У відновленні природного стану речей, подоланні несконсолідованості українського суспільства І. Мазепа розраховує спертися на своє оточення, козацьку старшину

І. Мазепа прекрасно розумів, що в реалій тогочасної монархічної Європи, з пануванням родової аристократії, демократична козацька республіка, із схильністю до анархії, не зможе проіснувати скільки-небудь тривалий час. Гетьман прагнув перетворити Україну на аристократичну республіку і свідомо йшов на формування з козацької старшини та її нащадків національної аристократії, політичної еліти, провідної верстви нації.

Оцінюючи державотворчу позицію І. Мазепи В. Доманицький відзначає: "Гетьмана Івана Мазепу можна назвати сторонником конституційно-аристократичного ладу, себто він хотів, з одного боку, щоб провідна верства України була культурною, освіченою, заможною, не від кого незалежною, а з другого — щоб ця верства була погамована в своїх клясових і групових інтересах і забаганках — не утискувала і не використовувала міщан і селян" [66, с. 18].

Відсутність національної згоди, завзята боротьба між різними амбітними політиками за гетьманську булаву, спирання у внутрішній боротьбі за владу на закордонні центри сили — все це на думку автора думи є основоположними того плачевного стану, в якому опинилась Україна. Такий стан речей, вважає І. Мазепа, є неприродним:

Один з кращих дослідників мазепинської доби І. Борщак, у написаній разом з французьким вченим Р. Мартелем праці, високо оцінює цей поетичний твір гетьмана і зазначає, що "Ця "дума" містить у собі всю програму внутрішньої та закордонної політики: вона осуджує три чужинні орієнтації — на Росію, Туреччину та Польщу, що панували серед тодішніх українських провідників, і протиставляє їм ідеал з’єднаної, сильної самостійної України, якій у глибині душі Мазепа залишався вірним усе життя. Кидаючи поклик своїм землякам, щоби згуртувались в одну державу, майбутній гетьман накликував одночасно до дисципліни, яку добровільно повинні би всі прийняти. Поза дипломатом і патріотом, що домагається сильної центральної влади, бачимо ще й аристократа, що хоче твердої ієрархії, щоби державний корабель міг виплисти на повне море, керманича, який знає, що не всі можуть і мають наказувати" [16, c. 11-12].

Ставши гетьманом України І. Мазепа, вихований на "Князі" Н. Макіавелі, прагнув всіма доступними йому засобами реалізувати намічену програму. Він твердою рукою наводив порядок в гетьманській державі, опікуючись перетворенням старшини в шляхетський стан, не забував про необхідність збереження соціального миру, намагаючись захистити рядових козаків, міщан та селян від утисків державних свавільників. Розуміючи важливість формування чіткої структури організації владної відповідальності гетьман намагався навести порядок у користуванні так званими "ранговими землями", які надавались старшині на час виконання нею певних державних обов’язків.

Виявляючи зовнішню лояльність до Петра І, І. Мазепа прагнув використати війну, що спалахнула між московським царством та Швецією для того, щоб об’єднати всі українські землі під своєю владою в єдиній державі. Під час воєнної кампанії йому вдається поставити під контроль своєї армії території Правобережжя та Волині. І лише настійливі вимоги Петра І, що виконував союзницькі зобов’язання перед польським королем і саксонським курфюрстом Августом II Сильним, змусили гетьмана вивести війська з визволених українських земель.

Втрата контролю за Правобережжям і Волинню прикро вразили І. Мазепу. Вони, разом з усе настійливішими спробами Петра І та його сподвижників обмежити права гетьманської держави, змусили гетьмана шукати нового союзника. Ним став удачливий у військових справах, молодий і амбітний король Швеції Карл XII.

Виступивши в російсько-шведській війні на боці Карла XII, І. Мазепа звернувся до козаків із знаменитою промовою "Ми стоїмо тепер братіє між двома проваллями...", в якій зробив спробу пояснити мотиви свого вчинку та цілі і завдання України в цій війні.

Пояснюючи ситуацію, що склалась навколо України гетьман зазначає: "Ми стоїмо тепер братії між двома проваллями, готовими нас пожерти, коли не виберемо шляху для себе надійного, щоб їх оминути. Воюючі між собою монархи, що зблизили театр війни до границь наших, до того розлючені один на одного, що підвладні ним народи терплять уже і ще перетерплять безодню лиха незмірного, а ми між ними є точка, або ціль всього нещастя" [163, с. 80].

Цими двома монархами були московський цар Петро І та шведський король Карл XII. Кожен з них мав свого ставленика на польський престол: Петро І — курфюрста саксонського Августа II Сильного, Карл XII — Станіслава Лещинського, якого підтримували противники московської орієнтації серед польських магнатів. Кожна з воюючих сторін мала свої плани щодо майбутнього України, які І. Мазепа влучно назвав "проваллями, готовими нас пожерти".

Повернення під владу Польщі для України, на думку І. Мазепи, є недопустимим, оскільки ще не забулись події Хмельниччини і у польської шляхти жадоба помсти може заступити будь-які тверезі розрахунки. Але й залишатися під владою Москви, вважає гетьман, також більше не можна, оскільки російська держава та її цар виявили ознаки деспотії і здатні на кроки, що є неприйнятними для української політичної традиції: "А як допустити царя російського вийти переможцем, то вже лиха година прийде до нас од самого царя того; бо ви бачите, що хоч він походить од коліна, вибраного народом з дворянства свого, але, прибравши собі владу необмежену, карає народ той своєвільно, і не тільки свобода і добро народне, а й саме життя його підбиті волі та забаганці царській" [161, с. 81].

Аргументація І. Мазепи щодо необхідності розриву союзу з Москвою є дуже цікава і характеристична для розуміння рівня розвитку політичної свідомості тогочасного українського суспільства. Він звертає увагу на те, що Петро І отримав владу у спадок від предків, що були обрані "народом з дворянства свого". І це цілком зрозуміло і прийнятно для української традиції політичного мислення. Однак, той хто обраний народом, не має права на владу необмежену, а якщо він претендує на це — то порушує права народу. Більше того, деспотичні прагнення Петра І проявляються не лише в устремлінні до необмеженої особистої влади, а й у зневазі до тих, кому народ доручив від свого імені вести з ним переговори.

Говорячи далі про причини свого кроку І. Мазепа зазначає, що він викликаний реальними обставинами в яких опинилась Україна. При цьому він намагається одразу випередити можливість звинувачень у тому, що його дії викликані якимись особистими мотивами — прагненням до ще більшого збагачення, чи ще більшої влади.

Позиція збройного нейтралітету і відмова від прямого втручання у хід військових дій повинні, на думку гетьмана, забезпечити Україні не лише уникнення від військового лихоліття, але й дати право на участь у післявоєнній перебудові сходу Європи.

Договір зі Швецією, підкреслює І. Мазепа, є продовженням старої традиції співробітництва між двома державами, закладеної ще в часи Б. Хмельницького: Закінчує свою палку промову до війська І. Мазепа словами, що не втратили, на жаль, своєї політичної актуальності й до сьогодні: "Та й що ж то за народ, коли за користь не дбає і видимій небезпеці не запобігає? Такий народ неключимістю своєю подобляється, воістину, нетямущим тваринам, од усіх народів зневажаним" [161, с. 84].

Сміливий крок І. Мазепи на розрив з Москвою, на відновлення державних прав українського народу зазнав поразки. В історичній науці існує багато думок щодо пояснення такого печального для України фіналу. Серед них — і помилка шведських генералів, що заблукавши в чернігівських лісах не змогли вчасно вийти до Стародуба на з’єднання з прибічником І. Мазепи полковником І. Скоропадським, і надмірна утаємниченість задуму гетьмана, який, вихований на "Государі" Н. Макіавеллі, не приділив достатньої уваги підготовці суспільства до такого виступу, і рішучість жорстоких дій Петра І і його фаворита О. Меншикова, які вкрай жорстокими діями придушили спроби виступів на підтримку союзу з Карлом XII.

Кожна з цих причин зіграла свою роль в поразці українсько-шведських військ у битві під Полтавою. І все ж, на нашу думку, головною причиною невдачі І. Мазепи і, врешті-решт, всієї України, була несконсолідованість нації, неготовність пожертвувати особистим, приватним інтересом задля перемоги загальнонаціональної справи.

Козацька старшина в полкових і сотенних містечках, дізнавшись про виступ І. Мазепи, була готова підтримати свого гетьмана. Однак, швидкі і вкрай жорстокі репресивні дії російських військ (населення гетьманської столиці Батурина було винищено каральним загоном О. Меншикова до останнього жителя), заставили тих, хто не встиг приєднатись повсталих, відмовитись від виступу. Старшина зрозуміла, що вона може втратити більше ніж отримати. "Щодо козацтва, селянства і міщанства, то в їхній свідомості також протягом останніх 40-а років стався суттєвий злам: ідея національної незалежності, не закріпившись, спочатку еволюціонувала в бік автономізму (60-70-ті рр.)а згодом стала перероджуватися в ідею захисту "стародавніх прав", що переважно замикалися на захисті залишків соціально-економічних завоювань революції" [152, с. 213-214].

Значну роль у поразці І. Мазепи відіграла також вміла пропагандистська кампанія, розгорнута Петром І: гетьману проголошувалась анафема з усіх кафедр російської православної церкви, розпускались чутки про те, що він таємно отримав землі поза Україною і згодився зректись свого становища на користь поляків. "Проти гетьмана працював і релігійний фактор. Тривале переслідування православних у Речі Посполитій зробило українців надзвичайно чутливими до релігійних питань, а серед української людності поширювалися чутки, що Мазепа — таємний католик. Тому релігійна пропаганда Петра І про солідарність православних знаходила благодатний грунт" [319, с. 130-131].

Оцінюючи вплив діяльності І. Мазепи на розвиток українського суспільства, політичного мислення козацтва, наслідки його виступу проти Московського царства і Петра І, причини поразки канадський дослідник українського походження З. Книш відзначав: "Ні один з гетьманів не зробив стільки для створення об’єктивних умовин державної незалежності України, як Іван Мазепа, але він не мав за те ніякої дяки і не довелося йому бачити успішних наслідків своєї праці, хоч прожив він довгий вік і при владі був довгий час. Основою державного і суспільного ладу поставив він козацьку старшину, згідно з тодішнім духом часу. Його тенденція ішла по лінії скасування надмірної виборності в державну адміністрацію. Але через те мусів він стратити популярність серед простого народу, помимо того, що у відношенні до простолюддя та його соціяльно-економічного становища старався він бути справедливий" [117, с. 141].

Поразка справи всього життя, вимушена втеча з Батьківщини, підірвали життєві сили немолодого вже І. Мазепи. У ніч з 21 на 22 вересня 1709 року він помирає в м. Бендерах.

Саме І. Мазепа першим виплекав ідею незалежної дер­жави і підняв її на висоту загальнонаціональної історичної мети. Політичні погляди І. Мазепи було покладено в осно­ву українсько-шведського союзу 1708 р.

Політична доктрина гетьмана Івана Мазепи пе­редбачала об'єднання захоплених агресивними сусідами українських земель і відновлення державності під протекторатом шведського короля. Свої задуми він пояснював у «Промові до урядників військових і цивільних козацької України напередодні розриву з Москвою 1708 p.», «Маніфесті до українського війська і наро­ду» (1708р.).

По-перше, за словами Мазепи, у переговорах з польським, шведським королями і з російським царем він домігся нейтралі­тету України у російсько-шведській війні, права захищати свою територію, а з досягненням миру — відновлення її державності, «з усіма колишніми правами і привілеями, що вільну націю озна­чають». Гарантом України, за його словами, погодилися бути Франція і Німеччина. Проте цар Петро І зовсім не зважав на нейтралітет України і втяг її у війну.

Дата добавления: 2014-01-04