Специфіка застосування цензурного законодавства Росії до українського друку

Волею історичних обставин склалося так, що в цензурному відношенні Україна, як одна з «окраїн» імперії, була в значно гіршому становищі, ніж Польща чи Фінляндія. Бо саме до України застосовувалися, окрім загальних для всієї імперії цензурних правил, ще й додаткові. Суть їх зводилася до того, аби «в українських книгах, де трактується про народність і мову українську, українці не давали переваги любові до своєї малої батьківщини перед любов’ю до «отечества». Ці додаткові правила особливо стали посилюватися після першої хвилі відродження слов’янських народностей, а надто ж — після появи Шевченківської творчості, яка нагадала «малоросам» про їхню справжню Батьківщину, їхню колишню славу й принижувану століттями національну гідність.

Метою саме тих специфічних цензурних заборон українського друкованого слова й була повна асиміляція українського народу, знищення елементів, які становлять національне буття цього народу, головним чином, мови, літератури, культури в цілому.

До відкриття в Києві університету дозвіл на друк будь-якої книги видавався лише з Петербурга.

8 лютого 1838 року було прийнято рішення про відкриття Комітету внутрішньої цензури в Києві. Цей підрозділ протягом багатьох років діяв при університеті Св. Володимира і «обслуговував» практично всі друкарні, що входили до Київського навчального округу.

Будь-який рукопис, заборонений цензурою, зберігався у цьому комітеті. Кожне нове перевидання книги, вже раніше затверджене, заново подавалося туди в рукописі для одержання нового дозволу. За друкування недозволеної цензурою книги, якщо вона і немала ніяких протизаконних нюансів з цензурного боку, власник приватної друкарні чи керівник друкарні казенної негайно передавався до суду. Міра провини збільшувалася, якщо в надрукованій таким чином книзі справді були абзаци чи речення, які входили в якісь найменші суперечності з правилами цензури.

На 1798 рік припадає вихід книги, якій судилося відкрити нову добу в історії видавничої справи. Початок цієї доби пов’язаний з переходом друкарень на складання текстів народною мовою, що стала незабаром основою української літературної мови, а отже, потребою в складальниках, не кажучи вже про редакторів і коректорів, які б володіли цією мовою. Це є «Енеїда» Івана Котляревського.

Серед найпомітніших видань цього періоду — «Грамматика малороссійского наречія» О. Павловського (1818), «Опіт собранія старинных малороссійских песней» М. Цертелєва (1819), «Кобзар» Т. Шевченка (1840) — ці видання здійснені в Санкт-Петербурзі, «Малороссийские песни» (1827) зібрані й видані М. Максимовичем у Москві.

Перші видання українських книг на українських землях були здійснені 1831 року в університетській друкарні у Харкові. Таким першодруком став «Украинскій альманах». Найурожайнішим був 1834 рік: ця ж друкарня видала п’ять видань — повісті Г. Квітки-Основ’яненка, «Запорозька старовина» І. Срезневського, «Українські народні пісні» М. Максимовича, збірка українських прислів’їв і приказок, казка «Маруся» невідомого автора.

Усього ж, за даними «Енциклопедії українознавства», в період від 1798 до 1840 року на території Російської імперії було видано 44 книги українською мовою, з них лише сім готувалося в друкарнях, розміщених на території України, переважно в Харкові.

Дата добавления: 2014-01-04