Поняття національної та літературної мови. Найістотніші ознаки літературної мови

Мова – це одна з найістотніших ознак нації і реально існує як мовна діяльність членів відповідної етнічної спільноти.

Національна мова - це мова певного народу в усіх її виявах: літературна мова, територіальні діалекти, соціальні жаргони, просторіччя. Єдина національна мова українського народу – українська мова.

Правовий статус української мови сьогодні визначає Конституція України, прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 року. У статті 10 Конституції записано: “Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом”.

Термін “ державна мова ” виник у добу утворення національних держав. За загальновизнаним визначенням, державна мова – це “закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв’язку та інформатики” (Українсьма мова. Енциклопедія, С.126).

Яка ж мова в країні може бути проголошена державною (офіційною)?

За загальновизнаною світовою практикою, є такі критерії затвердження мови у функції державної:

1) мова корінної нації;

2) мова найчисленнішої нації.

За першим критерієм статус державної в Україні може бути наданий українській мові та кримсько-татарській (у Криму); за другим – лише українській. Відповідно до останнього критерію, країна, у якій 70% становлять представники однієї нації, вважається мононаціональною. Якщо взяти до уваги дані останнього перепису, то Україну слід зарахувати саме до таких країн.

Отже, затвердження в Україні у функції державної української мови цілком відповідає загальновизнаним світовим стандартам.

За такими ж принципами відбувалося, зокрема, державотворення абсолютної більшості європейських країн.

Формування української мови відбувалося на основі мови народності в період інтенсивного становлення української нації (ІІ пол. 18-го – поч. 19-го ст.) як стійкої спільності людей, що мають спільну територію, економічні та політичні зв’язки, літературну мову, культуру.

Українська мова – єдина національна мова українського народу.

Територіальні діалекти – це різновиди національної мови, які поширені на певній території і обслуговують приватне побутове спілкування. Як приклад можна назвати окремі лексичні діалекти: стрий – батьків брат, вуйко – дядько, ногавиці – штани, без – бузок, біти – чоботи, мешти – туфлі тощо.

Жаргон – (фр., від галло-романського – базікання) специфічні слова чи вирази якоїсь соціальної чи професійної групи людей – студентський жаргон, дитячий жаргон тощо.

Арготизми – (фр. – жаргон, первісно – жебрацтво) – ненормативні слова. Сполучення слів у мовленнні осіб, яких характеризує аморальна, навіть злочинна поведінка: блатний, по блату та ін.

Сленг – сукупність своєрідних жаргонізмів, лексичний і стилістичний шар розмовних, напівнормативних слів, якими позначається грубувато-фамільярне, інколи й гумористичне ставлення мовця до об’єкта мовлення.

Просторіччя – сукупність лексем, які не входять до складу літературної мови, але в багатьох випадках близькі до літературно-мовленнєвої нормативності (ква́ртал – замість кварта́л).

Українська літературна мова поповнюється за рахунок територіальних діалектів. Такі гарні слова, як смерека, трембіта, бринза, кептарик, у 19 ст. вживалися лише у гуцульських говірках. Через посередництво художньої літератури (творів Ю. Федьковича, О. Кобилянської, В. Стефаника та ін.) вони стали літературними.

Літературна мова - це впорядкована форма національної мови, що має певні норми, розвинену систему стилів, усну і писемну форму, багатий лексичний фонд.

Історично в Україні існувало 2 типи літературної мови: слов’яно-руська як результат взаємодії старослов’янської (церковнослов’янської) і давньоруської книжної мови та староукраїнська, що розвинулася на основі книжної давньоруської і живого українського мовлення. Першу використовували в конфесійній літературі, а другу – у ділових та юридичних документах, літописах, полемічній і навіть релігійній літературі. Ця мова була державною не лише в Україні, а й Литві та Молдавському князівстві. Про це свідчать грамоти 14–15 ст., Литовський статут.

Українська літературна мова – це унормована, регламентована, відшліфована форма загальнонародної мови, яка функціонує на всій території українського етносу і обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей, а саме: науку, освіту, художню літературу, побут, засоби масової комунікації, державні і громадські установи тощо.

Ознаки літературної мови:

– унормованість (найістотніша ознака літературної мови) – наявність усталених мовних норм – найбільш поширених, уніфікованих зразків репрезентації мовної системи. Усталені мовні явища фіксуються у граматиках і словниках;

– наддіалектність – на відміну від територіальних діалектів, функціонує без обмежень на всій території України;

– поліфункціональність – маючи усну й писемну форми вираження, охоплює всі сфери комунікативної практики суспільства за допомоги мовновиражальних засобів;

– стилістична диференціація – має розгалужена систему стилів, що взамодіють між собою і сприяють розвиткові мовновиражальних засобів;

– уніфікованість (стандартність) – зберігає свою цілісність і єдність, хоча має різноманітні мовні засоби та їх варіанти.

Сучасна українська літературна мова сформувалась на основі південно-східного наріччя, ввібравши в себе окремі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної мови був І.П.котляревський – автор перших великих художніх творів українською мовою (“Енеїда”, “Наталка Полтавка”, “Москаль-чарівник”). Він першим використав народнорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору.

Основоположником сучасної української літературної мови справедливо вважають Т.Г.Шевченка. Саме він уперше своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав підвалини для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови. Традиції Т.Г.Шевченка у розвитку української літературної мови продовжували у своїй творчості І.Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М.Коцюбинський та інші письменники.

Важливу роль у розвитку нормативно-літературної традиції у західноукраїнських землях відіграв М.Шашкевич, якого цілком правомірно вважають основоположником сучасної української літературної мови на Галичині.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має свої особливості, що пояснюється її специфікою функціонування.

Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові і виробничі потреби суспільства.

Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням мовних норм, які обов’язкові для всіх її носіїв.

Дата добавления: 2014-01-04