У Конституції розділялися навмисний злочин і злочин із необережності, викладався важливий аспект кримінальної політики — відповідності покарання характерові злочину

Конституцією закріплювався принцип територіального представництва. Законодавчі функції покладалися на пар­ламент у складі генеральної старшини, цивільних полков­ників з урядниками і сотниками, генеральних радників від полків і послів від Низового війська Запорозького. Усі пар­ламентарі присягались на вірність державі (держава і су­спільство не протиставлялися). Питання на обговорення в парламенті вносив гетьман.

Конституція П. Орлика як своєрідний суспільний договір, просякнута ідеєю народного суверенітету, про що свідчить виборність гетьмана, наявність парламенту – козацької Генеральної ради, участь Війська Запорізького у схваленні Конституції.

Для забезпечення права вільного висловлювання і оцінки дій гетьмана стаття 7 зазначає, що питання про образу гетьманської честі і встановлення вини повинен розглядати не сам гетьман, а Генеральний Суд на основі закону і права. Таким чином відносини між державою (гетьманом, як її главою) і громадянином опосередковувались судовою владою рішення якої були обов’язковими для всіх без винятку.

Восьма стаття Конституції наголошувала на тому, що головні функції у вирішенні громадських справ повинна виконувати Генеральна старшина, а не гетьманські слуги, яких "... не слід залучати до участі в будь-яких законодавчих, управлінських і військових справах, відсторонивши їх від посольств, а ще більше від громадських доручень" [213, с. 32].

Дев’ятою статтею Конституції затверджувався інститут Генеральних скарбників, які мали слідкувати за державними прибутками і видатками та не допускати присвоєння гетьманом державної власності. У полках також мали обиратись по два присяжних скарбники, функції яких були аналогічними на полковому рівні. При цьому скарбники виводилися з-під контролю гетьмана та полковників і повинні були складати щорічні звіти перед Генеральним скарбником, а той, у свою чергу, перед Генеральною Радою.

Стаття 10 присвячена визначенню адміністративних обов’язків і прав гетьмана та полковників, як керівників територіально-адміністративних одиниць держави. Зазначалося, що "... як Ясновельможному Гетьману з обов’язку його уряду належить керувати й наглядати за порядком щодо всього Війська Запорозького, так само він повинен пильно дбати про те, щоб на рядовий і простий народ не покладали надмірних тягарів, утисків і надмірних вимог... нехай пани Полковники, Сотники, Отамани, Урядники і Виборні не наважуються пригноблювати свою домашню челядь і рядових (козаків), а особливо рядових простолюдинів, які не знаходяться у прямій залежності від їх урядів чи в їхньому особистому підданстві..." [211, с. 32-33].

Крім того встановлювався чіткий порядок набуття старшиною урядових посад та формування вертикалі виконавчої влади: "Ясновельможний Гетьман не надаватиме нікому ніяких урядів ані почестей керуючись якоюсь попередньою оцінкою вартості Полковницьких відзнак чи інших козацьких та простих посад і не нав’язуватиме на них нікого силоміць. Але завжди як козацькі, так і прості урядники, а особливо полковники, повинні обиратися вільним голосуванням, і після виборів затверджуватись гетьманською владою, хоча вибори цих виборних (осіб) не повинні оголошуватися і здійснюватися без гетьманської згоди. Цей закон належить виконувати і Полковникам, не призначаючи сотників та інших урядників на основі дружніх стосунків і особистої прихильності без вільного голосування всього повіту, але обираючи і не усуваючи від урядів через приватні сутички" [211, с. 33]. Таким чином, головним принципом формування владних структур козацької держави Конституція проголошувала виборність всіх урядових посад з низу до верху. У той же час, пам’ятаючи сумний досвід Чорної ради та наслідків популізму І. Брюховецького і влади юрби, автори Конституції залишають і певні противаги у вигляді необхідності призначення виборів та затвердження їх результатів гетьманом та полковниками в межах їх компетенції.

У цілому статті Конституції з 6 по 10, описуючи та законодавчо закріплюючи основні принципи функціонування державної влади, намагаються реалізувати ідею розподілу гілок влади — гетьманської і старшинської, як виконавчої, Генеральної Ради — законодавчої, Генерального суду — судової. При цьому гарантом балансу гілок влади виступає не стільки гетьман, як глава держави, скільки незалежний суд. Це є яскравим свідченням високого рівня політичної та правовою культури не лише авторів Конституція, а й широких верств українського населення для якого власне і призначався цей документ.

Заключні статті Конституції, з 11 по 16, присвячені питанням регулювання повсякденного життя населення держави. Так стаття 11 гарантує особливий статус козацьких вдів та сиріт, звільняючи їх від повинностей та податків, статті 12 і 13 — самоврядні права міст та їх жителів, 14 покладає на гетьмана та урядовців обов’язок слідкувати за розумністю податків та повинностей та загальним характером їх розподілу і виконання. Статті 15 і 16 декларують скасування обтяжливих для населення податків на утримання найманого війська сердюків та компанійців, а також інститут відкупників мита, які своїми здирствами створюють перешкоди "так що через ці перешкоди не дано можливостей бідній людині ступити вільного кроку до ринку, продаючи дешеві речі для забезпечення своїх нестатків, або ж купуючи щось для домашніх потреб поза базарним податком" [211, с. 35].

Гарантією дотримання записаних у Конституції "непорушних громадських вольностей" повинна була стати присяга гетьмана Пилипа Орлика та підтвердження шведського короля Карла XII.

Перша в світі Конституція визначала державний ста­тус України, її внутрішній устрій та міжнародне станови­ще. Конституцією встановлювався національно-державний суверенітет України, до неї мали увійти всі історичні зем­лі обабіч Дніпра, її кордони визначалися за станом на час правління гетьмана Богдана Хмельницького. Гарантом неза­лежності України виступав шведський король, а сам він та його нащадки отримували титул протекторів України.

Особливе значення для побудови публічної влади має стаття VІ Конституції. Її автор засуджує самодержавну владу, яка діє за свавільним законом – «Так хочу, так повеліваю», і наголошує на тому, що самодержавство не властиве гетьманському правлінню, Козацькій республіці.

У державі передбачалися три гілки влади: законодав­ча, виконавча й судова. Законодавча влада відводилася Генеральній раді, до якої мали входити не тільки генеральна старшина, городові полковники, полкова і сотенна старшина, а й по одному депутату від кожного полку з числа заслу­жених козаків, «розумних радників», а також депутатів від запорозького козацтва. Передбачалося, що всі важливі пи­тання вирішуються радою на зібраннях у гетьманській рези­денції тричі на рік (на Різдво, Великдень і Покрову).

Виконавча влада належала гетьманові, але обмежувалася генеральною старшиною, з якою він мав радитися для ви­несення рішень. Обмеження гетьманської влади стосувалося міжнародних відносин, фінансів, суду, виборів старшин. Кандидатури ге­неральних старшин затверджувались парламентом з подан­ня гетьмана. Генеральна старшина була підзвітною гетьма­ну і парламенту.

Місцева адміністрація складалась із полковників і пол­кових старшинських Рад. Судовій владі у Конституції від­водилось мало місця. Єдине, що уповноважувалося Генера­льному Суду - це розглядати справи державної ваги та здійснювати контроль за виконанням законів у державі.

У державі з елементами парламентського устрою гетьман був підзвітний у своїй діяльності. Його звіту могли зажада­ти в приватному порядку чи на Генеральній раді старшина, полковники або радники. Але, вимагаючи звіту щодо пору­шення законів і вольностей Батьківщини, вони не могли за­подіяти «найменшої шкоди високій Гетьманській честі».

За Конституцією всі державні посади в незалежній Україні були виборними і затверджувалися гетьманом. Уряди пол­ковників і сотників повинні були не тільки керувати війсь­ком, а й управляти всім населенням, мати адміністративно-політичну і соціально-економічну владу на території полку й сотні.

Правосуддя відправляв Генеральний суд, який слідкував за виконанням законів. Проте якби хтось із старшин, радників, знатних козаків і решти урядників, а також із рядових козаків учинив злочин, що шкодить Гетьманській честі, то їх «... не по­винен карати сам Ясновельможний Гетьман із власної ініціа­тиви і помсти, але таке правопорушення — і умисне, й випад­кове — має підлягати розглядові Генерального суду...».

Був там ще один важливий правовий принцип — вер­ховенства закону в державі. Його виконання — основний обов'язок гетьмана, інших керівних осіб і простих громадян.

У цьому історичному документі було передбачено цілий розділ, де робилася спроба вирізнити особистість, змен­шити несправедливість стосовно неї, тобто продемонстровано намір законодавче врегулювати соціальні відносини. Вказувалося на необхідність припинення утисків і гноблен­ня козаків і громадян старшиною, їй заборонялося зловжи­вати службовим становищем і використовувати козаків і посполитих селян на своїх господарських роботах, віднімати в них землі або примушувати їх продавати, забирати в них майно, використовувати їхні підводи тощо.

Особливу увагу привертає ст. VI Конституції, де йдеться про публічну владу у майбутній відновленій державі. Автор Консти­туції доходить висновку: самодержавство не притаманне геть­манському правлінню, республіці. Сам гетьман не може наділя­тися абсолютною владою. Для цього Конституція передбачає поділ владних повноважень між законодавчою (козацькою Гене­ральною радою), виконавчою (гетьманським, полковим і сотенним урядами) і судовою (системою сотенних, полкових, городо­вих судів, Генеральним судом) владою.

Для «публічної рівноваги порядку» передбачалася система стримувань і противаг. Так, без попереднього рішення і згоди Ге­неральної ради «на власний розсуд (гетьмана) нічого не повин­не ні починатися, ні вирішуватися, ні здійснюватися». Між се­сіями цього козацького парламенту (він збирається тричі на рік, — на Різдво, Великдень, Покрова) «гетьман наділяється пев­ною свободою влади і впливу». Він вносить на розгляд Генераль­ної ради свої пропозиції (законопроекти), і вона повинна «з чистим сумлінням, відкинувши свої й чужі приватні інтереси» прийняти правильні рішення. Як дорадчий і контролюючий ор­ган при гетьмані мала діяти Рада старшини, без згоди якої він був не вправі самостійно приймати рішення з міжнародних, фінансових, судових справ, виборів старшини. Старшина могла зажадати звіту гетьмана, «висловити докір» йому, «однак без лихослів’я і без найменшої шкоди високій гетьманській честі». Справи проти гетьманської честі повинен був розглядати Гене­ральний суд, а не вирішуватись самим гетьманом. Усі державні посади передбачалися виборними, але кандидатів на них затверджував гетьман. Полковникам і сотникам належало не тільки керувати військами, але й населенням, мати адміністративну владу на території полку чи сотні (ст. VI, IX, X, XII).

Таким чином, Конституція передбачала строгу підзаконність дій гетьмана, контрольованих Генеральною радою, Радою стар­шин, Генеральним судом.

Дата добавления: 2014-01-04