Право власності

Отже, цивільне право як галузь права являє собою сукупність норм права, які регулюють майнові та особисті немайнові відносини, що складаються в суспільстві між фізичними і юридичними особами та іншими соціальними утвореннями на засадах юридичної рівності сторін.

Система цивільного права України визначає розміщення його складових у певній системі, обумовленій взаємозв'язком елементів - юридичних норм та інститутів. Вона поділяється на дві частини: загальну та особливу.

Загальну частину цивільного права складають правові норми та інститути, що стосуються всіх цивільно-правових відносин, а саме: положення про суб'єктів та об'єкти цивільного права, угоди, представництво й довіреність, позовна давність.
Особливу частину цивільного права складають норми права, які регулюють окремі групи спеціальних цивільно-правових відносин. Вона криє в собі такі інститути: право власності; зобов'язальне право; авторське право; право на відкриття; право на винахід, корисну модель, промисловий зразок, знак для товарів і послуг, раціоналізаторську пропозицію; спадкове право; правоздатність іноземних громадян та юридичних осіб; застосування цивільних законів іноземних держав і міжнародних договорів.
Як частина юридичної науки цивільне право вивчає закономірності цивільно-правового

регулювання суспільних відносин, історію його становлення й розвитку, а також розробляє способи його подальшого удосконалення.

Згідно з ЦК фізична особа — це людина, що виступає як учас­ник цивільних відносин (ст. 24).

Поняття "фізична особа " і "людина" взаємопов'язані, але не тотожні. Фізична особа — це завжди і тільки людина. Проте людина може бути, а може і не бути учасником цивільних відносин. Крім того, людина може розглядатися як суб'єкт права, а може бути пред­метом наукового дослідження або розглядатися як об'єкт впливу у іншій системі суспільних зв'язків.

Отже поняття фізичної особи у цивілістиці може не співпадати з поняттям людини, як істоти біологічної: іноді ці поняття тотожні, а іноді — поняття "фізична особа" вужче за поняття "людина".

Правоздатність фізичної особи — це здатність людини мати цивільні права і обов'язки.
Цивільна правоздатність є необхідною передумовою виникнення цивільних прав та обов'язків. Отже, правоздатність — це лише загальна, абстрактна можливість мати права чи обов'язки. Натомість конкретні права й обов'язки виникають з підстав, передбачених законом — юридичних фактів. Тому за рівної правоздатності всіх людей конкретні цивільні права фізичної особи різняться залежно від її віку, майнового становища, стану здоров'я тощо.

Згідно зі ст. 26 ЦК усі фізичні особи є рівними у здатності мати особисті немайнові та майнові цивільні права та обов'язки, які вста­новлені Конституцією та Цивільним Кодексом, а так само інші цивільні права, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства.

Відповідно до ст.ст. 21—24 Конституції цивільна правоздатність ґрунтується на принципах рівноправності і соціальної справедли­вості. Забороняються будь-які форми обмеження прав громадян за ознаками соціальної, расової, національної, мовної чи релігійної приналежності. Певні обмеження правоздатності іноземних грома­дян і осіб без громадянства встановлюються законом з метою забез­печення державної безпеки або як міра-відповідь для громадян тих держав, котрі встановили обмеження для українців.
За загальним правилом правоздатність не залежить також від віку, стану здоров'я, можливості здійснення прав і обов'язків, життєздатності людини.

Отже, характерними ознаками правоздатності є:

- її рівність для всіх фізичних осіб;

-невідчужуваність її на користь інших фізичних осіб;

-неможливість її обмеження актами суб'єктів приватного чи суб'єктів публічного права окрім випадків, прямо встановлених законом;

-існування як природної невід'ємної властивості фізичної особи.
Правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження і припиняється у момент її смерті (ст. 25 ЦК).

Згідно зі ст. 26 ЦК фізична особа має усі особисті немайнові права, встановлені Конституцією та ЦК, а також здатна мати усі майнові права, встановлені ЦК та іншими законами. Крім того, фізична особа може мати будь-які інші цивільні права, не передба­чені законодавством, якщо вони не суперечать законам та мораль­ним засадам суспільства.
Отже обсяг прав, які складають зміст цивільної правоздатності, законодавством не обмежений. Фізична особа може мати практич­но будь-які права. Обмеження існує лише одне: володіння ними має не суперечити закону та моральним засадам суспільства.

Таким чином, зміст цивільної правоздатності фізичних осіб скла­дає у сукупності систему їхніх соціальних, економічних, культурних та інших прав, визначених і гарантованих Конституцією, ЦК, іншими актами законодавства. При цьому враховуються права, за­безпечені міжнародними актами, зокрема, Загальною декларацією прав людини, Конвенцією про захист прав людини і основополож­них свобод, Міжнародним пактом про громадянські і політичні права 1966 р., Конвенцією про права дитини 1989 р.

Суб’єктами цивільних правовідносин і відповідно носіями майнових та особистих немайнових прав і обов’язків є також юридичні особи.

Юридична особа – це колективний суб’єкт, що має відокремлене майно, може від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав, нести обов’язки, бути позивачем чи відповідачем у суді, господарському суді чи третейському суді.

Основні ознаки юридичної особи:

- організаційна єдність, тобто юридична особа,- це певним чином організований колектив людей, а не окремий громадянин;

- наявність відокремленого майна;

- наявність власного найменування (імені);

- здатність нести самостійну майнову відповідальність;

- здатність бути позивачем або відповідачем у суді, господарському суді чи третейському суді.

Як суб’єкти цивільно-правових відносин, юридичні особи наділяються цивільною правоздатністю та цивільною дієздатністю. Правоздатність і дієздатність юридичної особи тотожні. Причому якщо цивільна правоздатність громадян є загальною для всіх, то цивільна правоздатність юридичної особи є спеціальною і залежить від цілей її діяльності.

Правоздатність юридичної особи виникає з моменту її державної реєстрації, а у випадках, передбачених законодавчими актами,-з моменту реєстрації її статуту.

Законодавством передбачається декілька способів виникнення юридичних осіб:

- розпорядчий;

- нормативно-явочний;

- дозвільний;

- договірний.

Суть розпорядчого порядку полягає в тому, що власник майна або уповноважений ним орган приймає рішення (розпорядження) про створення організації та затверджує її статут або положення про неї. В такому порядку виникають, зокрема, підприємства.

Нормативно-явочний характер полягає у тому, що умови створення юридичної особи зафіксовані в законі (нормативному акті) у вигляді загального дозволу держави, але для виникнення конкретної організації потрібні прояв ініціативи (явки) її організаторів і реєстрація у відповідному органі. У такому порядку виникають кооперативи і об’єднання громадян.

Дозвільний порядок утворення юридичної особи означає, що однією з необхідних умов її виникнення є дозвіл (згода) відповідного органу чи підприємства. Так, підприємство може бути створене у результаті виділення зі складу діючого підприємства чи організації одного чи кількох структурних підрозділів за рішенням їх трудових колективів, якщо на це є згода власника майна або уповноваженого ним органу і при цьому забезпечується виконання раніше прийнятих підприємством договірних зобов’язань.
Юридичні особи можуть утворюватися на договірній основі, тобто шляхом укладення установчого договору громадянами чи організаціями, що добровільно об’єднуються для досягнення певних цілей. У такому порядку виникають різноманітні господарські товариства, асоціації, концерни та інші об’єднання підприємств з метою координації їх діяльності, забезпечення захисту їх прав, представлення спільних інтересів.

При настанні передбачених у законі обставин юридична особа припиняє свою діяльність.

Формами припинення юридичних осіб є:

- ліквідація;

- реорганізація.

При ліквідації юридична особа припиняє свою діяльність без правонаступництва, тобто переходу прав та обов’язків до інших осіб. Для здійснення рішення про ліквідацію створюється ліквідаційна комісія. Ліквідація підприємства здійснюється за рішенням власника органу, уповноваженого створювати такі підприємства, або за рішенням суду чи господарського суду.

Підприємство ліквідується також у випадках:

- визнання його банкрутом;

- якщо прийнято рішення про заборону діяльності підприємства внаслідок невиконання умов, встановлених законодавством, і у передбачений рішенням строк не забезпечено дотримання цих умов або не змінено вид діяльності;

- якщо рішенням суду визнані недійсними установчі акти про створення підприємства;

- з інших підстав, передбачених законодавчими актами України.

Основними способами реорганізації юридичних осіб є поділ, виділення, перетворення, злиття, приєднання.

Злиття має місце тоді, коли дві або більше юридичні особи об’єднуються в одну нову і При цьому припиняють своє існування.

Приєднання передбачає, що одна юридична особа включається до складу іншої, що продовжує існувати й далі, але вже в більшому масштабі.

Поділ означає, що на базі однієї юридичної особи виникають дві або більше нових юридичних осіб, а ця перша припиняється.

Виділення передбачає, що юридична особа не припиняється, але з її складу виділяється інше утворення, яке наділяється правами юридичної особи.

Перетворення полягає в тому що на основі однієї юридичної особи виникає нова юридична особа, яка має інший профіль, але приймає права і обов’язки свого попередника.

Юридична особа може утворювати філії або представництва. Філія – це структурно і територіально відособлена частина юридичної особи, яка за місцем свого знаходження виконує всі чи більшість функцій юридичної особи.

Представництво – це частина юридичної особи, яка здійснює лише окремі, чітко визначені функції за місцем свого знаходження,

Філії, представництва та інші структурні підрозділи не мають статусу юридичної особи, вони не підлягають державній реєстрації і діють на підставі положення про них, яке затверджується головним підприємством (організацією). Керівник структурних підрозділів діє на під-став! довіреності.

Від філії та представництва у цивільному праві слід відрізняти дочірню організацію.

Дочірня організація – це організація, яка створена як юридична особа іншою організацією шляхом передачі їй на певних умовах частини свого майна для досягнення цілей, визначених засновником. Вона діє на підставі статуту.

Існують різні способи класифікації юридичних осіб. В залежності від загальних цілей діяльності вони діляться на комерційні (господарські товариства, підприємства тощо) та некомерційні (об’єднання громадян, релігійні організації тощо). Залежно від існуючих форм власності юридичні особи поділяються на приватні, колективні, державні, змішані. У залежності від складу суб’єктів юридичні особи можуть бути українськими, спільними, іноземними, міжнародними організаціями та об’єднаннями.

Юридична особа відповідає за своїми зобов’язаннями належним їй на праві власності (закріпленим за нею) майном, якщо інше не встановлено законодавчими актами. Засновник юридичної особи або власник її майна не відповідає за її зобов’язаннями, а юридична особа не відповідає за зобов’язаннями власника чи засновника, крім випадків, передбачених законодавчими актами або установчими документами юридичної особи. Юридична особа, яка фінансується власником і за якою майно закріплено на праві оперативного управління (установа), відповідає за зобов’язаннями коштами, які є в її розпорядженні. У разі їх недостатності відповідальність за її зобов’язаннями несе власник відповідного майна.

Власність — це економічна категорія, яка є одним з проявів суспільних відносин з приводу привласнення матеріальних благ.

Право власності — це сукупність правових норм, що регулюють і закріпляють суспільні відносини, які виникають у зв’язку з присвоєнням матеріальних благ громадянами, юридичними особами і державою, які надають названим суб’єктам рівні права та обов’язки по володінню, користуванню і розпорядженню майном.

Право власності розглядають як в об’єктивному, так і суб’єктивному аспектах. В об’єктивному аспекті право власності — це сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини по володінню, користуванню і розпорядженню майном.

Правовою основою закріплення права власності в Україні є Конституція України, Цивільний кодекс України, Закон України «Про власність» від 07.02.91 та інші законодавчі і нормативні акти.

Зокрема, Закон України «Про власність» складається з 8 розділів (57 статей), а саме:

Розділ I. Загальні положення.

Розділ II. Право виключної власності народу України.

Розділ III. Право індивідуальної власності.

Розділ IV. Право колективної власності.

Розділ V. Право державної власності.

Розділ VI. Право інтелектуальної власності.

Розділ VII. Право власності інших радянських республік, Союзу РСР, інших держав, їх юридичних осіб, спільних підприємств та міжнародних організацій.

Розділ VIII. Захист права власності.

У суб’єктивному аспекті право власності являє собою сукупність повноважень власника по володінню, користуванню і розпорядженню майном.

Володіння — фактична наявність речі в господарстві власника і його можливість впливати на неї безпосередньо. Володіння може бути законним (наприклад, наявність в особи речей на правах власності) і незаконним (наприклад, володіння майном, добутим злочинним шляхом, привласнення знахідки). Незаконне володіння поділяється на добросовісне (коли особа не знала і не могла знати про те, що володіє чужим майном) і недобросовісне (коли особа знала або повинна була знати про те, що володіння незаконне).

Користування — це право вилучати з речей їх корисні властивості (наприклад, обробляти землю і отримувати врожай, вживати продукти харчування, носити одяг та взуття).

Розпорядження — це право визначати юридичну або фактичну частку майна (наприклад, продавати, дарувати, обмінювати, переробляти, заповідати тощо).

Сукупність зазначених повноважень в особи дають підстави вважати її власником відповідного майна.

Розрізняють такі форми власності:

власність українського народу — земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони;

приватна власність — майнові та особисті немайнові блага конкретної фізичної чи юридичної особи (жилі будинки, транспортні засоби, грошові кошти, цінні папери, результати інтелектуальної творчості та інше майно споживчого і виробничого призначення);

колективна власність — це майно, що належить певному колективу і необхідне для його функціонування (майно колективного підприємства, кооперативу, орендного чи акціонерного підприємства, господарського товариства, господарського об’єднан­ня, професійної спілки, політичної партії чи іншої громадської організації, релігійної організації тощо);

державна власність — майно, у тому числі кошти, необхідні для виконання державою своїх функцій (наприклад, єдина енергетична система, інформаційна система, системи зв’язку, транспорту загального користування, кошти державного бюджету тощо). Державна власність поділяється на загальнодержавну та власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну).

Відповідно до чинного цивільного законодавства право власності припиняється у разі: відчуження власником свого майна; відмови власника від права власності; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; знищення майна; викупу безгосподарно утримуваних пам’яток історії та культури; викупу земельної ділянки з метою суспільної необхідності; викупу нерухомого майна у зв’язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене; звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника; реквізиції; конфіскації; в інших випадках, встановлених законом.

До суб’єктів права власності в Україні належать:

1) український народ, який являє собою єдине джерело держав­ної влади в республіці і здійснює права власника шляхом референдуму, а також через Верховну Раду України і місцеві Ради народних депутатів. Кожен громадянин як складова народу має право за чинним законодавством України користуватись природними об’єктами для задоволення особистих потреб;

2) фізичні особи, тобто громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які мають рівні майнові права, якщо інше не передбачено законодавчими актами України;

3) юридичні особи, до яких належать трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об’єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об’єднання, релігійні та інші організації;

4) Україна як суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава;

5) Автономна Республіка Крим;

6) територіальні громади;

7) іноземні держави та інші суб’єкти публічного права.

Захист права власності здійснюється всією правовою системою держави. Чинне законодавство визначає основні способи захисту права власності, до яких належать:

визнання права власності на землю;

відшкодування майнової та моральної (немайнової) шкоди, завданої порушенням права власності;

усунення порушень права власності, які не пов’язані з втратою володіння;

витребування майна з чужого незаконного володіння.

Держава покликана забезпечувати всім власникам рівні умови захисту права власності, який здійснюється в позовному порядку судом, господарським судом, третейським судом, а в випадках, передбачених законодавством, також товариськими судами, професійними спілками та іншими громадськими об’єднаннями.

Для захисту права власності застосовуються речово-правові і зобов’язально-правові позови. До перших належать: віндикаційний позов, тобто вимога про усунення перешкод у здійсненні права власності, не пов’язаних з позбавленням володіння річчю; негаторний позов, тобто повернення або відшкодування всіх доходів, що були або могли бути здобуті за час незаконного володіння майном.

Відносно зобов’язально-правових способів захисту права власності, то вони, як правило, засновані на договорах, але можуть бути пов’язані і з позадоговірними зобов’язаннями. До них належать позови про: відшкодування збитків; повернення речей, які віддані в користування за договором, і т. п.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений в його здійсненні, крім випадків і в порядку, встановлених чинним законодавством.

Примусове відчуження об’єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, за умови поперед­нього та повного відшкодування їх вартості, а у разі відчуження об’єктів права приватної власності — лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану

Власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права і вимагати повернення свого майна з чужого незаконного володіння протягом трирічної позовної давності.

Дата добавления: 2014-01-04