Власність спільних підприємств, іноземних громадян, організацій і держав

Акціонерне товариство— це одна з організаційних форм капіталістичного підприємства, створеного шля­хом об'єднання індивідуальних капіталів, а також залу­чення коштів різних верств населення, що купили акції цього товариства.

Акція являє собою цінний папір, свідоцтво про вкладення певного паю в капітал акціонерного товариства. Доход, що виплачується за акцію, називається дивідендом, а ціна, за якою акція продається, — курсом акцій. Останній не залежить від номінальної ціни акції. Його можна визначити за такою формулою:

курс акції = 100%

Наприклад: номінальна ціна акції — 150 дол., дивіденд — 10 дол., норма банківського відсотка — 5 %. Отже,

курс акції = 10 дол. / 5% 100 % = 200 дол.

Управляють акціонерним товариством ті, хто володіє кон­трольним пакетом акцій - це така кількість акцій, яка забез­печує більшість голосів на зборах акціонерів (приблизно 20— 25% всіх акцій товариства).

Акціонерні підприємства — дещо інша форма капіталістич­ної власності порівняно з індивідуальною Вона значною мірою передбачає демократизацію капіталу. Звичайно, влада фінан­сового капіталу тут не зменшується, а навпаки, зростає. За допомогою „системи участі” (через володіння контрольним пакетом акцій різних компаній) крупні фінансові групи одержу­ють можливість контролювати діяльність багатьох фірм і ком­паній.

Загалом практичне втілення теоретичних догм щодо су­спільної власності за часів Радянського Союзу не могло не призвести до відчуження тру­дящих та їхніх колективів від суспільного багатства й управ­ління ним, надмірного зростання ролі держави в системі господарювання, розширення масштабів перерозподільних процесів в економіці, абсолютизації адміністративних методів господарювання, обмеження самостійності підприємств, нама­гання звести всі форми господарювання до однієї — держав­ної.

Паразитизм і загнивання економічних процесів у виробничій сфері про­явилися в таких явищах:

1. Одержавлення власності призвело до ігнорування осо­бистих інтересів.

2. Одержавлення власності породжувало відчуження від неї трудящих; вони втрачали почуття господаря, а водночас і заінтересованість у раціональному використанні народного
багатства, що неминуче призводило до величезних втрат у суспільстві. За суспільної власності те, що відчужується, являє собою суспільний продукт і витрачається на суспільні потреби. Однак нерідко це виявляється в колосальних надлишкових витратах (грандіозні будови, які не дають народногосподарського ефек­ту, втрати і псування продукту після його виробництва, які інколи досягають 40% і більше, тощо). Все це, звичайно, породжує байдужість до суспільної власності, ставлення до неї, як до нічиєї.

3. На перший погляд здається, що держава виражає інтереси всього народу, тому й свою власність використовує для задоволення загальнонародних потреб. Однак у будь-якому суспільстві існує державний апарат, тобто певне коло людей, які, виступаючи від імені суспільства, мають можливість са­мостійно, на свій розсуд вирішувати його справи й управляти іншими людьми.

Одержавлення власності, що здійснювалося в нашій країні, не мало наукового підґрунтя і суперечило потребам суспільного розвитку. Об'єктивною необхідністю є існування різноманітних форм господарювання, а отже, і форм привласнення:

По-перше, сьогодні рівень розвитку продуктивних сил і усуспільнення виробництва в різних секторах народного гос­подарства неоднаковий. Все це неминуче зумовлює різноманітність форм господарської діяль­ності, ускладнює структуру відносин власності.

По-друге, у міру розвитку НТП відбуваються два взаємо­зв'язані процеси — концентрація й диференціація. Усуспіль­нення виробництва в економічній літературі пов'язується пере­важно з концентрацією виробництва, а отже, й усуспільненням привласнення. Однак при цьому упускається досить важливий момент, а саме те, що НТП не лише не згортає, а навпаки, посилює диференціацію, відгалуження, а також виникнення нових підприємств і виробництв. У результаті структура вироб­ництва перебудовується, ускладнюється, виникають нові, від­носно самостійні ланки. Відкриваються можливості для дріб­ного виробництва та індивідуальної трудової діяльності. Все це не може не урізноманітнювати як суб'єктів власності, так і форми власності.

Таким чином, уявлення про те, що суспільна власність має лише одну (державну) форму реалізації, суперечить загальним законам економічного розвитку. Саме так слід оцінювати здій­снюваний протягом багатьох десятиліть курс на одержавлення власності. Крім того, трагічним фактором в історії нашої країни стало і надзвичайне перебільшення ролі вольового моменту у створенні форм власності. Наслідком цього волюнтаризму стало виникнення відповідного апарату, його бюрократизація і дедалі зростаюча влада бюрократії, котра намагалася надо­лужити своєю могутністю й активністю недостатність об'єктив­них умов усуспільнення виробництва.

За умов демократизації економіки і формування ринку відбуваються істотні зміни у відносинах власності. Ці зміни ґрунтуються на прийнятих Верховною Радою України законах „Про власність”, „Про приватизацію майна і державних підприємств”, „Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)”, „Про приватизаційні папери”.

Зазначені закони передбачають конкретні заходи для здійснення переходу від монополії держави на привласнення за­собів і результатів виробництва і на управління ним до різноманітних форм власності, передусім йдеться про широке роздержавлення власності і приватизацію підприємств.

Роздержавлення — це перетворення державних підприємств у такі, що засновані на інших (недержавних) формах власності.

Комерціалізація державних підприємств означає позбав­лення невластивих державі функцій господарської діяльності і перетворення їх у самостійні господарські одиниці, які будують свою діяльність на засадах підприємництва, тобто самостійно і цілком беруть відповідальність за результати господарської діяльності.

При здійсненні приватизації виникають два питання, які мають неабияке значення як у теоретичному плані, так і для господарської практики:

1. Якою має стати частка державної власності в умовах роздержавлення власності?

2. Чи допустима приватна власність?

На наш погляд, загальна приватизація стала б таким же насильством над економікою, яким свого часу були загальна націоналізація і суцільна колективізація сільського госпо­дарства. Виходячи з цього, суть політики роздержавлення насампе­ред виявляється:

1) в різкому скороченні сфери державної власності за відповідного розширення інших форм власності;

2) в якісній зміні самої державної власності шляхом перетворення трудових колективів державних підприємств у реальних суб'єктів власності і господарювання.

При цьому слід наголосити, що державна власність завжди має бути в оптимальному співвідношенні з іншими формами власності.

Дискусійним є питання про можливість існування приватної власності та про її межі в умовах плюралізму форм власності. Відомо, що тривалий час у марксистській літературі приватна власність вважалася несумісною з соціалістичною (усуспіль­неною). Однак це були помилкові висновки.

Згідно з прийнятим Верховною Радою України законо­давством про власність та розвиток підприємництва в су­часних умовах формується нова система відносин власності, яку можна представити наступним чином.

Індивідуальна власність громадян:

а) особиста власність — формується за рахунок трудових доходів від ведення власного господарства, від коштів, вкладених у кредитні заклади, акції та інші цінні папери;

б) власність трудового господарства — це власність членів сім'ї та інших осіб, які спільно ведуть трудове господарство (майстерні, інші малі підприємства в сфері побутового обслуговування, торгівлі, громадського харчування, житлові будинки й господарські будівлі, машини, обладнання, транспортні засоби, сировина, матеріали та інше майно, необхідне для самостійного ведення господарства);

в) власність селянського та особистого підсобного господарства (житлові будинки, господарські будівлі, насадження на земельній ділянці, продуктивну й робочу худобу, сільськогосподарську техніку, транспортні засоби та інше майно, необхідне для самостійного ведення сільськогосподарського виробництва, переробки й реалізації продукції.

Вироблена продукція й одержані доходи є власністю се­лянського господарства і використовуються ним на свій роз­суд.

Колективна власність:

а) власність орендного підприємства — це вироблена продукція, одержані доходи й інше придбане за рахунок коштів цього підприємства майно;

б) власність колективного підприємства — це форма власності, яка виникає в тому випадку, коли все майно державного підприємства переходить у власність трудового колективу, викупу орендного майна або придбання майна іншими за­конними засобами. Майно колективного підприємства, включаючи вироблену продукцію й одержані доходи, є загальним надбанням його колективу;

в) власність кооперативу - це майно, що створюється за рахунок грошових та інших майнових внесків членів кооперативу, виробленої продукції, доходів, одержаних від її реалі­зації, та іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу;

г) власність акціонерного товариства. Акціонерне това­риство є власником майна, створеного за рахунок продажу акцій, а також одержаного в результаті його господарської діяльності;

д) власність господарських асоціацій (об'єднань). Госпо­дарська асоціація має право власності на майно, добровільно передане їй підприємствами та організаціями, а також одержане в результаті ЇЇ господарської діяльності. Водночас вона не має права власності на майно тих підприємств, що до неї входять;

е) власність громадських організацій (будівлі, споруди, житловий фонд, обладнан­ня, майно культурно-освітнього й оздоровчого призначення, грошові засоби, акції, інші цінні папери.

є) власність релігійних організацій: будівлі, предмети куль­ту, об'єкти виробничого, соціального і благодійного призна­чення, грошові кошти і майно, необхідне для діяльності даних організацій.

Державна власність:

а) загальнодержавна власність — майно органів влади й управління: оборонні об'єкти; енергетична система; системи транспорту загального користування, зв'язку та інформації, що мають загальнодержавне значення; кошти державного бюджету; державні банки; підприємства і народногосподарські комплекси; страхові, резервні та інші фонди; культурні та історичні цінності народів; вищі й середні навчальні заклади та інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України й забезпечує її економічний та соціальний розвиток;

б) комунальна власність — це власність адміністративно-територіальних утворень (краю, області, району). Сюди належать власність органів влади й управління, кошти місцевого бюджету, житловий фонд, комунальне господарство. У віданні місцевих органів можуть знаходитися підприємства сільського господарства, торгівлі, побутового обслуговування, транспорт, промислові, будівельні та інші підприємства й комплекси, заклади народної освіти, культури, охорони здоров'я та інше майно;

в) майно державних підприємств - це те майно, яке закріплене за державним підприємством і яким воно може розпоряджатися. Воно може виступати у формі фондів, госпрозрахункового доходу, акцій та іншого майна, яке необхідне для діяльності підприємства. Сюди може входити не лише виробниче обладнання, а й культурно-освітні та оздоровчі заклади.

Спільні підприємства, що створюються на території України у формі акціонерних та інших господарських товариств, мають власне майно, необхідне для здійснення діяльності, передба­ченої засновницькими документами.

Також іноземні юридичні особи мають право на території України мати у власності промислові й інші підприємства, будівлі, споруди та інше майно, необхідне для здійснення ними господарської діяльності.

Іноземні держави й міжнародні організації мають право мати на території України майно, необхідне для здійснення дипломатичних, консульських та інших міжнародних відносин відповідно до міжнародних договорів і законодавства України.

Дата добавления: 2014-01-04