Місце корекційної педагогіки у системі педагогічних наук, зв'язок з іншими науками

Корекційна педагогіка як одна з галузей педагогічної науки тісно взаємопов’язана зі всім блоком психолого-педагогічних та спеціальних дисциплін.

Корекція має тісний взаємозв'язок із загальною педагогікою, що визначає цілі, завдання, зміст, форми та методи навчання й виховання підростаючого покоління, різнобічний розвиток особистості дитини.

Разом із тим, корекційна педагогіка вносить істотні поправки до методики та технології застосування педагогічних знань, до змісту навчання та виховання дітей і підлітків у відповідності із природою та характером їхнього дефекту, опрацьовує свої прийоми та методи корекційного впливу у різних галузях спеціальної педагогіки (тифло -, сурдо -, олігофренопедагогіці, логопедії та ін.).

Корекційна педагогіка використовує знання вікової і педагогічної психології. Побудову корекційно-педагогічної діяльності, організацію диференційованого навчання та індивідуального виховання неможливо здійснити, якщо не знати природи дефекту у дитини, та не з'ясувати причини його відхилень у поведінці та розвитку. Так, без знань основ загальної психології важко організувати ефективну корекційну роботу, тим більше що результати дослідження закономірностей психічного розвитку дитини показують, що вони ідентичні як для норми, так і для патології. Разом з тим для дітей із вадами у розвитку характерні такі особливості психіки, що не завжди можна зустріти у нормальних дітей: затримка загального фізичного розвитку, слабкість, нерозвиненість сенсорних аналізаторів, неповне (фрагментарне) сприймання навколишнього світу та ін. Така діалектична єдність загального й особливого у психічному стані дітей та підлітків підводить нас до констатації взаємозв'язку корекційної педагогіки та філософії. Повсякденний педагогічний вплив на дефект у психічному або фізичному розвитку наводять до вияву філософської закономірності переходу кількості до якості, до зменшення відхилення або до компенсації фізичного дефекту за рахунок активізації діяльності здорових органів.

У корекційній педагогіці є тісний взаємозв'язок із соціальною педагогікою, предметом якої є дослідження виховних сил суспільства та засобів їхньої актуалізації, шляхів інтеграції можливостей громадських, державних та приватних організацій в цілях створення умов для розвитку і позитивної самореалізації людини.

Із соціальною психологією можна прослідити зв'язок у тому, що вона вивчає закономірності поведінки та діяльності людей, обумовлені фактом їхнього включення до соціальних груп, а також різнобічною психологічною характеристикою самих цих груп.

Соціологія допомагає у вивченні закономірностей становлення, функціонування та розвитку суспільства в цілому, соціальних взаємин.

Клінічними основами корекційної педагогіки слугують: анатомія, фізіологія і патологія людини; психопатологія; невропатологія; генетика; клініка розумової відсталості. Використання знань цих галузей допомагає у проведенні психолого-педагогічної діагностики, розробці корекційних програм, доборі методів роботи з дітьми, що потребують корекції психофізичногорозвитку.

Досить тісно корекційна педагогіка пов'язана із спеціальною психологією, яка виконує роль психологічного фундаменту у навчанні, вихованні дітей, корекційній роботі з ними.

Таким чином, ми бачимо досить різнобічний взаємозв'язок корекційної педагогіки з філософськими та соціально-педагогічними науками, що обумовлюється й визначається тими завданнями, які вирішує корекційна педагогіка.

Сама ж корекційна педагогіка слугує базою для спеціальних методик навчання та виховання дітей з психічними і (або) фізичними порушеннями.

Як свідчать дослідження фахівців (Т.А.Власова, М.С.Певзнер та ін.), кожне відхилення, кожний дефект у розвитку та поведінці мають свої особливості, обумовлені як соціально-педагогічними, так й психологічними причинами. Тому виявлення специфічних особливостей розвитку, обумовлених конкретним видом дефекту, вимагає глибокого знання структури дефекту, діагностичних методик, диференційно-діагностичних критеріїв. Психолого-педагогічне, клініко-фізіологічне дослідження дитини може бути продуктивним тільки в тому випадку, якщо воно спирається на знання внутрішніх закономірних зв'язків з-поміж етіологією (причиною зумовленістю), патогенезом (виникнення й розвиток хвороби), патофізіологічними механізмами, клінічними та педагогічними проявами їх у дитини. Таким чином, корекційно-педагогічна діяльність буде тоді ефективною, коли вона буде спиратися на знання у галузях педіатрії, психіатрії, невропатології, психопатології, психотерапії, офтальмології, отоларингології та інших медичних наук.

Корекційна педагогіка належить до галузі спеціальних педагогік. З нею тісно співпрацююють і розробляють близькі проблеми інші педагогічні науки:

· реабілітаційна педагогіка, що вивчає проблеми включення в нормальне життя дітей, які потрапили в біду;

· педагогіка окремих випадків, що направляє свої зусилля на вивчення особливо важких випадків виховання, створює методики індивідуального впливу;

· превентивна педагогіка, що досліджує питання примусового виправлення поведінки дітей і підлітків педагогічними засобами;

· лікувальна педагогіка (педагогіка здоров'я) розробляє комплекс „ощадливих методик„ виховання ослаблених дітей.

Джерела розвитку корекційної педагогіки: багатовіковий практичний досвід виховання, закріплений в образі життя, традиціях, звичаях людей, народній педагогіці; філософські, суспільствознавчі, педагогічні і психологічні праці; світова і вітчизняна практика корекційного виховання; результати спеціально організованих педагогічних досліджень; досвід педагогів-новаторів, що пропонують оригінальні ідеї, нові підходи, технології виховання.

2. Становлення і розвиток корекційної педагогіки.

Свій початок корекційна педагогіка бере з гуманістичних спроб збереження життя так званим дефективним (від лат.— недолік) дітям, що мають фізичні і психічні вади. До них відносяться глухі, слабочуючі, сліпі, слабозорі, сліпоглухонімі, діти з порушенням інтелекту тощо.

Історія становлення людського суспільства свідчить, що на ранніх етапах свого розвитку, через нерозвиненість продуктивних сил, низький рівень культури, ставлення до людей з психофізичними вадами було нетерпимим.

В епоху античності у ряді держав (Спарта) еллінізму у окремих людських спільнотах, що сповідають культ сили, витривалості, культ людського тіла, будь-які відхилення у фізичному розвитку, потворність та інші аномалії у дітей вважалися небажаними. Діти, що народилися з грубими недоліками, прирікалися на смерть. Закон, сформульований Арістотелем у його „Політиці”, свідчить: „Хай в силі буде той закон, що жодної каліки-дитини годувати не слід”.

Римський філософ Сенека писав, що треба „вбивати потвор і топити тих дітей, які народжуються на світ слабкими і некрасивими. Так треба робити не від гніву і розпачу, а керуючись правилами розуму: відділяти негодне від здорового”.

В Римському законодавстві були, наприклад, такі закони: „Сліпі, глухі і німі можуть бути спадкоємцями”; „сліпі, глухі і німі можуть робити заповіти, але якщо заповіт зроблений раніше, тобто до хвороби, після якої людина стала сліпою, німою і глухою, то він затверджується”.

Пізніше розрізнені положення були з'єднані в кодексах Феодосія II і Юстініана. В цих кодексах особам, що мають аномалії, було надано право користування приватною власністю, але право передачі власності їм не надавалося. Всім особам, що мають порушення слуху, мови, зору, інші аномалії, заборонялося брати участь в суспільному житті. Римське право не визнавало аномальних людей повністю дієздатними.

Істотно змінюється погляд на людей з відхиленнями в розвитку і на їхнє становище в суспільстві лише з розповсюдженням у більшості країн Європи християнської релігії.

Середньовічне західноєвропейське законодавство, слідуючи традиціям Римського Права, не визнає інвалідів дієздатними; світський і церковний закони, народні традиції єдині у відношенні до „неповноцінної меншини” як до знедолених, „інших людей” і бачить своєю задачею захист суспільства від їх присутності.

В цих умовах, незалежно від стану, інваліди стають ізгоями суспільства. Їх доля – просити милостиню, в якій по релігійних канонах суспільство не тільки не відмовляє, але і ставить в обов'язок державі і окремому громадянину. Соціальні потрясіння, війни, хрестові походи, епідемії сприяли збільшенню кількості людей, які потребували постійної суспільної підтримки.

Початком першої рефлексії держави на присутність в суспільстві людей з вираженими дефектами і розуміння необхідності піклуватися про них можна вважати відкриття перших притулків — „притулків” для сліпих (1198р. – Баварія, 1225р. – Франція).

Гуманісти епохи Відродження зіграли позитивну роль і в зміні ставлення суспільства до людини, яка має фізичні і розумові відхилення. Вперше висловлюється думка про те, що призначення суспільства полягає не стільки в подачі милостині, організації притулків для калік і хворих, скільки в можливості дати їм елементарну освіту і виховати в них „моральність” і „благочестя”.

Чи „можна. – пише Я.А. Коменський, - залучити до навчання глухих, сліпих і відсталих дітей, у яких органічний недолік, вада сприймати світ? Відповідь: з людської освіти не виключається ніщо, окрім хіба що нелюдина”.

Наслідком соціального замовлення представників знаті, що мають дітей з сенсорними порушеннями, з'явилися спроби індивідуального навчання глухих (1578 р. в Іспанії, 1648 р. в Англії) і сліпих (1670 р. у Франції). Соціальне замовлення носило локальний характер і торкалося невеликого числа конкретних дітей.

Зміни у державній політиці і суспільній свідомості, обумовлені становленням нового, гуманного і демократичного погляду на громадянські права осіб з відхиленнями в розвитку, були підготовлені ідеями французьких просвітителів (Ж.-Ж.Руссо, Ф.Вольтер, Ш.Монтеськье, Д.Дідро) і прийнятою в 1793 р. французьким Конвентом «Декларацією прав людини».

Кожна західноєвропейська країна пройшла свій шлях розвитку вказаних напрямів, і у тому числі створення національної системи спеціальної освіти. На зміну форм організації соціальної допомоги дітям з відхиленнями в розвитку надала значний вплив і еволюція гуманістичних суспільних тенденцій. Якщо в епоху Я.А.Коменського вищим проявом гуманізму визнавалося рівне для всіх дітей право на навчання, то в XIX столітті все більше визнання завойовує гуманістична концепція користі, згідно якої діти з порушеннями розвитку, отримавши спеціальну освіту, не тільки не будуть тягарем суспільству, але і стануть його корисними соціально активними членами.

Біля витоків лікувальної корекційної педагогіки стояли французький лікар і просвітитель Ж.Ітар (1775-1838), його співвітчизник Е.Сеген (1812-1880), практикуючі вчителі і лікарі інших країн. Всі вони вважали, що при розумному поєднанні лікування з навчанням можливий розвиток дітей з відхиленнями в розумових і моральних відносинах. Одним з перших дефектологів, який найбільш повно розробив систему корекційних вправ для розумово відсталих дітей, був французький лікар К.Ванней (1860-1931). Він запропонував програму спеціальних вправ для тренування психічних функцій розумово відсталих дітей. Бельгійський педагог О.Декролі (1871-1932) з корекційно-виховною метою створив серії повчальних ігор, які використовуються дотепер.

Перші лікувально-освітні установи в Росії з'являються в XVIII ст Спершу вони будувалися за зразком зарубіжних лікувальних шкіл, копіювали їх методики. Біля витоків вітчизняної корекційної педагогіки стояли вчені А.І. Граборов (1885-1948), праця „Допоміжна школа” (1923), Л.К.Шлегер (1863-1942), що написала книгу для вчителів „Особливості роботи з дітьми семирічного віку” (1924).

Видним організатором вітчизняної дефектологічної і корекційної освіти був лікар-дефектолог Всеволод Петрович Кащенко (1870-1943).

В.П. Кащенко розумів, що причини дитячої винятковості можуть бути різними, і відхилення в поведінці викликаються вродженими або набутими факторами. Проте головну роль Кащенко відводив соціальним факторам. Він писав: „Важкі діти, дитяча винятковість, розумова, психологічна, фізична недостатність - така плата за протиріччя історичного прогресу, за недосконалості громадської організації, за дефекти в освіті та вихованні дорослих людей”.

Праці В.П. Кащенко видавалися до революції і в перші десятиліття радянської влади, потім настав період забуття, і книга „Педагогічна корекція”, написана в 30-ті рр.., побачила світ лише в 1992 р. у видавництві Просвітництво. Рукопис книги зберегла дочка В.П. Кащенко - Ганна Всеволодівна Кащенко.

В.П. Кащенко народився 21 березня 1870 р. у місті Єйськ на Кубані. Його батько Петро Федорович Кащенко був військовим лікарем. У 1875 р., коли батько помер, в сім'ї залишилося семеро дітей, і мати Олександра Павлівна зробила все, щоб діти отримали освіту. У 1891 р., закінчивши Ставропольську гімназію, В.П. Кащенко вступив на медичний факультет Московського університету, закінчити який йому не вдалося. На початку 90-х рр.. Всеволод Петрович, як і свого часу його брат Петро Петрович (який зробив великий вплив на формування його особистості), прилучився до студентського революційного руху. За участь у студентських революційних гуртках 1894 р. він був виключений з університету і висланий з Москви. Тільки в 1897 р. Кащенко зумів закінчити університет у Києві. По закінченні університету Всеволод Петрович вибрав діяльність земського лікаря. Проте репутація політично неблагонадійного значно ускладнювала його роботу, і йому доводилося постійно переїжджати з губернії в губернію. У 1904 р. В. П. Кащенко за розпорядженням царського міністра внутрішніх справ Плеве був позбавлений права займати посади на державній службі. У 1905 р. Всеволод Петрович брав участь у Московському збройному повстання; він був організатором і головою Московського комітету допомоги пораненим революціонерам. Після революції 1905 р. В.П. Кащенко почав роботу зі створення спеціальної медико-педагогічної установи для педагогічно занедбаних, важких дітей.

У сучасній психолого-педагогічній науці важкими прийнято вважати дітей, що мають явні відхилення в особистісному розвитку. Віднесення дитини до даної категорії здійснюється, як правило, за зовнішніми проявами її індивідуально-психологічних особливостей, що є перешкодою для нормального протікання навчально-виховного процесу. Таке розуміння проблеми важкого дитинства цілком узгоджується з ідеями, що розвиваються Всеволодом Петровичем. Він писав: „... епітетом важкі ми підкреслюємо характерну особливість в їх життєвих проявах (а також і в педагогічному плані), пов'язану зі стійкими відхиленнями від норми тих чи інших сторін особистості, що формується, зумовленими фізичними чи розумовими вадами, і проявляються в ускладненій формі поведінки На думку В.П. Кащенко, у появі важких дітей вине все суспільство, а тому і відповідальність за них лежить на суспільстві в цілому. Виховує не вчитель, а все суспільство в цілому, вся атмосфера і вся атмосфера нашої культури і побуту, вся жива повсякденність, в якій немає дрібниць. Кожен наш вчинок, який бачать або чують діти, кожне наше слово і навіть більше того - інтонація, з якою воно вимовляється, є крапельками, падаючими в той лоток, який ми називаємо життям дитини, формуванням його особистості”.

Розробці питань виховання і навчання важких дітей сприяло знайомство Всеволода Петровича Кащенко з А.Н. Бернштейном, Г.І. Россолімо, А.П. Нечаєвим і А.Ф. Лазурским.

У 1906 р. В.П. Кащенко відвідував гурток дитячої психопатології і психології під керівництвом Олександра Миколайовича Бернштейна (1870-1922). Всеволод Петрович увійшов до Московського товариства експериментальної психології за рекомендацією Г.І. Россолімо, в експериментально-психологічній лабораторії якого він займався.

Григорій Іванович Россолімо (1860-1928) – відомий невропатолог, багато уваги приділяв вивченню особливостей психічних відхилень у дітей. Широку популярність здобули запропоновані Г.І. Россолімо в 1910 р. методи кількісного дослідження психічних процесів – так звані психологічні профілі.

Надалі В.П. Кащенко, складаючи програму вивчення особистості дитини, включив до неї соціальний профіль. Завдання соціального профілю полягає у врахуванні соціально-економічних і біологічних умов, які створюють, розвивають, навіть, так би мовити, культивують дитячу винятковість і одночасно вказують на шляхи попередження та усунення дефектів особистості дитини.

Надалі в Петербурзі В.П. Кащенко зустрічався з А.П. Нечаєвим (1870-1948) – психологом, творцем першої в Росії лабораторії експериментальної педагогічної психології, і А. Ф. Лазурським (1874-1917) – психологом, творцем методу природного експерименту.

У 1908 р. Всеволод Петрович здійснив поїздку за кордон з метою вивчення досвіду виховання аномальних дітей в Німеччині, Швейцарії, Італії, Бельгії.

У 1908 р. у Москві на Дівочому полі (вул. Погодінський, 8; будинок не зберігся; сьогодні на цьому місці розташований Інститут корекційної педагогіки РАН) було відкрито заклад для аномальних дітей, який отримав назву Школа-санаторій для дефективних дітей лікаря В.П. Кащенко. Школа-санаторій була лікувально-виховним закладом для невстигаючих, нервових, важких у виховному плані, ледачих, збудливих, млявих, істеричних дітей. Не приймалися в школу ідіоти, глибоко відсталі, епілептики. Перебували у закладі діти у віці від чотирьох до шістнадцяти років. Одночасно установа могла обслуговувати двадцять два вихованця, які ділилися на три сім'ї. Родина мала вихователя, який жив в одному приміщенні з вихованцями. Кожна сім'я жила, харчувалася і грала окремо. Для навчальних занять вихованці у відповідності зі своїми індивідуальними особливостями були розділені на підгрупи.

Мета даного закладу – виправлення недоліків розвитку шляхом лікування, виховання і навчання, підготовка вихованців до самостійного життя. У школі-санаторії особливі вимоги висувалися до педагогів, поведінка яких, на думку Всеволода Петровича, визначає психічне здоров'я всього колективу. Не менш важливою вважалася і робота з батьками дітей, так як досвід показав, що спеціальні дитячі установи страждають від нерозуміння батьками своїх завдань.

Навчання дітей будувалося на основі пробудження в них самостійності й активності в ході засвоєння знань. Основним методом, що забезпечує розвиток здібностей і корекцію особистості, були заняття ручною працею.

Всеволод Петрович підкреслював необхідність починати навчання з пробудження в учнів інтересу до результатів праці. Спочатку результатами праці були іграшки, потім предмети домашнього вжитку. Інтерес прокидався шляхом демонстрації дітям добре виконаної речі і її практичного призначення. За бажанням мати цю річ слідувало прагнення її виготовити.

Інтерес до навчання підтримувався завдяки максимальній конкретизації навчального матеріалу на основі використання наочних посібників, а також наявності тісного зв'язку між усіма предметами. Всеволод Петрович не обмежував свою діяльність рамками конкретного лікувально-педагогічного закладу.

Він бачив своє завдання у зміні ставлення суспільства в цілому до дітей з порушеннями поведінки.

У 1909 р. на 12-му З'їзді природознавців і лікарів він виступив з доповіддю про значення лікувально-педагогічних закладів для розумово відсталих і морально відсталих дітей. Після доповіді була прийнята резолюція про необхідність створення спеціальних установ для ненормальних дітей.

В.П. Кащенко взяв активну участь в роботі 3-го З'їзду вітчизняних психіатрів в 1910 р. і зробив доповідь „До питання про виховання і навчання дефективних дітей”, в якій вказав на соціальну значимість громадської турботи про аномальних дітей – вона полягала в попередженні злочинності та інших антисоціальних явищ. У доповіді Всеволод Петрович критикував царський уряд за його байдужість до питань освіти аномальних дітей і закликав почати громадський рух за навчання та виховання ненормальних дітей.

Надалі в публічних виступах Всеволод Петрович неодноразово ратував за необхідність навчання і виховання ненормальних дітей. Про це ж він писав у газетах „Ранній ранок”, „Російські відомості”. З метою популяризації досвіду роботи школи-санаторію В. П. Кащенко випускав праці своїх співробітників.

Після Жовтневої революції Всеволод Петрович продовжив роботу з виховання та навчання важких дітей, прекрасно розуміючи актуальність поставлених ним завдань і своєчасність пропонованих заходів щодо їх вирішення в нових соціально-політичних умовах. При цьому В.П. Кащенко бачив межі своїх можливостей, межі педагогічного впливу. Він писав, що „кращий спосіб боротьби з винятковою ситуацією – її попередження, профілактика. Вдосконалення суспільства, безсумнівно, сприяє скороченню чисельності виняткових дітей. Але проблема таких дітей навряд чи буде знято з порядку денного і у віддаленому майбутньому”. Однак це не заважало йому вірити в успіх заходів, спрямованих на виправлення недоліків психічного і фізичного розвитку дітей.

За власною ініціативою В.П. Кащенко передав Наркомпросу школу-санаторій. У 1918 р. на її базі, був створений Будинок вивчення дитини, який в подальшому перетворився в Медико-педагогічну клініку, а з 1923-1924 рр.. - У Медико-педагогічну дослідну станцію, під керівництвом В. П. Кащенко. У той час це була єдина дослідно установа в галузі дитячої дефективності.

Надалі на базі Медико-педагогічної станції були відкриті наукові центри дефектології: Експериментальний дефектологічний інститут, реорганізований в 1934 р. в Науково-практичний інститут спеціальних шкіл і дитячих будинків, в 1943 р. – в Науково-дослідний інститут дефектології АПН РРФСР (у 1966 м. АПН РРФСР перетворили в АПН СРСР), а потім в 1992 р. – в Інститут корекційної педагогіки РАН.

Всеволод Петрович вважав, що перш ніж допомагати дитині, її треба знати: „Ми повинні знати дитину – знати більше і краще, ніж знаємо пристрої машин, з якими працюємо, ми повинні знати методи, прийоми її виховання, як ми знаємо способи управління машиною”.

Педагог, який працює з дитиною, а тим більше ненормальною дитиною, повинен бути професійно грамотним. І Всеволод Петрович поставив завдання підготовки дефектологів-професіоналів. Коли в 1920 р. був відкритий Педагогічний інститут дитячої дефективності, його ректором був призначений В.П. Кащенко. Він керував ним до 1924 р., тобто до того моменту, поки інститут не був перетворений в дефектологічне відділення педагогічного факультету Другого московського державного університету. Надалі це відділення було перетворене в дефектологічний факультет МПІ ім. Леніна (зараз МПГУ), на якому до 1931 р. Кащенко завідував кафедрою лікувальної педагогіки.

У перші роки радянської влади гостро постало завдання боротьби з дитячою безпритульністю. В.П. Кащенко спільно з діячами народної освітт – А.І. Єлізаровою (Ульяновою). Г.І. Россолімо, А.С. Грибоєдовим та ін. – віддав багато сил справі підготовки з'їздів і конференцій з питань дитячої дефективності.

Значною подією в цьому відношенні став Перший всеросійський з'їзд діячів по боротьбі з дитячою дефективністю, безпритульністю і злочинністю, який проходив у Москві в 1920 р. Головою організаційного комітету з'їзду був В.П. Кащенко. Через рік в Москві була проведена Всеросійська конференція по боротьбі з дитячою дефективністю. Всеволод Петрович виступив з доповіддю, в якій намагався сформулювати теоретичні основи спеціальної педагогіки. „Виправлення глибоких недоліків характеру дитини... здійсненно в першу чергу через виховання. Співпраця лікаря і педагога... - Ось єдино можливий шлях боротьби з психопатичними і нервовими станами та захворюваннями в дитячому віці”. Весь час і сили Всеволод Петрович віддавав головній справі свого життя – вихованню і навчанню виняткових дітей.

Однак далеко не завжди зустрічав розуміння з боку держави. У 1926 р. він був звільнений з посади директора Медико-педагогічної станції. А створений ним Музей виняткового дитинства знищений. У Музеї зберігалися іграшки, малюнки, вироби з дерева, а також колекція портретів відомих вітчизняних та зарубіжних дослідників аномальних дітей – все це вже ніколи не вдасться відновити.

У 1928 р. В.П. Кащенко увійшов до складу редколегії журналу „Питання дефектології” і був її членом аж до закриття журналу в 1931 р. (з 1968 р. видається журнал „Дефектологія”).

З 1928 р. і до кінця життя В.П. Кащенко багато працював над проблемами логопедії, будучи професором-консультантом поліклініки Комісії сприяння вченим при Раднаркомі СРСР і поліклініки Другого медичного інституту.

У 1938 р. Всеволоду Петровичу Кащенко було присуджено вчений ступінь кандидата педагогічних наук без захисту дисертації.

В останні роки В.П. Кащенко багато хворів. Він помер у Москві 30 листопада 1943 р., похований на Новодівичому кладовищі.

В.П. Кащенко належить близько 25 друкованих праць у вигляді монографій і статей в працях різних з'їздів, збірниках, присвячених загальним проблемам дефектології, історії навчання і виховання дефективних дітей. Близько 20 робіт виконано під керівництвом В.П. Кащенко. Наукові досягнення Всеволода Петровича Кащенко звернені в майбутнє. Його твори „Виховання-навчання важких дітей” (1913), „Нервовість і деффективність в дошкільному і шкільному віці” (1919) дотепер залишаються підручниками з практичної педагогіки.

У книзі „Педагогічна корекція” (а автор працював над нею в 30-і рр..) читаємо: „Коли я пишу ці рядки, то бачу очі не тільки сьогоднішніх читачів, але й тих, хто розкриє мій труд завтра... я не сумніваюся, що вдумливий читач і в майбутньому отримає з написаного мною повчальний зміст. Головне, чим всі ці роки був стурбований мій розум і чим боліла душа, - це проблема дитини”.

Інтенсивно розвивається корекційная педагогіка в перші роки радвлади. Підштовхнули її прогрес події і причини, дуже схожі на нинішні: зміна суспільного ладу, падіння ідеалів і принципів, громадянська війна, дитяча безпритульність. Новим революційним урядом були поставлені задачі теоретично осмислити соціальні і педагогічні явища, посадити за парти всіх дітей, в найкоротші строки покінчити з дитячою безпритульністю, створити мережу реабілітаційних і корекційних установ.

Вирішення цих важливих проблем сприяло яскравому розквіту таланту видних вітчизняних педагогів А.С.Макаренка (1888-1939), С. Шацького (1878-1934), П.П.Блонського (1884-1941) та ін.

У перші роки радвлади було теоретично вирішено багато питань корекційної педагогіки. Були, зокрема, досліджені поняття бездоглядності, безпритульності, педагогічної занедбаності, дитячої злочинності.

У зв'язку з вирішенням практичних задач надання корекційної допомоги занедбаним дітям були запропоновані нові методи вивчення їх поведінки. Широке поширення набуває педологія (від грец. пайдос – діти, логос – наука), що запропонувала тестові методики обстеження і аналізу рівня розвитку і поведінки дитини. Видним педологом був П.П. Блонський. Його книга „Педологія” (1925) була настільною книгою для вихователів. Висловлені в ній ідеї і методи актуальні і сьогодні.

Педологія, її принципи і методи викликали гостре незадоволеності у влади. Застосовуючи об'єктивні методи тестування, педологи приходили до невтішних висновків. Велика частина всіх обстежених ними дітей виявилася з різними відхиленнями в розвитку і вимагала навчання і виховання у спеціальних закладах. Але установка марксистів-ленінців була іншою: робочо-селянські діти не можуть бути дефективними, це вигадка і брехня вредителей-педологов. У 1936р. ЦК ВКП(б) приймають ухвалу „Про педологічні збочення в системі наркомпросів”, якою заборонялися будь-які тестові обстеження дітей. Педологія разом з її об'єктивними методами була заборонена.

В кінці XX в. педагоги приходять до висновку, що лікувально-корекціної допомоги потребують не тільки діти з органічними порушеннями нервової системи, але й абсолютно здорові, поведінка яких в основному внаслідок неправильного попереднього виховання випадає з норми. Раніше вирішення цих задач, роздроблених між соціальною, спеціальною, реабілітаційною та іншими педагогіками, що розвиваються без чітких меж, було недостатньо ефективним. Було вирішено об'єднати їх в одній педагогічній галузі. Роль об'єднуючої науки відіграє гуманістична корекційна педагогіка, що спирається головним чином на індивідуальний підхід до дітей, відповідальний розгляд кожного конкретного випадку виховання.

Перспективи розвитку корекційної педагогіки в Україні

В умовах удосконалення системи освіти, пов'язаного із соціально-економічними процесами, не може бути незамінною і корекційна освіта. Реформація останньої обумовлена як об’єктивними, так і суб'єктивними факторами, зокрема, такими: стрімке входження України у Європейський освітній простір; запозичення закордонного досвіду з проблем надання допомоги дітям із порушеннями психофізичного розвитку; орієнтація її на розв'язання особистісних проблем і розвиток кожної людини; активні міждисциплінарні зв'язки з іншими науковими галузями, суб'єктом яких також є особа з психофізичними порушеннями; переосмислення окремих положень. Відповідно перспективними напрямками розвитку вітчизняної корекційної педагогіки є наступні:

•розробка концепцій та відповідного наукового забезпечення щодо новітніх освітньо-виховних закладів для дітей з психічними і (або) фізичними порушеннями;

•розробка новітніх інноваційних технологій навчання і виховання дітей з психічними і (або) фізичними порушеннями;

•дослідження шляхів ефективної інтеграції дітей з психічними і (або)фізичними порушеннями у середовище здорових однолітків та їх науково-методичне й дидактичне забезпечення;

•розробка змісту, форм і методів ранньої корекційної допомоги дітям з відхиленнями у розвитку;

•розробка шляхів допомоги дорослим особам з психічними і (або) фізичними порушеннями;

• розробкашляхів співпраці з сім'ями дітей з психічними і (або) фізичними порушеннями;

•удосконалення фахової підготовки спеціалістів для роботи з різними категоріями осіб, що мають психічні і (або) фізичні порушення (для різних типів закладів; для роботи з особами різного віку; для інтегрованого навчання та ін.);

Дата добавления: 2014-01-04