Внутрішня геопросторова будова держави: адміністративно-територіальний поділ і столиця

сі держави, за винятком хіба що найма ліших, для організації внутрішнього управ ління поділено на менші територіальні одиниці. Як правило, ці тери­торіальні одиниці мають чітку ієрархію підпорядкування, а кожному рівневі ієрархії притаманні певні управлінські функції. Зазвичай невеликі території (часом площею в кілька квадратних кілометрів і нечисленним населенням) групуються у більші територіальні одиниці. Зрештою, розміри основних одиниць вищого рівня адміністративно-територіального поділу держави можуть виявити­ся більшими за площу та чисельність населення певних незалеж­них держав. Реалії внутрішньої політичної організації території держави взаємопов'язані. З одного боку, географа цікавлять розміри і форма адміністративних одиниць та їх композиція в ме­жах територіальних утворень вищого ієрархічного рівня; з іншо­го — обсяг повноважень органів управління адміністративних оди­ниць різних рівнів та розподіл цих повноважень із державними ор­ганами, іншими словами, стан місцевого самоврядування.

Місцеве самоврядування і територіальні органи державної влади. І територіальні органи державної влади, й органи місцевого самоврядування діють відповідно до ієрархії територіальних одиниць. Місцеве самоврядування базуєть­ся на засадах цінностей громадянського суспільства в поєднанні з традиціями організації суспільного життя тієї чи іншої території. Основу його організації становить спільнота людей, які прожива­ють на певній території із законодавчо визначеними межами і пов'язані спільним життям та діяльністю на цій території. В ме­жах територіальних одиниць різних ієрархічних рівнів ця спільно­та може вирішити певне коло життєвих проблем. Невелика гро­мада (комуна) в кілька тисяч чоловік має розв'язувати проблеми забезпечення свого поселення водою, теплом, світлом, підтриму­вати в належному стані свої комунікації із зовнішнім світом ' ¹¹¹ іч в>роги, мости, зв'язок), домагатися підтримки держави в пі. мі пні першочергових потреб — навчання своїх дітей і охо- ВОНИ июров'я, реєструвати акти громадського стану тощо. Чим ВИШИЙ ієрархічний рівень адміністративної одиниці, тим вона са- гатніша. Органи самоврядування адміністративних одиниць о кчого рівня можуть підтримувати діяльність місцевих систем

.. мий, охорони здоров'я, брати участь в організації регіональних 1. гем транспорту, енергозабезпечення, зв'язку, створювати умоВИ і' і я функціонування місцевого ринку, регулювати порядок використання землі та нерухомості на своїй території тощо. Органи самоврядування адміністративних одиниць вищого?

ріння ієрархії тієї чи іншої держави за нормальних політичних обсґавин — природний союзник держави в реалізації її національних інтересів і стратегічних проблем.

Територіальні органи державної влади, на відміну від органів і

миневого самоврядування, підпорядковані відповідним органам адміністративно-територіальної одиниці вищого рангу або ж центральним інститутам держави (міністерствам і т. д.), вони керуються призначеними чиновниками. При цьому "владна вертикаль" адміністративно-територіального поділу (АТП) виконує ^

ПОВОЛІ різноманітні функції. Як вважають В. Колосов і М. Мироненко, функції АТП полягають у:

• забезпеченні контролю центральної влади над країною, що передбачає збір і передачу інформації "знизу вверх" і наказів центру "зверху вниз", доступ до організаційних центрів території із столиці й регіональних центрів; протидію сепарати|
стським і регіоналістським силам; забезпечення мобілізації
сил і засобів у разі воєнних дій або надзвичайних ситуацій; забезпеченні збирання податків; розміщенні органів влади, яке відповідало б найкращому ви- §
конанню перших двох функцій; ^

• забезпеченні державного регулювання життєдіяльності різних |
сфер суспільства, в тому числі його економічної діяльності та £
освоєнні програм регіонального розвитку;

• територіальній організації державних служб (санітарної, пош­тової, пожежної та ін.).

Види територіального устрою держав. Істо­рично склалися два головні види територіального устрою держав — унітарний і федеративний. Науковці виділяють ще перехідний між ними вид — регіональний (наприклад, у Великій Британії). Найпо­ширеніші — унітарні держави, до яких належить і Україна.

5 Федеративні (складні) держави складаються із самоврядних <: членів (суб'єктів) федерації, кожен з яких має власну систему ор а ганів державної влади і систему права (в тому числі інколи і свою її Конституцію). Такі самоврядні утворення не мають державною ^ суверенітету, а отже не є суб'єктами міжнародного права. Між 5 федеральними органами влади і членами федерації існує рої Ь поділ влади, прав і обов'язків. Композиція територій у федера-о тивній державі, як правило, має такий вигляд, як показано па _: рис. 8.1а. Держава складається з певної множини самоврядних ^ територій (у різних країнах — штати, землі, провінції, автономні 5 республіки тощо), кожна з яких має свій адміністративно-тери-^ торіальний поділ із строгим підпорядкуванням регіональному центру. Крім того, в прямому підпорядкуванні федеральній владі можуть бути: а) столичні райони або федеральні округи, наприк­лад округ Колумбія (Вашингтон) у США, Канберра в Австралії, Бразиліа в Бразилії, Буенос-Айрес в Аргентині тощо; б) території піонерного освоєння (які так і називаються — "територія"), нап­риклад у Канаді території Нунавут, Західні території, Юкон; В Австралії — Північна територія; у США довгий час територією прямого підпорядкування була Аляска (нині 50-й штат).

Унітарні держави не мають внутрішнього політико-терито-ріального поділу. В них — централізована влада, єдина правова система, однорідна територіальна диференціація. Унітарні держа­ви, як правило, не належать до великих за розмірами, мають компактну, добре освоєну територію (їх типовий адміністратив­но-територіальний поділ див. на рис. 8.16).

Більшість освоєних одиниць адміністративно-територіально­го поділу відносно домірні за територією і кількістю населення, їхня територія часом свідомо "нарізана" так, аби за економічним потенціалом вони не були настільки сильними, щоб утворювати противагу столичному регіонові або іншим районоутворюваль-ним центрам держави. Водночас залежно від загальної чисель­ності населення кількість адміністративних одиниць одного ран­гу не має перевищувати певного порога, за яким управління втрачає ефективність. Так, кількість адміністративних одиниць І рангу не тільки в середніх, а й у великих країнах рідко переви­щує півсотні. Майже в усіх країнах адміністративно-тери­торіальні одиниці групуються в три—чотири рівні ієрархії. Нап­риклад, у Європі в Італії, Великій Британії, Польщі, Україні, Білорусі — три рівні ієрархії, у Франції — чотири (департамент, округ, кантон, комуна), і французька система в Європі вважаєть­ся класичною.

.3 Крім основних одиниць адміністративно-територіальноюподілу, в унітарній державі в прямому підпорядкуванні держави£ можуть бути столичні регіони та міста з особливим статусом.ЇЇ Наприклад, в Україні це Київ і Севастополь,уРумуніїБуха-рі рест, у Японії — Токіо, Кіото та Осака, в Китаї — Пекін, Шан-Е хай, Тяньцзінь, Чунцін, вІндонезіїДжакартатощо.ВунітарнійЬ державі можуть бути й окремі самоврядні території. Наприклад, во Україні це АР Крим, в Італії — автономні області Валле-д-Аоста,
^. Сардинія, Трентіно і Венеція-Джулія, в Грузії — Абхазія, Аджарія,Південна Осетія, в Азербайджані — Нахчиванська АР тощо.а Відмінності в схемах організації управління територією зале-Ь жать не тільки від виду територіального устрою держав. Будова⁷ територіального управління принципово різниться у змішаних системах розселення й у великому місті.

Територіальне управління у змішаних сис­темах розселення й у великому місті. В системах розселення зі змішаним сільським і міським населенням базовим рівнем ор­ганізації вертикалі управління є малі сільські та містечкові грома­ди. Вони об'єднуються в адміністративно-територіальні одиниці або зі змішаною системою розселення (організаційний центр те­риторії — місто), або з переважанням урбанізованих чи ру-ралістичних форм життєдіяльності. Зрештою, всі системи розсе­лення регіону групуються під егідою великого міста — районоут-ворювального центру адміністративної одиниці І рангу (рис. 8.2). Інакше організовано територіальне управління великим містом. Базовий рівень організації системи управління — це саме велике місто з широкими можливостями самоврядування, а система уп­равління в ньому зорієнтована "вглиб" міста і спрямована на ор­ганізацію роботи його районів (або префектур) і територіальних громад (комун) міських мікрорайонів (рис. 8.26).

Ключову роль у системі адміністративно-територіального поділу будь-якої держави відіграє столичний регіон. У федеративній дер­жаві він об'єднує політичне життя самоврядних територій, в унітарній же державі на нього зорієнтовані всі адміністративно-уп­равлінські зв'язки адміністративно-політичних одиниць держави.

Столиця — це головне місто держави, адміністративно-політичний центр країни. Тут розташовані вищі органи держав­ної влади і державного управління, державних, судових, стра­тегічних військових та інших установ. Здебільшого столиця або весь столичний регіон є основним економічним осередком країни. Столиця має широкі міжнародні зв'язки, це місце пере­бування дипломатичних представництв іноземних держав, а ча­сом і впливових міжнародних організацій, офісів трансна­ми.її.і іі.ііих корпорацій та банків. Саме тому держава намагаєть-і і... ередити в столичному місті найкращий набір видів і засобів ДІЯЛЬНОСТІ порівняно з іншими територіями.

З Найважливішу функцію столиці становить управління з політичним життям країни в цілому, і це є або одним із про-£ відних, або й основним завданням столичного міста. При цьому її столичне місто має виконувати як внутрішні, так і зовнішні

< політичні функції столиці держави. Тому бажано, щоб воно мало =[ кращу оснащеність системами інфраструктури, ніж інші місті.Ь держави. Для забезпечення внутрішніх потреб управління держа-§ вою столиці потрібні оптимальний транспортний доступ до ^ регіонів країни, посилені комунікації ліній зв'язку, підвищений

< рівень управлінської інфраструктури, інфраструктури гостинності 5 та сервісу, зрештою — якісні житловий фонд і відповідні системи У комунального господарства. Для забезпечення зовнішніх потреб, ^у тобто потреб у комунікаціях із зовнішнім світом, за сучасних умов

необхідні ефективно діючий міжнародний аеропорт, засоби зовнішніх електронних комунікацій та доступ до міжнародних інформаційних систем, які надавали б державі, а надто її столиці, доступ до інформації й контактів у всіх куточках планети.

За генезисом набуття столичних функцій виділяють кілька типів столичних міст:

родові столиці — за феодальних часів дуже поширений, а нині майже відсутній тип столичного поселення, статус якого пов'яза­ний з володінням ним певною владною особою (королем, кня­зем, гетьманом та ін.). Такими були, наприклад, Краків у Польщі, Толедо в Іспанії, в Україні — Чигирин за Богдана Хмельницького, Батурин за Івана Мазепи;

столиці — історичні міста. Вони здебільшого виникли як уп­равлінські й політичні центри, що мали вигідне географічне по­ложення і становили ядра "серцевинних" територій національ­них держав, що зароджувалися. В Європі це, наприклад, Париж, Лондон, Рим, Відень, Будапешт, Стокгольм, Копенгаген, Прага, Москва, Київ (див. рис. 5.4);

ситуаційні столиці. їх виникнення пов'язане з екстремальни­ми ситуаціями політичного або природного характеру, коли ос­новна столиця не може виконувати свої функції. Це, наприклад, за часів Другої світової війни Віші у Франції або Чунцін у Китаї; в Україні — Кам'янець-Подільський часів революційних подій 20-х років XX ст.;

штучні столиці. До них можна віднести значну частину тих столиць, що були штучно створені як адміністративні центри ко­лоніальних володінь, а згодом здобули незалежність. Але іноді вони виникали і як центри імперського впливу на певних само­врядних територіях (в Україні — Глухів часів Гетьманщини або Харків часів Радянського Союзу);

W іітичні столиці — створюються для забезпечення рівноваги 11 її х впливів регіональних політичних сил (Вашингтон уі III V Канберра в Австралії, Абуджа в Нігерії) або планомірно ІІ і\ цінуються заради організації більш ефективного управління о, наприклад Анкара в Туреччині, Бразиліа в Бразилії, Ас- g

і ні і и Казахстані. -з

Іи характером географічного положення столичне місто може пні пні центральне або периферійне (як варіант — приморське)і мни. Географічне (а згодом і політико-географічне) поло- і кишці відтворює сукупність важливих для її функціону-і і просторових відносин з іншими суспільно-географічними Іі і. і м 11 на території країни та з навколишнім світом. Воно і гін місце столичного міста в ієрархії адміністративно-тери- Іорі і'інпоіо поділу держави, його роль у географічному поділі І"И| а характер і геопросторовий каркас суспільно-гео-ічпих ів'язків у країні й регіоні.Ц о з гіпотезою Д. І. Менделєєва, нині популярною в reo- ші, оптимальне місце для столиці держави слід шукати наі і відстані між географічним центром (геоцентром) та цент-|ін і пінія розміщення населення (демоцентром) країни, а ідеаль-Ним випадком є демографічний центр, розташований поблизу reo-,її іричноіо центра країни. Наприклад, в Україні геоцентр роз-Ійімонаппп па 49°0Г пн. ш., ЗГ02' сх. д. (недалеко від м. Ватутіне|

и і.кої обл.), а демоцентр — на Г на схід (недалеко від і Чигирин). Отже, оптимальне місце розташування столиці в зазначена зона Середнього Подніпров'я. Київ розта- ми на кілька градусів північніше. Пояснення цього є. За і і і.топлення Києва як столиці держави східних слов'ян, з(юку, геоцентр і демоцентр території, яку вона контролю-.

.... ніаходився північніше (в Поліссі), з іншого — саме у цьо- Дніпро перетинається межею лісу і лісостепу, а до істо-і'н і мляху "із варяг у греки" до дніпровських переправ стя- кім уходільні шляхи зі сходу та заходу Європи.

Центральне положення характерне для столиць, які знахо-і ні. и и юпах перетину природних або економіко-географічних Мім ми піні. Крім Києва, подібна ситуація характерна для Буда-.. ні і и, І Ірані, Варшави, Белграда, Риги, Москви; розташування, ю географічного центру країни, мають Варшава,і і Мадрид, Анкара, Багдад, Мехіко, Бразиліа та ін.Периферійне положення столиці може бути пов'язане зі змі-
іпіш урації державної території протягом історичного
і \ або і орієнтацією столичного міста на забезпечення

З міжнародних зв'язків держави. В першому випадку це, нап< риклад, ідень, Братислава, Скоп'є, Єреван, Сеул, Пхеньян; у £ другому — положення столиць значної частини колишніх ко-£ лоній (Алжир, Туніс, Дакар, Буенос-Айрес, Монтевідео, Ліма ^ і т. д.), але є в цій групі і приморські столичні міста країн, які ^ здавна здійснювали морську торгівлю, — Лондон, Лісабон, Ь Копенгаген, Стокгольм, Амстердам, Афіни тощо. Довгий чаї о такий характер розміщення мала столиця Російської імперії —

Санкт-Петербург.

За функціональними ознаками столичні міста можуть бути мо-н нофункціональні й поліфункціональні.

< Монофункціональні виконують лише одну функцію — політич­ну (управління правовим полем і політичним життям держави). Таких міст порівняно небагато: це Бразиліа, Оттава, Канберра, Абуджа (Нігерія) та відносно молоді столиці, наприклад Астана (Казахстан), Путраджая (Малайзія). Довгий час монофункціо-нальною столицею був Вашингтон (США), але нині він викону» різні функції.

Поліфункціональні столиці разом з політичними функціями концентрують економічні, фінансові, державотворчі функції, а також, як правило, є провідними культурними, духовними іа історичними центрами, що, відповідно, посилює значення їх ту­ристсько-рекреаційної функції. Це можуть бути, по-перше, баї а тофункціональні столиці моноцентричних держав — потужні центри-гегемони з багатомільйонним населенням, до яких відне­семо столиці таких економічно сильних держав, як Франція, Ве­лика Британія, Японія, Іспанія, Австрія, Угорщина, Росія та ін.; по-друге, поліфункціональні столиці складних або великих дер­жав, які є великими містами, але не є єдиними лідерами в дер­жаві (столиці США, Індії, Китаю, ФРН тощо); по-третє, поліфункціональні столиці слаборозвинутих або невеликих за чисельністю населення держав, у яких столиця — найбільше місто, де зосереджується левова частка економічної активносм держави.

Геопросторовий каркас території країни.

Столиця, система управлінських (організаційних) центрів адмі­ністративно-територіального поділу держави разом із системою комунікацій (транспортних коридорів), які зв'язують ці центри, утворюють геопросторовий каркас території країни. Залежно від конфігурації території формуються територіальні структури різ­ного ступеня складності.

Організаційні центри території

(поличні центри

проиїдні районоутворювальні центри інші нажливі регіональні організаційні центри нрішідні організаційні центри префектур

д Чилі, Куба, Норвегія, В'єтнам, Того, Бенін тонкі, <: б) країн, територія яких нерівномірно освоєна й економічна ак £ тивність зосереджується вздовж одного (або кількох) транспорі її них коридорів. Така схема геопросторової організації терн гори £ характерна для сибірських районів Росії або західних районів Кн | таю, Туркменії, Канади (рис. 8.3), Єгипту, Лівії, Алжиру, Пакт і» тану тощо.

0 Структури типу "дерево "трапляються або в країнах зі складною _і конфігурацією території, або в країнах, що розвиваються, які пере-

1 бувають на стадії активного освоєння території. Це, наприклад, і р5 першому випадку — Японія (рис. 8.4), Греція, Хорватія, Узбекисіап,

2 у другому — Бразилія, Мексика, Іран, Казахстан, Австралія тощо.

Зіркові структури характерні для компактних територій роз винутих унітарних держав. Це, зокрема, центральна частині Європейської Росії, Франція (рис. 8.5), Велика Британія, пів­нічна частина Італії, Іспанія, Польща, Угорщина, Чехія, Біло­русь, Мексика, Аргентина та ін.

Ортогональні (або матричні) структури трапляються в держа вах або великих за територією, або з поліцентричною структурою господарства. Приклад перших — США (рис. 8.6), Китай, Індія, других — ФРН, Україна тощо.

Дата добавления: 2014-01-04