Поняття комп'ютерної інформаційної системи підприємства

ПЛАН

Метод конституційно-правового регулювання - це сукупність прийомів і засобів, з допомогою яких упоряд­ковуються суспільні відносини, що становлять предмет галузі конституційного права.

Конституційне право України - це провідна галузь національного права України, що являє собою сукупність правових норм, які регулю­ють основні відносини владарювання у суспільстві (від­носини народовладдя), встановлюючи при цьому належ­ність публічної влади (державної влади та місцевого са­моврядування), її організацію та гарантії основних прав і свобод людини і громадянина.

В літературі висловлювалися різні точки зору щодо позначення даної галузі права. Так, поряд із терміном «конституційне право» використовується також термін «державне право» що має досить давні історичні корені. Так, ще у XVIII сторіччі розпочалася дискусія між при­хильниками різних термінів. При цьому термін «держав­не право» мав символізувати необмеженість державної влади, в той час, як термін «конституційне право» - де­мократичну організацію державної влади, її обмеженість конституцією.

Сьогодні лише в деяких країнах використовується термін «державне право», а в сучасній юридичній літера­турі застосування того чи іншого терміну пов'язується з наявністю або відсутністю конституційного ладу. Прин­ципова відмінність між конституційним та державним

правом полягає в тому, що конституційне право встанов­лює устрій конституційної держави, тобто належну організацію публічної влади, - таку, за якої забезпечуєть­ся надійний захист прав людини і громадянина та розпо­діл влад. Термін «державне право», на відміну від термі­ну «конституційне право», має більш загальний характер і використовується для окреслення системи правових норм, що визначають устрій як конституційної, так і неконституційної (тобто неналежним чином організо­ваної) держави.

В той же час висловлюється думка і щодо різного предметного значення цих термінів - державне право, норми якого встановлюють державний лад, за предметом правового регулювання не збігається з конституційним правом, останнє більш об'ємне і охоплює також питання власності, сім'ї, духовного життя тощо.

У вітчизняній літературі одностайно підтримується точка зору щодо доцільності іменування провідної галузі національного права України конституційним правом. Такий підхід відображає особливості сучасного етапу розвитку нашої держави і суспільства, який характеризу­ється формуванням демократичної, соціальної і правової держави та інститутів громадянського суспільства.

Предметом галузі конституційного права України є особливе коло суспільних відносин, які виникають у різ­них сферах життєдіяльності суспільства у зв'язку з орга­нізацією та здійсненням публічної влади. В цілому їх можна поділити на дві основні сфери:

1. Відносини між людиною і громадянином, колекти­вами людей та державою, її органами, органами місцево­го самоврядування.

2. Відносини, що визначають устрій держави, належ­ну організацію державної влади та засади місцевого са­моврядування.

Ці відносини характеризуються певною специфікою:

· вони складаються в усіх найважливіших сферах жит­тєдіяльності суспільства;

· виступають як базові в політичній, економічній, со­ціальній та духовній сферах;

· визначають загальні засади та принципи політичного, економічного та соціального устрою, цілісність та єдність суспільства.

Структуру предмету галузі конституційного права України складають:

1. відносини політичного характеру, що характери­зують якісні риси держави - державний суверенітет, форму правління, форму державного устрою, державний режим, належність і суб'єкти державної влади, форми та механізм її здійснення, загальні засади організації та функціонування політичної системи;

2. найважливіші економічні відносини, що є основою економічної системи держави (економічною передумо­вою владарювання) і характеризують існуючі у суспіль­стві форми власності, ступінь гарантованості захисту прав власника, способи господарської діяльності, систе­му забезпечення соціальних потреб членів суспільства в галузях освіти, культури, охорони здоров'я тощо;

3. відносини, що характеризують принципові взає­мозв'язки держави з особою і складають основи правово­го статусу (правового становища) людини і громадянина. Зокрема це відносини, що визначають: а) належність особи до громадянства України; б) характер становища особи в суспільстві та принципи її взаємозв'язків з дер­жавою; в) основні права, свободи і обов'язки особи та ступінь їх гарантованості з боку держави тощо;

4. відносини з приводу організації і діяльності орга­нів державної влади України, взаємозв'язок найголов­ніших ланок державного апарату;

5. відносини, що складаються в процесі реалізації права народу України на самовизначення і пов'язані із державно-територіальним і адміністративно-територі­альним устроєм України;

6. відносини, що визначають засади і принципи ор­ганізації та функціонування місцевого самоврядування в Україні, діяльності органів місцевого самоврядування.

З огляду на предмет конституційного права України можна зробити висновок, що воно посідає провідне місце в системі національного права України. Саме з консти­туційного права починається формування всієї системи права України, всіх його галузей.

В юридичній літературі радянського періоду доміну­вала точка зору, що конституційне (державне) право ре­гулює відносини між людиною і суспільством, встанов­лює засади суспільного ладу. Це суперечить сучасним поглядам на взаємовідносини суспільства і держави. Так, громадянське суспільство не залежить від держави і стоїть над нею, що виключає можливість закріплення в конституційному праві управління суспільства державою. Конституційне право впливає на суспільні відноси­ни з допомогою притаманних йому прийомів та засобів, які називаються методами конституційного права (конс­титуційно-правового регулювання). Наука конституційного права - це галузева юриди­чна наука, яка становить собою цілісну систему знань, висновків та ідей щодо основ повновладдя народу, пра­вового статусу людини і громадянина, організації та дія­льності органів державної влади, засад місцевого само­врядування тощо. Вона вивчає конституційно-правові норми, практику їх реалізації, досліджує закономірності розвитку галузі конституційного права, формулює прак­тичні рекомендації з метою вдосконалення конституцій­но-правових норм та конституційно-правових відносин.

Наука про державу виникла ще в Стародавній Греції (Аристотель, Платон) і розвивалася протягом усіх наступ­них століть.

Великий вклад у становлення ідей конституційного права внесли мислителі XVI - XVIII ст. Т. Гоббс, Ж. Боден, Н. Макіавеллі, Д. Локк, Ш. Монтеск'є, Т. Пейн та інші, які сформулювали чимало положень, що були по­кладені в основу сучасного конституційного права (про народний суверенітет, розподіл влад, природні права людини тощо). Ці ідеї знайшли втілення в перших писа­них конституціях, в тому числі у «Пактах й конституціях законів та вольностей Війська Запорозького» (так званій Конституції Пилипа Орлика, яку було прийнято 5 квітня 1710р.)

Як самостійна, відокремлена від теорії держави і права, наука конституційного (державного) права сфор­мувалася лише в XIX столітті. В сучасній світовій науці конституційного права виділяють два основних напрям­ки: радикалістський та ліберальний.

Радикалістський напрямок представлено в основному працями марксистів, так званих революційних демокра­тів та лівих радикалів, які розглядають конституційне право з позиції класової боротьби, диктатури окремого класу (блоку класів). У працях вчених цього напрямку говориться про соціалістичну, народну демократію, хоча фактично вони виступають за авторитарні системи упра­вління, проти розподілу влади і місцевого самоврядуван­ня, за одержавлення економіки, за нерівність в правах

різних груп населення (перевагу в правах робітничого класу, «трудящих»), за застосування насильницьких за­собів для ліквідації «експлуататорів» тощо.

Ліберальний напрямок представлено в роботах вче­них, в тому числі й українських, таких, наприклад, як В. В. Копейчиков, В. Ф. Погорілко, О. Ф. Фрицький, Ю. Н. Тодика, Є. А. Тихонова, В. М. Шаповал, які вва­жають, що конституція, як і конституційне право в ціло­му, не може розглядатися як знаряддя диктатури, а є ви­раженням соціального контакту між різними групами населення, документом, який втілює в своїх нормах за­гальнолюдські цінності (свободу, демократію, права лю­дини, соціальну справедливість тощо). Представники цього напрямку виступають за демократичну, соціальну і правову державу, розподіл влад, визнання місцевого са­моврядування, мирні засоби розв'язання соціальних конфліктів, за дійсно народний, а не класовий характер державної влади.

Сучасна українська наука конституційного права знаходиться на етапі становлення, що пов'язане із нама­ганням подолати стереотипи та догми радянської науки державного права, яка по суті зводилася до «наукового» обґрунтування конституційності існуючих в часи тоталі­таризму державного ладу, партійної диктатури, насилля та обмеження прав людини.

Вітчизняна наука конституційного права прагне на основі світових досягнень обгрунтувати інститути та ка­тегорії конституційного права, роль Конституції у суспі­льному житті, напрямки формування конституційного ладу. Важливим поштовхом для розвитку науки консти­туційного права стала розробка та прийняття Конститу­ції України. Конституційний процес обумовив необхід­ність аналізу конституційних інститутів, які заперечува­лися старим тоталітарним ладом: принципу розподілу влад, місцевого самоврядування, парламентаризму тощо.

З прийняттям Конституції України 1996 року увага науки конституційного права концентрується на пробле­мах реалізації її положень, взаємодії держави й інститу­тів громадянського суспільства, ролі політичних партій у поглибленні демократичних процесів в українському су­спільстві.

Зміст та призначення науки конституційного права обумовлені її функціями. Виділяють такі функції науки конституційного права: політичну, мето­дологічну, ідеологічну, еврістично-прогностичну, кому­нікативну, інтегративну, практико-прикладну, роз'яс­нювальну та експертну.

2. Метод конституційного права;

У конституційній державі можуть застосовуватися ли­ше правові методи впливу на суспільні відносини. Зокре­ма, в конституційно-правовому регулюванні використо­вуються такі методи, як встановлення прав учасників сус­пільних відносин, покладання обов'язків та відповідаль­ності, дозвіл або заборона здійснювати ті чи інші дії тощо.

Конкретні методи визначаються характером припису конституційно-правових норм. Так, уповноважуючи нор­ми конституційного права містять установлення, які за­кріплюють повноваження відповідних суб'єктів. Напри­клад, згідно Конституції України «контроль за викорис­танням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради України здійснює Рахункова палата» (ст. 98).

Досить поширеним у конституційному праві є метод зобов'язання. Наприклад, Конституція України пе­редбачає, що «кожен зобов'язаний неухильно додержу­ватися Конституції України та законів України, не пося­гати на права і свободи, честь і гідність інших людей» (ст. 68). Ця конституційна норма закріплює обов'язок суб'єктів визначати свою поведінку відповідно до вста­новленого припису.

Метод дозволяння не пов'язаний зі встановленням припису уповноважуючого характеру. Такий спосіб кон­ституційно-правового регулювання дає можливість від­повідному суб'єкту діяти за тих чи інших обставин на свій розсуд. Наприклад, «Верховна Рада України за про­позицією не менш як однієї третини народних депутатів України, від її конституційного складу, може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів Украї­ни та прийняти резолюцію недовіри Кабінетові Мініст­рів України більшістю від конституційного складу Вер­ховної Ради України» (ст. 87 Конституції України).

У конституційному праві використовується також метод заборони: «цензура заборонена» (ч. З ст. 15 Конс­титуції України); «на території України забороняється створення форму­вань, не передбачених законом» (ч. 6 ст. 17 Конституції України). У даному випадку суб'єктам конституційного права забороняються відповідні дії.

Застосування різних методів конституційно-право­вого регулювання дозволяє забезпечити стабільне функ­ціонування інститутів публічної влади, гарантує реальне народовладдя, права і свободи людини і громадянина.

У цілому метод конституційного права характеризує­ться:

1) загальним характером;

2) максимально високим юридичним рівнем;

3) імперативним характером;

4) універсальним характером;

5) установчим характером;

6) поєднанням прямого і опосередкованого регулю­вання.

7)

3. Система конституційного права України.

Система галузі конституційного права України хара­ктеризує її внутрішню структуру, як обумовлену систе­мними зв'язками між її нормами та інститутами.

Конституційно-правова норма - це загальнообо­в'язкове правило поведінки, встановлене або санкціоно­ване державою з метою охорони та регулювання суспі­льних відносин, які складають предмет галузі конститу­ційного права.

Конституційно-правові норми характеризуються за­гальними рисами, притаманними всім видам правових норм:

а) вони виступають регулятором суспільних відно­син; б) встановлюють загальнообов'язкові правила пове­дінки; в) носять формально визначений характер; г) ма­ють письмову, документальну форму, містяться в норма­тивно-правових актах та інших джерелах права; д) їх виконання забезпечується примусовою силою держави.

У той же час конституційно-правовим нормам влас­тиві і деякі специфічні риси. Так, від інших правових норм вони відрізняються:

1. змістом, оскільки регулюють особливе коло суспі­льних відносин, що складають предмет галузі конститу­ційного права України;

2. установчим характером приписів, що містяться в цих нормах, - вони визначають систему органів держав­ної влади, встановлюють форму правових актів (закони, укази, постанови, розпорядження) та їх оприлюднення, порядок їх прийняття тощо;

3. джерелами, в яких вони виражені;

4. вищою юридичною силою по відношенню до ін­ших правових норм;

5. особливостями структури, оскільки для них, як пра­вило, є нехарактерною тричленна структура (гіпотеза, дис­позиція і санкція). Так, деякі конституційно-правові нор­ми взагалі мають лише диспозицію, наприклад, «Україна є республікою» (ст. 5 Конституції України), інші - диспози­цію і гіпотезу, наприклад, «Ніхто не може зазнавати втру­чання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, пе­редбачених Конституцією України» (ст. 32 Конституції України), а санкція міститься лише в окремих консти­туційно-правових нормах, наприклад, «Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину» ст. 111 Конституції України);

6. особливостями кола суб'єктів, відносини між яки­ми вони регулюють;

7. значна частина конституційно-правових норм но­сить загально регулятивний характер (норми-принципи, норми-декларації, норми-дефініції, норми-програми то­що). Зокрема, багато норм загально регулятивного харак­теру міститься в першому розділі Конституції України: «Україна є унітарною державою» (ст. 2); «В Україні іс­нує єдине громадянство» (ст. 4). Подібні норми характе­ризуються особливим механізмом реалізації - внаслідок їх реалізації виникають не конкретні, а загальні правові відносини або правові стани (стан громадянства, статус Автономної Республіки Крим у складі України тощо).

Конституційно-правові норми з метою вивчення їх особливостей та ефективного застосування класифікую­ться за різними підставами:

1. За змістом, тобто в залежності від того, які сфери суспільних відносин, що складають предмет галузі конс­титуційного права, вони регулюють. Відповідно виділя­ють норми, які закріплюють засади конституційного ла­ду України, основи правового статусу людини і громадя­нина, систему органів державної влади, територіальний устрій України тощо.

2. За юридичною силою виділяють норми, що містя­ться в Конституції та законах України, указах Президен­та України, постановах Кабінету Міністрів України, ак­тах органів місцевого самоврядування тощо.

3. За ступенем визначеності припису, що міститься в нормі, виділяють диспозитивні та імперативні консти­туційно-правові норми. Диспозитивні - це такі норми, які надають суб'єктам можливість вільного вибору виду поведінки на їх розсуд. Наприклад, «Президент України створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і слу­жби» (п. 28 ст. 106 Конституції України). Імперативні норми, навпаки, передбачають чітко визначену поведін­ку суб'єктів за відповідних обставин: «Державний бю­джет України затверджується щорічно Верховною Ра­дою України на період з 1 січня по 31 грудня, а за особ­ливих обставин - на інший період» (ч. 1 ст. 96 Консти­туції України).

4. За призначенням у механізмі правового регулюван­ня конституційно-правові норми поділяються на матері­альні та процесуальні. Матеріальні норми передбачають вплив на суспільні відносини шляхом безпосереднього правового регулювання. Вони визначають структуру і порядок утворення органів державної влади та органів місцевого самоврядування, встановлюють правовий ста­тус людини і громадянина тощо. Наприклад, «органи мі­сцевого самоврядування в межах повноважень, визначе­них законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території» (ч. 1 ст. 144 Кон­ституції України). Процесуальні норми визначають фор­ми, в яких реалізуються матеріальні конституційно-правові норми: «рішення Верховної Ради України при­ймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування» (ч. 2 ст. 84 Конституції України).

5. За часом дії конституційно-правові норми поділяються на тимчасові та постійні. Тимчасові норми містя­ться в актах тимчасової дії, у перехідних положеннях Конституції України тощо. Приміром, у п. 10 розділу XV Конституції України йдеться: «до прийняття законів, що визначають особливості здійснення виконавчої влади в містах Києві та Севастополі відповідно до статті 118 цієї Конституції, виконавчу владу в цих містах здійснюють відповідні державні адміністрації». Постійні конститу­ційно-правові норми не мають визначеного строку дії: «Конституція України має найвищу юридичну силу» (ст. 8 Конституції України).

6. За територією дії розрізняють конституційно-правові норми, що діють на території України, Автоном­ної Республіки Крим або окремих адміністративно-територіальних одиниць.

Крім цього конституційно-правові норми класифіку­ються за характером припису, що міститься в нормі (уповноважуючи, зобов'язуючі, забороняючи), їх функ­ціональним спрямуванням (регулятивні, охороняючи) тощо.

Крім цього конституційно-правові норми класифіку­ються за характером припису, що міститься в нормі (уповноважуючи, зобов'язуючі, забороняючи), їх функ­ціональним спрямуванням (регулятивні, охороняючи) тощо.

Уся сукупність конституційно-правових норм залежно від предмета і методу правового регулювання становить га­лузь конституційною права, яка у свою чергу поділяється на підгалузі, що регулюють особливу сукупність однорідних відносин у певній сфері (наприклад у сфері взаємовідносин держави та особи).

Підгалузі конституційного права у свою чергу поділяють на конституційно-правові інститути — певні групи конституційно-правових норм, що регулюють відповідний вид ро­динних політико-правових суспільних відносин, які пройняті певною єдністю і виділені в особливий комплекс.

Ядром цих інститутів є конституційні інститути, які являють собою ор­ганічно цілісний підрозділ нормативно-правового змісту не всіх норм конституційного права, а лише Конституції.

Конституційно-правовий інститут - це відносно са­мостійний відокремлений комплекс конституційно-пра­вових норм, що регулюють у межах галузі конституцій­ного права певну сферу або групу однорідних суспільних відносин. Конституційно-правові інститути суттєво від­різняються між собою кількістю правових норм, предме­том правового регулювання тощо. В сучасній літературі, з позицій системного підходу, виділяють три різновиди конституційно-правових інститутів: загальні (генераль­ні), головні та початкові.

Перш за все це загальні конституційні інститути, які від­повідають системі Конституції України (основні засади кон­ституційного ладу, основні права і свободи людини та грома­дянина, державний і територіальний устрій України тощо). У них концентруються всі інші інститути.

Загальні конституційно-правові інститути мають ком­плексний характер і складають значні масиви правових норм, які регулюють великі сфери (або кілька сфер) су­спільних відносин. Загальні інститути об'єднують нор­ми, що можуть суттєво відрізнятися між собою як за предметом, так і за характером впливу на суспільні від­носини. До них відносяться наступні інститути:

1. загальних засад конституційного ладу України;

2. основ правового статусу людини і громадянина;

3. прямого волевиявлення (вибори, референдум);

4. конституційної системи органів державної влади;

5. територіального устрою України;

6. конституційно-правових основ місцевого самовря­дування.

Загальні інститути можуть об'єднувати менш складні ін­ститути (наприклад, інститут єдиного законодавчого орга­ну України включає в себе інститут законодавчого процесу). Складні інститути, як правило, охоплюють і невеличкі гру­пи норм, що характеризують, наприклад, певні види прав і обов'язків громадян (особисті, соціальні, політичні тощо).

Во­ни виступають структурними підрозділами загальних інститутів і, на відміну від них, характеризуються більш вузькою предметною і функціональною спеціалізацією. Наприклад, до загального конституційно-правового інсти­туту основ правового статусу людини і громадянина входять такі головні інститути: громадянства України, принципів правового статусу людини і громадянина, ос­новних прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, гарантій основних прав і свобод, правового статусу іно­земців в Україні, політичного притулку.

Виділяють і одноелементні інститути, які включають кон­ституційні норми, що відзначаються стійкістю і взаємозв'язком і не мають інших підрозділів. Такі інститути досить індиві­дуальні, найбільш рухомі, частіше змінюються (наприклад інститут громадянства).

Одноелементні конституційно-правові інститути (субінститути) в межах головних інститутів об'єднують кілька правових норм, що регулюють окрему групу суспільних відносин. Наприклад, до головного інституту громадян­ства України входить початковий інститут втрати грома­дянства України.

Конституційні інститути можуть різнитися також за змістом, структурою, методами та завданнями правового регулювання.

Вони у своїй сукупності утворюють систему, закладену в Конституції України. До цієї системи входять інститути: за­гальних засад, прав і свобод людини та громадянина, народ­ного волевиявлення; інститути органів державної влади, тери­торіального устрою, місцевого самоврядування; інститут, що визначає порядок змін і доповнень до Конституції України.

Порушення конституційно-правових норм тягне за собою юридичну конституційно-правову відповідальність.

4. Конституційно – правова відповідальність: поняття, зміст, основні різновиди;

За порушення норм конституційного права наступає конституційно-правова відповідальність.

Конституційно-правова відповідальність стано­вить собою особливий вид юридичної відповідальнос­ті яка передбачається конституційно-правовими нор­мами.

Від конституційно-правової необхідно відрізняти від­повідальність передбачену іншими галузями права (кри­мінальним, адміністративним, цивільним) до якої притя­гаються громадяни, іноземці, особи без громадянства, посадові особи за порушення норм конституційного пра­ва. Так, наприклад, за порушення виборчого законодав­ства посадові особи та громадяни несуть кримінальну та адміністративну відповідальність, а за невиконання ви­мог конституційної норми, яка встановлює обов'язок не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині (ст. 66 Конституції України) особа відповідає по цивільному та адміністративному законодавству.

Конституційно-правова відповідальність носить не репресивний або матеріальний, а політичний і мораль­ний характер. Вона не розповсюджується на громадяни­на, якщо він не є посадовою особою, суб'єктом консти­туційно-правової відповідальності може виступати лише орган публічної влади або його посадова особа.

В демократичній, правовій державі конституційно-правова відповідальність виступає гарантією проти узур­пації та зловживання влади і розповсюджується на орга­ни публічної влади (органи державної влади та органи місцевого самоврядування) та їх посадових осіб всіх рів­нів, починаючи від Президента України і закінчуючи сільською радою.

Конституційно-правова відповідальність може бути пов'язана з реалізацією санкції, що безпосередньо пере­дбачена конституційно-правовою нормою.

Такою санк­цією може бути скасування актів, звільнення з посади (відставка, усунення з поста), дострокове припинення повноважень. Так нормами конституційного права пере­дбачено, наприклад: а) дострокове припинення повноважень народного депутата України (ст. 81 Конституції України); б) усунення з поста Президента України в по­рядку імпічменту (ст. 111 Конституції України); в) ска­сування рішень голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України (ч. 8 ст. 118 Конституції України); в) відповідальність Кабінету Міністрів перед Президентом України (ст. 113 Конституції України); г) відповідальність органів і посадових осіб місцевого самоврядування перед територіальною громадою та пе­ред державою (ст. ст. 75, 76 Закону України «Про місце­ве самоврядування в Україні»).

До конституційно-правової можна також віднести відповідальність держави перед громадянами за масові порушення законності, які були допущені в минулому. Так, наприклад, відповідно до Закону України «Про реа­білітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17.04.91 р. реабілітовані особи, які з політичних мотивів були необґрунтовано засуджені судами або піддані реп­ресіям позасудовими органами, в тому числі «двійками», «трійками», особливими нарадами і в будь-якому іншому позасудовому порядку, за вчинення на території України діянь, кваліфікованих як контрреволюційні злочини за кримінальним законодавством України до набрання чин­ності Законом СРСР «Про кримінальну відповідальність за державні злочини» від 25 грудня 1958 року, а також громадяни, заслані і вислані з постійного місця прожи­вання та позбавлені майна за рішенням органів держав­ної влади й управління з політичних, соціальних, націо­нальних, релігійних та інших мотивів під приводом бо­ротьби з куркульством, противниками колективізації, так звані банд пособники та їх сім'ї. Реабілітовані були поно­влені в усіх громадянських правах, цим громадянам була виплачена компенсація. Прийняття цього Закону факти­чно означало визнання того факту, що суб'єктом право­порушення може виступати держава в цілому.

Інша форма відповідальності держави перед грома­дянами пов'язана з реалізацією права громадян оскар­жити в суді рішення, дії чи бездіяльність органів дер­жавної влади, органів місцевого самоврядування, поса­дових і службових осіб (ст. 55 Конституції України).

В оціночному контексті положень Конституції України 1996 р., на жаль, недостатню увагу приділяють питанням кон­ституційної відповідальності.

Загальновідомо, що конституційно-правова відповідаль­ність — особливий вид соціальної відповідальності особи, об'єднань громадян тощо.

Однак це специфічний вид юридичної відповідальності, зміст якої обумовлений провідною роллю конституційного права в системі національного права України, незважаючи на те, що вона безпосередньо пов'язана і з іншими видами юри­дичної відповідальності.

Конституційно-правова відповідальність має досить складний політико-правовий характер, оскільки вона пов'язана з такими соціальними явищами, як народ, нація, держава, влада, політика.

Цей вид відповідальності настає за конституційний делікт ( правопорушення), який виявляється в особливих негативних і наслідках для суб'єктів конституційного правопорушення.

Об'єктом правопорушення є політико-правові суспільні відносини, які регламентуються нормами конституційного права України. Сутність цих правовідносин полягає в тому, що вони є найважливішими, основоположними, ґрунтуються на ідеях та практиці волевиявлення народу, внаслідок чого об'єктом правопорушень можуть бути владовідносини у сфері реалізації прав і свобод людини та громадянина в Ук раїні, видання актів державних органів, Президента України, виборчих прав громадян, референдумів тощо.

Суб'єктами конституційно-правової відповідальності мо­жуть бути органи державної влади, державні органи, вищі посадові особи, органи і посадові особи місцевого самовряду­вання, фізичні особи.

Формами (санкціями) конс­титуційно-правової відповідальності є: скасування або призу­пинення нормативно - правового акта, який не відповідає Кон­ституції; дострокове припинення повноважень відповідних орган і її або посадових осіб; визнання виборів або результатів референдумів недійсними; відповідальність депутатів перед парламентом або перед місцевою радою; офіційне визнання роботи державних органів, посадових осіб незадовільною (у тому числі шляхом висловлювання вотуму недовіри урядові, дострокове розформування підлеглого органу тощо). Вказів­ки на можливість застосування таких санкцій містяться у від­повідних нормах Конституції України, зокрема у статтях 81, 87, 111,115, 118 та 126.

Поряд з формами (санкціями) існують і підстави конституційно – правової відповідальності.

Відомо, що ця відповідальність буває двох видів: ретро­спективна, коли відповідальність настає у разі, якщо для цьо­го існує нормативна основа, внаслідок якої підставою конституційно-правової відповідальності є вчинення відповідним органом, посадовою особою або депутатом правопорушення; і позитивна, яка полягає у відповідальному ставленні ор­гану або особи до своїх обов'язків, виконання ними своїх обов'язків.

1. Поняття комп'ютерної інформаційної системи підприємства.

2. Класифікація комп’ютерних інформаційних систем.

3. Поняття інформаційної технології в економіці.

4. Класифікація інформаційних технологій.

5. Апаратне та програмне забезпечення інформаційних технологій.

6. Способи обробки інформації, їх переваги та недоліки. Сам. Опрац.

7. Етапи розвитку інформаційних технологій. Сам. Опрац.

8. Сучасні інформаційні системи підприємства.

9. Роль інформаційних систем в управлінні економікою. Сам. Опрац.

& Література:

1. Ф.Ф. Бутинець, С.В. Івахненков, Т.В. Давидюк, Т.В. Шахрайчук. Інформаційні системи бухгалтерського обліку, – Житомир, П.”Рута”, 2002, ст. 81-118.

2. Редько Н.С., Редько М.М. Інформаційні системи і технології в обліку: Навч. посіб. - Немішаєве: Навчально-методичний центр, 2003, ст. 9 – 16.

3. Клименко О.В. Інформаційні системи і технології в обліку. Навч. Посібник. – К., 2008, ст. 23 – 56.

4. Шквір В. Д. та ін. Інформаційні системи і технології в обліку: Навч. посіб. - Львів: Львівській політехнік, 2003, ст.9 – 28.

Інформаційні системи (ІС) існували з моменту створення суспільства, оскільки на будь-якій стадії розвитку суспільство вимагає для свого управління систематизованої, попередньо підготовленої інформації. Особливо це стосується виробничих процесів як життєво найважливіших для розвитку суспільства

Виробничі процеси вдосконалюються найбільш динамічно, що усклад­нює керування ними і тим самим стимулює вдосконалення і розвиток інфор­маційних систем.

Введемо поняття економічної інформаційної системи (ЕІС).

Одне із значень терміну "система" - це сукупність елементів, які працюють разом при виконанні завдання.

œ Її різновидом є інформаційна система - організований набір елементів, що збирає, обробляє, передає, зберігає та надає дані. Інформаційна система складається із людей, обладнання, процесів, процедур, даних та операцій.

Але використанням засобів обчислювальної техніки поняття інформаційної системи не вичерпується. Інформаційну систему слід розуміти значно глибше. Термін "система" тут треба вживати в двох розуміннях: а) як деякий метод, суть якого - в раціональному поєднанні і впорядкованості всіх елементів в часі і просторі таким чином, що кожнийз них сприяє успіху діяльності всього об'єкта. З таким трактування пов'язано розуміння координації і синхронізації дій персоналу управління, поєднаних з метою досягнення поставлених цілей; б) як об'єкт, який має досить складну, певним чином впорядковану внутрішню структуру (наприклад, виробничий процес).

Кожна інформаційна система включає в себе наступні компоненти:

ü структура системи - множина елементів системи і взаємозв'язків між ними, наприклад, організаційна і виробнича структура підприємства;

ü функції кожного елемента системи. Приклад: управлінські функції - прийняття рішень в певних структурних підрозділах підприємства;

ü вхід і вихід кожного елементу і системи в цілому. Приклад: матеріальні або інформаційні потоки, які надходять в систему або вводяться нею;

ü мета і обмеження системи та її окремих елементів. Приклад: досягнення максимального прибутку; фінансові обмеження.

œ Комп'ютерна інформаційна система підприємства (КІСП)- сукупність інформації, економіко - математичних методів і моделей, технічних, програмних, технологічних засобів і рішень, а також спеціалістів, призначена для обробки інформації і прийняття управлінських рішень.

Інформаційні системи характеризуються наявністю функціональної і забезпечуючої частини, відповіднодо декомпозиції системи на складові частини - підсистеми, що знаходяться у певних відносинах одна з одною Множина таких відносин разомз елементами утворюютьструктуру інформаційної системи.

Функціональна частина КІСП фактично є моделлю системи управління об'єктом.Оскільки складна система завжди багатофункціональна, інформаційна система може бути класифікована за різними ознаками: рівнем управління (вищий, середній, оперативний); видом керованого ресурсу (матеріальні, трудові, фінансові й інформаційні ресурси); сферою застосування (банківські інформаційні системи, статистичні, податкові, бухгалтерські, фондовогоринку, страхові тощо); функціями і стадіями управління.

Забезпечуюча частина КІСП складається з технічного, інформаційного, технологічного, математичного, організаційного, правового, ергономічногой інших видів забезпечення (структур).

œ Комп'ютерні інформаційні системи відіграють значну роль на сучасних підприємствах. Вони безпосередньо впливають на планування і прийняття управлінських рішень, номенклатуру і технологію виготовлення та реалізації товарів і послуг.

Діяльність господарського суб'єкта базується на трьох компонентах: системі управління підприємством; його економічній системі і інформаційних технологіях, що використовуються як інструментарій двох попередніх компонентів. Центральною ланкою комп'ютерної інформаційної системи підприємства є бухгалтерська інформаційна система, де хронологічно і систематично накопичуються і оброблюються дані, пов'язані з обліком, контролем, плануванням, аналізом і регулюванням. На основі цих даних формується інформація про роботу підприємства, порівнюються фактичні показники і нормативні, формулюються глобальні і локальні напрями діяльності, розроблюються пропозиції по встановленню причин відхилень і коригуванню результатів, здійснюється прогнозування ефективності політики управління підприємством.

Слід виділити базові компоненти інформаційної системи підприємства:

- інформація;

- інформаційні технології;

- - організаційна структура;

- функціональні компоненти.

Інформація - центральний елемент інформаційної системи, який являє собою дані й відомості про діяльність підприємства та використовуються для управління підприємством.

Інформаційні системи передбачають використання інформа­ційних технологій. Технологія - це послідовність дій над предме­том з метою одержання кінцевого продукту. Будь-яка інформа­ційна система характеризується наявністю технології перетво­рення вхідних даних у результатну інформацію. Такі технології прийнято називати інформаційними.

Організаційна структура - це структурні підрозділи підприєм­ства, які виконують функції управління з допомогою інформа­ційних технологій.

Функціональна структура - це сукупність функціональних під­систем, комплексів задач і процедур обробки інформації, які реа­лізують функції управління:

- стратегічний аналіз і управління;

- управління персоналом;

- управління матеріальними потоками (логістика);

- управління виробництвом;

- бухгалтерський облік і фінанси тощо.

Інформаційні системи мають різну інформаційно-технологічну архітектуру. Розрізняють такі види архітектури інформаційних систем: централізована обробка даних, архітектура «файл-сервер», дворівневий «клієнт-сервер», багаторівневий «клієнт-сервер».

До характерних ознак комп'пютерних інформаційних систем великих підприємств потрібно віднести:

ü тривалий життєвий цикл;

ü різноманітність апаратного забезпечення, що використовується, життєвий цикл якого менше, ніж у системи, що створюється;

ü різноманітне програмне забезпечення;

ü масштабність і складність задач, що вирішуються;

ü перетин великої кількості різних предметних областей;

ü територіальний розподіл і відповідно до цього орієнтацію на використання локальних і глобальних мереж для обміну і обробки інформації

Дата добавления: 2014-01-04