Суспільний лад

Особливістю Галицько-Волинського князівства було утворення численної групи боярства, яка зосереджувала майже усі земельні володіння. Так, у Галичині вотчинне землеволодіння виникло раніше і розвивалось інтенсивніше, ніж князівський домен, у ході чого більшість общинних земель були захоплені боярами, а крім того, галицькі князі, намагаючись заручитись підтримкою місцевих феодалів, роздавали їм частину своїх земель. На Волині землеволодіння бояр і князів розвивались паралельно.

Найвагоміше становище серед феодалів посідало старе галицько боярство – “мужі галицькі”. Вже у 12 ст. вони виступають проти будь-яких спроб обмежити їхні права на користь князівської влади і зростаючих міст. Лише князь Роман каральними заходами послабив позиції місцевої земельної аристократії. Другу групу становили служилі феодали, джерелами землеволодінь яких були князівські пожалування, конфісковані і перерозподілені князями боярські землі, самовільні загарбання общинних земель. Вони володіли землею здебільшого умовно – за несення служби. Служилі феодали поставляли князеві військо із своїх залежних селян; тож галицькі князі опирались на них у боротьбі з боярством. До панівного класу належала і велика церковна знать: архієпископи, єпископи, ігумени монастирів та інші, які володіли селянами і обширними землями, часто захопленими в общин.

Основну масу сільського населення становили смерди – як вільні, так і залежні селяни. Здебільшого селянське землеволодіння було общинним “ дворищем ” – об`єднанням кількох селян-общинників, яке згодом поступово розпалось на індивідуальні двори. Феодально залежні селяни відбували повинності у розмірах, встановлюваних самочинно феодалами, у вигляді ренти – спершу відробітної, яка в 11-12 ст. була замінена на продуктову.

У 12-13 ст. у державі налічувалось понад 80 міст, серед яких найбільшими були Берестя (пізніше Брест), Володимир, Галич, Львів, Луцьк, Перемишль, Холм та ін. Галич був великим торгівельно-ремісничим і культурним центром; у ньому укладався Галицько-Волинський літопис та інші писемні пам`ятки 12-13 ст. Більшість міського населення становили ремісники, які утворювали ювелірні, гончарні, ковальські і склоробні майстерні; особливо прибутковою була соляна торгівля.

3. Державний устрій

Особливості державного устрою Галицько-Волинського князівства: 1. держава тривалий час не поділялась на уділи; лише по смерті Данила вона розпалась на Галицьку і Волинську землі, які теж стали подрібнюватись; 2. влада фактично перебувала у руках великого боярства. Князівська влада передавалась у спадок старшому сину, при якому вагому роль відігравала мати-вдова. Попри систему васальної залежності поміж членами князівського дому, кожне князівське володіння було політично доволі самостійним. Галицьке боярство як потужна політична сила часто розпоряджалось князівським престолом – запрошувало і скидало князів, а також вело боротьбу з небажаними князями, - запрошуючи на підмогу угорців і поляків, убивали князів (у 1208 р. були повішені князі Володимир і Роман Ігоревичі), виганяли їх з Галичини (у 1226 р.), а боярин Володислав Кормильчич навіть проголосив себе князем у 1213 р. Часто боярські заколоти проти князя очолювали представники церковної знаті; у такому протистоянні князі опирались на середніх і дрібних феодалів і міські верхи.

Галицько-волинські князі мали широкі адміністративні, військові, судові і законодавчі повноваження; зокрема, призначали посадових осіб у містах і волостях, надаючи їм землеволодіння за службу. Князі збирали податки, карбували монету, розпоряджались казною, визначали розмір і порядок стягнення митних поборів. Вони мали вплив на церковні справи – єпископи призначались за їх згодою, а вже опісля посвячувались у сан Київським митрополитом. Князі формально були головнокомандувачами усіх збройних сил та відали зовнішньополітичними відносинами з іншими державами. Вони видавали грамоти щодо різних питань управління, однак бояри часто не визнавали їх.

Галицько-Волинській державі було відоме спільне правління двох великих князів – з 1245 р. правління князівством здійснювалось у формі своєрідного керівного дуумвіратуДанила, який безпосередньо правив у Галичині та Дорогочинській, Белзькій і Холмській землях на Волині, і Василька, який владарював над Володимиром з більшою частиною Волині. Наприкінці 13 ст. виникла потенційна можливість встановити дуумвірат Лева (Галицького) і Володимира (Волинського), та внаслідок їхніх міжусобиць вона не була реалізована. А сини князя Юрія Андрій і Лев виступали як співправителі у зовнішньополітичних відносинах; так, у спільній грамоті 1316 р. вони називають себе “князями всієї Русі, Галичини і Володимирії”.

Для підтримання свого авторитету князі прослуговувались титулами “руські королі”, (королівським титулом володів Данило і Юрій І), “принцепаси”, “князі Руської землі”; а в окремі періоди навіть вважались “самодержцями”, тобто необмеженими правителями. Атрибутами влади були корона, герб, стяг, печатка. Однак, князі були змушені допускати бояр до управління державою, і, попри свій авторитет і владу, фактично залежали від боярства та були змушені захищати їхні інтереси. Тобто, формою правління Галицько-Волинського князівства була феодальна монархія з сильними олігархічними тенденціями місцевого боярства.

Бояри здійснювали владу за допомогою Ради бояр, до складу якої входили знатні і великі бояри-землевласники, єпископи і вищі державні посадовці (суддя князівського двору, деякі воєводи і намісники), очолювали її найвпливовіші бояри; її склад, права і компетенція не були точно визначені. Боярська рада скликалась, здебільшого, за ініціативою самого боярства, князь не мав права скликати її за власним бажанням (без погодження з боярством) і не міг видавати жодного акту (за часів Юрія ІІ найважливіші документи він підписував лише спільно з боярами) чи здійснити будь-яку політичну акцію без її відома і згоди. Боярська рада втручалась навіть у сімейні справи князя – так, спалили другу нешлюбну дружину Ярослава Осмомисла Настасію Чагрівну. Тож, не будучи формально вищим органом влади, Боярська рада фактично управляла державою; а оскільки до її складу входили бояри, які займали найважливіші адміністративні посади, їй фактично підпорядковувався увесь державний апарат управління.

Іноді за надзвичайних обставин галицько-волинські князі для зміцнення своєї влади скликали Віче, яке не було постійною установою і не мало вагомого значення. У ньому могло брати участь усе населення, та вирішальну роль відігравала феодальні верхівка. Галицько-волинські князі брали участь у загальноруських феодальних з`їздах, а іноді скликались феодальні з`їзди безпосередньо Галицько-Волинського князівства – наприклад, у м.Шарці у першій половині 12 ст. для розв`язання питання про міжусобиці між синами Перемиського князя Володаря Ростиславом і Володимирком.

У Галицько-Волинському князівстві раніше, ніж в інших руських землях, виникло двірцево-вотчинне управління – особи, які займали посади двірцево-вотчинних слуг у князівському домені, паралельно здійснювали різні функції управління у межах того князівства. Очолював цю систему (апарат управління усім господарством князівського домену) двірцевий (двірський), який відав двором (палацом) князя, супроводжував князя у його виїздах за межі князівства, а також часто заступав князя, виступаючи від його імені, в управлінні, війську (у т.ч. забепечував охорону князя на час військових дій), суді - як суддя князівського двору.

До двірцевих чинів належали: печатник, стольник, ловчий, конюший, збройник, отроки, дітські, ключники та ін. Печатник відав князівською канцелярією (складав тексти грамот або керував роботою з їх складання, засвідчував князівські документи, зберігав їх та розсилав на місця), охороняв князівську скарбницю, яка водночас була і князівським архівом, зберігав князівську печатку. Печатник мав у своєму підпорядкуванні писців, перекладачів та ін. Стольник завідував столом князя, прислуговував йому за столом, відповідав за якість страв і сервування столу, а також наглядав за своєчасним надходженням доходів з князівських землеволодінь. Ловчий відав полюванням князя. Конюший обслуговував князівську кінницю. Збройник відав справами озброєння князівського війська. Отроки супроводжували і охороняли князя у походах. Дітські охороняли князя у мирний і воєнний час, виконували допоміжні функції при проведенні князем суду, забезпечували виконання судових рішень і реалізацію державних актів. Поступово їхні посади перетворювались у двірцеві чини, і під їхнім керівництвом діяли численні князівські ключники.

У Галицько-Волинському князівстві існувала доволі розгалужена система місцевого управління, яке будувалось на основі системи “кормління”. Територія держави спершу поділялась на тисячі і сотні. З поступовим входженням тисяцьких і сотських з їхнім управлінським апаратом до складу двірцево-вотчинного апарату князя виникли посади воєвод і волостелів, яких призначав князь, відповідно, у воєводства і волості – адміністративно-територіальні одиниці, які замінили тисячі і сотні; вони здійснювали адміністративні, військові і судові повноваження. У міста князь призначав посадників, які здійснювали адміністративну і військову владу, виконували судові функції, збирали данину і мита з населення. Цікаво, що Данило пробував запроваджувати європейське самоврядування у містах Галичини. Воєводи, волостелі і посадники мали у своєму розпорядженні допоміжний адміністративний персонал, на який опирались при здійсненні управління підвладною їм територією. У сільських общинах обирались старости, які відали адміністративними і дрібними судовими справами та виконували деякі поліційні функції; вони підпорядковувались місцевій князівській адміністрації, найвищі посади в якій займали, головно, бояри. Незначні функції виконували биричі – збирали податки і данину, мостники – збирали плату за проїзд через мости, митники – стягували мита та ін.

Військо становили професійні князівська дружина і боярські загони (на заклик князя бояри мали з`явитись на чолі своїх загонів до місця зборів), на час ворожих нападів - народне ополчення, а також князі використовували наймані загони іноземців, які, однак, були ненадійними. З метою посилення боєздатності збройних сил та послаблення власної залежності від великих бояр Данило Галицький у середині 40-х рр. 13 ст. сформував регулярну піхоту (“пішці”) і переозброїв кінноту, в яких служили умовні володільці (держателі) земельних наділів, малі і середні бояри та залежні селяни цих земель, а також до піхоти могли входити жителі міст. Командував військом здебільшого сам князь, а також призначений ним і підпорядкований йому воєвода.

Суд не був відокремленим від князівської адміністрації. Існував церковний суд, який діяв на підставі Церковних статутів князів Володимира і Ярослава.

Галицько-Волинська держава проіснувала на сто років довше, ніж Київська Русь, її населення досягло високого рівня культури, і в цілому вона мала вагоме державно-політичне і культурно-духовне значення для всієї України.

Дата добавления: 2014-01-04