Лекція № 3. Організація процесів розробки, прийняття та реалізації управлінських рішень

План.

1. Поняття, предмет, метод конституційного права.
2. Джерела конституційного права
3. Основні етапи становлення Конституції.
4. Конституція України.
5. Основи конституційного ладу України.
6. Конституційний статус особи. Громадянство.

1. Термін «конституція» походить від латинського слова «constitutio», що означає «устрій», «встановлення».

Конст.право є провідною галуззю системи права України, тому що вона складається з принципів і норм КУ, охоплює правові відносини, які виникають і розвиваються на основі цих норм.

Для характеристики будь-якої галузі права найважливішим є визначення кола врегульованих нею суспільних відносин, тобто предмета правового регулювання.

Основним предметом правового регулювання КПУ є суспільні відносини, які виникають і діють в процесі здійснення влади народом України.

Предмет КСУ опосередковує собою чотири групи суспільних відносин:

1) Відносини, що складають основоположні засади народовладдя, суверенітету народу.

2) Відносини, які опосередковують будівництво (будову) держави як організації влади народу і для народу. (це відносини, пов’язані з формою державного правління, формою держ.устрою, політ.режимом, відносини, що виникають у зв’язку з впровадженням та використаням символів держави, відносини територіальної організації).

3) Відносини, які опосередковують основоположні засади функціонування держави. (головними з них є гуманізм, демократизм, розподіл влад…)

4) Відносини, що визначають характер зв’язків між державою і конкретною особою (відносини громадянства, відносини щодо фундаментальних прав людини і громадянина).

Таким чином КПУ є одним з найважливіших засобів забезпечення повновладдя народу в політ., економ.і соціально-культурній сферах його життєдіяльності. Дані обставини визначають провідну роль КП в системі національного права України. КП є ядром системи національного права, інтегрує його галузі в одне ціле та проникає в кожну з таких галузей.

Важливе значення має метод правового регулювання – система прийомів і способів, за допомогою яких норми галузі права впливають на конкретні суспільні відносини і впорядковують їх щодо цілей і завдань правового регулювання.

Основні методи КПУ:

1) Метод закріплення основоположних принципів устрою суспільства і держави.

2) Метод встановлення основ конституційного ладу, принципів взаємовідносин особи і держави.

3) Імперативний – метод владних приписів і розпоряджень, що носить категоричний і обов’язків характер.

4) Диспозитивний – можливість суб’єкта державно-правових відносин реалізовувати свої права і вибрати варіант поведінки в межах закону.

Система КП – є системою інститутів і норм права. У загальному вигляді її можна уявити як своєрідне утворення, що складається з трьох відносно самостійних, але н6адзвичайно тісно взаємозв’язаних блоків (елементів): принципів конституційного права, його інститутів і норм.

1. Принципи КП – це фундаментальні засади, в яких втілюється сутність і політико-правове призначення галузі та її основного джерела – Конституції України. Принципи КП поділяються на:

- загальні (принцип державного суверенітету, розподілу влади, непорушності прав та свобод громадянина тощо)

- спеціальні – наповнюють реальним змістом конкретні конституційно-правові відносини. (принцип виборності місцевого самоврядування тощо).

2. Конституційно-правові норми – це встановлені чи санкціоновані державою правила, які визначають поведінку учасників конят.-правових відносин.

3. Інститут права – це сукупність норм права, які регулюють певне коло однорідних, однопорядкових суспільних відносин і утворюють однорідну групу.

Інститути КПУ:

- інститут народовладдя, включає інститут безпосереднього народовладдя і представницького народовладдя);

- інститут конституційного оформлення народовладдя: конституційний лад, юридична конституція, конституційні закони, конституційна законність, конституційні звичаї і традиції;

- Інститут правового статусу людини і громадянина: громадянство, система основних прав і свобод людини та громадянина.

- Інститут державного будівництва: форма держави, територіальна організація, механізм держави.

2. Джерела КПУ – це письмовий або маючий іншу форму об’єкт об’єктивний носій державно-правових вимог, як правило зобов’язального характеру, встановлюється або визначається державою.

Класифікація:

1)Конституція Укр.є основним джерелом так як її норми є основоположними для всього правового регулювання і на основі цих норм видаються інші джерела КПУ. Норми Конституції Укр.охоплюють своїм впливом різні сфери життя. Норми К.мають установчий характер, закріплюють основи конституц.устрою України, мають вищу юр.силу по відношенню до інших джерел КП.

2)Закони України: конституційні закони- такі, що вносять зміни і доповнення до конституції(ЗУ «Про гром-во»; звичайні – містять конституційно-правові принципи та норми.

3)Постанови ВРУ

4)Регламент ВРУ

5)Накази През-та Укр.

6)Постанови КМУ

7)Рішення місцевих рад

8)Декларації

9)Акти КСУ.

3. Основні етапи становлення Конституції.

Початок новітнього конституційного процесу в Україні повязується з прийняттям Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., де

1 грудня 1991 року народ України на референдумі одностайно висловив свою суверенну волю побудувати незалежну державу. В цій декларації було закріплено державний, народний та національний суверенітети. Насамперед було проголошено державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.

Зазначено також, що Громадяни Республіки всіх національностей становлять народ України.

Народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці. Повновладдя народу України реалізується на основі Конституції республіки як безпосередньо, так і через народних депутатів, обраних до Верховної і місцевих Рад Української РСР. Від імені всього народу може виступати виключно Верховна Рада Української РСР.

Національний суверенітет було закріплено так: «Українська РСР як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українсь-кою нацією свого невід'ємного права на самовизначення. Українська РСР здійснює захист і охорону національної державності українського народу.

Декларація про держ.суверенітет була прийнята ще в часи перебування її у складі СРСР, коли найпопулярнішим гаслом було не створення цілковито самостійної держави, а забезпечення реального суверенітету України в межах перебудованого на нових, більш демократичних засадах Союзу.

Також в декларації були закріплені основоположні принципи, які згодом увійшли Конституції України: принцип поділу влади, рівності усих громадян перед законом, самостійність України у вирішенні питань економіки, екології, культурного розвитку, зовнішньої і внутрішньої безпеки та міжнародних відносин.

3 серпня 1990р. було прийнято ЗУ «Про економічну самостійність України». Ним було визначено зміст економічної самостійності як необхідної умови державного суверенітету України.

Вінцем багатовікових державотворчих пошуків укр.народу стало прийняття ВР УРСР 24 серпня 1991 року Акта проголошення незалежності України. Він проголосив незалежність України та створення самостійної української держави - УКРАЇНИ. Проголошувалися неподільність і недоторканість території України, а також те, що віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.

У зв’язку з проголошенням створення нової держави на українські землі слід було визначитися з долею державно-правових інститутів Української РСР і Союзу РСР. Отже 12 вересня 1991р. був прийнятий ЗУ «Про правонаступництво України». Ним було проголошено, що:

- з моменту проголошення незалежності України найвищим органом державної влади України є ВРУ в депутатському складі Верховної Ради УРСР.

- до ухвалення нової Конституції України на території України діє Конституція УРСР.

- Закони УРСР та інші акти, ухвалені ВР УРСР, діють на території Укр., оскільки вони не суперечать законам Укр., ухваленим після проголошення незалежності України.

- Органи держ.влади і управління, органи прок-ри, суди та арбітражні суди, сформовані на підставі Конституції УРСР, діють в Україні до створення органів держ. влади і управління, органів прок-ри, судів та арбітражних судів на підставі нової

Конституції України.

- Державний кордон Союзу РСР, що відмежовує територію України від інших держав, та кордон між Українською РСР і Білоруською РСР, РРФСР, Республікою Молдова за станом на 16 липня 1990 року є державним кордоном України.

- Україна підтверджує свої зобов'язання за між нар.договорами, укладеними УРСР до проголошення незалежності України.

- Україна є правонаступником прав і обов'язків за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки.

- Україна дає згоду на обслуговування зовнішнього боргу Союзу РСР за станом на 16 липня 1990 року в частині, яка визначається окремою міждержавною угодою.

Україна не несе зобов'язань за кредитними договорами та угодами Союзу РСР, укладеними після 1 липня 1991 року без згоди України.

- Всі громадяни Союзу РСР, які на момент проголошення незалежності України постійно проживали на території України, є громадянами України. Україна гарантує забезпечення прав людини кожному громадянину України незалежно від національної належності та інших ознак відповідно до міжнародно-правових актів про права людини.

Порядок збереження, набуття і втрати громадянства України регламентується Законом про громадянство України.

Заснована нова укр.держава мала свою Конституцію, яка вже була не досить ефективною, неактуальною і досить застарілою. Тому поступово починається процес створення нової Конституції, який охоплює три етапи:

І. період з 16 липня 1990р. до 26 жовтня 1993р. (було сформовано проект нової Конституції Укр.)

ІІ. 10 листопада 1994р. по 8 червня 1995р. (починається після завершення дострокових парламентських і президентських виборів. 10 листопада затверджує новий склад Конституційної комісії)

ІІІ. 8 червня 1995р. по 28 червня 1996р. (підписання Конституційного Договору між ВРУ та През-том Укра. «Про основні засади організації і функціонування державної влади місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції Укр.).

4. Конституція України – Основний закон держави, який закріплює основи її суспільного і державного устрою, визначає напрями розвитку суспільства і держави, основи організації та діяльності державних органів, а також органів місцевого самоврядування, встановлює конституційні гарантії здійснення прав і свобод людини і громадянина, спрямовує розвиток державної та самоврядної форм народовладдя.

Структура КУ. Вона складається з преамбули та 15 розділів:

1)Загальні засади;

2)права, свободи та обов’язки людини і громадянина

3)Вибори. Референдум.

4)ВРУ

5)Президент Укр.

6)КМУ. Інші органи вик.влади

7)Прокуратура

8)Правосуддя.

9)Територіальний устрій Укр.

10)АРК

11)Місцеве самоврядування

12)КСУ

13)Внесення змін до КУ

14)Прикінцеві положення

15)Перехідні положення.

За сферами впливу конституції на суспільні відносини насамперед розрізняють такі її функції: політичну, економічну, соціальну, культурну, ідеологічну.

КУ за своїми юр.ознаками – писана, жорстка, унітарна.

Етапи прийняття конституції – зошит.

Відповідно до ст.. ст. 154-159 КУ законопроект про внесення змін до КУ може бути поданий президентом Укр. або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу ВРУ.

Законопроект про внесення змін до КУ, крім розділу I "Загальні засади", р.III "Вибори. Референдум" і р.XIII "Внесення змін до КУ", попередньо схвалений більшістю від конституційного складу ВРУ, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу ВРУ.

Законопроект про внесення змін до розділу I "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до КУ" подається до ВРУ През-том України або не менш як двома третинами від конституційного складу ВРУ і,за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу ВРУ, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України.

Повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів I, III і XIII цієї Конституції з одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання.

КУ не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і гром-нина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіал.цілісності України.

Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Законопроект про внесення змін до КУ, який розглядався ВРУ, і закон не був прийнятий, може бути поданий до ВРУ не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту. ВРУ протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції України.

5. Конституційний лад України є системою суспільних відносин, передбачених і гарантованих Конституцією і законами, прийнятими на її основі і відповідно до неї.

Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

Існуючий конституційний лад України, передбачений її Конституцією, характеризується насамперед рядом загальних принципів: суверенністю, демократизмом, гуманізмом, реальністю, системністю, науковою обґрунтованістю, історизмом, гарантованістю.

Однією з істотних рис чинного конституційного ладу є те, що він містить елементи програмного характеру щодо розвитку держави, суспільства та їх окремих інститутів.

Державний лад являє собою організацію (будівництво) і діяльність держави. Державний лад є складовою частиною конституційного ладу. Він визначається і гарантується конституцією.

Нинішній держ.лад України має чимало особливостей:

1)має перехідний і змішаний характер, перебуває у стадії становлення.

2)держ.лад України утверджує в ній національну державу.

3)Укр. Держава утверджується як європейська держава, якій притаманні істотні риси європейських держав та держав світу.

4)Україна, з моменту проголошення своєї незалежності виступає як важливий міжнародний фактор, який впливає на інші держави і міжнародні організації й зазнає відповідно значного впливу з їх боку.

За Конституцією осн.принципами держ.ладу є такі принципи: суверенності і незалежності держави, демократизму дер-ви, соціальної і правової дер-ви, унітарності дер-ви та республіканської форми правління.

Суспільний лад України являє собою організацію і діяльність суспільства, які передбачені й гарантовані Конституцією та законами.

Основними принципами суспільного ладу України є: принцип суверенності суспільства, народу; принцип демократизму суспільства, суспільного ладу; принцип конституційності, законності суспільного ладу; принцип політичного, економічного й ідеологічного плюралізму; принцип етнічної багато національності і політичної єдності укр.народу; принцип соціальної справедливості. (стр.172 КПУ).

6. Під конституційно-правовим статусм особи розуміють загальні, основоположні начала, за допомогою яких у Конституції визначаються основні права, свободи і обов’язки людини і громадянина, а також гарантії їх здійснення.

Основні права людини – це певні можливості людини, які необхідні для її існування і розвитку в конкретно-історичних умовах, і які об’єктивно визначені досягнутим рівнем людства і мають бути рівними для всіх. Встановлюються і гарантуються конституцією та іншими законами.

За змістом і сферою дії права людини і громадянина класифікуються на:

1) економічні: право приватної власності; право на підприємницьку діяльність.

2) в соціальні: право на працю; право на страйк; право на відпочинок; право на соціальний захист; право на житло; право на достатній рівень життя для себе і кожного члена сімї; право на охорону здоровя

3) культурні: право на освіту; на участь у культурному житті і користуванні культурною спадщиною України

4) політичні: право на обєднання в політичні партії і громадські організації; право брати участь в управлінні державними справами; право обирати і бути обраним; право на мирні мітинги та маніфестації; право на звернення

5) особисті: право на вільний розвиток своєї особистості; право на життя; право кожного на повагу його гідності; право на недоторканість житла; право на свободу і особисту недоторканість; право на невтручання в особисте і сімейне життя.

Конституційні обов’язки людини і громадянина:

1)Захист Вітчизни є обов’язком гр.-нина.

2)Обов’язок не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки

3)Обов’язок сплачувати податки і збори в порядку й розмірах, встановлених законом

4)Обов’язок неухильно додержуватися конституції Укр. Та законів Укр., не посягати на права й свободи, честь і гідність інших людей.

6.2. Громадянство – постійний правовий зв'язок особи і держави, який передбачає забеспечення державою прав і свобод і виконання певних обов’язків людини і громадянина.

ЗУ «Про громадянство України» від 18.01.2001р.

Принципи громадянства:

- принцип єдиного гром-ва

- запобігання виникнення випадків без громадянства

- неможливість автономного позбавлення гром-ва

- визнання права за громадянином України змінити гром-во

- неможливість автоматичного набуття українського гром-ва

- рівність громадян перед законом

- збереження гром-ва України незалежно від місця проживання укр.громадянина.

Громадянство України набувається (Ст.6):

1) за народженням;

2) за територіальним походженням;

3) внаслідок прийняття до громадянства;

4) внаслідок поновлення у громадянстві;

5) внаслідок усиновлення;

6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування;

7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;

8) у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;

9) внаслідок встановлення батьківства;

10) за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Громадянство України припиняється (ст.17):

1) внаслідок виходу з громадянства України;

2) внаслідок втрати громадянства України;

3) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

1. Методологія підготовки й ухвалення управлінського рішення

2. Суб'єктивні проблеми в розробці та ухваленні рішень

Методологія управлінських рішень - це організація діяльності, пов'язаної з розробкою управлінського рішення.

Розробка рішення - це процес аналізу, прогнозування й оцінки ситуацій, вибору й узгодження найкращого альтернативного варіанта досягнення поставленої мети.

Підготовка й ухвалення управлінського рішення є процесами складними і багатоетапними. У кожній організації здійснюється розробка управлінських рішень і в кожній із них практика розробки й ухвалення цих рішень має свої особливості, визначені характером і специфікою діяльності, її організаційною структурою, наявною системою комунікацій, внутрішньою культурою.

Проте є загальні, характерні для будь-якого процесу розробки рішень етапи їх підготовки, ухвалення і практичної реалізації, де б вони не приймалися (рис. 1).

Рис. 3.1. Етапи підготовки та ухвалення управлінських рішень

Перший блок - "Підготовка рішення" - включає такі етапи:

o виявлення та аналіз проблемних ситуацій;

o формування цілей;

o виявлення оптимальної кількості альтернатив;

o вибір допустимих альтернатив;

o попередній вибір найкращої альтернативи.

Розглянемо кожний з етапів більш детально.

1. Виявлення та аналіз проблемних ситуацій.

Виявлення проблем - це постійно діюча функція в будь-якій організаційній системі. Без неї здійснити принцип постійного вдосконалення системи неможливо.

Для реалізації функції виявлення проблем необхідно організувати систематичний збір інформації про стан зовнішнього середовища, самої системи нині і в майбутньому, проводити аналіз досягнення цілей.

При цьому досліджуються причини виникнення проблем, для чого необхідно зібрати і проаналізувати внутрішню і зовнішню інформацію. Отримана інформація є основою для подальших процедур, тому необхідно досягати її максимальної точності і відповідності проблемі.

Є декілька підходів до виявлення проблем:

1. Аналіз результатів господарської діяльності підприємства.

Початковими даними тут є відомості про стан функціонування підприємства і відповідність цього стану цілям, які визначають напрям і результати розвитку організації. Для цього аналізують нормативні, директивні, звітні і статистичні дані.

2. Виявлення проблем шляхом експертного опитування керівників і фахівців.

Цей метод широко застосовується на практиці. Експертне опитування проводиться як усередині, так і ззовні підприємства. Наприклад, пропонується відповісти на таке питання: "Сформулюйте проблеми, які заважають більш ефективному функціонуванню системи управління". Питання до фахівців можуть бути поставлені й інакше. Головне в постановці питання - відобразити напрям майбутньої діяльності фахівців, що залучаються до роботи.

Зараз практично будь-яка методика виявлення проблем управління базується на експертному опитуванні керівників і фахівців.

3. Спостереження за виконанням управлінських функцій або особиста участь в управлінні фахівців-консультантів, які можуть бути запрошені ззовні (консалтингові центри, ВНЗ, НДІ тощо) для вирішення поставлених завдань.

Ці фахівці можуть певний час працювати в підрозділах апарату управління, брати участь у нарадах, спостерігати за практикою підготовки й ухвалення рішень, складати фотографію робочого дня тощо. На підставі цього вони можуть надати якнайповнішу інформацію про недоліки в управлінні на конкретному підприємстві і розробити заходи щодо їх подолання. Це досить складний, трудомісткий, часто дорогий і тривалий процес, а відсутність фахівців високої кваліфікації в галузі системного аналізу, достовірної інформації і суворих вимог до термінів проведення обстеження та часу є вирішальними чинниками для відмови від застосування цього методу.

Для виявлення проблем можливий також такий підхід, як метод генерації ідей (наприклад "мозковий штурм").

Початковий список (каталог) виявлених проблем, отриманий тим чи іншим способом, підлягає обробці, в результаті якої проблеми, однакові за змістом, замінюються однією і, таким чином, список "стискається" й перетворюється на невпорядкований список проблем. Такий список може містити і, як правило, містить від декількох до сотні різних проблем, що потребують вирішення.

Проблеми ранжуються за обраним пріоритетом з визначенням їх логічних взаємозв'язків. Зв'язок проблем розглядають у співвідношенні "причина - наслідок" і розташовують за ієрархічною схемою.

Кінцевим результатом роботи на цьому етапі є виявлення так званих базових, кардинальних, проблем, вирішити які необхідно у першу чергу, ранжування цих проблем і вибір стратегічного напряму їх вирішення з попередньою ресурсною оцінкою.

2. Формування цілей.

Для цього етапу характерні визначення і встановлення цілей для вирішення кардинальних проблем. На практиці використовуються різні способи постановки цілей: від простого переліку до побудови дерева цілей з характеристиками їх пріоритетів. Мета повинна мати чіткі формулювання і кількісні характеристики, за якими можна робити висновок про ступінь її досягнення.

3. Виявлення оптимальної кількості альтернатив.

На цьому етапі визначається якнайповніша сукупність варіантів (способів, засобів) досягнення цілей (кінець етапу). Треба мати на увазі, що звичайно розглядають два-три варіанти рішення з метою зменшення трудомісткості аналізу і вірогідності грубої помилки, хоча, звичайно, шанси ухвалити краще рішення зменшуються. Серед них взагалі може не бути найкращого. Отже, чим більший набір варіантів рішень, тим більше гарантій, що серед них є найкраще.

4. Вибір допустимих альтернатив.

Виявлені альтернативи треба "пропустити" через "фільтр" різних обмежень (ресурсних, юридичних, соціальних, морально-етичних та ін.). Кінцевим результатом роботи на цьому кроці є наявність безлічі альтернатив, які задовольняють прийняті обмеження.

5. Попередній вибір кращої альтернативи.

Проводиться аналіз допустимих альтернатив з погляду досягнення поставлених цілей, витрат ресурсів, відповідності конкретним умовам реалізації альтернатив. При вирішенні досить складних завдань на основі кількісних розрахунків частіше за все важко виробити однозначні рекомендації щодо переваги однієї альтернативи над усіма іншими.

Можливе виділення групи кращих альтернатив. Завершення етапу характеризується тим, що виноситься думка про перевагу альтернативи, яка і передається особі, що приймає рішення (ОПР).

До складу другого блоку - "Прийняття (ухвалення) рішення" - входять:

o оцінка альтернатив з боку ОПР,

o експериментальна перевірка альтернатив,

o вибір остаточного оптимального рішення.

6. Оцінка альтернатив з боку ОПР.

Роблячи висновок щодо ухвалення рішення, ОПР може взяти до уваги додаткові дані, не враховані системними аналітиками.

Загальне використання інтуїції, досвіду і методів аналізу (аналіз здійснюють фахівці) дає можливість якнайповніше врахувати всі аспекти вирішуваної проблеми. Результати аналізу слід розглядати як один з видів інформації для ОПР при ухваленні рішення. Думка ОПР є остаточною на цьому етапі,

7. Експериментальна перевірка альтернатив.

Якщо ОПР вагається в остаточному виборі якнайкращої альтернативи, за наявності відповідних можливостей (час, гроші, здійсненність) практикується експериментальна перевірка двох-трьох найкращих альтернатив. Але такий підхід в ухваленні рішень не є характерним для багатьох сфер. Його можна застосовувати не в усіх сферах науково-технічної і тим більше економічної діяльності, в якій часто просто неможливо здійснити експеримент.

Кінцевим результатом етапу є отримання додаткової інформації. У разі неможливості її отримання такий процес розробки рішення виключає цей етап.

8. Вибір остаточного оптимального рішення, ОПР ухвалює єдине рішення.

Якщо експериментальної оцінки немає, то шостий і восьмий етапи поєднуються.

Третій блок - "Виконання рішень" - складається з:

o визначення етапів, термінів і виконавців реалізації прийнятого рішення;

o створення умов для виконання рішення;

o практична реалізація рішення;

o оцінка результатів і узагальнення накопиченого досвіду.

9. Визначення етапів, термінів і виконавців ухваленого рішення.

На цьому етапі ухвалене рішення поділяється на складові, які мають конкретне тимчасове, кількісне й адресне прив'язання. Кінцевим результатом процедури є отримання відповідей на питання: "Що робити?", "Де робити?", "Кому робити?", "Коли робити?", "З ким робити?", "В якій послідовності робити?", і т. ін.

10. Створення умов для виконання рішення.

При цьому здійснюються такі заходи: доведення завдань до виконавця, забезпечення виконавців усім необхідним, вибір раціональних методів роботи, підбір і навчання кадрів, роз'яснення виконавцям цілей рішення та їх конкретної ролі в його реалізації, визначення методів стимулювання ефективного виконання завдань.

11. Практична реалізація рішення.

Здійснюється оперативний контроль реалізації ухваленого рішення, усуваються відхилення від шляхів реалізації і в разі потреби вносяться необхідні корективи. Кінцевим результатом на цьому етапі є виконане рішення, тобто досягнення мети у встановлений термін і у межах відпущених ресурсів.

12. Оцінювання результатів і узагальнення накопиченого досвіду.

Здійснюється оцінювання фактично отриманого результату порівняно з поставленою метою, аналіз реалізованого рішення для узагальнення й накопичення досвіду і подальшого його застосування.

Усі зазначені етапи здійснюються при ухваленні будь-якого управлінського рішення на всіх ступенях його вибору. Обґрунтувати і розв'язати проблему з першого разу вдається рідко. Зміна в допустимих межах раніше сформульованих цілей дає можливість істотно підвищити ефективність рішення шляхом використання більш дієвих засобів її досягнення. Для цього передбачено повернення на будь-якому етапі (кроці) до попереднього.

Отже, процес підготовки й ухвалення рішень має складний характер, тому під час роботи необхідно володіти гнучкістю у разі виникнення нових чинників і ситуацій, внаслідок чого слід проводити переоцінку отриманих результатів, а іноді змінювати ідеї, які лежать в основі рішення. Ці переоцінки не можна вважати марною втратою часу і праці. Але й не можна постійно змінювати мету і засоби її досягнення, оскільки подібні дії не сприяють чіткій спрямованості в діяльності та орієнтації підприємства.

Дата добавления: 2014-01-04