Рекламно-інформаційна робота

· Координація закордонної діяльності місцевих турадміністрацій.

ENIT підпорядковується Департаменту з туризму і повністю фінансується з державного бюджету. В штаті ENIT 200 осіб, в тому числі співробітники 20 представництв в 16 країнах.

У період становлення ринкових відносин в Україні туризм як одна з найбільш перспективних і динамічних галузей світового господарства одержав всі умови для інтенсивного розвитку. Об'єктивними передумовами стали, з одного боку, відкриття державних кордонів, а з іншого боку - її величезний туристичний потенціал.

Історично так склалося, що організацією туризму в Україні одночасно займався цілий ряд державних установ. У радянські часи такими були Українська рада професійних союзів, у складі якого діяла Республіканська рада по туризму, пізніше перейменований в Українську республіканську раду по туризму й екскурсіям, Державний комітет СРСР по іноземному туризму, Бюро міжнародного молодіжного туризму «Супутник», міністерства освіти, культури, оборони й ін., що мали підвідомчі туристичні організації.

Після проголошення незалежності країни подібна структура керування туристичною індустрією в цілому збереглася. Однак усе більш видимими ставали її недоліки, зв'язані, насамперед, з відсутністю системного підходу до здійснення управлінської діяльності. Необхідність створення єдиного державного органа регулювання туристичної галузі підтверджувалася і закордонним досвідом.

Першим кроком на шляху виправлення ситуації стало створення в серпні 1993 р. Державного комітету України по туризму, на який покладалися реалізація державної політики в цій сфері і відповідальність за її подальший розвиток у напрямку підвищення конкурентноздатності вітчизняного туристичного продукту на світовому ринку, забезпечення соціально-економічних інтересів країни і її екологічної безпеки.

У цілому ж з 1989 по 2002 р. відбулося шість реформувань органів виконавчої влади в сфері туризму. Останні зміни – реорганізація Державного комітету молодіжної політики спорту і туризму в Державний комітет України по справах родини і молоді, Державний комітет України з питань фізичної культури і спорту і Державну туристичну адміністрацію, що є урядовим органом керування, самостійним юридичним суб’єктом.

У результаті відсутності цілісної системи державного керування галуззю, методичної, організаційної, інформаційної і матеріальної підтримки суб'єктів підприємництва, недосконалості нормативно-правової бази відбулося уповільнення розвитку галузі. Зі створенням Державної туристичної адміністрації, значним розширенням повноважень цього центрального органа виконавчої влади, з'явився і новий алгоритм дій, спрямований на стратегічний розвиток туризму, а схвалення урядом Державної програми розвитку туризму до 2010 р. визначило основні задачі всіх органів виконавчої влади.

Сучасна структура управління туризмом в Україні представлена на рисунку 5.

Головною метою Програми є створення конкурентноздатного національного туристичного продукту, здатного максимально задовольнити туристичні потреби населення країни, забезпечити на цій підставі комплексний розвиток регіонів і соціально-економічні інтереси при збереженні екологічної рівноваги й історико-культурної спадщини.

Характерною ознакою даної Програми є відмовлення від зайвої деталізації. Документ передбачає розробку цілого ряду спеціальних заходів – від підтримки сільського зеленого туризму до створення цілісної системи організації туристично-оздоровчої роботи з дітьми і молоддю. Основна увага в Програмі приділяється створенню сприятливого клімату для підприємств середнього і малого бізнесу, наданню їм нормативно-правової підтримки, організації інвестування і кредитування.

Реалізація положень і задач Програми дасть можливість використовувати потенційні можливості в сфері наукових досліджень у туристичній галузі, обновити і зміцнити існуючу матеріальну і технологічну бази туризму в Україні, створити передумови для залучення іноземних інвестицій, перебороти економічне відставання від країн Заходу, сприяти ефективному туристичному обмінові. Тому планується провести приватизацію підприємств туризму зі збереженням їхнього профілю. Буде також розроблений і впроваджений механізм залучення в туристичну галузь позабюджетних коштів.

Регіональні програми планування та діяльності туристичного бізнесу

Регіональні комітети розвитку людських ресурсів

Регіональні програми з підготовки кадрів для туризму

Всеукраїнський союз асоціацій підприємств та організацій туристичної діяльності

Регіональні асоціації інструкторів з туризму та готельної справи

Рис. 5. Структура управління туризмом в Україні

Крім того, у 2001 р. була розроблена програма по створенню туристичної інфраструктури в зонах економічного тяжіння уздовж міжнародних транспортних коридорів, що пролягають через територію України.

Значним моментом у розвитку туристичної галузі стало прийняття нового Закону України «Про туризм». Даний закон визначає функції виконавчої влади, зокрема, установлені границі участі держави в туристичній діяльності.

У законі описані чіткі правила взаємин туроператора і турагента і їх спільні дії з клієнтом. У цій схемі клієнт стає рівним суб'єктом взаємин з туристичною компанією, сам несе відповідальність за свої дії і тим самим бере участь у процесах правового регулювання сфери туризму в Україні.

Важливим у Законі являється і те, що агентська діяльність на користь нерезидента не допускається, оскільки туроператор несе усю відповідальність перед клієнтом у процесі реалізації послуг, навіть якщо ці послуги клієнт купує не в оператора, а в агента. Тому будь-яка посередницька діяльність повинна обмежуватися територією України, тому що тільки тут можна врегулювати правовідносини або почати судовий процес.

Крім того, у законі зазначено, що всі об'єкти розміщення (готелі, бази, пансіонати) будуть сертифіковані на безпеку і категорийность.

Сертифікація на безпеку є обов'язковою, на категорийність – добровільною. Але якщо сертифікація на категорийність зроблена не буде, те суб'єкт туристичної діяльності не має права використовувати «зірки» у своїй рекламній кампанії.

У законі також знайшли своє відображення відносини між базою розміщення і туроператором, якщо між ними не існує прямого договору, також між клієнтом і базою, якщо перший хоче одержати послуги проживання прямо.

Що стосується негативних моментів, то вони набагато серйозніше.

Виходячи з аналізу нового Закону «Про туризм», слід зазначити, що, він порушує 18 статей Конституції України, 107 статей, 28 Законів України, 12 Указів Президента, 6 Постанов Кабінету Міністрів України і 11 Положень Міжнародного права. Закон України «Про туризм»:

- по-перше, не містить економічної стратегії розвитку туристичної галузі,;

- по-друге, заборона на ведення якої-небудь іншої діяльності, крім туристичної, обов'язкова вимога відсутності кредитів при одержанні ліцензії, не розписана передача повноважень Верховної Ради (законодавчої влади) Кабінетові Міністрів (виконавчої влади), вимога заставних засобів, що не попадають під оподатковування, розмежування видів діяльності на туроператорську і турагентську приведе до закриття малих і середніх підприємств (95% усієї галузі).

Залишаться без роботи близько 200 тисяч працівників, це без обліку супутніх підприємств, що також будуть змушені перепрофілюватися або закритися. Виникне монополізація ринку, що приведе до різкого подорожчання туристичного продукту, обмеженню асортименту пропонованих туристичних послуг, утраті споживчого попиту і як наслідок – недозаповненню бюджету країни.

Згідно ст. 30 Туроператор несе відповідальність перед туристом у зв'язку з виникненням форс-мажорних обставин на території перебування. Такої статті немає в жодному законі жодного держави.

Крім того, у Законі відсутні поняття експорту й імпорту в туризмі.

Серед основних задач державної політики в сфері туризму можна виділити:

· створення ефективних механізмів надходження в галузь додаткових засобів,

· упровадження механізмів державного контролю за використанням природних курортних ресурсів,

· підвищення ефективності господарювання курортних установ,

· сприяння формуванню ринку туристичних послуг,

· подолання недостатньої інформованості вітчизняних і іноземних громадян про туристичні можливості України,

· просування туристичних на внутрішньому і міжнародному ринках.

Що стосується залучення інвестицій у державний курортний сектор, те головною проблемою тут є відсутність можливості для інвесторів бути співвласниками санаторно-курортних установ і в такий спосіб гарантувати свої інвестиції.

Рішенням цієї проблеми може стати акціонування даних установ. Необхідно відробити правові механізми його впровадження, наприклад, на базі довгобудівель, виведених з експлуатації корпусів, невикористаних площ, з визначенням державної частки акцій. Для запобігання спроб зміни профілю санаторіїв необхідно передбачити, щоб контрольний пакет акцій залишався в руках держави.

Крім того, необхідно провести загальну переакредитацію, оскільки часто трапляється, що з метою одержання додаткових пільг акредитацію реабілітаційних або дитячих санаторіїв мають навіть готелі.

Необхідно також відмовитися від практики змісту санаторно-курортних установ і перейти до оплати за реально надане лікування. Упровадження контрактних відносин може значно розширити волю оперування ресурсами для досягнення необхідних результатів. Усе це буде стимулювати поліпшення якості послуг, упровадження сучасних технологій лікування й оздоровлення.

На нинішній стадії розвитку в'їздному і внутрішньому туризмові життєво необхідна підтримка держави і не стільки виділенням грошей, скільки створенням у районах розвитку туристичної діяльності життєво важливого режиму найбільшого економічного сприяння, що полягає в пільговому режимі оподатковування і кредитування. Це допоможе знизити вартість вітчизняних туристичних послуг у порівнянні з закордонними аналогами, що в умовах відставання туристичної інфраструктури від вимог світових стандартів може стати істотним фактором конкурентноздатності послуг, наданих вітчизняними туристичними фірмами, може реально сприяти підвищенню попиту на них на світовому ринку.

Основними видами пільг на фінансування розвитку і модернізації туризму в Україні з урахуванням досвіду закордонних країн, таких як Туреччина, Туніс, Швейцарія, Ізраїль і ін., повинні стати:

· пільгове оподатковування інвестицій – звільнення фірм від корпоративного податку на вкладення в будівництво, реконструкцію і придбання устаткування

· митні пільги – звільнення від сплати податків на машини й устаткування, що ввозяться в країну відповідно до сертифікатів на пільгове фінансування, а також знижені ставки за оформлення в'їзду і виїзду туристів

· валютні пільги – звільнення на рік від податку на прибуток, отриману в іноземній валюті компаній і фірм із ліцензійною діяльністю

· інші пільги – на розвиток необхідної інфраструктури, на орендну плату за землю, оплату водопостачання і витрат на електроенергію й ін.

Така податкова політика сприяє розвиткові туризму, росту розмірів іноземних і внутрішніх інвестицій, розширенню й удосконалюванню туристичної індустрії.

· стимулювання внутрішнього і зовнішнього туризму;

· забезпечення внутрішньої конвертованості туристичних послуг шляхом підвищення їхньої якості і розширення асортименту,

· будівництво нових, реконструкція і модернізація діючих туристичних об'єктів;

· організація приміських зон короткочасного відпочинку.

Крім цього в основу туристичної політики необхідно включити наступні задачі:

· вкладення вільних засобів туристичних підприємств на вигідних для них умовах в об'єкти, безпосередньо не зв'язані з їхньою діяльністю. У перспективі ці інвестиції будуть працювати на туристичний ринок;

· створення сучасної інформаційно-маркетингової системи туристичного бізнесу, основні задачі якої повинні складатися у вивченні і прогнозуванні попиту на туристичні послуги;

· формування банку ділових пропозицій і їхня експертна оцінка;

· аналіз міжнародного ринку туристичних послуг, ділової активності і конкурентних пропозицій закордонних інвесторів;

· створення могутньої реклами, випуск високоякісного інформаційно-довідкового матеріалу, створення спеціалізованих періодичних видань.

З метою підвищення ефективності туристичної галузі України, поліпшення просування національного туристичного продукту на світовому ринку, проведення широкомасштабної і комплексної реклами туристичного потенціалу, залучення туристів у країну, підвищення іміджу й авторитету України в туристичному світі, її інтеграції в європейське співтовариство, розвитку національної економіки, ефективного використання туристичних ресурсів, створення інфраструктури, включення у світовий інформаційний простір, можна виділити наступні заходи щодо розширенню міжнародного туристичного співробітництва.

1. Удосконалення договірної і правової бази зовнішніх відносин, висновок угод міжурядового і міжвідомчого характеру про співробітництво в області туризму. Перевага повинна віддаватися встановленню договірних відносин із країнами, що є перспективними туристичними ринками для України, вивченню і впровадженню практики створення нормативно-правової бази туризму, організаційних основ функціонування високорентабельної туристичної індустрії країн розвитого туризму, прогресивного досвіду державного регулювання і стимулювання галузі.

2. Активізація співробітництва в складі численних спільних міжурядових комісій з питань економічного і науково-технічного співробітництва, особливо з країнами, з якими створена правова база про співробітництво, формування в їхньому складі робочих груп по туризму з метою аналізу і рішення поточних проблем двостороннього співробітництва, визначення шляхів збільшення обсягів туристичних обмінів.

3. Розробка діючого механізму взаємодії з міністерствами, відомствами, іншими органами виконавчої влади України, насамперед, з Міністерством закордонних справ і Департаментом зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі Мінекономіки, а також обласними і міськими державними адміністраціями по оптимізації спільної діяльності по розвитку міжнародного співробітництва України в області туризму.

4. Розвиток інституціонального співробітництва, використання організаційно-фінансових механізмів міжнародних і регіональних органів, поглиблення безпосереднього партнерства між туристичними підприємствами й організаціями, насамперед, у рамках членства України у ВТО й у складі її керуючого органа – Виконавчої ради ВТО, Ради по туризму держав СНД, Організації Чорноморського економічного співробітництва, Центральноєвропейській ініціативі, участь у діяльності світових і міжнародних структур усіх рівнів: ООН, Ради Європи, ЄС і т.д. Україна є дійсним членом ВТО з 1997 року і членом виконавчої Ради ВТО з 1999 року. З 1998 року Київський інститут туризму, економіки і права, готельний комплекс “Дніпро” та Київська міська державна адміністрації – члени Ділової ради ВТО.

5. Розвиток інформаційно-рекламної і виставочної діяльності, організація міжнародних і регіональних туристичних салонів, ярмарків, бірж в Україні, зокрема в основних туристичних центрах: Міжнародного туристичного салону «Україна» у Києві, Міжнародного туристичного ярмарку «Крим. Курорти. Туризм» у Ялті, Міжнародної туристичної ярмарку-виставки «Чорноморська Одиссея. Туризм. Відпочинок. Здоров'я» в Одесі, Міжнародного туристичного салону в Харкові, Міжнародної туристичної виставки «Турекспо» у Львові, забезпечення планомірної і систематичної участі українських туристичних підприємств у ведучих закордонних міжнародних виставках: «ITB» у Берліні, “WTM” у Лондоні, “Fitur” у Мадриді, “MITT” у Москві, “EXPO” у Ганноверу.

1.	Алейникова А. Законодательное обеспечение туризма в Украине: состояние, проблемы и их разрешение // Туристические новости. – 2003. - № 1. – С. 12-13.
2.	Барчукова Н.С. Международное сотрудничество государств в области туризма. – М.: Международные отношения, 1986. – 176 с.
3.	Борисов К.Г. Международный туризм и право: Учебное пособие. – М.: «НИМП», 1999. – 352 с.
4.	Булатова О.В., Дубенюк Я.А. Особливості моделей міжнародної торгівлі туристичними послугами // Інформаційні технології в управлінні туристичною та курортно-рекреаційною економікою: ІІІ наук.-практ. конф. Бердянськ, 13-14 вересня 2007 р. – Бердянськ: АРІУ ЗНТУ, 2007. – С. 16-18
5.	Гудзь П. Закон «О курортах» как фактор развития курортно-рекреационного комплекса региональной экономики // Предпринимательство, хозяйство и право. – 2000. – № 8. – С. 72-74.
6.	Дубенюк Я.А. Порівняльна характеристика сучасних моделей управління туристичною галуззю в Україні та за кордоном // Формування ринкової економіки в Україні. – Львів: Інтереко, 2004. – Спецвип. 13. – С. 261-268
7.	Євдокименко В.К. Регіональна політика розвитку туризму. – Чернівці: Прут, 1996. – 288 с.
8.	Максименко С.В. Туристическая деятельность: международно-правовые аспекты. – Одесса: Латстар, 2001. – 176 с.
9.	Мариуц О. Принята программа развития туризма в Украине // Туристические новости. – 2002. - № 5-6. – С. 9.
10.	Матвиенко А. Комментарии к новой редакции закона о туризме //Туристические новости. – 2002. - № 12. – С. 10.
11.	Мельниченко С.В., Мельниченко Л.В. Державне регулювання діяльності підприємств туристичної сфери // Фінанси України. – 2004. п – № 11. – С. 55-62
12.	Про туризм – Закон України // Голос України. – 1995. – 25 травня.
13.	Темный Ю.В. Введение в экономику туризма. – М.: Советский спорт, 2001. – 184 с.
14.	Хлопяк С. В. Управління туристичною галуззю: стан та перспективи // Регіональні перспективи. – 2000. – № 2-3. – С. 345-346
15.	Чудновский А.Д., Жукова М.А. Менеджмент туризма. – М.: Финансы и статистика, 2003. – 288 с.
16.	Штогрин А.Б. Основы управления туристическими ресурсами // Вестник Московского университета. Серия 18. Социология и политология. – 2000. - № 4. – С. 128-135
17.	International Tourism: A Global Perspective. World Tourism Organization in Cooperation with WTO Education Network at University of Hawaii at Manoa, USA, University of Calgary. Canada, James Cook University, Australia // CHUCK Y.GEE, Eduardo FAYOS-SOLA, 406 p., 1997
18.	Regionalism and the World Trading System / World Trade Organization, Geneva, 1995. – 92 p.
19.	www.tourism.gov.ua
20.	www.world-tourism.org
21.	www.wttc.org