Поняття та класифікація джерел земельного права

Під ландшафтомрозуміють конкретну територія, однорідну за походженням й історією розвитку, що має єдину геологічну основу, однотипний рельєф, однакову комбінацію ґрунтів і рослинності й відмінна від інших територій структурою, характером взаємозв'язків й взаємодії між окремими компонентами цієї території.

В основу класифікації ландшафтів покладені принципи геохімічної міграції елементів, а також поняття про елементарний ландшафт, уведене в науку Б.Б.Полиновим.

Елементарний геохімічний ландшафт, по Б. Б. Полинову, - це певний елемент рельєфу з однорідними породами, ґрунтами, рослинним покривом. Таким чином, термін «елементарний ландшафт» дуже близький до поняття «біогеоценоз, екосистема».

Згідно Б. Б. Полинова всі елементарні ландшафти суходолу за умовами міграції хімічних елементів можна об'єднати в три групи.

Елювіальні ландшафти - розташовуються на підвищених елементах рельєфу, характеризуються гарним дренажем і глибоким заляганням ґрунтових вод, виносом речовини низхідними потоками вологи.

Виділяють 4 підтипи елювіальних ландшафтів: власне елювіальні, транселювіальні, транселювіально-акумулятивні, елювіально-акумулятивні (М. А. Глазовська).

Супераквальні (надводні) ландшафти - приурочені до знижених елементів рельєфу.

Ґрунтові води розташовуються близько до поверхні й значно впливають на ґрунт і рослини. Тут спостерігається часткова акумуляція елементів, привнесених як ґрунтовими водами, так і з елювіальних ландшафтів.

Субаквальні (підводні) ландшафти - утворюються на дні водойм і являють собою зону акумуляції речовин.

Парагенетична асоціація елементарних ландшафтів (елювіального, супераквального й субаквального), які сполучені в межах тієї або іншої території, по визначенню А. І. Перельмана, утворює геохімічний ландшафт.

Елементарні ландшафти зв'язані в геохімічному ландшафті міграційними потоками речовини.

А. І. Перельман розробив геохімічну класифікацію ландшафтів, основні таксономічні одиниці в цій класифікації наступні.

Найбільш великий класифікаційний підрозділ – ряди ландшафтів, відрізняють за формою руху матерії.

Ряди підрозділяються на групи ландшафтів: по особливостях біологічного круговороту (співвідношенню між загальною масою живої речовини й щорічною продукцією).

Усередині груп виділяють типи ландшафтів — по щорічній продуктивності живої речовини й швидкості розкладання органічних залишків.

Типи ландшафтів підрозділяють на родини - по певних комбінаціях рослинності й ґрунтів.

Усередині родин виділяють класи - по домінуючим типоморфним елементам водної міграції.

Класи ландшафтів ділять на роди - по особливостях механічної міграції.

Сама нижча таксономічна одиниця - вид. Виділяється за умовами й особливостям міграції хімічних елементів.

Усі існуючі геохімічні ландшафти поєднують в 2 ряди:

1-й - абіогенні ландшафти, у яких провідну роль відіграють фізичні, механічні, хімічні фактори вивітрювання;

2-й - біогенні ландшафти, у яких міграція визначається біологічним круговоротом речовин.

В 1-ому ряді виділяють одну групу - примітивно-пустельні ландшафти,

в 2-ому - три групи: лісові, лугові й степові, тундрові.

Останнім часом на найвищому таксономічному рівні - на рівні ряду – запропоновано виділяти техногенні ландшафти, у яких біологічний круговорот елементів у значній мірі порушений, а визначальний вид міграції - техногенна міграція. Це міські ландшафти, території діяльності промислових підприємств, гірських розробок і т.д.

5. Біогеохімічні функції людини.

Пов'язані з біогенною міграцією атомів, що багаторазово підсилюється впливом діяльності людини й створеної нею техніки.

По розрахунках Ф. Я. Шипунова на витрату, пов'язану з технікою життя, приходиться основна частина сучасної витрати речовини на планеті - приблизно 97%. А це значить, що людина й техніка в принципі здатні змінити всю речовину біосфери, а також і речовину Землі. Розглядаючи із цього погляду діяльність людства в біосфері він виділив ряд найбільш важливих груп біогеохімічних функцій людини: газові, водні, пилові, нафтові, важко металеві, хлорвуглеводневі й легколетючі органічні. Антропогенне надходження речовин у біосферу, пов'язане із перерахованими функціями, становить від частки відсотка до десятків і навіть сотень і тисяч відсотків від природного їхнього надходження. Більше того, у біосфері виникли й такі біогеохімічні функції людини, які в природних її умовах проявлялися незначно або були відсутні зовсім.

Відмінна риса багатьох біогеохімічних функцій людини - їх чужерідність біосфері, тому з ними пов'язана нециклічність антропогенних речовин, що проявляється як їх нерозкладаємість, синергізм, токсичність і, в кінцевому результаті, подавлення природних біогеохімічних функцій живої речовини.

Існують різні розуміння джерел права. У даному випадку під джерелом (формою) права розуміється зовнішня форма вираження правових норм (загальнообов'язкових, формально визначених правил поведінки, санкціонованих примусовою силою держави).

У загальній теорії права виділяють такі види джерел права:

- правовий звичай - в Україні не визнається джерелом права;

- правовий прецедент (судовий чи адміністративний) - в Україні джерелом права загалом не визнається: Хоча, на наш погляд, певні ознаки судового прецеденту мають рішення Конституційного Суду України, крім того, для України є обов'язковими судові прецеденти деяких міжнародних судових установ - наприклад, Європейського суду з прав людини (відповідно до ст. 46 Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 p., ратифікованою Законом України від 17.07.1997 "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 p., Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції""[1], а також п. п. а) та b) ст. 31 Віденської Конвенції "Про право міжнародних договорів" від 23.05.1969, ратифікованої Україною 14.05.1986 у складі СРСР). Крім того, хоча навіть акти-роз'яснення вищих судових інстанцій зараз не мають для судів формально-обов'язкового значення (п. З ч. 1 ст. 39, п. 1. ч. 2 ст. 44, п. 2 ч. 2 ст. 47, п. 6 ч. 2 ст. 55 Закону України "Про судоустрій України" від 07.02.2002[2]), тенденції судової практики є надзвичайно важливими, оскільки суди, як правило, орієнтуються на судові рішення по конкретним справам вищих судових інстанцій, а іноді - і судів того самого рівня.

Все викладене дозволяє С. Шевчуку стверджувати, що в Україні існує судова правотворчість як джерело права (рішення Європейського суду з прав людини) та "квазіпрецедентне" право - акти Конституційного Суду України та акти-узагальнення судової практики. При цьому звертається увага на те, що обов’язковою є лише резолютивна частина рішень Конституційного Суду.[3]

- правові принципи (в основному - у міжнародному праві);

- нормативно-правові акти - офіційні документи, прийняті уповноваженими органами держави, що містять правила щодо невизначеного кола питань. Нормативно-правові акти є основним, а на думку багатьох - навіть єдиним джерелом права в Україні.

Існують різні класифікації нормативно-правових актів:

(1) за юридичною силою,

(2) за колом врегульованих відносин,

(3) за сферою дії по колу суб'єктів,

(4) за сферою дії за територіальним поширенням,

(4) за часом дії, та ін.

Найбільше значення має класифікація нормативно-правових актів за юридичною силою. За цим критерієм нормативно-правові акти-джерела земельного права поділяються (у порядку зменшення юридичної сили) на:

закони України, насамперед, Основний закон нашої держави - Конституція України, кодифіковані закони - кодекси, прирівняні за юридичною силою до законів України декрети KM України (видавалися у 1992-1993 pp. на підставі ст. 97-1 Конституції УРСР[4]); Серед цієї групи нормативно-правових актів найвищу юридичну силу має, поза сумнівом, Конституція України. Особливо слід зупинитись на законах України, якими висловлюється згода на обов'язковість для України міжнародних угод. Слід враховувати, що ратифіковані такими законами міжнародні угоди (договори) є частиною національного законодавства України (ст. 9 Конституції України), причому в силу положень ст. 19 Закону України "Про міжнародні договори України" такі угоди мають перевагу над положеннями національного законодавства;

У правовій доктрині переважає думка, що будь-які закони (окрім Основного -Конституції), у тому числі кодифіковані, мають однакову юридичну силу. Проте у законодавчій та правозастосовчій діяльності зустрічаються спроби надати вищої юридичної сили кодексам або рамковим законам. Наприклад, у ч. З ст. 1 Закону України "Про систему оподаткування" передбачено, що "[с]тавки, механізм справляння податків і зборів (обов'язкових платежів), за винятком..., не можуть встановлюватися або змінюватися іншими законами України, крім законів про оподаткування'. Цей підхід підтримується Державною податковою адміністрацією України в питанні про надання податкових пільг, зокрема, по сплаті земельного податку. На її думку, пільги по сплаті земельного податку, передбачені іншими законами, ніж закони з питань оподаткування, надаватися не повинні[5]. Подібний підхід визнається окремими авторами, особливо, зарубіжними[6], проте нам видається невірним: він не грунтується ні на законодавчих положеннях, ні на серйозному теоретичному обгрунтуванні.

підзаконні правові акти:

постанови Верховної Ради України та укази Президента України. Укази Президента України розміщені після постанов Верховної Ради України (далі — ВР України) умовно. Співвідношення між цими видами нормативно-правових актів у законодавстві не визначене, виходячи із принципу розподілу влад і конституційного розподілу повноважень ВР та Президента України, ці акти мають різні предмети регулювання, і сфера їх дії різна, у зв'язку із чим питання про співвідношення юридичної сили постанов і указів теоретично не є актуальним; постанови Кабінету Міністрів України;

акти (накази) центральних органів виконавчої влади (наприклад, Державного комітету України по земельних ресурсах (далі -Держкомзем)). До цієї ж категорії нормативно-правових актів, на наше переконання, належать і т. з. "нормативні документи " (застаріла назва — "нормативно-технічні документи"), хоча деякі науковці вважають, що нормативні документи терміном "законодавство" не охоплюються[7].

NB. На сьогодні можна виділити наступні основні види нормативних документів (далі - НД): 1) НД зі стандартизації (насамперед, стандарти); 2) НД у галузі будівництва (в першу чергу, будівельні норми та правила), 3) НД у галузі забезпечення санітарно-гігієнічного благополуччя населення (санітарні норми та правила); 4) нормативні акти із забезпечення пожежної безпеки, 5) НД із забезпечення ветеринарно-санітарного благополуччя, 6) НД з охорони праці та ін.

Спільними рисами НД є їх переважно вузькоспеціалізований, "технічний" характер, об'єднання у ієрархічно-побудовані та логічно узгоджені системи під егідою певного органу (Держспоживстандарту, Міністерства охорони здоров'я (далі - МОЗ), Мінбуду тощо). Характерною формальною, зовнішньою рисою НД є присвоєння кожному нормативному документу цифрово-буквеного шифру (наприклад, "ГОСТ 26640-85", "ДБН А. 1.1-1-93" тощо)[8]

NB. Для організації та координації робіт зі стандартизації на базі Національного наукового центру "Інститут ґрунтознавства та агрохімії ім. О. Н. Соколовського" наказом Держстандарту України створено технічний комітет (далі -ТК) зі стандартизації ТК-142 "Ґрунтознавство"[9]. Пропонується також створити ТК із сталого землекористування та землеустрою стосовно розроблення, науково-технічної експертизи, розгляду та погодження НД, які стосуються сталого землекористування, охорони та раціонального використання грунтів[10]. Чинний "'Класифікатор нормативних документів" ДК 004-2003 передбачає окремий клас НД - 13 "Довкілля. Захист довкілля та здоров'я людини. Безпека", до якого входить підклас 13.080 "'Якість грунту. Ґрунтознавство".

акти місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування.

NB. Законодавство колишніх СРСР та УРСР застосовується для регулювання відносин, що не врегульовані законодавством України (Закон України "'Про правонаступництво України" та Постанова ВР "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР" від 12.09.1991).

NB. Законодавство, що втратило чинність, може застосовуватися щодо відносин, які виникли під час його дії. Це особливо часто має місце у земельних відносинах з огляду на специфіку земельної ділянки (як об'єкт права земельна ділянка може існувати надзвичайно довго).

NB. Ч. 2 ст. 51 Угоди про партнерство та співробітництво між Європейськими Співтовариствами і Україною від 14.06.1994 передбачає необхідність гармонізації (забезпечення "приблизної адекватності законів") законодавства України до законодавства ЄС, зокрема, "у галузі навколишнього середовища". На даний час у ЄС діють акти, що стосуються охорони ґрунтів, напр.. Директива 86/278/ЕЕС від 12.06.1986 про захист навколишнього середовища, особливо грунту, при використанні каналізаційних осадів у сільському господарстві[11]. Ціла низка документів стосується заохочення виведення земель (особливо орних) із сільськогосподарського використання, тощо.

Дата добавления: 2014-01-04