Геоекологічні парадигми

План лекції

1. Класичні парадигми: просторово-часова, геокомпонентна.

2. Некласичні парадигми: геокомплексна, системна, структурна, синергетична

3. Сучасні парадигми: парадигма сталого розвитку, ноосферно-екологічна парадигма, парадигма регіонального розвитку.

Вступ.

Сучасний розвиток географічних наук показує, що по-перше геоекологія розвивається дещо антогоністично, що приводить до складності її аналізу, по-друге географічні науки поступово відходять на другий план.

Цілком природньо визначити відповіді на такі питання: чи можуть географічні науки продовжити свій розвиток, які саме пріорітетні напрями неоюхідно розвивати?

В сучасній науці на перший план виходять екологічні та геоекологічні проблеми, вирішення яких неможливе без знання самої суті цих проблем. Провідним теоретичним підходом сучасності у вирішенні геоекологічних (і не тільки) проблем є підхід сталого розвитку, що породжений однойменною парадигмою. Парадигма сталого розвитку – це сувора програма виживання цивілізації, коли заради цього від багатьох благ необхідно відмовитись.

Поняття парадигма (від грец. – зразок, приклад), з'явилось в античній та середньовічній філософії, сучасна трактовка – система теоретико-методологічних установок, прийнятих в якості зразка та використовуємих для вирішення наукових задач.

Кожна парадигма за уявленнями П.Куна має свою певну «дисциплінарну матрицю», яка складається із:

- узагальнень, що складають формальний апарат та мову, характерні для певної наукової дисципліни;

- компонентів, які визначають найбільш фундаментальні теоретичні та методологічні принципи світорозуміння;

- цінностей, які створюють ідеали та норми побудови і обгрунтування наукового знання.

Саме в цьому контексті розглянемо основні парадигми сучасної географії, які являють собою основу геоекології та є теоретико-методологічними еталонами наукового пошуку.

1. Класичні парадигми: просторово-часова, геокомпонентна

Класичні методологічні підходи розглядають об’єкт дослідження незалежно від суб’єкту, переважають методи елементаризму та аналізу.

Просторово-часова парадигма.

У загальнофілософському смислі простір та час - невід'ємні атрибути матеріального світу та єдина можлива форма його існування. Врахування просторово-часових характеристик дозволяє визначити структуру та організацію геоекосистем, отримати більш репрезентативну інформацію, яка буде відображати всю сукупність минулих та сучасних процесів. Пригадайте, яким чином розуміли географію, як науку в першу чергу? Як науку про положення у просторі об'єктів.

Будь-які географічні об'єкти характеризуються:

- певним місцеположенням, тобто просторово відокремлені;

- мають певний розмір;

- системні за своєю природою – складені різнородними частинами, кожна з яких має свій характерний час подій;

- вони мало координовані в смислі взаємовідношень, тобто стохастичні, невизначені у своєму розвитку; тому формують нову якість оточуючого середовища – синергізм (?);

- вони ієрархічні, тобто утворюють складні структури, кожна з яких певним чином вбудована у ієрархію оточуючого середовища, створює певну мозаїку.

Охарактеризуйте геоекосистему з точки зору її географічності?

Згідно геосистемної концепції простір – це послідовність чергування однотипових одночасних об'єктів. Це дає можливість впорядкувати географічні об'єкти, розглядаючи їх координацію. Наприклад моделі розташування міських поселень: сітки В. Кристаллера, А. Льоша, В. Ізарда.

В сучасному світі розуміння простору і часу змінюються у зв'язку із інформаційно-технологічним прогресом, так телекомунікаційні технології трансформують простір і час, скорочуючи їх (потоки інформації, капіталу, технологій).

Час у геоекосистемах визначається он6тологічно: зовнішній час визначається ритмічністю природи, внутрішній час, виражений у послідовній зміні станів, які відбуваються нерегулярно, аритмічно.

Гносеологічно, час геоекосистеми визначається різними шкалами. Зовнішній час циклічно протікає (рік, доба), тому є зворотнім. Внутрішній час описується шкалою фаз розвитку. Поряд з цим існує шкала станів відносно віку геоекосистеми, в цьому смислі час геоекосистеми незворотній, кожна має початок свого розвитку, розквіт та кінець, часово визначенні. Така часова шкала називається «стрілою часу».

Крім того, геоекосистеми характеризуються часом функціонування, такий час дискретно-пульсуючий, він не змінюється поки система перебуває в одному квазістійкому стані (врівноваженої нерівноваги), при переході до іншого стану час сильно стиснутий, оскільки здійснюється багато подій та переходів, доти, доки геоекосистема не прийде у новий квазістійкий стан. Процесс повторюється знов багаторазово на протязі існування геоекосистеми. Так, Н.Л. Беручашвілі характеризує географічний час природно-територіальних комплексів:

Ø Кожен процес або явище характеризується своєю часовою структурою, що відображається у різній амплітуді відклонень у різні інтервали часу (кожен процес в певні періоди змінюється, але інакше ніж інший процес в іншій системі);

Ø Аналіз змін окремих процесів в часі показує прояв інерційності, тобто запізніла часова реакція геоекосистем на певні впливи (інерційність температурних змін);

Ø Окремі явища і процеси часто бувають асинронними, тобто їх розвиток неодночасний.

Ø Вищевикладені положення обумовлюють те, що залежність між часовими змінами окремих процесів і явищ у геоекосистемі має складний характер.

Таким чином, просторово-часова парадигма дозволяє визначити, що кожна геоекосистема незалежно від свого характеру має декілька часових характеристик: зовнішній, внітрішній, функціональний часи; та просторових: положення відносно інших геоекосистем (ієрархія), власна просторова обмеженність; власна внутрішня просторова будова.

Геокомпонентна парадигма

Являє собою класичний підхід: досліджуються окремі геокомпоненти, встановлюються зв’язки між ними, визначаються домінантні компоненти, а також закономірності зв’язків між компонентами. Однак, дана парадигма не дає уявлення про об’єкт як цілісність, лише як про сукупність складових-компонентів. Компонентна парадигма складає основу охорони природи у всьому світі: охорона земель, надр, повітря, поверхневих вод та ін., в такому підході дослідження надто вузьке, охорона природи носить характер боротьби із наслідками, а не причинами екологічних проблем.

2. Некласичні парадигми: геокомплексна, системна, структурна, синергетична

На зміну класичним парадигмам прийшли некласичні, на відміну від вище розглянутих – орієнтуються на переважаючу роль суб’єкта, а не об’єкта. Мірилом усіх речей стає людина, яка трансформує геосферу в антропосферу. Першою з’явилась геокомплексна парадигма, в якій ландшафт являє собою єдиний, впорядкований та ієрархічно організований комплекс природних компонентів. Центральна ідея підходу – фіксація історично утвореної ландшафтної диференціації території.

Найбільшим досягненням некласичного напрямку у географії та геоекології є системна парадигма. Вона спрямована на виявлення емерджентних властивостей геоекосистеми, при чому реалізується уявлення про те, що ціле можливо зрозуміти через систему взаємовідношень та їх моделей. Завдяки цій парадигмі і з’явилось поняття геосистеми. Система – сукупність елементів які певним чином взаємодіють між собою. Все, що перебуває поза межами системи - її середовище. В межах системної парадигми склалися екологічний та геоструктур ний напрями. Екологічний напрямок організуючу роль в системі віддає біоті, важливим є те, що екологічний напрям встановлює варіативність понять об’єкту та суб’єкту, вони можуть мінятися місцями.

Геоструктурний напрям розвинувся в окрему парадигму за якою, геосистеми є блоковими, полі структурними типами природно-соціальних систем. Найвищим досягненням підходу є уявлення про поліструктурність просторову та часову геосистем.

Синергетична парадигма – один із напрямів некласичних тенденцій розвитку географічних наук. Синергетика – сумісна дія з акцентом на узгодженість взаємодії частин при утворенні структури, як цілісності.. Особливість парадигми полягає у не лінійності мислення (невизначеність, варіативність). Однак у випадку із складними системами варіативність полягає в обмеженому наборі шляхів розвитку (визначені напрямком еволюції), спрямованих на збільшення складності структури та організації системи.

Синергетика – це теорія самоорганізації складних відкритих систем. Завдяки властивості самоорганізації геоекосистеми здатні зберігати стабільний стан та ускладнювати структуру (наприклад розвиток суспільства та суспільних відносин).

З точки зору геоекологічної науки, парадигма синергізму важлива при дослідженні геоекосистем - врахування законів самоорганізації саме природної основи сучасних ландшафтів, це дозволить уникнути екологічних проблем та криз.

3. Сучасні парадигми: парадигма сталого розвитку, ноосферно-екологічна парадигма, парадигма регіонального розвитку.

На межі ХХ – ХХІ ст.. все більшого застосування набувають саме некласичні парадигми, однак навіть вони базуються на класичних поняттях. Сучасні парадигми геоекології відображають новітні тенденції розвитку географічних наук.

Парадигма сталого розвитку

Загальновідомо, що наприкінці ХХ ст. кардинально змінились стосунки між людиною та природою, змінились і наші уявлення стосовно шляхів розвитку людства. В наш час все більшого визнання набувають такі показники прогресу, як сукупність природно-ресурсного потенціалу, який ми готові передати своїм нащадкам; рівні біосферної регуляції та біорізноманіття, що забезпечують стабільність природних процесів та сприятливі умови існування; високий рівень життя, можливість доступу до інтелектуальних ресурсів накопичених людством.

Світ на початку третього тисячоліття стурбований вибором шляху сталого розвитку.

З формальної точки зору сталий розвиток розглядається як гармонізація віднгосин 3 структурних підсистем цивілізованого світу – соціуму, економіки, оточуючого середовища. Див. Рис. 1.

Рис. 1. Взаємовідношення трьох підсистем цивілізованого світу

Рис. 2. Проблемний підхід до розуміння концепції сталого розвитку регіону

Проблемне бачення концепції сталого розвитку в сучасному викладі змальовано на рис. 2., із якого видно, що сталий розвиток базується на «трьох китах»: СВІТОГЛЯДНОМУ, ТЕОРЕТИЧНОМУ ТА ТЕХНОЛОГІЧНОМУ (конструктивний та практичний) аспекти.

У центрі проблеми сталого розвитку знаходиться оптимальне керівництво ресурсами, яке спирається на міжнародну практику та високі технології, планування сталого бізнесу та використання нормативно-правових механізмів регулювання відношень у сфері природокористування, а також на регіональні особливості сталого розвитку, його економічний та інформаційний бізнеси.

Як видно, нижню частину схеми складають основи сталого розвитку регіону і включає питання сталості, ризику, екологічного оцінювання та оптимізації, також екологічного менеджменту, як засобу реалізації всих цих можливостей, які без механізмів регуляції, управління та моніторингу виявляються майже даремними.

Значну роль у формуванні парадигми сталого розвитку відіграли міжнародні світові організації. Так, реакція людства на глобальну екологічну кризу знайшла відображення на конференціях по охороні оточуючого середовища: 1972 р. Стокгольм, 1992 Ріо-де-Жанейро (саме тоді і була оформлена парадигма сталого розвитку), у 2002 р. в Йоганесбурзі.

Оче6видь, не випадково наступні десятиріччя (2005 - 2014) об'явлені ООН Декадою освіти за для сталого розвитку. Згідно Резолюції Генеральної Асамблеї ООН з цього питання ЮНЕСКО визначена як лідуюча світова організація, яка вирішує питання: подолання бідноти, досягення гендерної рівності, покращання охорони здоров'я та охорона оточуючого середовища.

Як ви бачите охорона середовища існування людини, тварин і рослин чітко окреслена в проблемі сталого розвитку.

Минуло майже 30 років з моменту освідомлення людством сучасного екологічного стану – екологічної кризи. Проаналізувавши виконанні дії людства та світового співтовариства можна сказати, що пройдений шлях до сталого розвитку, конкретні дії покращання екологічної ситуації на планеті, підвищення рівня якості людського життя мало результативні. Однак, слід відмітити, що в деякій мірі це можна пояснити, оскільки процес створення концепцій сталого розвитку тісно пов'язаний із складністю осмислення цієї проблеми та обмеженими можливостями реалізації ідей сталості. Тим не меньше вже більше 100 країн світу створили концепції сталого розвитку.

На Україні також почали розробку національної концепції, яка має на меті вирішення двох стратегічних задач: забезпечення збалансованого вирішення соціально-економічних задач, а також збереження сприятливого стану оточуючого середовища та природно-ресурсного потенціалу з метою задоволення життєвих потреб нині існуючих та майбутніх поколінь.

Проект концепції передбачає, що перехід України до сталого розвитку буде виконаний в три етапи, часові рамки яких не встановлені, оскільки ми знаходимось на перехідному етапі свого розвитку, зазнаючи складних економічних проблем.

Крім того на 8 З'їзді УГТ були визначені актуальні та перспективні задачі геоекології та географії в цілому у контексті проблеми сталого розвитку:

- вивчення особливостей формування географічної оболонки, як сфери взаємодії планетарних ендогенних, екзогенних, космічних та антропогенних процесів на основах системного аналізу (?) та нелінійності (?) взаємодіючих процесів;

- дослідження просторово-часової мінливості географічних компонентів та ландшафтів;

- геоекологічне дослідження урбанізованих територій України, створення базових геоекологічних та геоінформаційних систем мегаполісів;

- розробка загальних та регіональних підходів до вирішення проблем збереження ландшафтного різноманіття:

- обгрунтування стратегії та тактики попередження та оцінки ризику природних та природно-техногеннихкатастроф з урахуванням глобальних процесів та регіональних особливостей;

Очевидно, що для розв'язання кожної з проблем необхідно застосовувати свої підходи, спираючись на накопиченні теоретичні і практичні знання та методи геоекологічних досліджень. Крім того, необхідно враховувати, що сучасна направленність геоекономіки на оптимізацію (раніше це було досягнення максимально можливого результату) дозволяєвіднайти щляхи вирішення проблеми стійкого розвитку, щляхом використання можливостей самої природи до самовідновлення.

Такми чином призначення географічної науки в тому, щоб віднайти спільну мову між діями соціуму по відношенню до природи, на мові інформатики – створення свого роду «інтерфейсу», мови партнерства.

Завдання чітко окреслені, необхідно займатись їх практичним розв'язанням, але, як показала конференція керівників нашої держави, присвячена проблемі сталого розвитку, жоден з географів, геоекологів не був залучений до роботи.

Вирішення проблеми сталого розвитку вважаємо доцільним почати саме з регіонального рівня, розв'язання проблеми встановлення партнерства в системі «оточуюче середовище – соціум - економіка» доцільно починати з регіонів, особливо таких, як промислові Криворізький, Дніпропетровський, Донецький.

В аспекті сталого розвитку, які завдання першочергово необхідно вирішити в Криворізькому регіоні?

Економічні

Соціальні

Геоекологічні

Основні принципи забезпечення сталого розвитку будь-якого регіону це: 1. перехід до економіко-екологічно відрегульованих показників розвитку регіону, тоді екологізація буде частиною економічного механізму природокористування та економіки в цілому.2. розуміння того, що економіка стає збитковою внаслідок забруднення оточуючого середовища і сплачує чужі рахунки; якщо в процессі господарювання ситуація погіршується, а екологічний борг зростає, то суму цього боргу слід віднімати від отриманого прибутку. Відбувається своєрідне фінансове перекриття боргу наступним поколінням, також це внесення у амортизаційний фонд.

Таким чином критерієм сталого розвитку виступає – стійке зростання різниці між валовим національним продуктом та екологічним боргом. Якщо вдається виконати економічну оцінку наслідків екологічних порушень, то це дозволить перейти до принципу компенсації наступним поколінням, тобто виникає можливість передачі середовища гіршої екологічної якості, але з компенсацією соціальними та економічними благами (в межах припустимого стану середовища).

Важливу роль, таким чином, має відігравати екологічне самофінансування суспільства, наприклад: вартість житла з кращими екологічними та естетичними умовами буде значно вищою, аніж аналогічного житла у забрудненному районі, тобто господарь екологічно чистої території сплачує за її користування та підтримання стабільного стану. Та ж сама ситуація з вибором місця відпочинку, роботи.

Таким чином, будь-які дії – господарюючі, соціально-політичні, культурологічні – мають оцінюватись крізь призму охорони оточуючого середовища (геоекологічну, інвайроментальну). Але такий шлях лише створює потенціальну можливість отримання здорового середовища, і не гарантує його якість в конткретний час та конкретному місці.

Враховуючи колосальну складність взаємодії суспільства та природи, забезпечити високу якість середовища повсюди неможливо ані зараз, ані в найближчий час. Тому більша частина піклування про власне екологічне благополуччя лягає на громадян, які отримавши достовірну інформацію про стан оточуючого середовища, мають право обирати ту поведінку та способи діяльності, які їх задовольняють. Безумовно, що громадяни мають бути освіченими та проінформованими стосовно критеріїв та цінностей сталого розвитку.

Ноосферно-екологічна парадигма.

Як ви побачите далі ця парадигма тісно пов'язана із вищезазначеною, навіть виходить з парадигмми сталого розвитку.

Сьогодні людство знаходиться на порозі нової кардинальної перебудови біосфери – екологічна криза. Проблема екокризіса може бути зведена до двох обставин фундаментального характеру. Перший – (позначений ще Мальтусом) апетити людини, що неминуче зростають, одного разу перевершать ресурси планети. До другої обставини відноситься те, що антропогенне навантаження на біосферу безперервно росте, причому зі всезростаючою швидкістю, що загрожує втратою стійкості тієї квазірівноваги (або «стійкої нерівноваги» по Е.Бауеру), в атракторі якого відбувається розвиток роду homosapiens.

Індикаторами наближення до біфуркаційного стану є і потеплення клімату (хоча, можливо – це природний процес в розвитку атмосфери), потоншення озонового шару, зменшення біорізноманітності і інші факти.

Найстрашніше принципова непередбачуваність того, що чекає біосферу, а, отже, і людини в результаті глобальної біфуркації, в період якої практично зникає пам'ять системи і зростає роль випадковостей.

Прийнятий світовою спільнотою принцип sustainable development – сталий розвиток – є найважливішим кроком у напрямі уникнення біфуркації (див. вище).

Н.Н. Моїсєєв вживаючи термін ноосфера, як «коеволюция людини і природи», пізніше уточнив його: «потрібно говорити, що суспільство здатне забезпечити режим коеволюції з біосферою в тому випадку, якщо діяльність людей не допустить нової біфуркації, переходу біосфери в новий канал своєї еволюції, або, в новий атрактор».

Найбільш поширене розуміння ноосфери, як сфери взаємодії природи і суспільства, розумно організованої людиною в залежності від потреб розвитку. Поняття ноосфера зараз належить до загальнолюдських понять світової культури, визначає важливі цінності нашого та майбутніх поколінь. Воно допомагає усвідомити, що людство не завжди було прогресивною силою, а іноді виступало в ролі злого генія. Саме тому наше майбуття неможливе без переходу до сталого розвитку та до ноосферно-екологічної парадигми.

По В.І.Вернадському перехід біосфери в ноосферную стадію розвитку можливий за наявності наступних умов:

1. Заселення людиною всієї планети. Це виконана умова. Освоєння Західного, Східного Сибіру, арктичних пустель Магаданської області, пустелі Сахари і Саудівської Аравії, Антарктида. На Землі дійсно не залишилося місць, що не піддалися в тому або іншому ступені людській дії;

2. Різке перетворення засобів зв'язку і обміну між різними країнами. За допомогою радіо, телебачення і комп'ютерної мережі, ми дізнаємося про події в будь-якій точці земної кулі. Широко використовується швидкісна авіація, як засіб повідомлення;

3. Посилення зв'язків, у тому числі і політичних, між всіма державами на Землі. Це умова, що виконується – виникнення ООН, яка створила ряд спеціальних міжнародних організацій для забезпечення співпраці різних держав в різних областях культурної і практичної діяльності (на мою думку, останніми роками ООН не має впливу на вирішальні питання співпраці країн, узяти хоча б останні військові події в Іраку). У останні десятиліття країни прагнуть до створення інтеграційних союзів: ЄС, СНД і ін. Але вони ще не забезпечують єдності людства у всіх питаннях;

4. Переважання геологічної ролі людини над іншими геологічними процесами. Цю умову можна вважати виконаною, хоча саме це призвело у ряді випадків до важких геологічних наслідків. Видобуток корисних копалин вплинув на зміну рельєфу Землі. Об'єм гірських порід витягуваних з надр Землі майже в два рази перевищує середній об'єм лав і попелів, що вивергаються щорічно вулканами Землі. Людська діяльність змінила склад річкових, озерних, морських вод, про що говорив Вернадській;

5. Розширення меж біосфери і вихід в Космос. У роботах останнього десятиліття свого життя Вернадській не вважав межі біосфери постійними. Розширення їх у минулому він пов'язував з виходом живої речовини на сушу, появою високостовбурної рослинності, літаючих комах, а пізніше птахів. Він вважав, що в першій половині XX століття біосфера охоплювала всю гідросферу, літосферу до глибини 3 км., на якій в підземних водах і в нафті ще зустрічаються живі бактерії, і нижню частину тропосфери. В процесі переходу в ноосферу межі біосфери повинні були розширятися, а людина повинна була вийти в космос. Ці прогнози збулися;

6. Відкриття нових джерел енергії. Виконана умова;

7. Рівність людей всіх рас і релігій. Цю умову ще не виконано, але, в усякому разі, виконується. Кроком до подолання расизму стало руйнування в результаті другої світової війни колоніальних імперій. Майже у всіх країнах світу люди різних віросповідань і атеїсти рівноправні. На жаль, і в XХI столітті нерівність людей не подолана.

8. Збільшення ролі народних мас в рішенні питань зовнішньої і внутрішньої політики. Ця умова дотримується у всіх країнах з парламентною формою правління (на мій погляд, тут автори небагато помиляються, часто ця умова дотримується тільки зовні, для створення видимості участі народу в діяльності держави). У більшості країн роль народних мас в житті держав зросла;

9. Свобода наукової думки і наукового шукання від тиску релігійних, філософських, політичних настроїв і створення в суспільному і державному устрої умов, сприятливих для вільної наукової думки. Умова не виконана, оскільки ще зовсім недавно наука перебувала під колосальним гнітом певних філософських і політичних настроїв. У більшості країн наука вільна від такого тиску, створюються умови максимального сприяння для вільної наукової думки;

10. Підйом добробуту трудящих. Створення реальної можливості не допустити недоїдання, голоду, убогості, і ослабити вплив хвороб. Цей процес здійснюється в світі нерівномірно. Навіть в розвинених країнах разом з високими доходами деяких громадян, велика частина населення страждає від браку їжі або голоду. Положення з ослабленням впливу хвороб також неоднозначне. Це викорінювання багатьох хвороб, що раніше були смертельними, і в той же час, виникнення не менш страшних по своїх наслідках нових захворювань (СНІД, онкологічні захворювання);

11. Розумне перетворення первинної природи Землі з метою зробити її здатною задовольнити всі матеріальні, естетичні і духовні потреби чисельно зростаючого населення. Цю умову не можна вважати виконаною, але сучасна людина досягає успіхів в її здійсненні. Так проводяться роботи по перекладу промислових підприємств на оборотне водопостачання і повніше використання сировини. Приймаються закони про охорону вод, лісів, інших природних об'єктів;

12. Виключення війни з життя суспільства. Цю умову Вернадській вважав надзвичайно важливою для створення і існування ноосфери. Вона ще не виконана. Озброєні зіткнення продовжуються на межах Ізраїлю, Ефіопії, Сомалі, Афганістану, Пакистану, на Кавказі, в Іраку. Проте загроза світової ядерної катастрофи тепер зникла. Військова промисловість поставлена на конверсію (у деяких країнах). У останні десятиліття процвітає тероризм, методи боротьби з яким ще не створені.

Як ви знаєте, до недавнього часу економічні теорії не торкались екологічних проблем. Економіка будувалась на уявленнях про витрати, прибутки та інвестиції, приріст продукції та інших показниках, які ніяким чином не характеризують стан оточуючого середовища. Саме середовище розглядається лише як зовнішній фон, на якому розгортається економічна діяльність людини. Взаємовідношення у триєдиній системі «соціум – економіка – оточуюче середовище» не можливо охарактеризувати та оцінити з точки зору суто економічних показників. Саме тому настав час для формолювання принципів перебудови сучасного економічного аналізу.

Необхідно перевести екологічні показники оточуючого середовища всередину економічної системи та здійснити прехід економіки на ноосферно-екологічну модель розвитку із застосуванням екологічно відрегульованих економічних показників. Кожен регіон характеризується різним екологічним потенціалом (система природних умов, процесів та явищ, які створюють базу життєдіяльності суспільства та людини. Визначається рівне екологічної рівноваги ліндшафтної сфери), різною стійкістю та відновлюваністю, саме тому однакові антропогенні впливи в різних геоекосистемах проявляються по різному і призводять до різних наслідків.

Наприклад: вітрова та водна ерозія мають найбільший вплив на відкритих просторах – у степах, пустелях, напівпустелях, і майже не загрожують лісовим геоекосистемам; вплив зсувних процесів залежить від геолого-геоморфологічної будови (крутизна схилів та склад гірських порід); забруднення атмосферного повітря від характеру підстилаючої поверхні, швидкості вітру та ін.

Тому виникає необхідність введення регіональних та локальних нормативів припустимого впливу на геоекосистеми.

Екологічна економіка (енвайроментальна) має справу із екологічними товарами (свіжим повітрям, чистою водою, красою природи), у яких не існує чітко визначеного ринку, оскільки неможливо купити квадратний метр пейзажу чи кілограм свіжого повітря. Все це дари природи, на відміну від приватної власності, вони не є нашими, хоча потреба в них найбільша, ніж потреба у власній авто.

Якщо адекватно враховувати екологічний фактор в економіці, то ефективнішим стає збереження природних ресурсів, аніж при нарощуванні придоємності економіки (використання ресурсів по мах), дане положення доведено економічним розвитком багатьох цивілізованих країн.

З точки зору врахування екологічного фактору необхідне корегування традиційних показників економічного розвитку та прогресу – прибуток на душу населення, валовий національний продукт, валовий внутрішній продукт. Якщо ці показники значно зростають причиною може бути надмірне використання ресурсів і як результат деградація природи, а отже ні про яку ноосферу не може йти мови. Тому спеціалізовані організації ООН намагаються розраховувати економічні показники з уразуванням екологічного критерію. Так, статистичний відділ ООН розробив систему інтегрованих екологічних та економічних підрахунків, спрямованих на врахування екологічного фактору у національних статистиках. Цікавими в цьому смислі є показники: індекс гуманітарного розвитку та індекс стійкого економічного благополуччя.

Індекс гуманітарного розвитку – це агрегований показник, що розраховується на основі показників тривалості життя, рівня знань та рівня оволодіння ресурсами, необхідними для нормальної життєдіяльності.

Індекс стійкого економічного благополуччя – комплексний показник, що враховує витрати екологічного змісту, пов'язані із нераціональним господарюванням. Розрахунки даного показника у США показали його оборотну залежність від росту показника ВНП на душу населення: зменьшення першого при зростанні ВНП. Як вважає Г.Далі, «пока мерой человеческого благосостояния остается ВНП, на пути перемен существуют огромные препятствия. Рынок видит только эффективность, он не приспособлен чувствовать справедливость или устойчивость».

Головні складові екологізації економіки:

 кардинальний перегляд структури інвестицій в економіку на користь ресурсозберігаючих галузей;

 включення екологічних умов, факторів та об'єктів, в тому числі всіх відновлюваних ресурсів, в число економічних категорій як рівноправних з іншими категоріями багатства;

 підпорядкування економіки природних ресурсів та економіки виробництва екологічним обмеженням і принципу збалансованого природокористування;

 перехід виробництва до стратегії якісного зростання на основі зміни галузевої структури та технологічного переозброєння під еколого-економічним контролем;

 суттєве розширення і уточнення системи платності природокористування;перехід на нову систему ціноутворення, повністю враховує екологічні фактори, збитки і ризик;

 відмову від остаточно-витратного підходу до охорони навколишнього середовища і включення природоохоронних і середовищно-захисних функцій безпосередньо в економіку виробництва;

 ослаблення диктату пропозиції і штучної стимуляції факультативних потреб; зменшення надмірності асортименту товарів і послуг при посиленні екологічного контролю їх якості.

Екологізація економіки націлена на зниження природоемкости виробництва.Вона супроводжується зрушенням центру економічного аналізу з витрат і проміжних результатів на кінцеві результати економічної діяльності і далі на прогнозовані тенденції розвитку.У цьому контексті все, що говориться про борг людини перед природою, - не фігурально декларація, а відображення абсолютно реального в економічному сенсі боргу перед майбутніми поколіннями, боргу, який підлягає кількісній оцінці і виплата якого невідворотна.

Екологічна рівновага виступає в якості своєрідного товару, вартість якого обумовлена прямими витратами на охорону природного середовища, а також вкладами суспільства, пов'язаними із відмовою від економічно перспективних, але негативних (в екологічному смислі) заходів.

Так нещодавно з'явився термін «екологічна рента» - додатковий прибуток, який визначається якістю середовища (повітря, води, ландшафту). Гарний ландшафт, чисті вода і повітря не мають економічної цінності поки вони доступні кожному, але з момента припинення вільного доступу до них, вони набувають економічної та споживчої цінності і вартості. Так, якісать оточуючого середовища стає дефіцитним товаром, вартість якого можна визначити, наприклад, виходячи із готовності людини сплачувати кошти за бажану ступінь вільного доступу.

Екологічний вираз мають рентні оцінки земельних ресурсів, мпісцеположення, транспортна доступність та ін. Так, наприклад, сільськогосподарські угіддя низької якості розташовані поблизу до споживача можуть мати більш високу ціну аніж ті, що мають високі показники якості і віддалені від споживача.

Ціни будь-яких ресурсів регулюються попитом-пропозицією, але при оцінці природних екологічних ресурсів (таких, що створюють якість середовища) даний метод оцінки невірний. Як, наприклад визначити вартість земельної ділянки із унікальним пейзажем, або якщо такий ландшафт взагалі унікальний? В таком у випадку, можливо оцінити данний ресурс за показником «готовності сплачувати» - це метод надання переваги певним якостям середовища.

Суть методу: мешканці місцевості, що має певну екологічну цінність та покупців земельної ділянки з особливими індивідуальними якостями опитують, стосовно їх готовності сплачувати за збереження і продовження користування та придбання даного блага чи ресурса (наприклад за можливість використання річки для рекреації, чистого купання, рибальства). Виходячи з даних опитування аналітики розраховують середню суму «готовності сплачувати» та помножують її на загальну кількість людей, володіючих унікальним ресурсом – отримуємо оцінку загальної вартості.

Наприклад, необхідно визначити вартість земельної ділянки на ПБК. Опитування населення показало, що 5 тис. дол. За 1 сотку готові сплатити лише 14 чол; 2,5 тис. дол. – 60 чол; а 1,5 тис. дол. – 150 чол. Щоб встановити оптимальну ціну(і за кількістю покупців і за вартістю землі) 1 сотки земельної ділянки будується графік:

Таким чином визначаємо оптимальну кількість покупців 50 чол. Готових сплатити оптимальну ціну 2,75 тис.дол. за 1 сотку.

Розрахунки момжуть бути екологічно уточненні веденням у розрахунки якості, місцеположення та ін. характеристик об’єкту.

Відомо, що загальна вартість природного ресурсу складається із його економічної, соціальної та екологічної цінностей. Економічна вартість розраховується різними способами, а соціальна та екологічна у грошовий вираз повністю не переводяться. Враховуючи це, необхідно розглянути питання про розробку системи геоекологічних та соціальних еквівалентів економічної вартості, тобто привести до грошового виразу екологічні та соціальні явища.

Економічна оцінка стійкості та асиміляційного потенціалу природного середовища.

Будь-яка виробнича діяльність супроводжується тими чи іншими негативними змінами оточуючого середовища, суттєвими як для інших господарюючих суб'єктів, так і для населення регіону в цілому. Якщо такі наслідки не враховуються у розрахунках підприємства, то вони не пов'язані із процесом ціноутворення. Тому необхідна реалізація надринкового регулювання, що забезпечує найбільш повне врахування впливів виробництв на оточуюче середовище та відповідні компенсаційні заходи. Значення асиміляційного потенціалу і його залежність від екологічного навантаження проілюстровані малюнком.

Див. мал.: у відповідних геоекосистемах до пунктирної лінії здається не виникає необхідності у витратах на охорону природи, але це не так. Систему 1 (низький потенціал) вигідно превести у стан системи 2 (високий потенціал), оскільки природоохоронні заходи можуть бути одноразовими або періодичними, а потенціал самоочищення – постійним.

Ресурси оточуючого середовища не мають встановленої ціни, коли вони доступні для всіх, а тому у індивідуального користувача цих ресурсів нема очевидного мотиву для їх збереження, хоча кожен розуміє його необхідність. Тому необхідно створити такий мотив.

Наприклад: фермер, володіє земельною ділянкою на правах приватного власника, тому він має мотив для покращання якості своєї власності (підвищення родючості грунтів для с/г), оскільки крім короткострокового позитивного ефекту в якості збільшення врожайності, на довгострокову перспективу власник отримує можливість повернцти витрачені кошти (на збільшення родючості) шляхом продажу родючої землі.

У випадку аренди земельної ділянки, все навпаки: арендатор при короткостроковому використанні ресурсів, намагається отримати мах вигоду, використовуючи ресурси без врахування їх подальшого використання.

Данні приклади показують необхідність розгляду природного середовища, як однієї з форм капіталу, аналогічну фізичним та фінансовим основним засобам. Таке уявлення про оточуюче середовище, як акціонерний капітал дозволяє нормативно визначити ідеї ноосферно-екологічного розвитку – визначити капітал, як розвиток, що забезпечує як мінімум його збереження, як максимум його зростання.

.Парадигма регіонального розвитку.

Сучасний світ, під впливом процесу глобалізації, вступив в епоху «революції регіонів», що означає зміну моделей розвитку регіонів. Старі адміністративні межі регіонів вже перестали вловлювати течію життя, міграційні та фінансові потоки, власність та права на неї. В результаті чого утворився «стратегічний вакуум», коли старі цілі досягати не має сенсу, а нові – поки що не встановлені. Що ж робити? - вести бій з новим, чи включатися в основну течію сучасного розвитку?

Регіональна політика на державному рівні почала здійснюватись в епоху індустріалізації. Держава, будуючи ієрархію регіонів, розподіляло між ними сили розвитку, виконувало «збір» всієї держави, виходячи із загальнонаціональних цілей, а не стійкого розвитку певного регіону. Першочергово, у момент розгортання процесу індустріалізації, державна політика зводилась до модернізації регіонів, їх урбанізації та індустріалізації. При цьому, ведучу роль відігравали транспортні магістралі. Інфраструктурні проекти тих часів були масштабними і вимагали значних капітало та ресурсовкладень.

У СРСР теріторіальні пріорітети були чітко визначені, так:

У 20-30 рр – підйом відсталих окраїн (Середня Азія, Закавказзя);

У 30-40 рр. – створення другої металургійної бази та заводів-дублерів на Уралі та в Сибірі;

У 50-70 рр. – прискорений розвиток східних регіонів;

У 60-80 рр. – формування крупних ТВК.

В результаті – сформована система інфраструктур, каракас індустрії, системи розселення та адміністративно-державного управління регіонами.

Однак, не дивлячись на високу ефективність такої регіональної політики, в другій половині ХХ ст. чітко виявились межі зростання традиційних індустріальних моделей розвитку, межі екстенсивного нераціонального використання природних та людських ресурсів.

Така криза позначилась вже у 70-х рр ХХ ст. і була позначена документами:

1. доповідь «Пределы роста», 1972 р. Римський клуб

2. документ комісії ЄС «Регіональна політика спільноти», де регіони помістили не в національну а загальноєвропейську систему

3. «Європейська хартія місцевого самоврядування», прийнята Радою Європи у 1985 р.

4. «Європейська, Мадридська рамочна конвенція про транскордонне співробітництво територіальних утворень та їх керівних органів», 1989

5. «Хартія спільноти по проблемам регіоналізації», прийнята Європарламентом у 1991 р.

Світова практика показала, що сучасна регіональна політика все більше стає засобом реалізації геоекономічних інтересів, що проявляється у двох протилежних процесах – глобалізації та регіоналізації господарства. Глобалізація – намагання регіонів розвиватися за світовими стандартами із закріпленням інтегративних зв'язків просторового розвитку. Регіоналізація полягає у визнанні унікальності кожної частини території, якій властиві якості цілого. Саме в цьому смислі необхідно визначати адміністративні регіони – індивідуальні одиниці структурної організації територій (різноманітні геоекосистеми), які функціонують як просторові організми.

Регіональний підхід є важливим для геоекологічного аналізу територій, оскільки мова ведеться про регіональні геоекосистеми, в кожній з яких в єдине зливаються потенціал території (унікальність географічного положення, природно-ресурсний потенціал, потенціал самоочищення і саморозвитку), потенціал сусідського положення, наявність внутрішньої ієрархії (компоненти регіональної геоекосистеми, інформаційно-речовинні зв'язки між ними, структура) та певна етнічна цілісність – народ та ментальність.

Головна задача регіональної політики полягає у виділенні регіонів, цілісних та неподільних у своїй структурі; виявлення їх унікальності (визначення просторового положення, географічних та екологічних особливостей, особливості взаємодії триєдиної системи соціум-оточуюче середовище – економіка, переваги та недоліки регіону в порівнянні з іншими та ін.)

Будову регіону можна представити у вигляді такої схеми:

Як бачимо схема складається із 3 блоків: функціонального, територіального та інституціонального.

Дата добавления: 2014-01-04