Соціал-демократія. Марксизм-ленінізм

Відкидаючи революційний шлях суспільних перетворень й прагнучи виступати від імені всього людства, котре в їх особах уперше усвідомило свої великі завдання, соціалісти-утопісти заперечували класовий характер своїх учень. Спираючись на ці вчення, видатні німецькі мислителі Карл Маркс (1818-1883) та Фрідріх Енгельс (1820-1895), навпаки, відкрито заявили свою позицію захисту інтересів робітничого класу і послідовно дотримувалися її протягом усього свого життя. Вони поставили за мету з'ясувати умови і вказати шляхи звільнення трудящих від будь-яких форм експлуатації та соціального гноблення.

Виник марксизм у 40-их роках XIX ст. Ф. Енгельс зазначав те, ніби соціалізм перетворився із утопії в науку завдяки відкриттям К. Маркса – матеріалістичному розумінню історії і теорії додаткової вартості. Суть матеріалістичного розуміння історії полягає у визнанні первинності суспільного буття і вторинності суспільної свідомості. Суспільне буття – це сукупність матеріальних суспільних процесів, які існують незалежно від волі і свідомості людей. На відміну, суспільна свідомість є відображенням суспільного буття. У процесі виробництва матеріальних благ люди вступають у певні, незалежні від їхньої волі виробничі відносини, котрі складають матеріальну основу, реальний базис суспільства, на якому вивищується ідеологічна та політична надбудова. Політику, право, державу марксизм, таким чином, вважає вторинними явищами суспільного життя, похідними від його економічного базису. Надбудова є відносно самостійна стосовно економічного базису і справляє на нього активний зворотний вплив. За логікою матеріалістичного розуміння історії корені, першопричини політичних та ідеологічних процесів у матеріальному виробництві, передусім у виробничих відносинах, на основі яких здійснюється. Суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами є головним рушієм суспільного розвитку, причиною соціальних революцій, а також переходу від однієї суспільно-економічної формації до іншої.

Аналізуючи капіталістичний спосіб виробництва як єдність продуктивних сил і виробничих відносин, К. Маркс і Ф. Енгельс чинять теорію додаткової вартості, згідно якій додаткова вартість утворюється шляхом привласнення капіталістами продукту неоплачуваної частини праці найманих робітників. Звідси вони зробили й висновок про необхідність непримиренної боротьби робітничого класу супроти буржуазії та про неминучість соціалістичної революції як єдиної умови звільнення робітників і всіх трудящих від експлуатації, ліквідації гноблення людини людиною. Так була обґрунтована головна, за оцінкою В. І. Леніна, ідея марксизму – це ідея всесвітньо-історичної ролі робітничого класу (пролетаріату) як могильника капіталізму і творця соціалістичного суспільства.

Ідею класової боротьби, всесвітньо-історичної ролі робітничого класу К. Маркс і Ф. Енгельс всебічно обґрунтували у праці "Маніфест Комуністичної партії" (1848), написаній як політична програма створеного ними в І 847 р. " Союзу комуністів " – як першої революційної партії робітничого класу. Автори наголошували, що розвиток боротьби робітничого класу проти буржуазії неминуче приводить до соціалістичної революції. В результаті перемоги революції встановлюється політичне панування робітничого класу, яке вже пізніше К. Маркс назвав " диктатурою пролетаріату ". Вчення про державу взагалі та державу диктатури пролетаріату, зокрема, посідає центральне місце в марксизмі. К. Маркс та Ф. Енгельс виходили з того, що за своєю сутністю держава – знаряддя класового панування, "організація для систематичного насильства одного класу понад іншим". Виникла вона у результаті появи приватної власності на засоби виробництва та поділу суспільства на класи й існує як знаряддя політичного панування над усім суспільством того класу, який панує економічно, володіє основними засобами виробництва. Такою за своєю природою є й держава диктатури пролетаріату, приходить на зміну зламаній старій буржуазній державній машині. Її принципова відмінність від буржуазної держави полягає в тому, ніби вона покликана покінчити із розподілом суспільства на класи та із державою взагалі. Із подоланням класових відмінностей, зникненням класів поступово відімре й держава, поступившись місцем громадському самоврядуванню.

Проблеми походження й історичних перспектив держави всебічно аналізуються Ф. Енгельсом у працях "Походження сім'ї, приватної власності і держави" (1884), "Анти-Дюрінг" (1877), "Розвиток соціалізму від утопії до науки" (1880), К. Марксом – у працях "Класова боротьба у Франції з 1848 по 1850 р." (1850), "Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта" (1852), "Громадянська війна у Франції" (1871). Критично ставлячись до буржуазної державності, К. Маркс у праці "Громадянська війна у Франції" на противагу їй та як приклад держави диктатури пролетаріату пропонує Паризьку Комуну. Заслуга Комуни полягає в тому, що вона проголосила виборність і змінюваність усіх державних службовців, порвала із розподілом влади, з'єднавши в одному органі законодавчу і виконавчу владу, та стала зразком не парламентарної, а працюючої корпорації.

Увагу К. Маркс та Ф. Енгельс приділяли розробленню принципів організації майбутнього соціалістичного суспільства. Вони виходили із того, що ніби новий суспільний лад ґрунтуватиметься на суспільній власності на засоби виробництва, колективній праці, плановому розвитку виробництва та поступовому подоланні класових відмінностей із досягненням у перспективі соціальної рівності людей чи рівності за їх становищем у суспільстві.

Послідовним та впливовим марксистом у Росії наприкінці XIX – у першій чверті XX ст. був Володимир Ілліч Ульянов (Ленін) (1870-1924). Беззастережно сприйняв ідеї марксистського вчення, ідею класової боротьби та соціалістичної революції та диктатури пролетаріату, і розвивав їх стосовно нових історичних умов. Через органічну єдність учень К. Маркса, Ф. Енгельса й В. І. Леніна вони дістали спільну назву – " марксизм-ленінізм ".

Теоретична й практична діяльність В. І. Леніна припала на період переростання капіталізму в монополістичну стадію розвитку. Прискорений розвиток капіталізму в Росії він детально проаналізував у працях "Розвиток капіталізму в Росії" (1899), "Імперіалізм, як вища стадія капіталізму" (1916) та ін. У першій з них показано, що в промисловості та сільському господарстві Росії останньої третини XIX ст. швидко розвивався капіталізм, що спричинило зростання чисельності і впливу робітничого класу, масову пролетаризацію селянства й таким чином створювало передумови для революції. У другій праці автор доводив, ніби капіталізм вступив у вищу й останню стадію розвитку, переріс у монополістичний капіталізм – імперіалізм. В. Ленін дав характеристику основних економічних ознак імперіалізму і зробив висновок, що він є передоднем соціалістичної революції.

Важливим теорії соціалістичної революції був сформульований В. І. Леніним закон нерівномірності економічного і політичного розвитку капіталізму в період імперіалізму, на підставі якого у працях "Про лозунг Сполучених Штатів Європи" (1915) і "Воєнна програма пролетарської революції" (1916) він зробив висновок про можливість перемоги цієї революції спочатку в одній, окремо взятій, країні.

Країною, в котрій, за твердженням В. І. Леніна, визріли об'єктивні й суб'єктивні передумови соціалістичної революції, була Росія. Передумовами же революції він вважав революційну ситуацію, якій притаманні такі три ознаки: 1) неможливість для пануючих класів зберегти в незмінному вигляді своє панування; 2) загострення, вище від звичайного, нужди й бідувань пригноблених класів; 3) значне підвищення активності мас. Суб'єктивний чинник революції – "здатність революційного класу на революційні масові дії". А така здатність значною мірою залежить від наявності у робітничого класу власної революційної політичної партії.

Розробці вчення про політичну партію В. І. Ленін приділяв першорядну увагу. Він створив учення про так звану партію нового типу. "Нового" – на відміну від більшості соціалістичних партій II Інтернаціоналу, які стали на позиції реформізму. Всебічного розвитку дане вчення набуло в таких працях, як "Завдання російських соціал-демократів" (1897), "Що робити?" (1902), "Крок вперед, два кроки назад" (1904) та ін. Партія, за В. І. Леніним, – це передовий загін робітничого класу, вища форма його класової організації. Діяльність спрямовує на підготовку робітничого класу до революції, завоювання влади. Революційність є основною ознакою партії нового типу. Партія може успішно виконувати свою керівну роль лише за умови, що озброєна революційною теорією, забезпечує ідейну та організаційну єдність своїх лав. В. І. Ленін створив задану партію – Російську соціал-демократичну робітничу партію (більшовиків) та керував нею у процесі здійснення соціалістичної революції та в перші роки будівництва соціалізму в Росії.

Дух непримиренної класової боротьби, революційності проймав усю творчість В. І. Леніна, в тому числі й вчення про державу, яке найповніше викладене у праці "Держава та революція. Вчення марксизму про державу та завдання пролетаріату в революції" (1917). Як і К. Маркс і Ф. Енгельс, В.І. Ленін виходив з того, що політика є похідною від економіки (" концентрований вираз економіки "), а держава – це лише "продукт та вияв непримиренності класових суперечностей" та знаряддя класового панування. Головним питанням будь-якої революції є питання про державну владу. Пролетаріат, котрий оволодів нею у результаті перемоги в соціалістичній революції, ламає стару буржуазну державну машину, встановлює свою диктатуру. Диктатура пролетаріату, наголошує В. І. Ленін, також є владою, яка спирається безпосередньо на насильство й не пов'язана ніякими законами. Та вона набагато демократичніша, аніж демократизм буржуазної держави, адже насильство здійснює не меншість над більшістю (буржуазія над трудящими), а значна більшість – робітники, найбідніші селяни над незначною меншістю, поваленою буржуазією. " Буржуазну демократію " В. І. Ленін вважав "вузькою, урізаною, фальшивою, лицемірною, раєм для багатих, пасткою і обманом для експлуатованих, для бідних". У капіталістичному суспільстві демократія є демократією задля багатих, бо вона не забезпечує фактичної рівності експлуататора з експлуатованим. Лені скептично ставився до так званих буржуазно-демократичних прав і свобод.

Державною формою диктатури пролетаріату в Росії, за В. І. Леніним, має бути Республіка Рад. Вона поєднує риси державної та громадської організації, елементи представницької і безпосередньої демократії і покликана сприяти залученню мас до управління державою. У Радах поєднана законодавча і виконавча функції державної влади – вони одночасно приймають та виконують закони, а також контролюють їх виконання. Ленін заперечував фундаментальний принцип демократичної організації політичного життя суспільства – принцип поділу державної влади.

Керівною політичною силою в Радах, системі диктатури пролетаріату в цілому, по В. Леніну, має бути комуністична партія на чолі з Центральним Комітетом. На практиці це означало підміну диктатури пролетаріату (як влади, яка спирається безпосередньо на насильство й не пов'язана ніякими законами) диктатурою партії, а в кінцевому підсумку – її керівництва. Зрозуміло, що за таких умов не може бути й мови про правову державу, політичний і ідейний плюралізм у суспільстві, без якого немає демократії. Органічною складовою політики держави диктатури пролетаріату стає насильство у його крайніх, терористичних формах.

Попри це розвиток соціалізму пішов і кардинально іншим шляхом – у площину соціал-демократії. Одним з засновників німецької соціал-демократії є Ф. Лассаль (1825-1864), що свої соціально-політичні погляди видавав із назвою " національного соціалізму " й при цьому називав себе учнем К. Маркса та Ф. Енгельса. Визначаючи безправне та пригноблене становище трудящих, усвідомлюючи необхідність зміни існуючих у Німеччині порядків та намагаючись ліквідувати соціальну нерівність у суспільстві, Ф. Лассаль вважав, що цього можна досягти лише за умови створення (за допомогою держави) власними силами робітників виробничих асоціацій. При цьому він виходив із теорії вартості Рікардо, в якій підкреслювалося, що робітник обмінює працю, як і будь-який інший товар, за еквівалентом. Усі біди робітничого класу – це низька заробітна плата, експлуатація тощо внутрішньо притаманні самій системі обміну. Тому ліквідація негативних явищ пов'язувалася із упорядкуванням принципів розподілу суспільного продукту. Ф. Лассаль пояснював право робітників на повну вартість продуктів праці, яке не реалізується внаслідок "залізного закону заробітної плати". Саме виробничі асоціації допоможуть позбутися у суспільстві найманої праці, перейти до соціалізму, де здійсниться вимога розподілу суспільних доходів відповідно щодо прав кожного працівника на отримання повного продукту своєї праці.

Майбутню державу він бачив демократичною, відроджуваною через загальне й пряме виборче право. Держава зможе досягти найвищої свободи завдяки введенню " індивідуальної власності, заснованої на праці ". Цей процес він вважав соціальною еволюцією, яка здійснюється мирним шляхом протягом тривалого історичного часу.

Е. Бернштейн (1850-1932), вважаючи себе марксистом, доводив: із розвитком науково-технічного прогресу відбуватиметься не концентрація, але децентралізація капіталу, промисловості та сільського господарства. Тому й економічна боротьба пролетаріату, котру веде профспілковий рух у легальних формах, може запобігти зубожінню пролетаріату, послабити суперечності між працею та капіталом.

Поступово капіталістична власність переростатиме в соціалістичну шляхом розвитку кооперації, споживчих спілок, що дасть пролетаріатові "без звернення до насильства... оволодіти вельми значною частиною суспільного багатства». При цьому головна гарантія цього буде демократія. Він стверджував, ніби за соціалізму як зеніту розвитку та завершення лібералізму й буде досягнуто такого рівня, коли ідеали свободи поціновуватимуть як найбільші суспільні вартості.

Діяльність К. Каутського (1854-1938) також є пов'язана із розвитком соціал-демократичних принципів суспільного розвитку. Він доводив, ніби його концепція базується на марксистських засадах. Проте марксизм та вчення Ф. Лассаля та Е. Бернштейна піддавав гострій критиці.

З-поміж політичних поглядів К. Каутського особливий інтерес становить його розуміння пролетарської революції й держави. Він також намагався обґрунтувати необхідність завоювання пролетаріатом політичної влади. Але ці процеси, на його думку, повинні проходити мирним шляхом. У ранг головного принципу докорінних змін у суспільному житті має бути зведена демократія. У 1918 р. в праці "Диктатура пролетаріату" висунув тезу, що К. Маркс розумів під "революційною диктатурою пролетаріату" не форму панування, а стан населення, коли його більшість загальним голосуванням підтримує владу. Революцію ж 1917 р. характеризував як зневагу до людини, масове збройне насильство. В останні роки свого життя, відмовившись від неоднозначного трактування диктатури пролетаріату, закликав соціал-демократів дотримуватись демократичних принципів, і теж відстоювати завоювання загального, прямого, рівного й таємного виборчого права.

Дата добавления: 2014-01-04