Політичне вчення Марсилія Падуанського і Вільяма Оккама

В історії Західної Європи Середні віки охоплюють більш, аніж тисячолітній, період (V-XVI ст.). На протязі періоду політичні і правові ідеї, погляди змінювалися та розвивалися. В цьому процесі можна відзначити три значні етапи. Перший, який належить до кінця V ст. та середини XI ст., характеризується тим, що державність спочатку організується у великі, і слабо інтегровані монархії, а пізніше розпадається на конгломерати роздроблених політичних утворень. Другий етап – період середини XI ст. – початку XV ст. Для періоду типові централізовані станово-представницькі монархії, рецепція римського права та формування "міського" (чи магдебурзького) права. Третій етап (XV-XVI ст.), державність котрого характеризується переважно абсолютними монархіями. Особливості розвитку державно-правового життя на цих етапах мали суттєвий вплив на особливості та динаміку середньовічної політико-правової думки.

Глибокий відбиток на її розвиток, як й на усе тодішнє інтелектуальне життя, накладало християнство та церква. На противагу античному світогляду твориться теологічний світогляд. Античний світогляд ґрунтувався на двох базових засадах: 1) споконвічний порядок природи є основа універсально діючого, об'єднуючого всіх воєдино права; 2) людський розум є орган надійного пізнання права. Християнська релігія поставила під сумнів і відкинули ці засади. На противагу їм вона висунула тезу про створення світу богом із нічого та вчення про божественне одкровення, яке переходить межі того пізнання, котре здійснює розум, а це сприяло поглибленню ірраціоналізму середньовічного релігійного світосприйняття.

Другою ідеологічною конструкцією, котра мала визначальний вплив на зміст і формування політико-правових поглядів у цю епоху, є теоретична модель (схема) соціального розшарування суспільства. Спершу, схема Августина із його поділом людей на два розряди: пануючих і підлеглих, володарів та рабів; пізніше її витіснила тричленна модель соціальної структури: воїни, клірики та трудівники.

Визначальною для розвитку правових та політичних вчень вказаного періоду є і боротьба між світською та духовною владою за панівне становище. Власне, однією з центральних проблем політико-юридичних знань в цей період є питання про те, яка влада (організація) повинна мати пріоритет: духовна (церква) чи світська (держава). Ідеологами першої були Августин, Тома Аквінський, а другої – це Данте, Марсилій Падуанський та Вільям Оккам. Важливо також відзначити те, що, незважаючи на ці суперечності, непохитною залишалася монархічна ідея: вона належить до найбільш значимих і стійких компонентів політико-правової свідомості Середніх віків, хоча і вона змінювалася на протязі розглядуваного періоду.

Розвиток торгівлі й ремесла в країнах Західної Європи сприяв у XII-XIV ст. зростанню міст, формуванню в них прошарку торговців, ремісників, банкірів тощо, які прагнули до незалежності від феодалів, подолання феодальної роздрібненості та зміцнення центральної королівської влади,а також заперечували втручання церкви в державні справи. Найяскравіше інтереси бюргерства, яке підтримувало королівську владу, відображав у своїй праці "Захисник миру" (1324-1326) ректор Паризького університету Марсилій Падуанський (бл. 1270-1342). Рішуче виступаючи проти теократичних теорій, він покладав на церкву відповідальність за всі біди і нещастя в світі, доводив, що втручання церкви у справи світської влади сіє розбрат і позбавляє європейські держави, особливо Італію, миру.

"Захисник миру" складається з трьох трактатів. У першому автором розвинуто світську теорію держави, в другому викладаються погляди на суть та призначення церкви, в третьому формулюються висновки. Марсилій опирається в своєму трактаті на раціоналістичне вчення Аристотеля та концепцію єдиного розуму Аверроеса, він також неодноразово згадує Біблію, як книгу, "із якої можна почерпнути знання про божественний закон", також посилається на Тому Аквінського, Августина.

Розглядаючи погляди Марсилія на державу, слід зазначити, що він розглядає її відповідно стосовно античних поглядів, називаючи її формою досконалого устрою суспільства. Держава для нього – світський інститут, який розвивається за власними законами та має "власну субстанцію"; "це постійна спілка, завдяки котрій людина досягає самодостатнього життя". Розглядаючи походження держави, він вважає, що вона виросла із сім'ї, як первинного і найпростішого елементу людської асоціації. Саме з появою держави він пов'язує і появу політичної влади. Згідно з Падуанським, держава – результат природного прагнення кожної людини до досконалого життя.

Держава досконала, якщо вона добре управляється, має хороші закони, а також виконує функції, що забезпечують підтримку миру. Саме Падуанському належить перше "політичне" трактування миру, як засобу для досягнення "громадянського щастя", але не як універсального порядку, що підтримується божественним правом. Досягається він у тому випадку, коли кожна людина у державі отримує можливість безперешкодно займатися своєю діяльністю, завдяки узгодженому функціонуванню всіх органів держави, досягненню певного правового порядку.

Під людськими законами Марсилій розумів "правила", що регулюють людську поведінку та містять накази, заборони і дозволи, і наділені примусовою силою. Саме у примусовості, як специфічному юридичному атрибуті, він бачить суть законів, які виступають, як приписи людської влади. Призначення людського права полягає, із одного боку, у регулюванні відносин в державі: "універсальний суддя громадянської справедливості і загальної користі", а з другого, – в утриманні людської влади від свавілля, тобто у контролі за здійсненням влади правителем на основі права.

Основою політичного вчення Марсилія Падуанського постає його трактування народного суверенітету, згідно із яким сувереном в державі є народ-законодавець. Відповідно до концепції, народ створює закони держави, тобто є "legislator humana" (людським законодавцем). Він призначає уряд (або правителя) та контролює його діяльність, а в разі необхідності змінює їх. Важливою функцією народу-законодавця є контроль за тим, щоб закони переслідували "загальну користь", справедливість.

Виконавчі функції у державно-правовій концепції Падуанського виконує уряд, на чолі якого стоїть правитель, який обирається народом і йому підзвітний. Головне завдання правителя – це проводити на практиці те, що вважає необхідним народ-законодавець. Важлива функція правителя – здійснювати правосуддя: він повинен судити, здійснювати свою владу та виконувати свої рішення на основі закону. Якщо же правитель відступає від законів або перетворюється у тирана, тоді народ може покарати і, навіть, скинути його.

За вченням Марсилія, законодавець завжди незмінний, у той час як правитель може мати різний устрій, що зумовлює форму правління: виконавчі функції можуть бути довірені одному, багатьом, всім. До форм держави, то він, так як і Аристотель, розрізняє три правильні і три неправильні форми. Марсилій виступає за монархію, тобто правління одного, але за монархію виборну, оскільки у такому випадку "народ завжди зможе вибрати найкращого, тоді як при інституті спадкового правителя ця умова дотримується дуже рідко. Значення Марсилія Падуанського на формування пізнішої європейської думки досить значні. Його називали " родоначальником всіх демократичних авторів нового часу " та підкреслили, що його "з найбільшим правом можна зарахувати до передвісників правової держави в новому розумінні", що він створив " нове вчення про державу, побудоване на раціоналістичних засадах ".

Прихильником самостійності світської влади був відомий англійський філософ Вільям Оккам (1300-1350). Він вважав, ніби в земних справах влада має бути у держави, а в церковних – у церкві. Папство Оккам вважав тимчасовим установою і вважав, що найвищим духовним органом є громада віруючих і обраний нею Собор. Його політичні погляди багато в чому передбачили ідеї Реформації і ті ключові ідеї, які будуть панувати в політичній думці три-чотири століття тому. Так, наприклад, Оккам писав, ніби в природному стані всі люди жили без власності та влади, що забезпечувало їх рівність. Держава має бути засновано за допомогою суспільного договору. Метою держави є загальне благо, що охороняється законами.

У XIV ст. широкого поширення набули демократичні теорії народного права. Як відомо, панівна в часи феодалізму система васальної залежності встановлювала такі відносини – суверен, отримуючи права над васалом, зобов'язаний був його ще й охороняти. Відповідно, і теорії народного права стверджували, що поміж монархом і народом існує договір, і народ, беручи на себе обов'язок підпорядкування, отримує право вимагати від монарха правління на благо народу. Якщо монархи порушують договір, то народ має право розцінити таке правління як тиранію і чинити опір їй. У даних теоріях прозвучало не тільки положення про право народу, але й ідея права на боротьбу з тиранією, яка відгукнеться пізніше у вченні так званих монархомахів, або тираноборців. Проте право народу виявлялося характерним для середньовіччя колективним правом, народ розглядався як ціле, а не як сукупність індивідів, кожен з яких наділений особистими правами. Ідея індивідуалізму і особистих прав індивіда – вже ідея нової епохи. Політичні погляди М. Падуанського й В. Оккама суперечать ідеям італійських гуманістів про період середньовіччя як "темної ночі" європейської історії. Швидше, правий тут Ф. Шлегель, який писав: "Якщо середньовіччя і можна порівняти до темної ночі, то ця ніч зоряна".

Дата добавления: 2014-01-04