Тема 2. Виникнення і ставлення соціології як самостійної науки

Г.Спенсер як продовжувач позитивістської лінії в соціології

До засновників соціології як окремої науки зараховують також
видатного англійського мислителя Герберта Спенсера (1820—1903).
Деякі історики соціології розглядають його концепцію як пряме
продовження вчення О.Конта, інші — як послідовника Ч.Дарвіна з його
вченням про походження видів у тваринному світі. Однак він сам
заперечує такі зіставлення. Г.Спенсер зокрема зазначає, що О.Конт
створив опис походження ідей (три стадії розвитку людського інтелекту):
йому ж належить опис походження речей, тобто опис зовнішнього світу,
який розвивається через еволюцію. З другого боку, Г.Спенсер вважає,
що не він у Ч.Дарвіна, а останній у нього запозичив ідею еволюції, яку
Г.Спенсер, за його словами, розвинув на 7 років раніше від Ч.Дарвіна
(тобто 1852 p.), першим сформулювавши принципи природного відбору
та боротьби за існування.
Ідея соціальної Тому слід детальніше зупинитися на вченні Г.Спенсера, викладеному
революції в працях «Вивчення соціології», «Принципи соціології», «Основи

_ соціології», «Соціологія як предмет вивчення» тощо. Теоретичні погляди Г.Спенсера формувалися головним чином під впливом природничих наук, які в той час дедалі частіше зверталися до ідеї еволюції. Ідея еволюції -центральний пункт вчення Г.Спенсера. Він визначає еволюцію таким чином: це інтеграція (тобто об'єднання у ціле) речовини, під час якої ця речовина переходить зі стану невизначеної однорідності до стану визначеної зв'язаної різнорідності. Межа, за яку еволюція не може перейти, — це рівновага системи. Порушення рівноваги викликає розпад, з якого починається новий еволюційний процес. Усе існуюче проходить цикл розвитку й розпаду, а потім і цикл творення нового.

Г.Спенсер виокремлює три види еволюційних процесів: неорганічний, органічний, що стосується живої природи, і надорганічний, який відбувається у суспільстві. Суспільство — частина природи; воно не створене штучно ані спільною волею людей, ані Богом. Суспільство для Г.Спенсера є соціальним організмом, подібним до біологічних системи воно розвивається за загальними системними принципами.

• Суспільство, як і біологічний організм, у процесі свого розвитку наро-щує масу (чисельність населення, матеріальні ресурси тощо).

• Зростання маси призводить до ускладнення структури. Щодо сус-пільства це знаходить свій вияв у зростанні кількості соціальних груп і спільнот, які, своєю чергою, творять соціальні інститути як форми самоорганізації свого життя; таких соціальних інститутів Г.Спенсер налічує п'ять: домашні, обрядові, політичні, церковні, професійно-промислові (див. попередню лекцію).

• Ускладнення структури супроводжується диференціацією (розпо-ділом) функцій, які виконуються окремими частинами. Щодо сусціль-ства це означає, що кожний соціальний інститут має свої, притаманні йому функції, які в сукупності забезпечують існування суспільства з його розгалуженою соціальною структурою.

• Диференціація функцій веде до поступового посилення взаємозалеж-ності й взаємодії частин. Щодо суспільства це означає чітке розмежування функцій різних соціальних інститутів, розподіл сфер їхнього впливу і відповідальності. Якщо цей порядок порушується і певний соціальний інститут підміняє інші, — починається регрес, або розпад соціального організму. Г.Спенсер особливо застерігає проти непомірного розширення повноважень і функцій держави, що з часом призводить до порушення стану рівноваги суспільства.

• У біологічному організмі частини підпорядковані цілому. У сус-пільстві ж ціле існує заради частин, тобто суспільство існує для блага своїх членів. Тут Г.Спенсер порушує, але не вирішує проблему співвідношення людини і суспільства.

Загальнуходу еволюції у надорганічному світі, тобто світі людей, Г.Спенсер бачить як перехід від «малихїіростих» до «великих складних» агрегатів. Або, інакше, — зміст історичного процесу полягає в посту-повому переході від мілітарного до промислового типу суспільств, від механічного примусу до організованого об'єднання на основі спільності інтересів і співробітництва.

Продовженням соціологічного вчення Г.Спенсера є його погляди на соціальну політику. На відміну від О.Конта, який вважає за доцільне

Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

Людина у вченні Г. Спенсера

Висновки

Позитивістсько натуралістич­ний напрям у соціології

реформування суспільства за допомогою централізованої державі Г.Спенсер наголошує, що суспільство має бути вільним від втручання урядів і реформаторів. Є лише логіка споконвічних законів еволюції, яка заперечує і не допускає вольового втручання будь-яких соціальних інститутів чи окремої людини. Це випливає з його доктрини виживання найпристосованіших до соціального оточення людей, про природний відбір. Ті, які не пристосуються, перебувають на шляху до вимирання виживуть лише ті, чий інтелект переважає інтелект інших. Тому уряд і держава не повинні потурати непристосованим, розробляючи соціальну політику захисту і допомоги хворим, бідним, безробітним і старим. Природній відбір для Г.Спенсера є стимулом суспільного прогресу.

Аналогічно Г.Спенсер розглядає і людину; вона для нього є тільки часткою природи, а її природний стан — агресивність. Людина з давніх-давен —дикун і напівтварина, асоціальна істота. Лише в процесі еволюції відбувається її соціалізація (тобто становлення особистості, засвоєння цінностей, норм, установок, взірців поведінки, притаманних певному суспільству) за допомогою соціальних інститутів.

Отже, значення і роль Г.Спенсера в історії становлення соціології як самостійної науки полягають у тому, що він:

• обґрунтував необхідність соціології для дослідження соціальних систем і соціальної структури;

• поклав початок вивченню соціальних інститутів як форм самоорга-нізації спільнот і знарядь соціального контролю, механізмів їхньої взаємодії;

• здійснив аналіз багатьох понять, які увійшли до соціологічної класики, таких, як система, структура, функція тощо.

Ідеї Г.Спенсера вплинули на формування теорії структурного функціоналізму, яка нині є однією з найвпливовіших у сфері соціоло-гічної думки.

Оцінюючи належним чином роль Г.Спенсера у становленні соціоло-гії, систематизації напрацьованого попередниками матеріалу, зазначимо, що він так і залишився в колі ідей про спільність соціальних і природних процесів і явищ, занадто високо оцінював дію природних закономір-ностей, що, зрештою, принижувало роль людини в суспільному розвитку, робило її залежною від невблаганного розгортання еволюційних процесів.

Таким чином, О.Конт засновує соціологію як самостійну позитивну науку і є основоположником школи соціологічного позитивізму. Г.Спенсер — продовжувач контівської позитивістської лінії в соціології. Соціологічний позитивізм був провідним напрямом у соціології XIX ст.

Тема 2. Виникнення і ставлення соціології як самостійної науки

Основні течії соціологічного позитивізму (або натуралізму) — це соціальний дарвінізм, географічна та расово-антропологічна школи.

Соціологічний позитивізм

Соціальний Одним із перших західних соціологів, який звернувся до вивчення

дарвінізм суспільних процесів і явищ в контексті ідей Г.Спенсера, є австрійський

соціолог і юрист Людвиґ Ґумплович (1838—1909), засновник соціаль-
ного дарвінізму. Основним положенням його праць є думка про
суспільство як сукупність груп людей, що ведуть між собою боротьбу за
виживання, вплив і панування. Людям від народження притаманна
взаємна ненависть, що визначає відносини між соціальними групами й
спільнотами, які постійно перебувають у стані жорстокої боротьби. він
обґрунтовує положення про неминучість соціальної нерівності людей,
стверджуючи, що будь-яка людина або група прагне до підкорення
слабших і що в цьому проявляється природний суспільний закон бороть-
би за існування (звідси й назва напряму — соціальний дарвінізм, або
автоматичне перенесення положень дарвінівського вчення про еволюцію
в природі на розвиток суспільства). Л.Ґумплович один з перших уводить
у соціологію поняття «соціальний койфлікт», який, на його думку, є
органічною формою взаємин між людьми і соціальними спільнотами
всередині кожного суспільства і в стосунках між різними суспільствами.
Вчення Американський соціолог Альбіон Смолл (1854—1926) продовжує

А.Смолла розробку ідей соціального дарвінізму, дотримуючись в основному

соціального конфлікту

про розв'язання поглядів Л.Ґумпловича. Але на відміну від Л.Ґумпловича, який вважав єдиними шляхами розв'язання соціальних конфліктів примус і насильство, А.Смолл приділяє увагу проблемі переходу від конфлікту до соціальної злагоди і погодження. Соціологія й повинна виступати в ролі ефективного компонента «соціальної технології» та «соціальної інженерії», метою яких є сприяння гармонізації соціальних структур і відносин. Або, інакше, соціологи, досліджуючи суспільство, повинні попереджати про назрівання соціальних конфліктів, описувати та аналізувати причини їхнього виникнення та брати участь у вироблейні заходів, які допомагають, з одного боку, не допустити розгорання вже існуючих конфліктів, а з другого — вдосконалити саме суспільне життя у тих його ланках, де раніше конфлікти виникали.

Основною ідеєю соціального дарвінізму є зведення законів розвитку суспільства до таких біологічних закономірностей: • природній відбір;

Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

11. боротьба за існування;

12.виживання найпристосованіших;

13.вроджена агресивність людини тощо.

У цілому ж, незважаючи на окремі спроби відійти від суто біологіза-

торських тлумачень суспільства, соціальний дарвінізм досить швидко

втрачає свій вплив, хоч деякі його сучасні різновиди (наприклад, соціо-

біологія) продовжують снувати.

Расово- Расово-антрополог чна школа в соціології виникає та існує у другій

антропологічна половині XIX — початку XX ст. її поява пов'язується насамперед з ім'ям

школа французького дослідника Жозефа Артура де Ґобіно (1816—1882). Він

вважає головними причинами розвитку суспільства расові особливості,

чистота раси розглядається ним як основна спонукальна сила розвитку

цивілізації. Але оскільки у світі практично не залишилося чистих рас,а

біла раса поступово змішується з жовтою і чорною і втрачає свою

провідну роль, Ж.А. де Ґобіно досить песимістично дивиться на

майбутнє, пророкуючи занепад західноєвропейської цивілізації,

створеної білою расою на чолі з арійцями.

Основні положення расово-антропологічної школи зводяться до визнання, що:

• соціальне життя і культура є лише наслідком дії расово-антрополо-
гічних чинників;

• раси є головними суб'єктами історичного процесу;

14.раси поділяються на «вищі» й «нижчі»;

15. змішування рас веде до фізичної і культурної деградації суспільства;

• ^v соціальна поведінка людини детермінована (зумовлена) біологічною

спадковістю.

Расово-антропологічний напрямок в соціології в науковому плані
виявився нежиттєздатним головним чином через хибність вихідних
положень і брак наукової аргументації. В політичному ж плані він дав
поштовх до появи расизму і фашизму, геноциду і етноциду, за що людство
заплатило життям мільйонів людей.
Географічний Географічний напрям у соціології започатковує англійський соціолог

напрям Генрі Томас Бокль (1821 — 1862). Він вважає, що суспільний розвиток

залежить насамперед від зовнішніх географічних факторів — клімату, їжі, ґрунтів і ландшафту. Саме вони визначають генезис перших історичних форм суспільності й навіть тип політичного устрою — деспотії чи демо-кратії. Так, наприклад, у країнах із теплим, сприятливим для землероб-ства кліматом люди малопридатні до тяжкої фізичної праці, ринок перенасичений дешевою робочою силою, а це викликає злиденність

{Проблема

{взаємозв'язку

[природи

[і суспільства

Основні

принципи

позитивізму

Тема 2. Виникнення і ставлення соціології як самостійної науки

одних і багатство інших; нерівність розподілу багатства спричиняє виникнення деспотичної влади. І навпаки, у народів, які живуть у країнах із помірним кліматом, їжа обходиться дорожче, вимагає більших затрат праці; на ринку праці попит на робочу силу перевищує пропозицію, це впливає на зростання заробітної плати, тому багатства розподіляються рівномірніше, і в таких країнах переважають демократичні форми політичного устрою.

Основними положеннями географічного напряму в соціології є:

• абсолютизація ролі природних факторів (таких, як клімат, ландшафт, великі річки, близькість до морів чи океанів, специфіка географічного розташування тощо);

• недооцінка специфіки суспільства та масштабів діяльності людини із перетворення природного середовища в культурне, потенціалу змін, закладеного у внутрішній взаємодії соціальних і духовних чинників;

• однозначна залежність психологічних і культурних процесів від фізичних факторів зовнішнього середовища.

Водночас слід зазначити, що географічна школа в соціології поставила проблему, яка сьогодні є однією з центральних, а саме: проблему органічного зв'язку суспільства і природи, проблему відповідальності людини за надмірне втручання у природне середовище і хижацьке використання природних ресурсів. Тому один із сучасних напрямів у соціологічній думці — альтернативна соціологія — знову й знову порушує питання визнання високої цінності природи та її гармонії з людиною, надає перевагу захисту довкілля, а не економічному зростанню, бере участь у продуманому плануванні й діях із метою уникнення ризику екологічної катастрофи і знищення людства.

Таким чином, різноманітні школи позитивістського напряму в соціології кінця XIX — початку XX ст. були лише першими кроками на шляху формування соціології як самостійної науки. Принципи, які лежать у їхній основі, можна об'єднати в п'ять груп. Це насамперед твердження про те, що:

• соціальні явища підпорядковуються законам, спільним для всієї дійсності; немає жодних специфічних соціальних законів, які б не були модифікацією законів, що діють у природі;

• соціологія повинна будуватися за взірцем позитивних природничих наук;

• методи соціологічних досліджень мають бути аналогічними до природничо-наукових) усі соціальні явища повинні описуватись в кількісних вимірах;

Розділ І. Загальна теорія та історія соціології

16.найважливішим критерієм науковості соціології є об'єктивність змісту знання; соціологічне знання не повинно містити спогля-дальних міркувань, а описувати соціальну дійсність незалежно від нашого до неї ставлення;

17. людина розглядається переважно як природна істота з вродженими біопсихічними властивостями; вона неспроможна до соціальної твор-чості й не відіграє самостійної ролі у житті та розвитку суспільства. Всі ці характерні риси позитивістської соціології врешті-решт

призвели до визнання обмеженості та недостатності натуралістичних тлумачень суспільного життя і людини, а в кінцевому результаті — до зменшення її впливу та занепаду.

Дата добавления: 2014-01-04