Тема: „Власність та її форми в системі економічних відносин”

План.

1. Поняття власності. Типи, форми і види власності.

2. Еволюція відносин власності (державна, кооперативна, корпоративна власність).

3. Постійний та змінний капітал.

4. Необхідність різноманітних форм власності та їх трансформація в Україні.

Вивчення господарсько­го ладу тієї чи іншої країни неминуче ставить перед дослідником ко­рінне питання: кому належить економічна влада, хто розпоряджається суспільним багатством. Суть цієї влади полягає в характері привласнен­ня засобів виробництва і його результатів. Тому, щоб з'ясувати природу та економічну структуру того чи іншого суспільства, необхідно передусім розкрити зміст існуючої системи відносин влас­ності.

Відносини власності виникають між людьми з приводу привласнення матеріаль­них і духовних благ. Привласнення означає відношення людей до певних речей, як до своїх.

Спочатку відносини власності виступали у формі певних історичних звичаїв. З виникненням держави стали розроблятися юридичні закони, котрі визначали, за якими правовими нормами привласнюється і розподіляється суспільне ба­гатство між різними суб'єктами (окремими гро­мадянами, соціальними групами, класами, дер­жавою). Правові відносини власності виража­ються в закріпленні за різними суб'єктами прав володіння, користування і розпорядження (стаття 2 Закону України „Про власність”).

Власність в економічному сенсі являє собою складну си­стему господарських відносин, які існують у виробництві і поділяються на такі групи:

а) відносини з приводу привласнення умов виробництва і його результатів;

б) відносини господарського використання майна;

в) економічні форми реалізації відносин власності.

Історії відомі два основних типи власності - приватна і суспільна.

Приватна характеризується тим, що за­соби виробництва, а отже, і вироб­лений продукт належать приватним особам. Вони можуть привласнювати продукт як своєї, так і чужої праці. Тому розрізняють приватну власність трудову і нетрудову, що має вирішальне значення для характеристики різних форм приват­ної власності: дрібнотоварної, рабовласницької, феодальної, приватнокапіталістичної.

Суспільній власності притаманне спільне привласнення за­собів виробництва і виробленого продукту, її можна предс­тавити у двох основних видах:

· власність народу в цілому;

· власність окремих колективів.

Реально ж у господарській практиці вона виступає в формах державної і колективної власності.

Донедавна в економічній літературі приватна і суспільна власність розглядалися як антиподи, тобто такі, що заперечу­ють одна одну і не можуть разом співіснувати. Подібне протиставлення двох типів власності не можна визнати правомірним. Досвід країн з розвинутою ринковою економікою переконливо доводить, що в цивілізованому су­спільстві поруч існують різні типи і форми власності, доповню­ючи одна одну і урізноманітнюючи та збагачуючи економічне життя.

Свого часу в нашій країні протиставлення приватної і суспільної власності дуже негативно позначилося на госпо­дарській практиці. Пряме насильне усунення приватних форм господарювання стало відчутним фактором гальмування еко­номічного розвитку.

Таким чином, приватну і суспільну власність не варто протиставляти, не слід також вважати, що одна з них більш прогресивна, а інша — регресивна. Прогресивний еконо­мічний розвиток завжди передбачає взаємодію цих двох типів власності. Водночас не заперечує того, що одна з них може бути переважаючою в окремі періоди і етапи розвитку людського суспільства.

Власність економічно реалізується, коли приносить доход її суб'єкту. Такий доход може бути виражений прибутком, різ­ного роду платежами. Наприклад, в умовах оренди призна­чається орендна плата, при концесії — платежі, або встанов­люється частка прибутку, яку тимчасово виплачують господарі власнику. Держава також реалізує свою власність через си­стему податків і платежів.

Відносини власності охоплюють весь господарський процес і, природно, пронизують відносини з приводу ви­робництва, розподілу, обміну і спожи­вання матеріальних благ і послуг.

Власність — це ядро системи виробничих відносин, серцевина кожного суспільного способу виробництва, її називають ще основним, визначальним виробничим від­ношенням. При цьому мається на увазі таке.

· власність визначає характер функціонування не лише соціально-економічних, а й організаційно-економічних відносин. Наприклад, за умов суцільного одержавлення влас­ності немає умов для розвитку підприємництва, маркетингової організації господарства тощо.

· власність визначає цілі й мотиви розвитку ви­робництва.

· будь-які докорінні зміни в економічних відно­синах мають починатися з відповідних перетворень у відно­синах власності.

Оскільки власність — це основне економічне відношення, то, очевидно, з її аналізу слід починати вивчення економічного ладу кожного суспільства.

Суспільний лад, який прийшов на змі­ну феодалізму, спочатку називався розпливчасте й не досить зрозуміло – „громадянське суспільство”. Францу­зькі історики, які описували Велику французьку революцію, відкрили кла­си, і тоді новий суспільний лад стали називати „буржуаз­ним” — за назвою панівного класу. З появою наукових праць А. Сміта, Д. Рікардо, К. Маркса, які розкрили суть капіталу як основного економічного відношення буржуазного ладу, це суспільство дістало назву, яка вживається й нині, — „капіта­лізм”.

Основу економічної системи капіталізму становить приватнокапіталістична власність. Ця форма власності докорінно відрізняється як від рабовласницької, так і від феодальної, а також від приватної власності дрібних товаровиробників.

У рабовласницькому суспільстві не лише засоби виробни­цтва, а й сам виробник були власністю господаря. Останній міг безкарно вбити свого раба, як міг зламати будь-яку річ, що належала йому. Раба в стародавньому світі вважали знаряд­дям, здатним говорити, або живим товаром.

За феодалізму встановлюється інша форма приватної власності — повна власність на землю і неповна на працівника виробництва, тобто кріпосного селянина, якого феодал не міг убити, але міг продати й купити. Кріпосний селянин володів дрібними знаряддями виробництва.

Основною формою реалі­зації феодальної власності, як і за рабства, була відкрита експлуатація.

У дрібному товарному виробництві приватна власність на засоби виробництва базується на особистій праці їхнього власника. У цьому її відмінність від усіх інших форм приватної власності.

За капіталізму на ранніх етапах його розвитку існувала повна індивідуальна приватна власність на засоби виробни­цтва, які концентрувалися в руках небагатьох капіталістів. Безпосередні виробники — трудящі — були позбавлені за­собів виробництва, а отже, і засобів існування.

Робітничий клас юридично є вільним класом. Робітника капіталіст не може ні купити, ні продати, ні примусити працю­вати на себе. Але щоб одержати засоби для утримання себе і своєї сім'ї, він вимушений сам добровільно найматися на капіталістичну фабрику і там зазнавати експлуатації. Отже, капіталістична експлуатація базується не на прямому насиль­стві, як це було за рабства й феодалізму, а на економічному примусі до праці.

Природно, виникає питання, чи мали місце відносини експлуатації в суспільстві, яке ми називали соціалістичним. Звичайно, соціалістична ідея передбачала побудову суспіль­ства повної справедливості і рівності в економічних відносинах між людьми. Однак реалізована вона не була. За умов команд­но-адміністративної системи управління, властивої колишнім „соціалістичним” країнам, між бюрократичним апаратом і тру­дящими існували відносини експлуатації. Причому останні, як свідчить практика, тією чи іншою мірою можуть поєднувати в собі різні риси експлуатації, які були відомі раніше.

Матеріальна основа виникнення відносин експлуатації кри­ється в самому виробництві, а саме: у здатності робітника створювати додатковий продукт. З давніх-давен людина здат­на була виробляти більше продуктів, ніж необхідно для її існування. В цьому простому факті закладена можливість експлуатації людини людиною: робітник спроможний своєю працею утримувати не лише себе, а й іншого.

Будь-який виробничий процес починається з авансування певних грошових коштів на придбання факторів виробництва. Отже, спочатку капітал виступає в грошовій формі (Г), потім перетво­рюється в елементи виробництва (В), засоби виробництва (3В) і робочу силу (РС). Його рух здійснюється за такою формулою:

Г – Т (РС + ЗВ)... В... Т^І – Г^І

У скороченому вигляді ця формула має вираз: Г – Т – Г^І (загальна формула капіталу).

Частина капіталу, яка виступає у формі засобів ви­робництва, називається постійним капіталом (с). Інша частина, що витрачається на купівлю робочої сили, — це змінний капітал (v). Загальну вартість авансованого капіталу можна виразити формулою:

К = с + v.

Дві частини капіталу відіграють не однакову роль у процесі виробництва.

· Постійний капітал переносить свою вартість на готовий продукт і не може бути джерелом додаткової вартості, оскільки не збільшує існуючої вартості.

Наприклад, якщо на кондитерській фабриці протягом якогось періоду витрачається цукру на 20 тис. дол., то вся ця сума включається в ціну готової продукції— цукерок, тортів тощо.

· Змінний капітал (функціонуючі працівни­ки) створює нову вартість, у тому числі додаткову.

На­приклад, на згаданій вище фабриці фонд заробітної плати робітників протягом місяця становить 10 тис. дол., а вони виробляють продукції (після відрахування перенесеної вар­тості постійного капіталу) на суму 40 тис. дол. Додаткова вартість становитиме З0 тис. дол.

Додаткова вартість — це вартість, створена праців­никами понад вартість робочої сили і безкоштовно при­власнена власником засобів виробництва. Виходячи з цього, вартість товару (W) можна виразити так:

W = c + v + m

де m — додаткова вартість.

Природу додаткової вартості тривалий час виявити не вдавалося. Вперше до її наукового обґрунтування підійшов А. Сміт. Він є родоначальником трудової теорії вартості. Виходячи з того, що вартість створюється працею, Сміт виникнення додаткового доходу пов'язував з купівлею-продажем живої праці. Проте тут же виникає проблема: як можна продати працю, коли вона є не предметом, а процесом.

Найглибше обгрунтування суті додаткової вартості дав К. Маркс. Він показав, що на капіталістичному ринку з'явля­ється особливий товар — робоча сила, власником якого є робітник.

Товар робоча сила, як і будь-який інший товар, має дві властивості: вартість і споживну вартість. Вартість товару робоча сила визначається вартістю матеріальних і духовних благ, необхідних для нормального відтворення робочої сили і робітника як особистості, а також для утримання його сім'ї. Споживна вартість даного товару полягає в його здатності виробляти додаткову вартість.

Відношення додаткової вартості до змінного капіталу є нормою додаткової вартості (m¹)- Вона визначається за фор­мулою:

m¹ = 100%.

Індивідуальна приватнокапіталістична власність була пану­ючою на ранніх етапах розвитку капіталізму. Це був період розвитку вільної конкуренції. Його завершення припадає на першу чверть XIX ст.

У міру економічного прогресу поступово зростає значення інших форм власності. Так, сьогодні в США окремим приватним особам належить всього 10—15% капіталу. Водночас збільшується частка дер­жавної власності.

Державна власність – це форма капіталістичної власності на засоби виробництва, за якої володарем їх виступає капіталістична держава.

Так, у ФРН на державний сектор припадає 98% видобутку кам'яного вугілля, 70% виробництва електроенергії, 93% залізничних і 100% авіаційних перевезень, близько 70% виплавки алюмінію, понад 40% суднобудування, 11% виплавки сталі, значна частина виробництва автомобілів. Приблизно такі ж дані характерні й для Англії, Австрії, Італії, Франції.

Державна власність включає:

· виробничі підприємства та інфраструктуру;

· рухоме й нерухоме майно, необхідне для функціонування адміністрації, армії, поліції;

· фонди со­ціальної інфраструктури — освіти, соціального забезпечення, охорони здоров'я тощо;

· засоби державно-кредитної системи.

Як показує досвід капіталістичних держав, є дві основні причини, що викликають необхідність державного підприєм­ництва:

1) намагання ліквідувати слабкі ланки в структурі національної економіки;

Наприклад, після Другої світової війни найслабшими ланками англійської економіки були транспорт і енергетика. Вони вимагали великих капіталовкладень з трива­лим строком обороту коштів, що робило їх мапо привабливими.

2) бажання прискорити науково-технічний прогрес;

Розробка і створення дослідних зразків машин і технологічних ліній стали справою дорогою і ризикованою, тому фірми не завжди наважуються вкладати кошти в ті напрями наукових досліджень, успіх і вигідність яких не гарантовані. Держава, виступаючи ініціатором технічного прогресу, бере на себе величезні затрати, пов'язані з ризиком втрати вкладених ка­піталів. Так, наприклад, була створена атомна промисловість у США, Великобританії, Франції.

Поряд з державною широкого роз­витку набула також кооперативна форма власності -це колектив­на власність кооперативів, що виникають на ґрунті добровільного усуспільнення їхніми членами всіх або частини належних їм засобів вироб­ництва, а також грошових внесків (паїв).

Кооперативні форми діяльності — невід'ємна частина гос­подарського життя більшості країн. За деякими оцінками, сьогодні в усьому світі діє близько 1 млн. кооперативних організацій понад 120 видів, які об'єднують приблизно 600 млн. чоловік.

Найміцніші економічні позиції в кооперативній сфері діяль­ності капіталістичних країн належать сільськогосподарським кооперативам, тобто самодіяльним організаціям фермерів, які об'єднуються для спільного виробництва і переробки сільсько­господарської продукції або для забезпечення економічних потреб їхніх індивідуальних господарств.

Серед різних форм капіталістичної власності особлива роль належить корпоративній формі, фактично всі крупні корпорації будуються на акціо­нерних засадах. Акціонерний капітал виник ще в період капіталізму вільної конкуренції. Вже тоді розміри окремих капіталів виявилися недостатніми для створення таких крупних під­приємств, як залізниці, канали, морські порти, гігантські за­води, електростанції тощо. Тому капіталісти стали об'єднувати свої капітали шляхом створення акціонерних товариств.

Дата добавления: 2014-01-04