Економічні ресурси та їх види. Обмеженість ресурсів

Соціальна інфраструктура — це нематеріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми багатства, які відіграють вирішальну роль у всебічному розвитку трудящих, примноженні їхніх розумових і фі­зичних здібностей, професійних знань, підвищенні освіт­нього й культурного рівня.

Суспільне виробництво — це сукупна організована діяльність людей із перетворювання речовин і сил природи з метою створення матеріальних і нематеріальних благ, необхідних для їх існування та розвитку.

Матеріальне і нематеріальне виробництво

Франческо Петрарка

Виробничі можливості суспільства

Для людини немає нічого природнішого за

працю, людина народжена для неї, як

пташка для польоту і риба для плавання.

1. Сутність і структура суспільного виробництва.

Суспільне виробництво є вихідною і вирішальною сферою життєдіяльності людини. Це основа життя і джерело прогресивного руху людського суспільства, розвитку всієї людської цивілізації.

Будь-якому виробництву, незалежно від його соціальної форми, притаманні певні загальні ознаки.

Рис. 2.1. Основні риси виробництва

Основні ознаки (риси виробництва):

1. Виробництво завжди виступає як суспільне виробництво. В будь-якому суспільстві індивідуальні виробники тільки ззовні виступають незалежними та ізольованими один від одного. Реально ж суб'єкти господарювання об'єднані взаємними зв'язками як виробники і споживачі щодо отримання знарядь праці, сировини, матеріалів та реалізації готової продукції. Вся ця система господарських зв'язків, що базується на суспільному поділі праці, відображає єдиний економічний організм під назвою суспільне виробництво.

2.В процесі виробництва між людьми виникають виробничі відносини, соціально-економічний зміст яких визначається формою власності на засоби виробництва.

3. Суспільне виробництво має безперервний характер, тобто воно постійно повторюється, відновлюється. Суспільство не може припинити виробляти, оскільки не може перестати споживати. А будь-який процес виробництва, що розглядається в неперервному потоці його відновлення, є в той же час процесом відтворення.

Відтворювальний аспект суспільного виробництва включає чотири стадії (фази) щодо створеного суспільного продукту:

· власне виробництво

· розподіл

· обмін

· споживання.

Фази виробництва тісно між собою пов'язані, хоча кожна з них відносно відособлена, має свої характерні особливості. Насамперед тісний зв'язок існує між власне виробництвом і споживанням. Споживання являє собою використання створених благ. Воно буває двох видів:

· виробниче споживання — це використання засобів виробництва і робочої сили працівника для виготовлення суспільно необхідного продукту;

· особисте споживання – споживання, в процесі якого відбува­ється відтворення робочої сили.

Споживання визначає мету виробництва і його структуру. Виробництво створює предмет споживання, породжує нове споживання, визначає його спосіб.

Таким чином, дещо відрізняючись за своїми функціями і роллю, власне виробництво й споживання взаємопов'язані і лише в своїй єдності можуть представляти виробництво. З цього взаємозв'язку слід відокремити особисте споживання як процес задоволення потреб членів суспільства в матеріальних і духовних благах. Воно виступає логічною кінцевою метою будь-якого виробництва. Тому весь процес суспільного вироб­ництва має споживчий характер. Якщо зв'язок між вироб­ництвом і споживанням десь втрачається, то трудова діяль­ність стає безглуздою або перетворюється у виробництво заради виробництва, а не заради особистого споживання.

Перед тим як надійти до споживання, продукт передусім має бути розподіленим.

Розрізняють такі види розподілу:

а) розподіл засобів виробництва;

б) розподіл трудових ресурсів;

в) розподіл предметів споживання.

У процесі розподілу встановлюється частка кожного (тру­дового колективу чи окремої особи) в одержанні суспільного продукту. Але щоб отримати саме те, що необхідно для задоволення конкретних потреб суспільства, кожного ви­робничого підрозділу й окремої людини, продукт має пройти стадію обміну.

Обмін виступає в трьох видах:

а) обмін діяльністю і здібностями;

б) обмін засобами виробництва;

в) обмін предметами споживання.

Виробництво, розподіл, обмін і споживання завжди слід розглядати як органічне ціле. Це дає змогу розкрити зміст економічного ладу як субординованої системи економічних відносин.

4. Суспільне виробництво є важливою складовою тієї чи іншої соціально-економічної системи, яка функціонує і розвивається на основі властивих їй об'єктивних економічних законів.

Найважливішими елементами процесу виробництва у будь-якому суспільстві є праця, предмети праці, засоби праці (рис. 2.2).

Рис. 2.2. Основні моменти процесу праці

Праця виступає як процес функціонування робочої сили.

Робоча сила — це сукупність фізичних та інтелектуальних здібностей людини, які вона використовує у процесі праці. Іншими словами, робоча сила — це здатність до праці, а праця є процесом функціонування робочої сили.

Оскільки результатом процесу суспільного виробництва є створення матеріальних і нематеріальних благ, то структурно воно поділяється на дві великі сфери: матеріальне і нематеріальне виробництво (рис. 2.3).

Суспільне виробництво має і галузеву структуру (рис. 2.4).

Рис. 2.3. Сфери суспільного виробництва

Рис. 2.4. Галузева структура суспільного виробництва

Продукт сфери нематеріального виробництва набуває форми "товару-послуги", яка має ряд характерних ознак, що відрізняють її від продукту сфери матеріального виробництва (рис. 2.5).

Рис. 2.5. Ознаки товару-послуги

Між сферами матеріального та нематеріального виробництва існує тісний взаємозв'язок та взаємодія (рис. 2.6). Розрахунки спеціалістів, зроблені на основі даних багатьох країн, свідчать, що співвідношення обсягу витрат на освіту й економічного ефекту від цього становить 1: 4, а щодо витрат на науку — 1: 10.

Рис. 2.6. Взаємозв'язок матеріального і нематеріального виробництва

Сьогодні у сфері нематеріального виробництва та послуг розвинутих країн зайнято понад 55 % працездатного населення й виробляється від 60 до 70 % валового національного продукту. Це свідчення високого рівня життя людей та зміни пріоритетів у задоволенні їхніх потреб. В Україні ці показники значно нижчі.

За характером економічної діяльності людей розрізняють такі сфери (блоки галузей)суспільного виробництва:

1) основне виробництво;

2) виробнича інфраструктура;

3) соціальна інфраструктура.

Основне виробництво — це галузі матеріального ви­робництва, де безпосередньо виготовляються предмети споживання й засоби виробництва. Примноження суспіль­ного багатства визначається саме цими галузями, їхнім техніч­ним рівнем. Основне виробництво включає:

· сировинний, паливно-енергетичний, металургійний, агропромисловий, хі­мічно-лісовий комплекси;

· виробництво товарів народного спо­живання;

· капітальне будівництво тощо.

Сьогодні в Україні лише в промисловості нараховується близько 9 тис. підприємств, які виготовляють різноманітну продукцію.

Виробнича інфраструктура являє собою комплекс га­лузей, які обслуговують основне виробництво і забезпе­чують ефективну економічну діяльність на кожному під­приємстві і в народному господарстві в цілому. До них належать:

· транспорт, зв'язок, торгівля, кредитно-фінансові заклади;

· спеціалізовані галузі ділових послуг (інформаційних, рек­ламних, лізингових, консультаційних, інженерно-будівельних тощо).

Надаючи послуги виробництву, сприяючи підвищенню його ефективності і поліпшуючи умови праці, господарська діяль­ність даних галузей фактично примножує суспільне багатство. Тому саме розширення виробничої інфраструктури і перетво­рення її в крупний сектор господарства є однією з най­важливіших закономірностей індустріального розвитку еко­номіки.

В розвинутих країнах сфера послуг виробництву — велика і високоефективна галузь суспільної діяльності. Наприклад, у США на транспорті, у сфері зв'язку й торгівлі нині створюється 1/5 частина валового національного продукту. У господарстві України цей показник значно нижчий.

Отже, за сучасних умов найважливішим напрямом удоско­налення суспільного виробництва має бути прискорений роз­виток виробничої інфраструктури.

Основне виробництво і виробнича інфраструктура в сукуп­ності становлять сферу матеріального виробництва. Але в міру розвитку суспільства зростають його потреби в духовних благах, які створюються в нематеріальній сфері, що й зумов­лює існування соціальної інфраструктури.

Сфера соціальної інфраструктури включає такі галузі:

· охорону здоров'я й фізичну культуру;

· загальну середню, спеціальну середню, професійно-тех­нічну й вищу освіту, систему підвищення кваліфікації тощо;

· житлово-комунальне господарство;

· пасажирський транспорт і зв'язок;

· побутове обслуговування;

· культуру й мистецтво.

Згідно з прийнятою у статистиці методикою обліку до соціальної сфери належить наука як одна із форм суспільної свідомості, один з головних факторів духовного розвитку людини. Однак прикладна наука має включатися в процес матеріального виробництва як безпосередня продуктивна си­ла.

Така „роздвоєність” властива й торгівлі, транспорту, зв'язку: вони належать як до матеріального виробництва (тією мірою, якою в них продовжується процес виробництва), так і до нематеріального (оскільки пов'язані з обслуговуванням людей).

Охорона навколишнього середовища належить до мате­ріального виробництва, бо здійснюється шляхом його вдоско­налення. Водночас вона стосується також і соціальної сфери, оскільки безпосередньо пов'язана зі створенням сприятливих умов для життя людини.

2. Суспільний поділ праці

Суспільний поділ праці почав формуватися ще за первіснообщинного ладу.

1-й суспільний великий поділ — відокремлення скотарства від землеробства (тривав понад 3 млн. років).

2-3-й великі суспільні поділи праці — відокремлення ремесла від землеробства і торгівлі від землеробства (тривав майже 3 тис. років).

4-й поділ праці — відокремлення сфери послуг від матеріального виробництва — відбувся у розвинутих країнах лише в 30-ті роки XX ст., тобто через неповне століття.

Із середини 70-х років XX ст. у цих країнах почався 5-й великий поділ праці — виокремлення інформаційної сфери зі сфер матеріального і нематеріального виробництва.

6-й великим поділом праці стане відокремлення сфери управлінської діяльності, а 7-им — наукової діяльності.

Динамічнішою формою суспільного поділу праці (а отже, й техніко-економічних відносин) є поділ родів і сфер народного господарства на окремі види — комплексні галузі (наприклад, всередині промисловості — машинобудування, харчова, легка промисловість та ін.; всередині будівництва — житлове та ін.), а цих галузей — на окремі галузі (наприклад, у харчовій промисловості України налічують 24 галузі) і види виробництва. Оскільки основою суспільного поділу праці є рівень розвитку продуктивних сил, а найрозвинутішою країною є США, то частковий поділ праці тут найпоширеніший. У середині 90-х років XX ст. у США в промисловості налічувалося майже 700 галузей.

Загальний і особливий поділи праці надають цілісності розвитку продуктивних сил країни на макроекономічному рівні. При цьому формується єдиний народногосподарський комплекс країни.

Найдинамічнішою формою суспільного поділу праці є одиничний поділ праці у межах підприємства — виокремлення цехів, дільниць, відділів, бригад, а також поділ за професіями і спеціальностями. За первіснообщинного ладу існувало всього кілька професій, за рабовласницького — кілька десятків, за феодального способу виробництва — кілька сотень (у Парижі в XIII ст. налічувалося до 300 ремісничих і торгових спеціальностей), на завершальному етапі нижчої стадії капіталізму (наприкінці XIX ст.) — понад десять тисяч. Наприкінці 30-х років XX ст. у США налічувалося понад 30 тис. занять, ремесел, професій, а наприкінці XX ст. — майже 8 млн.

Із суспільним поділом праці, передусім з особливою і одиничною формами, тісно пов'язана спеціалізація виробництва, насамперед промислового.

Спеціалізація виробництва — форма суспільного поділу праці між галузями, всередині галузей і підприємств у вигляді предметної (спеціалізації окремих підприємств на виготовленні кінцевих видів продукції — автомобільні, тракторні, приладобудівні, меблеві підприємства та ін.), подетальної (спеціалізації підприємств на виготовленні окремих частин і деталей готового продукту — підшипників, коліс тощо) і технологічної (спеціалізації на виконанні окремих операцій, наприклад ливарні заводи, на яких виготовляють литі, ковані та штамповані заготовки).

З виникненням технологічного способу виробництва, що базується на машинній праці, виробничі функції окремого робітника стали закріплюватися за окремими підприємствами, а подетальна та поопераційна спеціалізації робітників у межах одиничного поділу праці зумовили технологічну залежність підприємств. Переважаючою формою суспільного поділу праці після 30-х років XX ст. стає подетальна та поопераційна форми одиничного поділу праці. Вони розвиваються як у межах окремих країн, так і в міжнародному масштабі (з середини 50-х років XX ст.). У другому разі відбувається інтернаціоналізація одиничного поділу праці, яка формує найінтенсивніші зв'язки в системі міжнародного поділу праці.

Високий рівень розвитку техніко-економічних відносин, міжнародного поділу праці сприяє прогресу продуктивних сил і виражається у значній частці високотехнологічної експортної продукції в національному доході, ВВП.

Економічними ресурсами називають природні, людські та створені людиною ресурси, що використовуються для виробництва матеріальних і нематеріальних благ. Части­на економічних ресурсів, задіяна у виробництві, називається чинниками виробництва.

Чинники виробництва можна поділи­ти на:

· матеріальні ресурси, або речові фактори виробни­цтва (земля і капітал);

· людський ресурс, або особистий чинник виробництва — це праця і підприємницька діяльність (здібності).

Найхарактернішою рисою економічних ресурсів є їхня обмеженість або рідкість. У природі є певна кількість ре­сурсів, які можна використати у господарській діяльності. У кожний даний момент у будь-якому суспільстві є певна кількість земель, що можуть бути використані для сіль­ськогосподарського виробництва. Це стосується корисних копалин і засобів праці. Звідси випливає, що у кожний певний період обмеженим є і обсяг виробництва благ, яко­го можна досягти за допомогою наявних економічних ре­сурсів. Якщо у виробництві задіяні усі наявні у суспільстві ресурси, то таку ситуацію називають повною зайнятістю. При цьому важливу роль відіграють правові норми та зви­чаї, бо саме ними визначаються критерії придатності ре­сурсів для застосування.

Наприклад, при викорис­танні такого ресурсу, як людська праця, законодавчо встановлюються вікові мелеі, що визначають молеливість використання даного ресурсу.

Безмежність потреб суспільства зумовлює необхідність при виробництві благ обирати, яким потребам віддати пе­ревагу, тобто які блага виробляти, а від яких відмовитись, бо усі потреби при обмеженості ресурсів задовольнити неможливо. Єдине, що залишається, це досягти найбільш можливого задоволення даних потреб суспільства. А звід­си випливає, що економічні ресурси потрібно використо­вувати ефективно.

Дата добавления: 2014-01-04