Поняття, особливості та класифікація джерел земельного права

Текст лекції

У національній теорії права сформувалася точка зору, згідно з якою джерелом права слід вважати офіційно-документальні форми вираження і закріплення норм права, що виходять від держави чи визнані нею і мають юридичне загальнообов'язкове значення1. У такому розумінні джерело права є інструментом, за допомогою якого воля законодавця чи уповноваженого ним органу стає обов'язковою для виконання.

Найпоширенішим в Україні видом джерел права є нормативно-правові акти органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які встановлюють (санкціонують) правові норми, розраховані на багаторазове застосування у процесі регламентації суспільних відносин.

Джерелами земельного права є нормативно-правові акти, які містять загальнообов'язкові правові вимоги, норми, правила, що регулюють суспільні відносини у сфері належності, використання, відтворення та охорони земель. Ними встановлюються, набирають чинності, змінюються чи скасовуються загальнообов'язкові правила поведінки суб'єктів земельних правовідносин. Вони слугують формою вираження і закріплення земельної політики держави.

Джерела земельного права характеризуються загальними рисами, які в цілому притаманні джерелам інших галузей права України. Так, вони видаються в межах повноважень відповідних суб'єктів правотворчості, повинні відповідати нормативним положенням актів, що видані вищестоящими органами, розраховані на багаторазове застосування, мають загальнообов'язковий характер, адресовані невизначеному колу суб'єктів, їх виконання забезпечене примусовою силою держави.

Джерела земельного права, будучи нормативно-правовими актами, відрізняються насамперед від індивідуальних актів, тобто актів застосування норм права. Перші містять земельно-правові норм, які встановлюють загальні правила належної поведінки суб'єктів. Вони розраховані на багаторазове застосування, регулюють однотипні суспільні земельні відносин і не мають персоніфікованого адресата. Індивідуальні акти не встановлюють нових правових норм, а лише використовують, застосовують уже прийняті і чинні земельно-правові норми, тому їх іноді називають правозастосовними. Ці акти закріплюють приписи, які поширюються на конкретні ситуації і стосуються певного кола або окремих осіб, застосовуються уповноваженими органами та посадовими особами у встановленому порядку. У зв'язку з цим не визнаються джерелами земельного права рішення уповноважених органів щодо приватизації земель, надання земельних ділянок суб'єктам у власність чи користування та ін. Ці акти приймаються виключно на основі та на виконання вимог конкретної чинної земельно-правової норми.

З урахуванням ролі в механізмі правового регулювання джерела земельного права істотно відрізняються від інтерпретаційних правових актів. Інтерпретаційні акти не встановлюють нових правил поведінки, роз'яснюють зміст юридичних приписів, орієнтують практику правозастосування на певний вектор правового розвитку. До них належать, зокрема, постанови пленумів Верховного та Вищого господарського судів України з питань застосування земельного законодавства.

Джерела земельного права як нормативно-правові акти слугують основою дощ правозастосовних, інтерпретаційних та інших актів і за своєю сутністю є системо утворюючими. Саме їм мають відповідати правозастосовні та інтерпретаційні акти.

Разом з тим, джерела земельного права характеризуються певними специфічними рисами, які обумовлені галузевими принципами земельного законодавства, закріпленими у ст. 5 Земельного кодексу. Ці риси дають можливість відмежовувати джерела земельного права від інших галузевих джерел.

Вони вказують на особливості джерел земельного права за сутністю, змістом, формою і суб'єктами правотворчості.

За своєю сутністю джерела земельного права поділяються на дві групи.

Першу групу становлять ті, що є волевиявленням держави та органів державної влади, другу — ті, які є волевиявленням територіальних громад та інших суб'єктів місцевого самоврядування.

За змістом, тобто юридичною силою, джерела земельного права можна класифікувати на конституційні, законодавчі, підзаконні та локальні джерела. З урахуванням зазначеної підстави класифікації ці джерела характеризуються певною ієрархією. Так, підзаконні джерела земельного права повинні відповідати конституційним і законодавчим, а локальні джерела не можуть суперечити конституційним, законодавчим і підзаконним джерелам.

До конституційних джерел земельного права належить Конституція України, яка регулює найважливіші (у тому числі й земельні) суспільні відносини. Конституційні засади земельного права становлять закріплені Основним Законом положення щодо належності землі, гарантій права власності на землю та інших земельних прав, особливого статусу землі, яка проголошена основним національним багатством та ін. Вони створюють конституційну основу для галузевого земельного законодавства.

Законодавчі джерела земельного права виражають волю Українського народу, а також політику і волю держави. Маючи вищу юридичну силу, вони характеризуються виключним колом суб'єктів правотворчості, до складу якого входять Український народ (який шляхом референдуму може приймати закони) та Верховна Рада України. Ці джерела земельного права являють собою нормативно-правові акти, які приймаються за особливою процедурою, мають вищу юридичну силу щодо інших джерел земельного права, за винятком Конституції України, і регулюють найважливіші суспільні земельні відносини.

Серед питань, які згідно з Конституцією України (ст. 92) визначаються виключно законами України, названо питання щодо засад використання природних ресурсів, правового режиму власності, екологічної безпеки та ін. Зазначені соціально значущі суспільні відносини регламентуються саме на законодавчому рівні.

Самостійним критерієм розмежування джерел земельного права є територія їх дії. Ці джерела можуть бути загальнодержавними та локальними.

Загальнодержавні джерела діють на всій території України. До них належать Конституція, закони України, укази Президента України тощо.

Дія локальних джерел земельного права не поширюється на всю територію держави, вони діють лише на її певній частині. У свою чергу, локальні джерела земельного права поділяються на акти місцевих органів державної влади, акти Автономної Республіки Крим, акти суб'єктів місцевого самоврядування та ін.

Можлива класифікація джерел земельного права за часом дії. Більшість таких джерел приймається на невизначений термін дії, тобто має постійно діючий характер. Разом з тим, тимчасові джерела діють протягом встановленого терміну чи за певних умов, після чого їх чинність втрачається. Так, Тимчасовий порядок розмежування земель права державної і комунальної власності, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 1 серпня 2002 р. діє до прийняття відповідного закону.

Прийнято розрізняти також чинні й нечинні джерела земельного права. До чинних джерел належать Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р., Конституція України 1996 р. та ін. Нечинними, або історичними, джерелами земельного права є ті нормативно-правові акти, які свого часу були чинними, але у зв'язку з розвитком земельного права втратили свою чинність. До них слід віднести, зокрема, Земельні кодекси 1970 р., 1990 р., 1992 р.

Не виключається класифікація джерел земельного права за національною належністю на національні та міжнародні. До національних джерел належать ті, що мають національне походження, а до міжнародних - чинні міжнародні договори України у сфері земельного права, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Залежно від питомої ваги земельно-правових приписів у нормативно-правових актах, присвячених регламентації суспільних земельних відносин, їх прийнято поділяти на дві групи. Перша група складається з нормативно-правових актів, всі або переважна більшість норм яких спрямована на регулювання безпосередньо суспільних земельних відносин. Такі нормативно-правові акти прийнято відносити до спеціалізованих. Спеціалізовані земельні нормативно-правові акти становлять значну частину актів — джерел земельного права.

Суспільні земельні відносини регулюються також нормативно-правовими актами, основне призначення яких полягає у регламентації інших суспільних відносин: екологічних, містобудівних, адміністративних та ін. Ці нормативно-правові акти регулюють більш широкий спектр суспільних відносин, у тому числі вони містять і правові норми, присвячені регулюванню певних земельних відносин. З цих актів складається друга група. До неї входять, зокрема, закони України “Про основи містобудування” від 16 листопаді 1992 р., “Про сільськогосподарську кооперацію” від 17 липня 1997 р., “Про планування і забудову територій” від 20 квітня 2000 р., “Про автомобільний транспорт” від 5 квітня 2001 Р., “Про Генеральну схему планування території України” від 7 лютого 2002 р., “Про особисте селянське господарство” від 15 травня 2003 р. та ін.

Особливістю джерел земельного права України є наявність кодифікованого законодавчого акта, ядра вітчизняного земельного законодавства — Земельного кодексу України. Ця своєрідна “земельна Конституція” Української держави як основний акт національного земельного законодавства започаткувала принципово новий етап розвитку земельного законодавства. Земельний кодекс, створюючи ідеологічну й методологічну базу формування земельного законодавства на найближчу перспективу, закладає підвалини для подальшої нормотворчості у сфері регламентації земельних відносин. Він дає новий могутній імпульс для подальшого розвитку земельної реформи в Україні.

Різноманітні за своєю правовою природою джерела земельного права України перебувають між собою в нерозривному взаємозв'язку (структурному, функціональному та генетичному) і утворюють єдину систему джерел цієї галузі права.

Система джерел земельного права України — це сукупність взаємопов'язаних і взаємозумовлених законодавчих, підзаконних та локальних нормативно-правових актів, що є зовнішньою об'єктивізацією земельної політики держави.

Уся сукупність нормативно-правових актів як джерел земельного права лежить в основі формування сучасного земельного законодавства. Згідно зі ст. 4 Земельного кодексу земельне законодавство включає Земельний кодекс та також інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин. Чинне земельне законодавство України являє собою досить значну, складну і часто суперечливу сукупність правових приписів, що зосереджені як у спеціалізованих земельно-правових актах, так і розпорошені по нормативних актах інших галузей права.

Дата добавления: 2014-01-04