громадської думки (С. 291-303).

II. Статті:

5. Вегеш М., Остапець Ю. Регіональні особливості електорального процесу в Закарпатській області 1991–2002 рр. // Регіональні студії. Науковий збірник. Вип. 5. – Ужгород, 2002.

6. Гельман В. Избирательные кампании в России: испытание электоральной формулы // Полис. – 1996. – № 2.

7. Геслі В. Чинники впливу на голосування українських виборців // Політична думка. – 2000. – № 3.

8. Голосов Г.В. Поведение избирателей в России: теоретические перспективы и результаты региональных выборов // Полис. – 1997. – № 4.

9. Нельга О. Соціологія виборчого процесу: проблеми становлення // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2000. – № 2.

10. Остапець Ю. Електоральна поведінка: сутність та основні теоретико-методологічні підходи до її вивчення // Проблеми вітчизняної та зарубіжної історії. Carpatica – Карпатика. – Вип. 12. – Ужгород, 2001.

11. Петров О., Полторак В. Опитувальні технології у виборчій кампанії // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 1998. – № 4-5.

12. Полторак В. Політичний маркетинг та організація виборчих кампаній // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 1998. – № 4-5.

Термін “електоральна поведінка” буквально означає “поведінка виборців”, адже латинське слово “elector” відповідає українському еквівалентові “виборець”.

Електоральні дослідження – це новий напрям досліджень у вітчизняній соціологічній та політичній науці. Інтерес до виборчої проблематики обумовлений наступними чинниками:

1. Вибори є головною характеристикою демократії. Політичний режим тільки тоді можна вважати демократичним, коли він здатний забезпечити періодичне волевиявлення народу на виборах.

2. Вибори є головною формою політичної участі населення.

3. Виборчі системи і процеси забезпечують легальність і легітимність існуючих органів влади, вони показують рівень довіри громадян до інститутів влади.

4. Поведінка виборців – це особливий вид політичної поведінки, оскільки в жодній іншій ситуації не спостерігається такий рівень політичної активності, як під час проведення виборів. З цієї точки зору аналіз поведінки виборців дає можливість вивчення тих політичних явищ і процесів, які лишаються поза увагою дослідників при звичайному функціонуванні політичної системи суспільства.

5. Результати виборів мають вплив на функціонування суспільства в цілому. Особливо це відноситься до суспільств, які трансформуються.

6. Вибори відіграють важливе значення для формування і ротації як національної, так і регіональної еліти.

Базовими категоріями електорального дослідження можна вважати наступні: «електорат», «електоральна поведінка», «виборча система», «виборчий процес».

В «Політологічному енциклопедичному словнику» «електорат» визначається як «сукупність громадян, яким надано право брати участь у виборах певного органу, політичної партії чи конкретної особи. Кількісний склад електорату залежить від таких основних чинників: чисельності населення певної країни та ступеня демократичності її виборчої системи; від типу виборів; від рівня впливу певної партії чи окремої особи на виборців та від готовності останніх підтримати на виборах відповідних кандидатів».

Під “електоральною поведінкою” слід розуміти сукупність дій, що виражають політичні орієнтації виборців щодо делегування їх владних повноважень і яка виявляється в участі (або не участі) їх в голосуванні.

Іншими словами, електоральна поведінка – це один із видів політичної участі громадян, який являє собою спосіб реалізації соціально-політичних орієнтацій виборця в умовах виборчого процесу і є результатом впливу на нього цілого ряду об’єктивних і суб’єктивних факторів. При чому, форми прояву такої участі, як відмічає в своїх працях ряд вітчизняних дослідників, є наступними:

· участь в акціях передвиборчої кампанії (збір підписів, участь у виборчих штабах та ін.);

· безпосередня участь (або не участь) у процедурі голосування;

· дії виборців, які спрямовані на контроль за діяльністю своїх обранців (так звана «реалізована електоральна поведінка»).

Під “виборчою системою” слід розуміти порядок організації і проведення виборів до представницьких органів державної влади, місцевого самоврядування і здійснення громадянами своїх виборчих прав, а також спосіб розподілення депутатських мандатів між кандидатами залежно від результатів голосування виборців.

Виборчий процес – один із основних елементів виборчої системи, що забезпечує організацію проведення виборів у встановленому законом порядку.

Головні стадії виборчого процесу:

· призначення виборів;

· утворення виборчих округів та дільниць;

· формування виборчих комісій;

· складання списків виборців;

· висування і реєстрація кандидатів;

· передвиборча агітація;

· голосування;

· підрахунок голосів і визначення результатів;

· реєстрація обраних осіб і опублікування підсумків виборів.

Визначення базових категорій електорального дослідження дають змогу зробити наступні висновки:

· по-перше, виборчий процес відбувається в рамках правил, установлених виборчою системою;

· по-друге, виборчий процес відбувається в умовах певного соціокультурного середовища. Як правові норми, так і соціокультурне середовище на термін проведення виборів є величинами умовно сталими. Вони є немов система координат, яка задає направленість і особливість перебігу виборчої кампанії;

· по-третє, головною динамічною складовою виборчого процесу є голосування виборців – електоральна поведінка, форми вияву якої, її обумовленість найбільше цікавлять дослідників.

Перші електоральні дослідження започатковані у США на початку ХХ ст. Починаючи з 1935 р. в США розпочали регулярно публікуватись результати досліджень громадської думки та поведінки вибірців. Ці дослідження здійснювала фірма Е.Роупера та Американський інститут громадської думки Дж.Геллапа. З др.п. XX ст. дослідження електоральної поведінки почали цікавити політиків, які дедалі частіше вдавались до послуг полстерських (англ. poll – голосування) фірм. Опитування сприяли виробленню виборчих тактик та стратегій на виборах. Так, виборчий штаб Ричарда Ніксона витратив на проведення закритих опитувань електорату до 600 тис. долларів. Разом із тим почали формуватись теоретичні концепції, які обґрунтовували цілісне бачення поведінки виборців.

В останні роки як зарубіжні, так і українські дослідники виділяють три основні теорії електоральної поведінки:

1. соціологічну, що пояснює електоральний вибір солідарністю з певними соціальними групами;

2. соціально-психологічну, яка акцентує увагу на ідентифікації виборців з певними партіями та ідеологіями;

3. теорію раціонального вибору.

1. Історично-першим виникає «соціологічний підхід» до пояснення електоральної поведінки. Емпіричний та статистичний матеріал для розробки даної концепції накопичувався від виборів до виборів, оскільки в передвиборчих опитуваннях електорату матеріал групувався по соціальним, віковим, поселенським, релігійним групам. Теоретичне обґрунтування даного підходу було зроблено в 1948 р. групою відомих американських вчених в Каліфорнійського університету під керівництвом П.Лазарсфельда.

Їх дослідження показали, що при голосуванні вибір виборців визначається не свідомими політичними установками, а належністю до великих соціальних груп. Кожна подібна група забезпечує стабільну електоральну підтримку тій чи іншій партії, тому чи іншому кандидату. Сам акт голосування при цьому є не стільки вільним волевиявленням, скільки проявом солідарності з певною соціальною групою. Така поведінка виборців дістає назву експресивної.

Але емпіричні результати виборів в різних країнах світу свідчать про обмеженість її пізнавальних і прогностичних можливостей. По-перше, в рамках даної моделі неможливо отримати відповідь на запитання, яке можна сформулювати наступним чином: «чому люди, які належать до однієї соціально-класової групи можуть в процесі виборчої кампанії робити різний вибір? І, навпаки, чому люди, які відносяться до різних соціальних класів, соціально-демографічних груп, можуть робити однаковий вибір, голосуючи за одного і того ж кандидата чи партію?».

По-друге, хоча вплив статусних характеристик на електоральну поведінку простежується, він не має безпосереднього характеру, на зразок біхевіористського трактування поведінки: «стимул-реакція». «Реакція», а в нашому випадку вибір, залежить не тільки від статусних характеристик, він опосередкований цілим рядом чинників: сім’я, найближче оточення, домінуючі цінності, регіональна специфіка тощо.

2. Саме останні фактори стали предметом особливої уваги у теоретиків соціально-психологічної теорії електоральної поведінки, розробленої на рубежі 60-х років колективом дослідників Мічиганського університету під керівництвом А.Кемпбелла.

В рамках даного підходу електоральна поведінка знову ж таки розглядалась як експресивна, але об’єкт, з яким солідаризуються виборці, є не велика соціальна група, а партія. Згідно теоретичних положень прихильників «соціально-психологічного» підходу електоральна поведінка розглядалася в рамках взаємодії партій і виборців, причому мотивація для підтримки певної партії виробляється у індивідів в процесі ранньої соціалізації. Тому людина досить часто просто голосує за ту партію, за яку голосували його дід, батько, або навіть і більш далекі родичі. Подібний вибір партії визначається як партійна ідентифікація. Таким чином, головна увага при аналізі електоральної поведінки приділялась партійній ідентифікації і здатності партій через механізми політичної мобілізації організувати участь населення у голосуванні. Таку електоральну поведінку можна умовно назвати «елітно-спрямованою». Елітно-спрямована поведінка була характерною в кінці ХІХ – першій половині ХХ ст., коли населення щойно розпочинало приймати участь в політичному процесі, насамперед у виборах через бюрократичні партії, не маючи при цьому відповідних навиків політичної участі. Еліти, відповідно, і виконували функцію управління поведінкою.

Високий рівень ідентифікації з існуючими партіями гальмує процес утворення нових партій, стабілізуючи при цьому функціонування політичної системи суспільства. Соціально-психологічний підхід до аналізу поведінки виборців досить успішно використовувався і використовується при вивченні електоральної поведінки в країнах Західної Європи та США. Його вплив настільки був сильним, що і в наш час поняття «партійна ідентифікація» можна вважати одним із найважливіших в електоральних дослідженнях.

Але, так як і попередня, «соціально-психологічна» модель має ряд недоліків. По-перше, виходячи з даної моделі досить важко пояснити поведінку виборців в тих країнах, де немає усталеної партійної системи, партійних традицій голосування, існує велика кількість партій. І, по-друге, на сьогоднішній день роль класового, партійного голосування менш значуща, ніж у 1950–60-х роках.

Усвідомлення неадекватності експресивної (соціологічна та соціально-психологічна) теорії електоральної поведінки новим реаліям політичного життя стимулювало вчених до пошуку нових підходів до аналізу електоральної поведінки, які б могли стати більш надійною основою для інтерпретації емпіричних даних.

3. Перший поштовх до розробки такого підходу був зроблений Е.Даунсом в його класичній праці «Економічна теорія демократії», яка з’явилась в 1957 році. Пізніше даний підхід отримає назву «раціонально-інструментального підходу» або теорії раціонального вибору. Сьогодні існує ряд модифікацій раціонально-інструментального підходу: модель виборця-споживача, теорія економічного голосування тощо.

Фундаментальний принцип даної концепції полягає в тому, що кожний громадянин голосує за ту партію, яка, як він вважає приносить йому більше користі, ніж інша. Точка зору Е.Даунса базується на феномені політичної конкуренції, яка порівнюється з економічним обміном. Політик пропонує програму, подібно тому, як ринок пропонує набір товарів, а виборці вибирають ту, яка, на їх думку є найкращою.

В основу раціонально-інструментального підходу покладена теорія «раціональної дії» М.Вебера. В своїй теоретичній концепції класик німецької соціології виділяє чотири типи соціальної дії: традиційну, афективну, ціннісно-раціональну і цілераціональну. Саме осмислення цілераціональної дії і є основа теорії «раціонального вибору», де «раціональність, – як підкреслює М.Вебер, – орієнтована на визначення цілей і засобів їх досягнення».

Трактування раціонального вибору електорату Е.Даунса суперечила даним емпіричних досліджень, які не підтверджували високий рівень ідеологічної ідентифікації виборців та про їх глибоке знання політичних програм партій.

Рішучий крок до подолання недоліків схеми Е.Даунса зробив М.Фіоріна, який переглянув уявлення першого стосовно значення ідеології для формування уподобань електорату. Як правило, – вважає М.Фіоріна – громадяни володіють лише одними порівняно «твердими» знаннями: вони знають як їм жилося при даній адміністрації. Їм не потрібно в деталях знати сутність економічної чи зовнішньої політики діючої адміністрації, для того щоб робити вибір. Іншими словами існує прямий зв’язок між положенням в економіці і результатами виборів. Це не значить, що люди розуміються в економіці більше, ніж в політиці. Просто при голосуванні виборець виходить з того, що саме уряд несе відповідальність за стан народного господарства. Якщо жилося добре – голосують за уряд, якщо гірше – за опозицію. Така поведінка є раціональною в тому аспекті, що індивід мінімізує власні зусилля для збору інформації, необхідної для прийняття рішення.

Але, як і всяка теорія, теорія економічного голосування має свої недоліки. По-перше, виходячи з неї не до кінця зрозумілим є те, на чому базується електоральний вибір: на оцінці виборцями власного економічного становища («егоцентричне голосування») чи результатів роботи народного господарства в цілому («соціотропне голосування»). Емпіричні дані по США і Західній Європі свідчать на користь другої моделі.

По-друге, немає однозначності серед фахівців відносно того, що важливіше для виборця – оцінка результатів попередньої діяльності уряду («ретроспективне голосування») чи очікування на скільки успішною буде його діяльність у випадку обрання («перспективне голосування»). По-третє, пояснювальні можливості даної моделі ускладнюються наступними об’єктивними причинами: люди можуть діяти інколи ірраціонально, а реальні ситуації в яких люди прагнуть діяти раціонально, більш складні, ніж передбачено в теоретичній моделі.

Кожна з трьох вище проаналізованих моделей має свої як вади, протиріччя, так і позитивні характеристики. Порівняльний аналіз даних моделей електоральної поведінки дає змогу зробити висновок, що, по-перше, при аналізі поведінки виборців доцільно використовувати пізнавальні і пояснювальні можливості всіх вище охарактеризованих моделей в комплексі. Тому що кожна окрема модель поведінки електорату не в змозі до кінця пояснити особливості електоральної участі та електорального вибору.

По-друге, вище вказані теоретичні моделі поведінки електорату базуються на масивах електоральних даних високорозвинутих країн Західної Європи та США, а тому вони не можуть бути адекватно використані для пояснення поведінки виборців в країнах, де відбуваються посткомуністичні трансформаційні процеси.

Ефективному застосуванню названих моделей поведінки виборців у країнах, де відбуваються трансформаційні процеси заважають ряд як суб’єктивних так і об”єктивних факторів: нестабільність економічного розвитку, відсутність чіткої соціальної структури суспільства, стійких партійних уподобань, вплив на виборчий процес органів державної влади тощо.

Дата добавления: 2014-01-04