Консервативний напрям

Український консерватизм ґрунтувався на засадах пріоритетності держави, нації над правами особи; монархічної форми державного правління; територіального патріотизму; провідної ролі аристократії у державотворчому процесі; непорушності приватної власності як основи господарювання, вирішального значення моральних, релігійних чинників у суспільному поступі; українського історичного легітимізму.

Консервативна думка започаткована "Історією русів" – як історико-політичним трактатом невідомого автора, написаним у XVIII ст. Консервативну традицію в Україні продовжив Пантелеймон Куліш: критично переглянув засади народницької ідеології, зокрема наївне захоплення селянською масою, виправдання та вихваляння руйнівної стихії селянських і козацьких заворушень.

Консервативні погляди характерні також для Миколи Міхновського, який у брошурі " Самостійна Україна " закликав щодо відновлення самостійної України на підставі Переяславської угоди, порушеної російським царизмом. Ідеї Міхновського також збігалися із ідеями національно-державницького напряму, зокрема із ідеями про широкі політичні і громадянські права, самоврядування земель, суд присяжних, із ідеєю національно-демократичної держави у вигляді президентської республіки з двопалатним парламентом (радою представників і сенатом).

Думки М. Міхновського про необхідність рішучого відмежування України від Росії, акцент на силових методах досягнення національно-визвольної мети, а теж проголошення лиш етнічного принципу формування нації (Україна для українців) лягли в основу націоналістичної ідеології. Погляди М. Міхновського ґрунтувалися на консервативному, національно-державницькому, націоналістичному ідеологічних напрямах.

Микола Міхновський, навчаючись на юрфаці Київського університету, у 1893 р. приєднався до таємної студентської націоналістичної групи "Братство Тарасівців" та розробив її основні політичні засади. Метою групи проголошувалося досягнення повної державної незалежності України. А його "Самостійна Україна" постала як програмний документ утвореної в 1900 у Харкові Української революційної партії. " Самостійна Україна " вважається ще першим програмним документом українського націоналізму. Зазначивши, що світ вступив у нову фазу свого розвитку – боротьбу народів за самовизначення, а український народ перебуває в становищі " зрабованої нації ", Міхновський порушує питання про можливості її національного визволення. Як юрист, він розглядає п равові підстави перебування України у складі Московської держави згідно з Переяславською угодою. За цим документом Україна – самостійна держава з республіканським устроєм – вступила у договірні відносини із Росією як "вільний із вільним" та "рівний із рівним". А статті угоди спрямовані на збереження політичної самостійності української держави під протекцією московського царя.

Та самих лиш юридичних підстав, зауважує М. Міхновський, замало, необхідні ще достатні фізичні й матеріальні засоби. Головною проблемою української нації є відсутність провідної свідомої верстви – це інтелігенції. Інтелігенція же польського походження розбудовувала Польщу, російського походження діяла в інтересах Росії. Лише нинішня інтелігенція не хоче миритися із пануванням чужинців на своїй землі й виступає з вимогами захисту інтересів власної нації.

Однією з основних причин втрати державності Міхновський вважав відсутність внутрішньої єдності та висував ідею національного солідаризму, яка має об'єднати окремі частини нації в єдине ціле.

Найбільш системного та глибокого розвитку українська консервативна думка досягла в працях В. Липинського, С. Томашівського й В. Кучабського. Зупинимось на ідеях В'ячеслава Липинського. В. Липинський ґрунтовно висвітлив концепцію політики у доробку " Листи до братів хліборобів ". Він вбачав повноцінний розвиток української нації в розбудові власної держави. Така держава має існувати у формі монархічного правління, що відповідає державницькій традиції, започаткованій Б. Хмельницьким. За В. Липинським, ця монархія повинна ґрунтуватися на таких п'яти підвалинах: аристократія, класократія, територіальний патріотизм та український консерватизм, релігійний етос. Гетьман як спадковий монарх репрезентує державу, уособлює її авторитет. Разом із гетьманом управління державними та суспільними сферами здійснює аристократія – це є найкращі представники усіх класів й станів: промислового (фабриканти й інженери); хліборобського (поміщики, селяни й сільські робітники); фінансового і купецького (всі люди, які живуть від обміну продуктами); комунікаційного (залізничники, шофери), інтелігенція. Такий принцип формування аристократії (правлячої еліти) В. Липинський називав класократією, котра також передбачала співпрацю всіх класів. Принципи класократії заперечували буржуазний парламентаризм як такий, що роз'єднує нації за партійними ознаками, соціалізм – за класовими ознаками і націоналізм – за етнічними ознаками.

Територіальний патріотизм розумів як солідаризацію усіх мешканців України на ґрунті любові до рідної землі, незалежно від етнічного походження або соціально-класової належності, віросповідання.

Консерватизм, за В. Липинським, – це є утвердження серед громадян України організованих сил авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної культури, які здатні приборкати анархію і свавілля. Релігійний етос – передоснова становлення морального порядку, без якого неможливо сформувати націю, збудувати державу.

Форму державного правління бачив у дуалістичній конституційній монархії, за якої: гетьман як суверен української нації, голова кабінету міністрів зосереджує в своїх руках виконавчу владу; законодавчу владу утворюють палати: територіальна (нижня), до якої входять представники місцевих земельних рад (як по 3-4 від кожної землі на підставі загального, рівного, таємного виборчого права), та трудова (вища), до котрої делегують своїх представників професійні спілки всіх класів і соціальних верств.

Державницька концепція Степана Томашівського ґрунтувалася на особливій ролі Галичини та уніатської церкви в майбутньому державотворенні; українському консерватизмі; об'єднуючій національній ідеї; європеїзації українського руху. Щодо поглядів на державу С. Томашівський дотримувався ідеї мирної еволюції існуючих форм правління: республіканська форма правління може бути найгіршою деспотією, рівно ж як і монархія – демократичною, якщо вона не є абсолютною.

Василь Кучабський називав концепцію позитивним мілітаризмом. За цією концепцією, провідну роль у побудові монархічної держави має відіграти військова еліта з сильним вождистським характером, військовим хистом і аристократизмом національного почуття. В. Кучабський дотримувався ідеї " українського П'ємонту ": завдання державотворення може виконати не етнічне об'єднання українців у межах чужої держави, а нація, психічний склад якої може бути сформований лиш на певній території. Таким "П'ємонтом", на його думку, могла стати Галичина.

Дата добавления: 2014-01-04