ПИТАННЯ 2. Умови господарського договору

Договірні умови являють собою спосіб фіксації взаємних прав та обов’язків.

Договірні умови прийнято об’єднувати у певні групи. Найбільш широкого поширення отримали три групи умов:

- істотні;

- звичайні;

- випадкові.

Ознака, яка об’єднує істотні умови в одну групу, не викликає жодних суперечок. Мова йде про умови, які формують договори в цілому і їх окремі типи (види) зокрема. Виходячи з цього, істотними, за загальним правилом, є умови, необхідні і достатні для того, щоб договір вважався укладеним і таким, що здатен породити права і обов’язки у його сторін.

На відміну від істотних, виділення умов звичайних і випадкових проводиться лише в літературі. Так, О. Іоффе, зазначав, що звичайними є умови, наявність чи відсутність яких на факт укладення договору ніякого впливу не робить. Як випадкові, слід розглядати умови, що також не мають значення для укладення договору. Але, якщо звичайні умови передбачаються законом і тому вступають в дію в силу одного лише факту укладення договору, то випадкові умови можуть виникнути і набути юридичної дії лише у тому випадку, якщо вони будуть включені в сам договір. Таким чином, звичайні умови – це ті, що закріплені в диспозитивній нормі. Випадкові – тільки ті, що відступають від диспозитивних норм, тобто будь-які, крім суттєвих і звичайних.

Стосовно господарського договору ст.180 ГК (яка так і називається - істотні умови господарського договору) визначає:

1. Зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов’язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.

2. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

3.При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

4. Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Вимоги щодо якості предмета договору визначаються відповідно до обов'язко­вих для сторін нормативних документів, зазначених у ст.15 цього Кодексу, а у разі їх відсутності — в договірному порядку, з додержанням умов, що забезпечують захист інтересів кінцевих споживачів товарів і послуг.

5. Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому цим Кодексом, іншими законами, актами Кабінету Міністрів України. За згодою сторін у господарському договорі може бути передбачено доплати до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними.

6.У разі визнання погодженої сторонами в договорі ціни такою, що порушує вимоги антимонопольно-конкурентного законодавства, антимонопольний орган має право ви­магати від сторін зміни умови договору щодо ціни.

7. Строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору. На зобов'язання, що виникли у сторін до укладення ними господарського договору, не поширюються умови укла­деного договору, якщо договором не передбачено інше. Закінчення строку дії госпо­дарського договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, ще мало місце під час дії договору.

1. Господарський договір як угода є однією з підстав виникнення правовідносин (зобов'язань) у сфері господарювання. У силу договору певного виду сторони підпорядковують свої відносини як загальним положенням Господарського та Цивільного кодексів (про уго­ди, зобов'язання, договори), так і відповідним законодавчим актам, які регулюють певний вид господарських відносин (законам України «Про оренду державного та комунального майна», «Про фінансовий лізинг», «Про концесії», «Про угоди про розподіл продукції», «Про транспортно-експедиторську діяльність» тощо).

У ст.180 ГК містяться загальні положення про зміст господарського договору, тобто сукупність умов, на яких він укладений. Законодавець виділяє умови двох видів:

1) узгоджені сторонами за їх вільним волевиявленням;

2) обов'язкові для певного господарського договору відповідно до законодавства.

Проте слід враховувати, що закон не може, у буквальному значенні, містити будь-які «умови договору». В актах законодавства можуть безпосередньо визначатися права та обо­в'язки сторін договору (як правовідношення), і досить часто — імперативними нормами, яких сторони повинні дотримуватися в силу укладення договору незалежно від узгодження таких умов (тобто цих прав та обов'язків) та їх визначення у тексті договору (наприклад правила ст.116 Статуту залізниць України щодо розміру штрафів, які сплачуються залізницею за несвоєчасну доставку вантажів і порожніх вагонів, що належать підприємствам, орга­нізаціям, установам, громадянам — суб'єктам підприємницької діяльності або орендовані ними).

Крім того, в актах законодавства можуть міститися приписи щодо тих істотних умов, які підлягають узгодженню сторонами (див., зокрема, ст.16 ЗУ «Про страхування», статті 10, 17—24 ЗУ «Про концесії» ст.ст.8,9 ЗУ «Про угоди про розподіл продукції»).

У законодавчих актах можуть встановлюватися заборони щодо включення до договорів певних умов (так, за змістом ч.1 ст.29 ГК забороняється нав'язувати умови договору, які ставлять контрагентів у нерівне становище, або додаткові умови, що не стосуються предмету договору, включаючи нав'язування товару, не потрібного контрагенту).

Тому вказівка на те, що до умов договору відносяться ті, що приймаються сторонами як обов'язкові відповідно до законодавства, є неточною. Укладаючи господарський договір певного виду, сторони підпорядковують свої дії законодавчим приписам, незалежно від того, чи включили вони до тексту договору норми закону, чи ні. Обов'язковість дотримання і виконання імперативних правових норм, чинних на момент укладення договору, всіма адресатами таких правових норм є загальним правовим принципом. Крім того, слід враховувати, що диспозитивні норми також набувають обов'язкового характеру для сторін договору,якщо сторони не скористалися правом врегулювати певний фрагмент своїх відносин інакше, ніж у законі. Наприклад, якщо інше не передбачено договором, ч.3 ст.268 ГК, на постачальника покладається обов'язок засвідчити якість товарів, що поставляються, належним това­росупровідним документом, який надсилається разом із товаром.

Правило ч.2 ст.180 ГК про укладення господарського договору є схожим із загальним правилом ч.1 ст.638 ЦК, згідно з яким договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Разом з тим, у ч.2 ст.180 ГК, окрім вказівки на належну форму договору, в якості обов'язкового правила про укладення господарського до­говору називається додержання сторонами передбаченого законом порядку укладення. Крім загального порядку укладення господарського договору, встановленого коментованою статтею, законодавчими актами можуть визначатися спеціальні порядки укладення окремих видів договорів, дотримання яких є обов'язковим для сторін (зокрема, укладення договору купівлі-продажу об'єкта приватизації, договору оренди цілісного майнового комплексу державного підприємства, договору концесії). Так, здійснення приватизації способом, не пе­редбаченим чинним законодавством для даного об'єкта, є підставою для визнання угоди про приватизацію недійсною (інформаційний лист ВГСУ «Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів законодавства про приватизацію державного майна» від 25 квітня 2001р.).

У коментованій нормі законодавцем виділено три ознаки, кожної з яких достатньо для кваліфікації умови договору як істотної:

— умова, визнана істотною за законом. Перелік істотних умов, узгодження яких є необхідним при укладенні господарських договорів певного виду, міститься в окремих статтях ГК, що регулюють цей вид господарських відносин (зокрема щодо поставки, контрактації, сільськогосподарської продукції, енергопостачання, оренди майна та лізингу, перевезення вантажів тощо), і в окремих законодавчих актах. За відсутності спеціальних норм і норм ГК, які визначали б істотні умови певного договору, застосовуються відповідні положення ЦК;

— умова, необхідна для договорів певного виду (наприклад зазначення станції призначення вантажу, спосіб визначення маси вантажу у договорах перевезення вантажів залізницею тощо);

— умова, щодо якої, на вимогу однієї із сторін, має бути досягнута згода. Такі істотні умови залежать від виду договору та намірів його сторін і визначають способи забезпечення виконання зобов'язання (неустойка, застава, порука, гарантія, завдаток), оперативно-господарські санкції, порядок і особливості виконання зобов'язання (наприклад строки і умови оплати, порядок і періодичність відвантаження товару тощо).

У будь-якому випадку істотною слід вважати умову, передбачену в проекті договору або у протоколі розбіжностей, складеному адресатом оферти в порядку, встановленому ст.181 ГК. Щодо наслідків недосягнення згоди між сторонами по всіх його істотних умовах див. коментар до ч.8 ст.181.

Умови господарського договору щодо предмета, ціни та строку як обов'язкові для погодження сторонами договору є тим мінімумом, який дозволяє договірному зобов'язанню бути здійсненим.

Предметом договору (предметом договірного зобов'язання) є дії (або утримання від дій), які повинна виконати (або утриматися від виконання) зобов'язана сторона.

Майново-господарські зобов'язання між суб'єктами господарювання, які виникають на підставі господарських договорів, мають складний предмет, до якого входять дії сторін — юридичний об'єкт та майно (речі, права, обов'язки), тобто матеріальний об'єкт. Вимоги щодо предмета господарського договору викладено в окремих положеннях ГК та в інших зако­нодавчих актах, що регулюють відповідні відносини.

За змістом ч.2 ст.178 ЦК у законі мають бути встановлені види об'єктів цивільних прав, перебування яких у цивільному обороті не допускається (об'єкти, вилучені з цивільного обороту) або види об'єктів цивільних прав, які можуть належати лише певним учасникам обороту або перебування яких у цивільному обороті допускається за спеціальним дозволом (об'єкти,обмежено оборотоздатні).

Законодавчими актами встановлено обмеження щодо матеріальних об'єктів, які не можуть бути предметом окремих видів договорів (зокрема договорів купівлі-продажу об'єктів приватизації, оренди тощо). Так, ЗУ «Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації» затверджено переліки зазначених об'єктів, і встановлено, що не підлягають приватизації запаси державного резерву незалежно від його місцезнаходження, а також підприємства, установи і організації та інші об'єкти, що входять до системи державного резерву. Декретом КМУ від 31 грудня 1992 р. №26-92 затверджено перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів, основного виробництва, передача в оренду яких не допускається. Господарські договори відповідного виду, укладені з порушенням таких законодавчих обмежень, є недійсними.

Матеріальний об'єкт у договорі має бути точно визначений (найменування товару, марка,сорт або результат, який досягається при виконанні робіт або наданні послуг).

Ціна (тариф) за ч.1 ст.189 ГК є формою грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб'єкти господарювання. Відповідно, ціна договору — це його істотна умова стосовно ціни продукції, що має бути поставлена, або роботи чи послуги, що мають бути надані (виконані). Зазвичай ціна визначається у специфікаціях, які є невід'ємною частиною договору. За змістом ст.176 ГК ціна не може визнаватися істотною умовою організаційно-господарських договорів як договорів немайнових.

Строком дії договору є час, протягом якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі договору, і протягом якого договір підлягає виконанню в повному обсязі (за визначенням ч.1 ст.631 ЦК строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору).

Сторони договору можуть бути зацікавлені у виконанні договору окремими партіями, окремими етапами, окремими частинами тощо. У таких випадках у договорі встановлюють­ся спеціальні строки виконання (або шляхом вказівки на періодичність виконання, або вка­зівкою на той період, до якого, в межах строку дії договору, має бути виконана частина дого­вору).

Періодичність може визначатися відсилкою до проектно-кошторисної документації, визначенням етапів виконання роботи.

Узгоджений сторонами строк дії договору дає можливість встановити чіткі параметри, які дозволяють визначити проведене виконання договірного зобов'язання у часі як належне.

Оскільки умови про строк дії договору та ціну договору є істотними (з огляду на назву ст.180 «Істотні умови»; ціна названа істотною умовою договору і в ч.2 ст.189 ГК), недодер­жання сторонами обов'язку їх встановити відповідно до ч. 8 ст.181 ГК означає, що договір не укладений (не відбувся).

Однак за відсутності в господарському договорі умови про ціну договір не може вважатися неукладеним, якщо сторонами вчинені такі дії по його виконанню, які свідчать про воле­виявлення сторін стосовно визначення ціни (наприклад, здійснено оплату продукції відповідно до виставленого рахунка). Крім того, сторони у договорі можуть визначити спосіб та/або порядок обчислення ціни у майбутньому (зокрема, шляхом посилання на звичайну ціну на момент виконання), що також свідчитиме про їх узгоджене волевиявлення щодо ціни як істотної умови договору.

Відповідно до правил ст.632 ЦК ціна у договорі встановлюється за домовленістю сторін; якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору. За відсутності ціни у договорі вважати його неукладеним можна тоді, коли ціна не може бути визначена у наведений вище спосіб (напр., при укладенні ліцензійних договорів на використання об'єктів інтелектуальної власності або договорів комерційної концесії — з огляду на унікальність нематеріальних об'єктів - peзультатів творчої діяльності).

У ч.2 ст.530 ЦК визначено механізм реалізації прав кредитора, якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги. У цьому випадку кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час, а боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає з договору або актів цивільного законодавства. Таким чином, оскільки правила ст.530 ЦК охоплюють усі можливі варіанти визначення строку виконання зобов'язання (і тоді, коли він сторонами визначений, в тому числі вказівкою на подію, яка неминуче має настати, і тоді, коли цей строк сторони не визначили), недосягнення сторонами домовленості щодо строку дії договору не повинно впливати на дійсність договору. До того ж, законодавством можуть встановлюватися інші правила щодо умови про строк договору. Так, відповідно до ч.1 ст.267 ГК, якщо в договорі строк його дії не визначений, він вважається укладеним на один рік.

Закріплена у ч.3 коментованої статті вимога щодо обов'язковості узгодження сторонами строку дії договору та ціни свідчить про мету законодавця запропонувати таку єдину схему змісту договору, яка, насамперед, сприяла б стабільності та визначеності договірних зв’язків у сфері господарювання.

Вимоги ч.4 ст.180 ГК стосуються необхідної і достатньої деталізації сторонами умови про предмет договору, а саме його матеріального об'єкта. Умова про предмет має включати:

— найменування (номенклатуру, асортимент) товару, яке повинна надати одна сторона іншій. У разі укладення договору про виконання робіт або надання послуг має бути визначений результат таких робіт або послуг. Якщо товар (роботи, послуги) потребують детальнішої характеристики, такі відомості відображаються у специфікації, яка є невід'ємною частиною договору;

— кількість виконання, яка визначається обсягом поставки, виконання робіт, послуг. При цьому вказується одиниця виконання і загальна кількість виконання у натуральному вигляді;

— якісні характеристики товарів (робіт, послуг) визначаються або посиланням на відповідні державні стандарти або вказівкою на вимоги, яким має відповідати товар. У договорах певного виду вимоги до якості можуть визначатися спеціальним документом: проектно-кошторисною документацією (у договорах підряду на капітальне будівництво), технічним завданням (у договорах підряду на створення і передачу науково-технічної продукції), технічною документацією, зразком, еталоном (у договорах поставки індивідуально визначеного товару).

При визначенні ціни в договорі сторони повинні враховувати вимоги гл.21 ГК «Ціни і ціноутворення у сфері господарювання», зокрема ч. 3 ст.189, якою визначено такі види цін:

— вільні ціни;

— державні фіксовані ціни;

— регульовані ціни (граничні рівні цін або граничні відхилення від державних фіксованих цін).

Сторони у договорі можуть узгодити вільну ціну на всі види продукції (робіт, послуг) за винятком тих, на які встановлено державні ціни.

Відповідальність за порушення державної дисципліни цін визначена ЗУ «Про ціни та ціноутворення» від 3 грудня 1990p., відповідно до ст.14 якого вся сума виручки, необґрунтовано одержана підприємством, організацією в результаті порушення державної дисципліни цін та діючого порядку визначення вартості будівництва, яке здійснюється із залученням коштів Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів, а також коштів державних підприємств, установ та організацій, підлягає вилученню в доход відповідного бюджету залежно від підпорядкованості підприємства, організації. Крім того, у позабюджетні фонди місцевих рад стягується штраф у двократному розмірі необґрунтовано одержаної суми виручки.

Доплата до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або за виконання робіт у скорочені строки, порівняно з нормативними, є засобом матеріального стиму­лювання належного, у тому числі покращеного, виконання господарського договору. Таке матеріальне заохочення сторони можуть передбачити у договорі.

Встановлення монопольно високих або дискримінаційних цін (тарифів) на свої товари, і призводить до порушення прав споживачів або обмежує права окремих споживачів, і встановлення монопольно низьких цін (тарифів) на свої товари, що призводить до обмежен­ня конкуренції, відповідно до ч.1 ст.29 ГК вважаються зловживанням монопольним становищем на ринку. Неправомірними угодами між суб'єктами господарювання визнаються угоди або погоджені дії, спрямовані на встановлення (підтримання) монопольних цін (тарифів), знижок, надбавок (доплат), націнок (ч.1 ст.30 ГК). Згідно із ст.13 ЗУ «Про захист економічної конкуренції» зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку визнаються:

1) встановлення таких цін чи інших умов придбання або реалізації товару, які не можливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку;

2) застосування різних цін чи різних інших умов до рівнозначних угод із суб'єктами господарювання, продавцями чи покупцями без об'єктивно виправданих на те причин.

Органи АМК мають право надавати рекомендації суб'єктам господарювання стосовно припинення дій, які містять ознаки порушення законодавства про захист економічної конкуренції, усунення причин виникнення цих порушень і умов, що їм сприяють, а у разі коли порушення припинені, — щодо вжиття заходів для усунення наслідків цих порушень. Рекомендації органів АМК є обов'язковими для розгляду (ст.46 ЗУ «Про захист економічної конкуренції»).

Відповідно до ст.25 ЗУ «Про Антимонопольний комітет України» від 26 листопада 1993 р. АМК та його територіальні відділення мають право подавати до суду позови з метою захисту інтересів держави, споживачів та суб'єктів господарювання, зокрема, про припинення порушення законодавства про захист економічної конкуренції; зобов'язання ви­конати рішення органів АМК (у тому числі щодо внесення змін до договору).

За буквальним тлумаченням визначення строку дії господарського договору як часу, протягом якого існують господарські зобов'язання сторін, що міститься у ч.7 коментованої статті, строк дії господарського зобов'язання пов'язується із строком дії господарського до­говору. Таке правило не обмежує можливості сторін узгодити умову, за якою закінчення строку дії договору не звільняє сторони від його виконання. За загальним правилом, господарське зобов'язання припиняється належним виконанням, якщо виконання прийнято управленою стороною (ч.1 ст.203 ГК). Закінчення строку дії до­говору не є підставою для припинення зобов'язань, що виникають із такого договору, у тому числі стосовно умов передачі прав та обов'язків за контрактом третім особам (див. постанову Судової палати у господарських справах ВСУ у справі за позовом ВАТ «Нікопольський завод феросплавів» до ВАТ «Дніпровський металургійний комбінат ім. Дзержинського» від 25 березня 2002 p.).

У ч.1 ст.202 ГК визначено, що однією із загальних умов припинення господарських зобов'язань є виконання, проведене належним чином. Якщо господарське договірне зобов'язання не виконано належним чином, то відповідальність сторін (стягнення штрафних санкцій та відшкодування збитків) за порушення умов договору настає незалежно від закін­чення строку дії договору. Аналогічне правило міститься у ч.4 ст.631 ЦК.

Закінчення строку дії договору дає можливість кредитору в конкретній ситуації обрати певний варіант поведінки: 1) вимагати від боржника реального виконання зобов'язання, як­що інтерес до цього кредитором ще не втрачений; 2) вимагати застосування до порушника заходів господарсько-правової відповідальності, як це передбачається ч. 7 коментованої статті.

В останній отримав втілення загальний принцип щодо обов'язковості договору для сторін з моменту його укладення. Але диспозитивний характер цього положення дозволяє сторонам поширити дію укладеного договору на зобов'язання, які виникли до його укладення. При тлумаченні положення ч.7 ст.180 ГК щодо дії договору у часі може виникати запитан­ня, що слід розуміти під зобов'язаннями, які виникли у сторін до укладення договору? Таки­ми можуть бути зобов'язання, що виникли раніше з інших підстав, у тому числі і з договорів, але при цьому не були належним чином врегульовані. З огляду на це сторони при укладенні нового договору можуть поширити його дію на такі правовідносини.

Дата добавления: 2014-01-04