Питання 4. Населення Межиріччя не розділяло світ на живий і мертвий, реальний та ілюзорний

Месопотамія:

Населення Межиріччя не розділяло світ на живий і мертвий, реальний та ілюзорний. Все, що можна було відчути, виразити і уявити, воно наділяло душею, здатністю мислити й діяти. Світ буквально кишів богами та духами. Кожне місто, село, сімя, людина, мали своїх богів-покровителів – могутніх і мудрих, проте не позбавлених людських пороків. Релігія відображала зміни в суспільному житті (так, перехід від кочового скотарства до землеробства відобразився у міфі про сварку між богом тваринництва Лахаром та богинею землеробства Ашнан, з якої переможницею вийшла остання).

На відміну від Єгипту, пересічний месопотамець мало переймався культовою практикою, залишаючи це для царя та жерців. З появою держав, світ почав уявлятися космічною державою, еліту якого становили боги, людям же випало бути їхніми слугами. Найважливіші питання вирішувалися на загальних зборах богів, серед яких найвищих було 7, кожен з них був володарем у своїй резиденції, мав за прислугу штат дрібних божків та демонів. Тобто, земні порядки проектувалися на небо. Релігія проголошувала царську владу священною. У Вавилоні обряд коронації завершувався «священним шлюбом» царя і верховної жриці, що символізувало шлюб верховного бога Мардука і богині Серпантіум (цей обряд перейшов від шумерів, які вбивали, а пізніше просто знімали правителя, який втрачав чоловічу силу, бо вважали його нездатним впливати на природу).

У шумерів найбільш шанованими були місячний, сонячний культ, також культ води та культ бога Енліля, що впорядкував Всесвіт і навчив людей землеробству і тваринництву. Вавилонці запозичили шумерський пантеон, однак найбільш шанованим у них був верховний бог Мардук. Пантеон ассирійських богів очолював Ашшур, який вважався покровителем царської влади. По всій Месопотамії також вшановували богиню кохання Іштар.

Мешканці Межиріччя вірили у потойбічне життя, але воно їм уявлялося як безрадісне животіння у країні без вороття, де постійно доводиться терпіти спрагу й голод. Ідея відплати за вчинками людини там не виникла, релігія нікому не обіцяла безсмертя. Можна собі уявити як важко жилося мешканцям Месопотамії, якщо вони не вірили, що бодай після смерті вони заживуть по-людськи. З Месопотамії дійшла до нас ідея про людське гріхопадіння, яке сталося тому, що люди порушили заборону богів не куштувати плодів з дерева життя і боги їх за це прогнали з раю. Також саме тут зародилася версія, що боги виліпили людину із глини (що не дивно, оскільки глина тут єдиний природній матеріал, якого є вдосталь).

Ментальність. Скоріш за все, жителі Межиріччя були затятими індивідуалістами. Вони обмежувалися турботами про себе та родину, громадські та релігійні справи перекладали на плечі царя, жерців та чиновників. Життєвими цінностями вважалися здоров'я, довголіття, наявність дітей, заможність. Ідеї особистої свободи в цьому суспільстві не виникали, поняття «воля», як і всюди на Стародавньому Сході не існувало. Звичайно, беззаконня, несправедливість, жорстокість не викликали симпатій навіть у ту епоху. Зростаюча майнова та соціальна нерівність, поява особливо жорстоких форм рабства бентежили багатьох. Але думки про радикальні зміни в суспільстві не виникали, життєвий досвід підказував багатьом, що соціальна стабільність варта більшого аніж химера суспільної перебудови. Нормальним вважалося становище, коли кожен задовольнявся своїм місцем у соціальній ієрархії і керувався відповідними нормами моралі. Людина вважалась гріховною від природи, здатною своєю поведінкою розгнівати наймилосердніших богів, тому будь-яке лихо сприймалося як божа кара. Така філософія не сприяла активній життєвій позиції, тому населення часто скаржилося на свою долю, але нічого не робило, щоб її покращити. Смерть означала перехід у небуття, тому сприймалася як велике зло, у зв’язку з чим моральним кредом мешканців було не приготування до смерті, а користування земними втіхами нетривалого життя. Тому месопотамці були людьми практичними, відданими земним проблемам. Хоча вони були працьовитими, однак ставилися до фізичної праці без пієтету (в жодному творі праця не прославляється як доброчесність, а неробство не засуджується як порок). Також відсутній осуд пияцтва та проституції, скоріш за все, населення змирилося з цими пороками, вважаючи їх неминучими.

Вдача у шумерів та вавилонців була м'яка, вони не оспівували войовничість і фізичну силу, а вихваляли стриманість, розважливість, незлостивість. Ассирійці навпаки, мали дуже крутий і войовничий характер, любили похвалитися кривавими подвигами і менше обтяжували себе науками. Це було пов’язано з тим, що вони довше зберігали залишки первісності.

Одним із основних надбань населення Межиріччя стало створення системи письма, яке потім назвали клинописом. Такі знаки появилися близько 3100 р. до н.е. Письмо пройшло кілька стадій розвитку аж до передачі позначками звукових складів (фонограма). Спочатку таке письмо було дуже громіздким і налічувало біля 2000 знаків, потім скоротилося до 350 – 400. Деякі позначки стали детермінативами, тобто вказували як слід читати й розуміти письмо (косий клин розділяв слова, вертикальний ставився перед чоловічим ім'ям, тощо). В середньовавилонську епоху клинопис став міжнародним письмом, його використовували навіть у Єгипті. Однак, уже в І тис. до н.е. його починають витісняти стародавні алфавіти. Основним матеріалом для письма були глиняні дощечки, готову табличку обпалювали в спеціальних печах. А на початку І тис. до н.е. почали писати також на вкритих воском дерев'яних дощечках, які потім «підшивали» за допомогою шнурка.

Ще в шумерську доби існували школи, причому більшість із них були світські, а не храмові. Вони готували землемірів і чиновників. Класів не існувало, 20 – 30 учнів незалежно від віку навчалося разом. У найбільших містах – Урі, Ніппурі, Вавилоні існували навчальні заклади вищого рівня, які готували вчителів і митців. Також у Месопотамії зародилася бібліотечна справа. При розкопках Ніневії було знайдено першу в історії людства бібліотеку царя Ашшурбаніпала – понад 25 тис. «книг» з усіх галузей знань.

Багатими для свого часу були і математичні знання, більшість з яких була здобута ще в шумерську епоху: чотири арифметичні дії, піднесення до квадрата і добування квадратного кореня, обчислення площі геометричних фігур. Сучасний розподіл кола на 360 градусів і години на 60 хвилин має в своїй основі ассиро-вавилонської шістесяткову систему лічби.

З прадавніх часів велося спостереження за зоряним небом. Храми на вершинах веж- зикуратів служили своєрідними обсерваторіями. Усі 12 сузір'їв Зодіаку, та й взагалі вся зоряна карта, яку можна було отримати без телескопа, була вже відома у Вавилоні. На основі астрономічних спостережень жерці розробили дуже точний місячний календар, необхідний для іригаційного землеробства. Рік вони ділили на 12 місяців. Перший у світі поділ тижня на 7 днів запровадили також у Межиріччі. Вавилоняни користувалися сонячними і водяними годинниками. Однак, астрономічні знання були нерозривно поєднані з астрологією. Своїми астрологічними прогнозами жерці впливали на політику, підводили релігійну базу під придворні перевороти і т.п.

Дуже високого рівня розвитку досягла медицина. Вавилонських лікарів часто запрошували в інші країни. У Вавилоні існували дві медичні школи на державному утриманні. Панацеєю від усіх болячок вважалася вода (бога медицини іменували «Той, хто знає воду»). Однак, медичні послуги коштували дуже дорого і були не по кишені простим жителям. Геродот повідомляв, що таких хворих виносили просто на вулицю і кожен, хто мав досвід такої хвороби, розказував йому як він її подолав. Також, окрім справді професійних лікарів, у суспільстві було багато шарлатанів, що зумовило державу ввести жорсткий контроль за цією галуззю.

Однак усі знання в Месопотамії, як і в Єгипті, мали суто прикладний характер. Вони, як зауважував І. Дьяконов були «донауковими», питання «чому», з якого, власне, починається наука, ще не ставилося.

Найвидатніша пам'ятка месопотамської літератури, якій судилося історичне безсмертя – «Поема про Гільгамеша», знайдена в бібліотеці Ашшурбаніпала. Вона створена ще в шумерські часи і розказує про царя Урука героя Гільгамеша. Гільгамеш зі своїм другом Енкіду здійснюють безліч подвигів. Один із найбільших подвигів полягав у тому, що смертний Гільгамеш відмовився стати чоловіком богині кохання Іштар, кинувши таким чином виклик всемогутнім богам. За це Іштар умертвила його друга Енкіду. Після смерті Енкіду Гільгамеш не може змиритися з тим, що боги зробили людей смертними. Він відправляється шукати секрет безсмертя. В ході пошуків герой зустрічає першу людину – Утнапішті, який йому розповідає про всесвітній потоп, бачений ним на власні очі. До кінця своїх мандрівок Гільгамеш, так і не отримавши чарівного засобу, розуміє: вічно живе в пам'яті нащадків той, хто здійснює добрі справи. Як висловився шумеролог С.Н. Крамер, «Проблеми і прагнення, що про них ідеться в епосі, близькі всім народам всіх епох. Це потреба в дружбі, звеличування вірності, поривання до особистої слави, до подвигів і пригод, нездоланний страх перед неминучою смертю та всепоглинаюча жага до безсмертя».

Основними монументальними спорудами були храми і палаци. Храми часто розміщувалися на вершині особливої ступінчастої вежі – зикурату. Зикурати складалися з декількох платформ, що звужуються догори, складених суцільною цегельною кладкою. Піднятися до храму, що знаходився на верхньому майданчику, можна було довгими круговими сходами і похилими підйомами. Верхівка зикурату була отарною частиною, куди мав право доступу лише верховний жрець. В давнину територія Месопотамії буквально рясніла зикуратами. Створені працею як вільних громадян, так і рабів, вони стали символами всемогутності держави. Відгомони слави месопотамських будівельників відбилися в біблійній розповіді про Вавилонську вежу. При розкопках древнього Вавилона знайдений підмурок гігантського зикурату, який, ймовірно, і був її прообразом.

Такими ж величними, як і культові споруди, були палаци правителів Шумеру, Аккаду, Вавилонії і особливо Ассирії. Так, вхід в царський палац у Ніневії був прикрашений багатьма величезними статуями божеств — крилатих людинобиків і людинолевів. На стінах залів — сюжетні рельєфи, що детально зображують життя правителя.

Розкопки у Вавилоні дозволили уточнити, як виглядали легендарні «висячі сади» цариці Семіраміди. Це була кам'яна будівля, що складається зі склепінчастих терас. На кожній терасі був шар землі, де і розбивали сад. Вода вгору подавалася за допомогою лопатевого водопроводу.

Східне Середземномор'я:

Релігійні уявлення фінікійців та сирійців були політеїстичні і, значною мірою, запозичені в населення Месопотамії. Основними богами в них були Баал – володар і Астарта (модифікована Іштар, яка в окремих містах вважалася також богинею війни). Кожне місто мало свій пантеон і свою градацію богів, навіть якщо вони були спільними. Фінікія практикувала людські жертвоприношення, через що в іноземців збереглися про неї жахливі враження, а ім'я бога Молоха, якому вони найчастіше влаштовувалися, стало символом пожирателя людських життів.

Стародавні євреї ж створили іудаїзм – власну національну монотеїстичну релігію, яка послужила основою для християнства та ісламу. Щоправда, всупереч поширеній думці, вони досить довго залишались язичниками, сповідуючи загальносемітські культи, молячись серед іншого Баалу і Астарті. Навіть за царювання Соломона політеїзм ще не повністю викоренився. Однак особливе місце в єврейському пантеоні посідав культ Яхве-Сущого, який поступово переростав у єдиний культ єврейського народу. Яхве дедалі більше сприймали як бога нетерпимого, старим богам доводилося поступитися йому місцем, окремі з них просто стали іншими назвами для все того ж Яхве (так, бог Ел поступово став Елогімом – іншою суттю Яхве). Думку про нерозривний зв'язок між Яхве та євреями насаджувало жрецтво та пророки, вони домоглися від царя в 621 р. до н.е. його офіційного запровадження. Інші племінні культи відкидалися, їхні храми було зруйновано, а жерців фізично знищено. В умовах єврейського розсіяння культ єдиного бога тільки наростав, в цей час появилися молитовні будинки – синагоги. У перші століття до нашої ери під впливом елліністичних філософських систем почали виникати синкретичні віровчення, які згодом мали вплив на християнство. Зародилась месіанська ідея – провідна в християнстві. В іудаїзмі виник ряд релігійних сект: садукеїв – стійких у релігійній ортодоксії; фарисеїв – прихильників показної набожності; єссеїв – прихильників подвижництва та аскетизму, ворогів обрядовості.

Фінікійців у тогочасних джерелах змальовують гнучкими і спритними торговцями, які здатні усе повернути на свою користь, не дуже розбірливими в засобах, завжди готовими перехитрити і ошукати суперника. Більшість авторів відзначають їх практичний розум.

Стародавні євреї, скоріш за все, мали сварливу вдачу і, на відміну від фінікійців, погано ладили із сусідами. Постійна боротьба за етнічне самозбереження в оточенні сильніших сусідів виробила у них сильне, якщо не хворобливе почуття своєї винятковості, яке перетворилося на релігійну категорію і назавжди залишилось закріпленим у ментальності. Цей стереотип сприймався сусідами як вияв етнічного чванства, зарозумілості і породжував юдофобію. Євреї були фанатично відданими своїм племінним звичаям, особливо релігійним, їх практично неможливо було від цього позбавити навіть через тортури і смерть.

Найвидатнішим досягненням народів Східного Середземномор'я вважається винайдення абеткового письма. З'явилося воно не відразу, перші зразки письма були складовими. Проте, десь наприкінці ІІ тис. до н.е., під впливом єгипетських письмен, фінікійці формують власну абетку, в якому окремі звуки передають буквами. То був справжній переворот в історії письма, оскільки відтепер слова, речення і поняття складалися за одним і тим самим принципом і читання і тлумачення текстів уже не потребувало довгих років вправлянь. Очевидно, така писемність виникла у фінікійців через потребу записувати всі торгівельні операції, яких було дуже багато і які не повинні були тлумачитися двозначно. Також фінікійці добре зналися на арифметиці (необхідна для підрахунків) і астрономії (необхідна для навігації).

А от про фінікійську літературу відомо дуже мало. Набагато краще збереглися пам’ятки єврейської літератури завдяки включенню майже всіх їх до старозавітного канону. Туди потрапила велика частина фольклору – приказки, анекдоти, героїчні оповіді, байки про мудрих звірів, притчі про працьовитих людей та доброчесних жінок. Дуже давнє походження має єврейська любовна лірика, шедевром якої є «Пісня пісень», що вражає художньою довершеністю, еротикою та щирістю почуттів. Кохання у ній подається як найбільша цінність світу. Одним із самобутніх жанрів є «книги пророків». Також у Старому Завіті присутні історичні оповіді про діяння суддів та царів, які зображуються досить критично. Під час та після вавилонського полону жерці кодифікували літературні пам’ятки, піддавши їх літературній обробці. Також у цей час появляються нові літературні твори, зокрема «Книга Іова» та «Книга Екклезіаст». Перша розповідала про страшний досвід суперечки людини з Богом, самотність серед людей і розлад з самим собою, а друга проповідувала думку про неможливість пізнати світ і трактувала його як марний і безцільний коловорот.

Стародавня Персія:

Мідійці та перси сповідували зороастризм – самобутню релігію, яка розвинулася з прадавніх релігійно-міфологічних уявлень індоєвропейців і відкрила нову сторінку в історію людського віровчення. Її найголовніша священна книга – «Авеста», а творцем її вважається пророк Заратустра. Новаторський характер зороастризму визначили три основні ідеї: 1) у світі ведеться непримиренна боротьба між добром і злом, світлом і темрявою, правдою і неправдою; 2) уже почався третій, заключний етап цієї боротьби, який завершиться перемогою добра, світла і правди; 3) кожна людина повинна брати участь у цій боротьбі щоб наблизити прихід царства Добра.

Добрі сили очолює бог Ахурамазда, а злі – демон Ангра-Манью. Вони є синами бога часу та долі і спільними зусиллями створили Всесвіт (Ахурамазда все добре – в т.ч. і першобика та першолюдину, а Ангра-Манью все лихе – смерть, зиму, холод, спеку, хижаків, гадюк, хвороби, іржу, плісняву, гниття та першу жінку). Людина сама вирішує на який бік їй стати, за підтримку добра обіцяється потрапляння в рай, а за потурання злу – у пекло. Вона мусить бути милосердною, любити і поважати родичів і земляків, говорити правду, сумлінно виконувати обов’язки, дбайливо ставитися до землі та худоби, вшановувати стихії, тощо, а також вірити в кінцеву перемогу добра, без якої раю їй не бачити. Ця догма пізніше проявилася в християнстві та ісламі. Зороастризм вперше сформулював ідею про кінець світу та Страшний Суд, після якого загине Ангра-Манью із його приспішниками, мертві воскреснуть і грішники разом із праведниками впродовж трьох днів будуть пити розплавлений свинець, який праведникам не пошкодить, а для грішників стане останнім покаранням (бо до дня Суду вони перебуватимуть в жахливому царстві Ангра-Манью). Потім всі заживуть щасливо у безсмерті.

Таким чином, зороастризму притаманний релігійний дуалізм, якого до цього часу в не зустрічалося у жодних культах. Дехто вважає, що витоки цього слід шукати у природному контрасті країни, інші стверджують, що справа тут у протистоянні землеробського та кочового світів, ще інші наголошують, що ця ідея запозичена з більш ранніх індоєвропейських культів.

«Авеста» вимагала дотримання ряду заборон і обмежень, особливо під час поховань. Мертве тіло вважалося нечистим, його не можна було закопувати, спалювати чи кидати у воду, щоб не осквернити чистих стихій. Тому його залишали в спеціальних дакхмах – «вежах мовчання», де його розкльовували птахи. Дотик до небіжчика заборонявся навіть найближчим родичів, ритуальні обов’язки здійснювали спеціальні мийники трупів, професія яких була спадковою. Також скверною вважалося каліцтво та хвороба, тому до калік ставилися з неприхованою жорстокістю.

Зороастризм вважався національною релігією, тобто він не міг бути насаджений іншим народам, але водночас, ніхто з інородців не міг її прийняти. На них дивилися як на відсталих у релігійному плані. Одружуватися з такими зороастризм забороняв.

Стародавні перси мали досить м'яку вдачу і, попри жорстоку поведінку із хворими та каліками, були навіть дещо сентиментальними. Через культ правди обманювати вважалося найбільшою ганьбою. Засуджувалось позичання, оскільки боржник «найчастіше може збрехати». Персам не були властиві зарозумілість, етнічне чванство, вони легко запозичували чужі звичаї, розваги. Понад усе цінували відвагу в бою та багатодітність у сімї.

Самі перси мало тямили в науках, однак вони активно сприяли науковій діяльності представників завойованих народів і поширювали їхні досягнення в своїй імперії. Вони користувалися вавилонським місячним або ж єгипетським сонячним календарями.

Основною літературною пам’яткою є «Авеста», в сюжеті якої переплетені міфологія та героїчний епос. Її персонажі дуже гіперболізовані, вони б’ються з судовиськами і отримують перемоги. Гуманістичні мотиви малопомітні, головними персонажами є боги, а не люди.

За правління Ахеменідів розвивалась архітектура. Вражають своєю помпезністю царські палаци у Пасагардах, Сузах та Персеполі. Персепольський кам’яний ансамбль будували упродовж півстоліття, починаючи з Дарія І. Не лише палаци, а й кожен рельєф займав у ньому визначене місце. Він складався з житлового приміщення, парадної зали та тронної зали. До парадної зали вели «Всесвітні ворота», перекриття яких лежало на чотирьох 17-метрових колонах. Ця зала здатна була вмістити 10 тис. гостей. Тронна зала була трохи меншою. Скульптурні рельєфи відображають сцени двобою імператора з усякими потворами, нескінченні процесії данників і ряди перських воїнів. Загалом архітектура була помпезною, проте вбогою духом. М. Уїллер стверджував: «У ній відсутнє все чуттєве, все особисте, тут немає ні краплини натхнення чи схвильованості, «завтра» не передбачене, прийдешнього тут годі шукати, а є лише непевне сьогодення країни, в якій панує вічний полудень».

Дата добавления: 2014-01-04