Основні організаційні форми фінансового посередництва

2.1. Інвестиційна компанія

Найбільш комплексною структурою серед фінансових посеред­ників є інвестиційна компанія. Інвестиційна компанія є юридичною особою, яка діє на ринку інвестиційних ресурсів за рахунок влас­них коштів за замовленням клієнтів або згідно з власною стратегі­єю. Відповідно до чинного законодавства України інвестиційною компанією визнається торгівець цінними паперами, який, крім про­вадження інших видів діяльності, може залучати кошти для здійснен­ня спільного інвестування через емісію цінних паперів та їх розмі­щення.

Інвестиційна компанія створюється у формі акціонерного товари­ства або товариства з обмеженою відповідальністю в порядку, вста­новленому для цих товариств, та здійснює діяльність щодо спільного інвестування. Статутний фонд інвестиційної компанії, яка здійснює спільні інвестиції, формується в порядку, встановленому чинним за­конодавством, і має становити не менш як 50 тис. мінімальних заро­бітних плат, визначених на момент реєстрації інвестиційної компанії.

Переважна більшість інвестиційних компаній в Україні створю­валась для роботи з приватизаційними паперами, тому організаційні засади їх діяльності передбачали умови акумулювання та розмі­щення цих специфічних цінних паперів. Практика вітчизняного функціонування інвестиційних компаній показала, що оскільки згідно з чинним законодавством вони не могли акумулювати при­ватизаційні майнові сертифікати, то вони створювали закриті вза­ємні фонди, які обмінювали цінні папери на інвестиційні сертифі­кати. З погляду реального інвестування його практично не було, тому що обмінювались одні цінні папери без реальної вартості (для об'єкта інвестування) на інші, також практично малоцінні. По суті змінювались лише власники, а вже з цього випливали зміни для корпоративного управління.

Інвестиційна компанія і в сучасних умовах зобов'язана заснува­ти взаємний фонд, провести реєстрацію випуску інвестиційних сер­тифікатів, опублікувати інвестиційну декларацію та інформацію про випуск нею інвестиційних сертифікатів, які мають відповідати ви­могам, встановленим чинним законодавством. На спільні інвестиції, які здійснюються через випуск інвестиційних сертифікатів інвес­тиційної компанії, поширюються обмеження, наведені вище. Взаєм­ний фонд є філією інвестиційної компанії, що створюється за рішен­ням її вищого органу. Цей орган затверджує також положення та інвестиційну декларацію взаємного фонду.

При цьому особливістю є те, що рішення про створення взаємного фонду вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало не менш як 3/4 присутніх акціонерів (учасників), які беруть участь у голосу­ванні на загальних зборах інвестиційної компанії. Створений взаєм­ний фонд має окремі баланс та поточний рахунок і підлягає дер­жавній реєстрації в порядку, передбаченому для реєстрації філій суб'єктів підприємницької діяльності. На баланс взаємного фонду інвестиційна компанія може передавати майно у вигляді цінних паперів та об'єктів нерухомості.

Існують деякі особливості руху такого виду корпоративних прав. Так, кошти взаємного фонду не можуть використовуватися для по­криття збитків інвестиційної компанії. На майно взаємного фонду не може бути накладено стягнення за зобов'язаннями інвестицій­ної компанії, не пов'язаними з діяльністю взаємного фонду.

Інвестиційна компанія одержує прибутки від діяльності, пов'яза­ної із спільним інвестуванням, пропорційно до вартості майна, пе­реданого нею у взаємний фонд, якщо інше не передбачено інвестицій­ною декларацією. Вона отримує інвестиційні сертифікати у розмірі, що відповідає вартості майна, переданого нею у взаємний фонд. Інве­стиційні сертифікати засновників зберігаються у депозитарії і не можуть пропонуватися на продаж. Інформацію про діяльність взаємного фонду інвестиційна компанія зобов'язана надавати загальним зборам акціонерів (учасників) не рідше ніж один раз на рік.

Раніше інвестиційна компанія повинна була мати ліцензії як Міністерства фінансів, так і ліцензії Фонду державного майна на проведення представницької діяльності з приватизаційними папе­рами. Оскільки такий дозвіл має бути наданий тільки за умови ро­боти з приватизаційними паперами, то формально інвестиційна компанія може існувати без нього, що спостерігається сьогодні, оскіль­ки приватизаційні папери практично виведені з обігу. Однак прак­тика засвідчує, що практично всі інвестиційні компанії створюва­лись для роботи з приватизаційними сертифікатами громадян. Тому більшість їх була націлена на роботу з ваучерами, що, в свою чергу, ставить їх в складне становище при проведенні операцій з реальни­ми інвестиційними ресурсами і посередництві в здійсненні значних інвестиційних проектів. Звичайно, для накопичення грошових коштів інвестиційна компанія може випускати власні цінні папери (ними можуть виступати акції і облігації), залучати кредити та отримувати аванси по операціях з цінними паперами, проте насправді це не так просто, оскільки вільні кошти інвестори не поспішають вкладати.

2.2. Інвестиційні фонди

Інвестиційний фонд — це юридична особа, заснована у формі закритого акціонерного товариства з урахуванням вимог, встанов­лених чинним законодавством, що здійснює виключну діяльність у галузі спільного інвестування. Суттєвою особливістю є те, що інвестиційний фонд не може сам виконувати процес інвестування і для цього існує інвестиційна компанія, яка виступає в ролі інве­стиційного керуючого. Інвестиційний керуючий проводить дії по управлінню активами інвестиційного фонду, організовує продаж інвестиційних сертифікатів, приймає рішення стосовно інвестицій і здійснює управління відповідно до придбаних від імені інвестицій­ного фонду акцій. Крім того, він здійснює управління активами інвестиційного фонду від імені інвестиційного фонду без доручен­ня та готує проекти інформаційних повідомлень про випуск інвес­тиційних сертифікатів.

Інвестиційний керуючий організовує продаж інвестиційних сер­тифікатів інвестиційного фонду. Для цього він може залучати агентів з розповсюдження цінних паперів інвестиційного фонду, але не може пропонувати на продаж інвестиційні сертифікати за ціною, нижчою від номінальної. Інвестиційний керуючий відкритого інвестиційно­го фонду зобов'язаний вживати заходи для викупу інвестиційних сертифікатів на вимогу їхніх власників від імені та за рахунок коштів інвестиційного фонду, а в разі відсутності таких коштів — за раху­нок власних коштів.

При цьому за свої послуги він отримує винагороду, річна сума якої не може перевищувати 5 відсотків нетто-активів інвестиційно­го фонду. Існують також певні обмеження. Так, інвестиційним фон­дам не дозволяється інвестувати більш як 5 відсотків своїх активів у придбання акцій конкретного підприємства і понад 10 відсотків своїх цінних паперів в одного емітента. У зв'язку з цим на прива­тизованих підприємствах відсутні відповідальний власник та стра­тегічний інвестор.

На сучасному етапі в Україні всі інвестиційні фонди створюють­ся у формі закритих акціонерних товариств, їх, у свою чергу, поді­ляють на відкриті й закриті.

Відкриті фонди створюються на невизначений термін і здійсню­ють викуп своїх інвестиційних сертифікатів у терміни, встановлені інвестиційною декларацією інвестиційного фонду.

Закриті фонди створюються на визначений термін і здійсню­ють розрахунки щодо інвестиційних сертифікатів після закінчення терміну діяльності інвестиційного фонду.

Засновниками інвестиційного фонду є юридичні та фізичні осо­би, але не можуть бути його засновниками ті особи, частка держав­ного майна у статутному фонді яких перевищує 25 відсотків. Зако­нодавством може бути передбачено також інші обмеження щодо участі юридичних і фізичних осіб у створенні інвестиційних фондів.

Для здійснення спільного інвестування інвестиційні фонди, а та­кож інвестиційні компанії, що заснували взаємні фонди (далі — фонди), випускають інвестиційні сертифікати, які пропонуються для розміщення серед учасників. Кошти, отримані від учасників, відкриті фонди інвестують у цінні папери інших емітентів. Суттєвою особ­ливістю емісійної діяльності є те, що фонди мають право здійснюва­ти загальну емісію інвестиційних сертифікатів на суму, розмір якої не повинен перевищувати 15-кратного розміру їх статутних фондів.

Засновники несуть відповідальність перед учасниками інвестицій­ного фонду в межах вартості належних їм акцій статутного фонду. Акції зберігаються у депозитарія і не можуть пропонуватися на продаж. Інвестиційні сертифікати пропонуються для розміщення та викуповуються фондом за ціною, яка дорівнює вартості чистих активів, у терміни, встановлені інвестиційною декларацією. Чисти­ми активами інвестиційного фонду визнається вартість активів, в які розміщено кошти засновників та учасників фонду, в поточних цінах на момент оцінки.

Доходи фондів складаються з дивідендів та інших надходжень від цінних паперів, що перебувають у власності фонду, та доходів від операцій з цінними паперами й іншими активами. Вони оподатковуються при виплаті дивідендів у порядку, встановленому чинним законодавством.

Чинними нормативними документами встановлено обмеження щодо деяких напрямів діяльності інвестиційних фондів. Так, фон­ди м заборонено:

— тримати в цінних паперах менш як 70 відсотків активів інвестиційного фонду;

—; купувати інвестиційні сертифікати іншого інвестиційного фон­ду чи інвестиційної компанії;

— займатися посередницькою діяльністю з приватизаційними паперами;

— брати банківський кредит, крім випадків використання цього кредиту для викупу відкритим фондом своїх інвестиційних сертифікатів;

— здійснювати інвестиції в цінні папери, емітентом яких є афілійована особа інвестиційного фонду;

— видавати майнові гарантії, забезпечені майном фонду, для третіх осіб, укладати договори застави;

— придбавати цінні папери повних і командитних товариств;

— випускати облігації та векселі.

Оскільки інвестиційні фонди також є акціонерними товариства­ми, вони мають свої системи корпоративного управління. Так, для них існують певні специфічні риси управління стосовно ролі за­гальних зборів, спостережної ради. Вищим органом управління інвестиційного фонду є загальні збори засновників, до виключної компетенції яких належать:

— внесення змін і доповнень до установчого договору та статуту інвестиційного фонду;

— затвердження інвестиційної декларації, умов депозитного договору, договору з інвестиційним керуючим, договору з аудитором або аудиторською фірмою і внесення в установленому порядку змін та доповнень до цих документів;

— прийняття рішення та затвердження інформації про випуск інвестиційних сертифікатів;

— затвердження результатів річної діяльності інвестиційного фонду після проведення аудиторської перевірки;

— затвердження порядку розрахунку дивідендів;

— прийняття рішень про створення, реорганізацію або ліквідацію філій, регіональних представництв інвестиційного фонду та затвердження положень про них; прийняття рішень про ліквідацію фонду, створення ліквідаційної комісії і затвердження ліквідаційного балансу;

— обрання й відкликання членів спостережної ради.

Загальні збори засновників скликаються не рідше як один раз на рік, а також на вимогу депозитарію, спостережної ради, інвестиційного керуючого або учасників інвестиційного фонду, що є власниками не менш як 10 відсотків випущених інвестиційних сер­тифікатів.

Щодо спостережної ради, то не менш як 60 відсотків членів її повинні бути неафілійованими особами. Крім того, членами спосте­режної ради можуть обиратися також особи, які не є учасниками інвестиційного фонду. Обов'язковою вимогою є положення щодо рішення спостережної (наглядової) ради, які приймаються двома третинами голосів від загальної кількості її членів.

Більш чітко визначені права членів спостережної ради, які ма­ють право бути присутніми на загальних зборах засновників, отри­мувати довідки про діяльність інвестиційного фонду та про умови виконання депозитарієм депозитного договору. Внесення змін і доповнень до інвестиційної декларації та договору з інвестицій­ним керуючим повинно бути погоджено із спостережною радою.

Загальні збори засновників зобов'язані відкликати або переоби­рати члена спостережної ради у разі, коли письмову вимогу про це подали учасники, які є власниками не менш як одного відсотка ін­вестиційних сертифікатів. Член спостережної ради інвестиційного фонду не може одночасно бути членом спостережної ради іншого інвестиційного фонду.

Особливістю нормативних вимог є те, що майно фондів при їх ліквідації реалізується виключно на аукціоні. Виручка від прода­жу спрямовується на задоволення вимог кредиторів. Кошти, які за­лишаються після цього, розподіляються між учасниками пропорційно до кількості інвестиційних сертифікатів. У разі, коли вартість май­на в розрахунку на один інвестиційний сертифікат нижча за його номінальну вартість, різниця учасникам покривається за рахунок коштів засновників.

Функціонування інвестиційних фондів на ринку інвестиційних ресурсів має свої недоліки і переваги, які стосуються насамперед дрібного інвестора, для приватизованих підприємств їх інвестиційні функції не досить суттєві. Проте вплив інвестиційних фондів на корпоративні інтереси, переходи прав власності, консолідацію па­кетів акцій продовжує залишатися досить значним.

2.3. Довірчі товариства

В Україні досить активно діяли довірчі товариства, які часто називають трастовими компаніями або трастами. Після гучних скан­дальних операцій з майном вкладників кількість діючих довірчих товариств зменшилась, а діяльність тих, що залишились, не така помітна на ринку інвестиційних ресурсів, як це було раніше. Водно­час не слід відкидати таку форму фінансового посередництва, яка в

інших країнах показала свою життєздатність і ефективність. В Україні довірчі товариства мають організаційно-економічну форму товариства я додатковою відповідальністю.

Довірче товариство являє собою фірму, яка здійснює представ­ницьку діяльність відповідно до договору, укладеного з довірителя­ми майна щодо реалізації їх прав власників. Тому довірче товариство є досить специфічною ланкою в системі корпоративного управ­ління, де здійснюється передавання функцій управління від власни­ки до професійного управляючого, який, на думку власника, більш ефективно здійснить функції розпорядження його майном. Певні функції власника корпоративних прав у цьому разі переходять від довірителя до довірчого товариства. При цьому довірчі операції від імені довірчого товариства здійснюють його учасники — довірені особи, які особисто виконують свої обов'язки перед довірителями май­на. Довірителями виступають окремі громадяни і юридичні особи.

Певну схожість з передаванням функцій управління і розпоря­дження має інститут уповноважених осіб, яким можуть передава­тись окремі функції управління корпоративними правами, але вони мають іншу організаційну форму. Засновниками довірчого товари­ства можуть бути юридичні особи та громадяни.

Що стосується інвестування, то така організаційна форма фінан­сових посередників, як довірче товариство, має значні переваги над інвестиційними фондами, оскільки не існує обмежень відносно ча­сток власного капіталу при інвестуванні. Крім того, така форма посередництва є досить привабливою і для інвестора, особливо дрібного, тому що він при вкладенні в довірче товариство не втра­чає повністю контролю над своїми коштами і може спрямовувати їх за цільовим призначенням. Щодо функцій корпоративного управ­ління, які здійснює довірче товариство, то вони зводяться в основно­му до таких базових напрямів.

Насамперед для юридичних осіб довірче товариство здійснює такі послуги: розпорядження майном, управління голосуючими акція­ми, агентські послуги. Для окремих громадян довірче товариство може здійснювати управління їх майном і корпоративними права­ми. Щодо майна громадян, то довірче товариство здійснює функції збереження та представницькі послуги. Довірені особи зобов'язані діяти в інтересах довірителів — власників майна, хоча більш конк­ретних приписів щодо цього положення немає. Практика показала, що надзвичайно складно довести діяльність довірчих осіб, якщо вона здійснювалась не в інтересах довірителів.

Оскільки довірчі товариства мають додаткову відповідальність, то з економічного погляду це означає, що учасники довірчого това­риства відповідають за його зобов'язаннями своїми внесками до статутного фонду, а при недостатності цих коштів — додатково належним їм майном у кратному розмірі до часток їх учасників. Розмір відповідальності змінювався, особливо залежно від потреб роботи довірчих товариств з приватизаційними паперами.

У процесі діяльності довірчих товариств виявився також ряд недоліків, особливо в нормативному забезпеченні взаємовідносин довірителів та довірених осіб. Практика засвідчила, що довірчі товариства, як правило, пропонували довірителям такі угоди, згідно з якими вони втрачали будь-який контроль за довіреними коштами. На жаль, не були нормативне встановлені форми дого­ворів між довірителями і довірчими товариствами. Тому договори розроблялись, як правило, тільки на користь останніх. Результатом стало масове ошукування громадян. Крім того, зібрані кошти ви­користовувались не за призначенням, не в об'єкти інвестування, а на особисті потреби керівного складу багатьох довірчих товариств, після чого привласнювались.

Основними порушеннями довірчих товариств у ході їх діяльності були перевищення обсягів довірчих операцій з приватизаційними майновими сертифікатами, відсутність відповідної звітності та ін. Частина фінансових посередників йшла на пряме порушення нор­мативної бази і нехтування інтересами вкладників. Це призвело до позбавлення ліцензій багатьох фінансових посередників, призупи­нення діяльності ряду довірчих товариств та інвестиційних фондів і навіть до судових справ, що отримали широкий соціальний резо­нанс. На сьогодні довіра громадян і суб'єктів господарювання до довірчих товариств значно підірвана і їх розвиток стримується як не зовсім досконалою нормативною базою, так і таким чисто пси­хологічним фактором, як побоювання доручителів за свої кошти.

Дата добавления: 2014-01-04