Філософія елліністичного періоду

Стародавні греки називали себе еллінами, вони захищали себе і свою культуру від сусідніх народів (варварів). Безперервні війни стали причиною занепаду грецьких міст-полісів. Класичний період розвитку давньогрецької культури продовжувався приблизно 100 років, починаючи десь з 500 р. до н. є. до 338 р. до н. е., коли Греція (Еллада) потрапила під владу Македонії.

Піднесення Македонії і захоплення нею величезних просторів привело до того, що грецька культура, яка вважалася еталонною, поширилася далеко за межі Еллади. Сприяли цьому і завоювання Олександра Македонського, які привели до формування імперії. Тому період після класичного розвитку античної філософії назвали елліністичним, інакше кажучи - грецьким.

Після смерті Олександра Македонського у 323 р. до н. є. поступово центр античної цивілізації переміщується в Рим. Спадкоємцями греків стають римляни. У І столітті до н. є. виникає Римська імперія.

Епоха еллінізму була епохою втоми, занепаду, згасання. Аристотель був останнім грецьким філософом, чиє світобачення залишилося оптимістичним. Після нього всі філософи тією чи іншою мірою проповідували втечу від життя.

Епоха еллінізму - час, коли люди приходять у відчай від світу, що їх оточує. Настрої відчаю і песимізму переходять у таке світосприйняття, коли життя на землі здається безпросвітним за самою своєю сутністю, і надія покладається лише на майбутнє життя. Психологічна підготовка до сприйняття вчення християнства про потойбічний світ починається з елліністичного періоду, із занепадом грецьких полісів. Світогляд епохи еллінізму стає все більш і більш суб'єктивним та індивідуалістичним.

На перший план елліністичної філософії виходить проблема особистості. Особлива увага приділяється етичній проблематиці, а відправною точкою всіх міркувань стає визнання людського щастя найвищим благом. У чому ж полягає сутність щастя? Як його досягти? Відповіді на ці питання шукали чотири філософські школи – кінічна, стоїчна, епікурейська і школа скептицизму. Вони виникли на межі IV-III ст. до н. є. і продовжили своє існування в римській філософії.

Учні Сократа заснували декілька філософських шкіл, одною з них була школа кініків. Кініки взяли за основу практичну мораль Сократа, її настанови жити у злагоді з природою, невибагливо, у спокої і самовладанні. Найбільш яскравим представником кінічної школи був Діоген Синопський, який, згідно з легендою, жив у бочці, поводився зухвало, зневажаючи норми пристойності. Саме його Платон назвав собакою (собака - «кіне»), а греки створили йому пам'ятник за те, що той «вказав найпростіший шлях до щастя». Латиняни назвали кініків циніками, негативний смисл цього слова (як зневаги до суспільних моральних норм) залишився до нашого часу.

Найважливішою школою цього періоду стає стоїцизм. Майже усі філософи стоїки були «варварами», тобто народженими на околиці римського світу. Мабуть, тому фундаментом соціального ідеалу стоїків стала думка про рівність людей. Рівність між людьми вони пояснювали тим, що кожна людина і природа в цілому пов'язані єдиним законом, логосом. Символічним у цьому плані є те, що найвидатнішими стоїками стали раб Епіктет і імператор Марк Аврелій. До пізніх стоїків належали Плутарх, Сенека, Цицерон.

Стоїки вважали, що у світі немає випадковості, все зв'язано фатальною необхідністю, доля людини наперед визначена природними законами і змінити її неможливо (таке вчення має назву «фаталізм»). Щастя і душевний спокій у такому світі можливі лише через пристосування до природи, через життя в злагоді з нею. Мета людини - досягнення гармонії з космічною божественною волею. Якщо не можна змінити свою долю, вважали стоїки, то можна покоритися їй, але не підкорившись пристрастям і виявивши стійкість духу. Мудра людина повинна звільнитися від власних пристрастей. Єдине знаряддя людини у тяжкій життєвій боротьбі - байдужість до таких речей, як багатство, фізична краса, соціальний стан, здоров'я. Якщо людина зберегла внутрішню свободу, то навіть загроза смерті не може знищити її як особистість. Тому мудрець повинен зберігати стан безсторонності, апатії (від грец. «апатейя» - байдужість). Тим самим фаталізм стоїків поєднувався з ідеєю внутрішньої свободи людського духу.

Стоїцизм звертався до мужності, душевної стійкості людей, чию віру в себе, у розум і справедливість не можна було зруйнувати зовнішньою силою. Стоїчна мужність у ситуації, безнадійність якої людина усвідомлює, «боротьба без надії на успіх» - такий моральний ідеал стоїків. У цьому вони вбачали вищий прояв моральної сили людини.

Тоді ж, наприкінці IV ст. до н. є. виникла в Афінах школа Епікура. Для нього ідеалом було життя споглядача, далекого від марних, суєтних турбот. Філософське вчення Епікура було спрямоване на підтримку спокою. Його ідеал емоційного стану людини - атараксія (від грец. - незворушність), яка передбачає звільнення від усіх хвилювань і пристрастей. «Насолода, - зазначав він, - є початком і кінцем щасливого життя». Якщо стоїки нехтували життєвими радощами, ставилися з презирством до задоволень і насолоди як сенсу і вищої мети життя, то епікурейці, навпаки, прагнули обґрунтувати саме таку позицію.

Філософія, як її розумів Епікур, повинна бути практичною системою знань, повинна забезпечувати щасливе життя. «Головне - живіть так, щоб уникнути страху», - казав він. Більш за все людину турбує страх смерті, але потрібно правильно поставитись до проблеми смерті, щоб подолати її. «Людина ніколи не зустрічається зі смертю, - говорив Епікур. - Коли ми є, її немає. Коли вона є, нас уже немає». Тому не варто відчувати страх перед нею.

Щоб обрати шлях до щастя у житті, люди повинні мати свободу волі, саму можливість розпоряджатися власною долею. Епікур, виступаючи проти фаталізму, проти ідеї неминучості, яку висловлювали стоїки, для обґрунтування своєї позиції звертається до атомістичного вчення Демокріта. Але на відміну від нього, Епікур вважав, що атоми не завжди підкоряються механічним законам природної необхідності. Існує випадковість, атоми можуть відхилятися від прямолінійного руху. Вчення про відхилення атомів було пов'язане зі спробою пояснити свободу людських вчинків. Щоб свобода була можлива, міркував Епікур, її передумови повинні існувати вже у фізичному світі, частиною якого є людина. Навіть релігійні уявлення Епікура були підпорядковані ідеї людської свободи. Він не заперечує існування богів, але вони абсолютно не втручаються у людське життя.

Засновником скептицизму був Піррон (IV ст. до н. е.), але найбільш відомий його представник - Секст Емпірик (II—III ст.). Скептики оголосили неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу. Всі речі - абсолютно непізнаванні, а тому про них нічого не можна сказати - ні істинного, ні хибного. Грецьке слово «скепсис» означає сумнів і відмову від оцінок. Немає ніякої різниці між добром і злом, щастям і нещастям. Жодної проблеми не можна вирішити однозначно, жодне твердження не більш істинне, ніж протилежне йому. «На кожне слово є зворотне слово», - улюблене прислів'я скептиків. Філософський спосіб ставлення до речей повинен проявлятися в стримуванні від будь-яких суджень про них, користю від того буде незворушність, спокій, що і є вищим благом для філософа.

Потрібно виявляти обережність у власних думках, оскільки пізнання має імовірнісний характер і може привести до догматичних висновків, - таку настанову скептиків успадкувала сучасна філософія.

У період пізньої античності виникає і розвивається Філософська школа неоплатонізму (III-VI ст.), яка здійснила величезний вплив на філософську і богословську думку Європи.

Неоплатоніки систематизували вчення Платона з урахуванням філософії Аристотеля. Неоплатонізм став великим синтезом і завершенням всієї античної філософії. Його характерною ознакою є повернення до космологічних проблем, створення грандіозної картини Всесвіту. Антична думка, як відомо, починалася зі створення космологічних вчень, і під час свого завершення вона знову звертається до осмислення світобудови. Проте тепер у ній присутня істотна відмінність від досократичних учень. У неоплатонізмі образ Всесвіту є символічним виразом людського шляху. Сам світ тут розуміється як світ шляху, долі, життєвого розвитку людини, її душі. А відтак - образ світу стає образом спасіння душі. Неоплатонізм як релігійно-філософське вчення вперше в історії античності висуває ідею спасіння людської душі. Пізніше найвідоміші представники середньовічної патристики (перш за все, Августин) застосовують принципи неоплатонізму для систематизації християнського віровчення.

Основні представники цієї школи - Плотін, Порфирій, Прокл, Ямвліх.

Філософія Плотіна, найбільш відомого серед неоплатоніків, стала завершенням грецької філософії і переходом останньої до релігійного містицизму. Центральне поняття неоплатонізму - поняття Єдиного. Єдине розуміється як духовна безособова основа, джерело всього існуючого в світі. Єдине, як абсолютне світло, як повнота буття випромінює із себе енергію, «переливає» її «через край», породжуючи тим самим інші три форми Буття - спочатку безтілесний Розум («Нус»), потім - безтілесну Душу («Софію») і, нарешті, - тілесний Космос (Всесвіт, природно-космічний світ). Процес випромінювання енергії і породження через це інших форм буття називається «еманацією». Цей процес є процесом деградації, «шляхом униз», переходом від світла до темряви, від абсолютного буття до небуття. Кожний ступінь еманації стає все менш досконалою формою буття, менш освітленою, з меншою мірою повноти і все більш «роздрібненою». Якраз матеріальний світ є найнижчою формою буття, осередком темряви, зла, множинності. Але, разом з тим, у процесі еманації у матеріально-природний

Космос «входить» Світова Душа. Вона наповнює його красою, сенсом і гармонією. Через осягнення гармонії природного світу людина може почати «шлях догори» - піднесення до Світової Душі і потім - до Всесвітнього Розуму.

«Єдине» є найпослідовнішим інтелектуальним виразом ідеї Бога: це Бог без імені - Бог, розглянутий у вигляді особливого буття, а не як Особи, що створює світ і що бере участь у його долі своїм промислом.

Кінцевою метою і сенсом життя людини повинно стати повернення до Єдиного. Шлях до цього - очищення душі від кайданів всього матеріального і осягнення сутності Єдиного. Причому, оскільки Єдине підноситься над Світовим Розумом, знаходиться за його межами, шлях до спасіння лежить через інтуїцію, надрозумне містичне просвітлення, через екстаз. (Extas - «вихід за межі»). Екстаз - це здатність людської душі стикнутися і з'єднатися з цим абсолютом, «Єдиним». У екстатичному стані людина спроможна покинути межі розуму; їй стає доступно те, що приховано від можливостей свідомого і звичайного досвіду життя. Неоплатонізм проголосив перевагу екстазу над розумом, тим самим була зруйнована одна з основних настанов античної свідомості - раціоналізм, для якого розум завжди є вищим суддею і керівником людини у всіх її справах, у тому числі - в моральних перипетіях.

Останньому видатному філософу античності, неоплатоніку Проклу довелося пережити загибель Західної Римської імперії в 476 р. - подію, що вважається кінцем античного світу. У 529 р. імператор Юстиніан закрив платонівську Академію в Афінах, а філософам заборонив подальше викладання. Ця подія вважається символічним кінцем античної філософії. Але, зрозуміло, філософія античності зовсім не зникла з культурного досвіду людства. Вона здійснила величезний, багато в чому вирішальний вплив на християнське богослов'я і в цілому на християнський світогляд. Середньовічної культури не було б не тільки без Євангелія, але і без трактатів античних мислителів, які читалися і шанувалися разом з творами отців церкви.

Поступово поряд з філософськими ідеями античності поширювалися і міцнішали нові ідеї. Зароджувалася нова ера - ера християнства.

Дата добавления: 2014-01-04