Надмірна мілітаризація економіки

І т.д.

Золото як загальний еквівалент вирізнилося з ряду інших товарів завдяки своїм властивостям, які роблять його найпридатнішим для виконання суспільних функцій загального еквівалента, а саме — однорідність, подільність, портативність та ін.

Розділення товарного світу на товари і гроші являє собою закінчену форму зовнішнього прояву внутрішніх суперечнос­тей — суперечностей між товарами і грошима. Лише обміне­ний на гроші кожен товар як продукт безпосередньо приватної праці дістає суспільне визнання. З появою грошей стає можливим не тільки вимірювання вартостей різних товарів, а й розвиток форм вартості набуває свого завершення. Подальша історія обміну пов'язана з використанням паперових, кредит­них грошей та ін., що функціонують паралельно з грошовим товаром чи без нього.

Як і всякому товарові, грошам властива споживна вартість і вартість, їхня споживна вартість вирізняється тим, що вони:

1) виконують суспільну функцію загального еквіва­лента;

2) використовуються для особистого і суспіль­ного споживання як будь-який товар.

Вартість товару, виражена в грошовій формі, виступає як ціна. Гроші, маючи властивість загальної обмінюваності, дають змогу стихійно здійснювати як кількісний, так і якісний обмін затрат праці приватних товаровиробників. Цей обмін відбувається на ринку за допомогою коливання цін. Але коливання ринкових цін веде до нерівності між товаровиробниками, нагромаджує в руках конкурентоспроможних з них гроші, а отже, сприяє концентрації економічної влади в їхніх руках. Цим самим гроші прискорили процес переростання простого товарного господарства в капіталістичне. За капіталізму вони пере­творилися в капітал, у знаряддя експлуатації.

Найповніше суть грошей розкривається в їхніх функціях.

Гроші виконують п'ять функцій:

· міра вартості;

· засіб обігу;

· засіб утворення скарбів і нагромадження;

· засіб платежу;

· світові гроші.

З названих функцій найбільшу значущість має перша — міра вартості. Гроші виконують роль загального еквівалента, за допомогою грошей порівнюються величини вартості всіх інших товарів. І виконують вони цю функцію тому, що самі володіють вартістю, але виконують її уявно, тобто як ідеальні гроші.

Виконання грошима функції міри вартості передбачає визначення грошової одиниці, яка була б основою для по­рівняння цін різних товарів. Такою грошовою одиницею у США є долар, в Англії — фунт стерлінгів, які прирівнюються до різної вагової кількості золота.

Для зручності грошові одиниці шляхом їх поділу на кратні частини розкладаються в масштабі цін. Отже, через міру вартості гроші виражають кількість втіленої в товарах су­спільної праці, а через масштаб цін — вагову кількість золота, яка міститься в грошовій одиниці та її складових частинах. Тому міра вартості — суспільна функція, а масштаб цін — розрахункова міра, яку може змінювати держава. Зменшення вагового вмісту золота в грошовій одиниці означає деваль­вацію, підвищення — ревальвацію.

Засіб обігу – друга функція, яка пов’язана з тим, що за умов розвинутого товарного обміну безпосередній обмін товарів переріс у товарно-грошовий обіг: товар — гроші — товар (Т – Г - Т). Гроші функціонують уже не уявно, а реально і обслуговують вони акт продажу-купівлі.

Кількість грошей, яка може бути в обігу, визначає закон грошового обігу повноцінних грошей. - маса грошей, що функціонує як засіб обігу, прямо пропорційна сумі цін усіх товарів і обернено пропорційна числу оборотів одно­йменних грошових одиниць. Вона визначається трьома факторами:

· рухом цін на товари

· кількістю товарної маси

· швидкістю обігу грошей.

Швидкоплинне виконання грошима цієї функції і відокремлення змісту грошей від їх номінального значення створили умови для того, що уряди почали випускати в обіг неповноцінні монети, а це підготувало грунт для заміни мета­левих грошей паперовими. У XI ст. вони почали випускатися в Китаї, з 1690 р. — у США, в 1762 р. — в Росії. З 1914 р. майже в усіх країнах припинилася заміна банкнот на золото, а під час світової кризи 1929 —1933 pp. припинився обіг золота взагалі.

Паперові гроші — це лише символи вартості, тобто гро­шові знаки, які замінюють повноцінні гроші в їхніх функціях як засіб обігу і засіб платежу. Урядом вони вводяться в обіг з примусовим курсом.

Закон паперово-грошового обігу - випуск папе­рових грошей повинен бути обмежений тією їх кількістю, в якій справді оберталося б символічно представлене ними золото. Якщо випуск паперових грошей перевищить потребу товаро­обігу в золотих грошах, то купівельна спроможність первинних знаків упаде, а ціни на товари й послуги зростуть. Знецінення паперових грошей унаслідок їх надмірного випуску урядом називається інфляцією. Знецінення грошей — це лише момент в інфляційному процесі. Інфляція проявляється в набагато більшому зростанні цін на різні товари і послуги порівняно з підвищенням заробітної плати. Держава вимушена приймати відпо­відні заходи для зміцнення грошової системи шляхом деваль­вації грошової одиниці, обміну знецінених грошових знаків на нові тощо.

Засіб утворення скарбів і нагромадження — функція вартості, яка пов'язана з наявністю повноцінних грошей поза сферою обігу. Гроші затримуються в руках товаровиробників, випада­ють зі сфери обігу. Цим товаровиробники захищаються від різних випадковостей стихійного ринку. Але такі гроші в будь-який час можуть знову повернутися в товарообіг.

При золотому обігу резервуари скарбів були стихійним регулятором обігу грошової маси. Паперові ж гроші не можуть перетворюватися в скарб і регулювати грошовий обіг. За капіталізму гроші нагромаджуються головним чином не у вигляді скарбів, а як капітал.

Четверта функція — засіб платежу — виявляється у зв'язку з потребою продажу товару і послуг при відкладанні платежу і викликається різницею в часі виробництва і реалізації ряду товарів або ж необхідністю купівлі товарів за відсутності наявних грошей. У даному разі продавець виступає як кре­дитор, а покупець — як боржник.

Розширення функції грошей як платіжного засобу викликало, у свою чергу, потребу у використанні кредитних грошей. У їхній ролі стали використовуватися векселі, банк­ноти, платіжні доручення, чеки.

Врешті-решт розвиток кредитних відносин і банківської справи сприяв зменшенню потреби в наявних грошових зна­ках. Тому закон грошового обігу зазнав істотних змін. Кількість грошей, необхідних для обігу тепер, визначається за форму­лою:

КГ =

де, КГ — кількість грошей в обігу; ЦТ — сума цін товарів; К — сума цін товарів, проданих у кредит; П — платежі, за якими настав строк оплати; ВР — взаємні розрахунки; О — число оборотів однойменної грошової одиниці.

З розвитком товарно-грошових відносин функція грошей як засобу платежу дедалі більше витісняє функцію засобу обігу.

Розширення товарно-грошових відносин за межі національ­них ринків привело до формування п'ятої функції грошей. Це — світові гроші. Виходячи на світовий ринок, гроші ски­дають з себе локальні форми (масштаб цін тощо) і виступають у своїй початковій формі, тобто у вигляді зливків благородних металів.

Грошовий обіг — це неперервний рух грошей у сфері обігу та їх функціонування як засобу платежу й обігу. За його допомогою здійсню­ється розширене відтворення. Поряд з кредитом та фінансами він виступає складовою частиною єдиного грошового обороту і водночас становить самостійне економічне явище, що має свою особливу специфіку й механізм впливу на економіку.

Вилучення грошей зі сфери обігу можливе лише в разі зменшення у ній маси товарів або значного збільшення швидкості обігу грошової одиниці.

Стабільність грошового обігу залежить насамперед від стану економіки. В суспільстві, де збалансовані процеси від­творення в народному господарстві, підтримується й стабільний грошовий обіг. Більше того, він активно впливає на стан і розвиток економіки. Там же, де виникли диспропорції у відтворювальному процесі, де спостерігається падіння вироб­ництва валового національного продукту, а держава не може збалансувати надходження та видатки, грошовий обіг під­ривається інфляційними процесами.

Грошовий обіг здійснюється в межах певної грошової системи, яка в ринковій економіці є провідною ланкою і відіграє домінуючу роль у саморозвитку господарських процесів.

Грошова система включає:

· товар, що відіграє роль загального еквівалента;

· грошову одиницю — масштаб цін;

· узаконений засіб обігу та платежу (банкноти, казначейські, чи скарбницькі, білети, монета);

· порядок випуску банкнот і казначейських білетів (паперових грошей) в обіг;

· регламентація безготівкового обігу;

· порядок обміну національної валюти на іноземну і регульований дер­жавою валютний курс;

· державне регулювання грошового обігу.

Грошовою одиницею України стала гривня. Порядок її виготовлення і введення в обіг та підтримання стабільності розроблено Національним банком. Перевага гривні полягає в тому, що на відміну від безконтрольного й незабезпеченого випуску карбованців вона надходитиме в обіг в обмеженій кількості лише під реальні товари, тому не буде переповню­вати канали обігу (1998).

На перший погляд може здатися, що особливої різниці між банкнотами і казначейськими білетами нібито немає: обидва види грошей забезпечені товаром. Проте, якщо банкноти випускаються в обіг від імені Національного банку, то казна­чейські білети — від імені уряду держави. Коли перші забезпе­чені всіма активами банку (золотом, коштовностями, інозем­ною валютою) й обмежено випускаються під реальні товарно-грошові угоди, то казначейські білети забезпечені державним майном, випускаються примусовим курсом для задоволення поточних потреб держави, тому часто не зв'язані з товарною масою.

Регулювання грошового обігу здійснюється на основі використання законів грошового обігу. Рівновага товарної й грошової маси залежить від таких факторів:

· кількості проданих товарів,

· рівня товарних цін;

· швидкості обертання грошової одиниці.

Всі ці фактори безпосередньо залежать від стану й рівня виробництва, використання переваг суспільного поділу праці, рівня продуктивності праці. Закономірності тут такі:

1) чим більш розвинутий суспільний поділ праці, тим більша кіль­кість товарів продається;

2) чим вищий рівень продуктивності праці, тим нижчі вартість і ціна товарів.

Україна розбудовує новий паперово-грошовий обіг. Підтриму­вати товарно-грошову рівновагу в нас зобов'язаний Націо­нальний банк. Його органи, спираючись на класичну законо­мірність, яку відкрили економісти ще у XVIII ст., повинні забезпечувати таку рівновагу:

Г • П = Т • Ц,

де Г — середня маса грошей, яка перебуває в обігу; П — кількість оборотів середньої грошової маси; Т — обсяг то­варів, які перебувають в обігу; Ц — ціни товарів на ринку.

Це означає, що маса грошей, помножена на швидкість їх обер­тання, має дорівнювати обсягу випущених товарів, помноже­ному на рівень цін. Якщо рівновага порушується, то за допо­могою відповідних інтервенцій, тобто фінансово-економічних заходів, необхідно один з показників (а можливо й усі водно­час) відкоригувати:

· збільшити виробництво чи імпорт товарів,

· відрегулювати (прискорити) швидкість обертання грошей,

· ско­ротити грошову масу

· підвищити ціни.

Звичайно, найкращий спосіб підтримування збалансова­ності — швидке розширення якісної товарної маси в Україні, особливо за допомогою роздержавлення й приватизації, пере­ведення державного сектора на засади комерційного розра­хунку, підтримки соціальне значущих галузей суспільного ви­робництва, розбудови економіки відкритого типу.

Більш ефективною є політика прискорення швидкості обер­тання грошової маси, якої можна досягти, скажімо, переходом до щотижневих виплат заробітної плати, широким упровад­женням кредитних грошей та розширенням безготівкових розрахунків, введенням електронних карток споживача іншими заходами. Все це дало б змогу проводити гнучку політику грошового обігу, своєчасно вилучати надлишкову масу грошей з обігу й підтримувати фінансову стабільність.

Інфляція — багатогранний, складний процес, який чітко відображає всі основні проблеми й суперечності економіки. Найбільш очевидно вона про­являє себе в систематичному переповненні каналів гро­шового обігу масою надлишкових грошей, що веде до їх знецінення та додаткового перерозподілу національного доходу й національного багатства на шкоду більшості населення. Залежно від сили згубної дії на економіку роз­різняють інфляцію: повзучу, галопуючу і гіперінфляцію.

Повзуча інфляція — ціни постійно зростають у незначному обсязі (до 5 % на рік).

Деякі економісти вважають, що повзуча інфляція до 5% на рік не є серйозною загрозою, бо має такі позитивні наслідки, які абсолютно переважають негативні. До того ж вона піддається контролю, може бути регульована, за умов ринкової економіки непомітне зростання цін є важливим важелем збалансування попиту та пропонування. З цим умов­но можна погодитися, бо повзуча інфляція і справді не спри­чинює швидкоплинних і виразних негативних явищ в еко­номічному житті. Водночас вона здатна виступати дійовим фактором збалансування грошово-фінансових і матеріально-речових ресурсів, прискорення технічного переозброєння виробництва, стимулює товаровиробників постійно дбати про зниження матеріалоємності і затрат живої праці. Проте вказані переваги повзучої інфляції можна досягти лише за умов вільного ринку, конкуренції й підтримання рівноваги попиту — пропонування.

Галопуюча інфляція — ціни зростають за рік на 10 % і дещо більше. Вона супроводжується стрімким, стрибкоподібним підвищенням цін, охоплює всі сфери господарського життя й викликає серйозні негативні наслідки в економіці та соціальній сфері. Зростання індексів галопуючої інфляції практично не кероване і набуває хро­нічного характеру.

Гіперінфляція — надвисока (ціни зростають на 1—2 % щоденно) і вкрай небезпечна інфляція, що, як правило, веде до економічного паралічу, провокування гострих соціальних конфліктів та непередбачених катаклізмів. На передній план діяльності уряду висувається емісійна діяльність, потужність друкарського верстата. За умов гіперінфляції гроші починають втрачати свої функції, падає їх роль в економіці, відбувається натуралізація господарських зв'язків на основі бартерного обміну, порушується механізм дії фінансів і кредиту, розвиваються інші стихійні процеси в економіці.

Типи інфляції: інфляція грошової маси, інфляція зростання доходів, інфляція зростан­ня матеріальних затрат виробництва, структурна інфляція, інфляція прибутків, інфляція податків, бюджетна інфляція, кредитна інфляція.

Збільшення кількості грошей в обігу в 4-5 разів порівняно з товарною масою означає, що держава вже вичерпала себе і на черзі непередбачені со­ціальні потрясіння. Гіперінфляція неминуче веде до ще більшого скорочення про­мислового виробництва і падіння життєвого рівня населення.

Загальні ознаки інфляції:

· зростання цін (має потужніші стимули: монополізм, незахищеність споживача і диктат виробників).

· дефіцитність на товар­ному ринку, спустошення ринку товарів народного споживання.

· знецінення грошової одиниці.

· формування лажа на золото.

Лаж — це підвищення ринкової ціни золота, вираженої в паперових грошах порівняно з кількістю знаків, які номінальне представ­ляють дану кількість золота. Наприклад, у роки першої світової війни 10-рублева золота монета продавалася за 16—17 папе­рових рублів.

Зворотна сторона лажа на золото — дизажіо паперових грошей, тобто падіння їх курсу в золоті нижче від номіналу. Це найбільше проявляється в запровадженні кількох курсів валюти — офіційного, комерційного, спеціального, тепер ще й курсу аукціонів.

· неухильне підвищення курсів іноземних валют і падіння курсу на­ціональної валюти.

Інфляція

Модель початкового циклу інфляційного процесу.

Основні по­ложення теорій інфляції західних економістів:

1. Інфляція виникає внаслідок загального підвищення цін на товари, спричиненого будь-якими факторами.

2. Провідним у визначенні інфляції стало ототожнення її з надмірним попитом. Інфляція, згідно з концепцією Дж. Кейнса, є ланцюгом обставин, процесом, де існує надмірний попит
(інфляційний розрив).

3. Існували також визначення інфляції як процесу над­ мірного зростання будь-чого: цін, зарплати, доходів, податків, позик, інвестицій та ін.

Етапи розвитку інфляційного процесу:

1. Темпи знецінення паперових грошей відстають від тем­пів зростання паперової маси, дезорганізуючий вплив інфляції на вироб­ництво, торгівлю, кредит і грошовий обіг ще не вповні виявляється. Тимчасово навіть може створюватися специфічно висока кон'юнктура, основою якої насправді є інфляція. Це пояснюється, з одного боку, зростанням товарної маси, внаслідок чого частина додаткових паперових грошей заміщує в каналах обігу необхідну кількість повноцінних паперів, а з іншого — необхідністю задовольнити потребу в готівкових грошах, тому що вже починає скорочуватися обсяг кредиту й уповільнюється швидкість обертання середньо грошової маси.

Таким чином, на першому етапі розвитку інфляційного процесу його згубна дія ще не повною мірою проявляється. Економіка та фінансова система ще мають ряд резервів, ефективних засобів регулювання, тому є можливість не тільки обмежувати негативні наслідки інфляції, а й приховувати її, коли потрібно — приглушувати, направляти на досягнення певних політичних цілей.

2. Інфляційний процес різко прискорюється, темпи зростання суспільного виробництва починають відставати від знецінення паперових грошей, а інфляційне переповнення каналів грошового обігу стає вже очевидним. Таке випередження темпів збільшення паперово-грошової маси спричинюється:

· занепадом виробництва, зростаючим відставанням у науково-технічному прогресі, уповільненням підвищення, а потім і зниженням суспільної продуктивності праці;

· зменшенням това­рообігу, зумовленого зниженням якості та скороченням асортименту товарів, які тепер виробники почали поділяти на «вигідні» й «невигідні», скороченням закупок імпортних товарів;

· зростанням дефіцитності товарів;

· від'ємним платіжним балансом країни, коли збитки від зовніш­ньоекономічної діяльності вже не покривалися потоком до­ходів.

Світовий досвід країн ринкової економіки знає два основних способи регулювання інфляційного процесу:

Кейнсіанський метод передбачає розширення впливу держави на економіку, підвищення її регу­люючої ролі в кредитно-відсотковій політиці.

Монетарист­ський метод - впровадження таких дій, як самоусунення держави з економічного життя, відмова від дотацій на соціальні та інші потреби.

Звичайно, в країнах, де такі дотації не мають істотно­го значення, монетаристські дії дають значний позитивний ефект. Однак очевидно, що застосування цього методу у нас нині неможливо, бо неможливо раптово припинити субсидії на культуру, сільське господарство чи багатодітним сім'ям.

Основні специ­фічні причини інфляцій в Україні:

1) глибока деформація основних пропорцій народного господарства, насамперед співвідношення між групами «А» (виробництво засобів вироб­ництва) і «Б» (виробництво засобів споживання).

Так, якщо в СРСР у 1928 р. частка предметів споживання у загальному обсязі промислової продукції ста­новила 60,5 %, то у 1989 р. — лише 30 %. В Україні з 1990 по 2001 рік частка групи «Б» скоротилася з 30 до 24 %. Це означає, що в галузях групи «А» ви­робляють переважно лише засоби виробництва (верстати, устаткування), а не товари широкого вжитку для населення, що свідчить про затратний характер економіки. Працівники групи «А» отримують заробітну плату, що збільшує грошову масу в обігу і, як наслідок, незадоволений платоспроможний попит населення. Така інфляція отримала назву структурної.

За оцінками західних експертів, в СРСР на воєнні цілі витрачалося наприкінці 80-х років XX ст. не 70 (як зазна­чалось в офіційних джерелах), а до 300 млрд крб. Така різниця зумовлена тим, що до обсягу військових витрат раніше не включали витрати на вироб­ництво устаткування для воєнних заводів, на метал, енергію, комплектуючі вироби, а також витрати у суміжних галузях (наприклад, для видобування руди, яка йшла на виплавлення металу для військових потреб). Після здобут­тя незалежності на території України залишилось приблизно 80 % військово-промислового комплексу колишнього Союзу, щодо якого здійснювалась пос­пішна, необгрунтована політика конверсії. Така політика і надмірні витрати на військові цілі (як це було в першій половині 90-х років XX ст.) призводять до дефіциту державного бюджету, який, у свою чергу, зумовлює зростання внутрішнього боргу і випуск в обіг зайвої маси грошей.

3) значна монополізація економіки України (в Україні у 2002 р. частка монополізованої продукції у ВВП становила 40 %).

4) популістські, недостатньо обґрунтовані економічно постанови Верхов­ної Ради у 1992—1994 pp., які збільшували дефіцит державного бюджету.

Ні­чим не забезпечена емісія грошей становила у 1992 р. 1 трлн 325 млрд крб., що дорівнювало приблизно 35 % ВНП (при тому, що дієздатною фінансово-кредитна система вважається тоді, коли цей показник не перевищує 5%). Го­ловною причиною інфляції в Україні у 1991—1993 pp. була не виважена грошо­ва емісія.

5) численні посередники між виробниками і споживачами.

Дата добавления: 2014-01-04