Соціолінгвістичні характеристики української мови

Напрям соціолінгвістичних досліджень у кожній країні визначає здебільшого специфіка її мовної ситуації. У цьому зв’язку головне завдання української соціолінгвістики полягає в науковому аналізі деформацій, яких зазнало мовне середовище країни в попередній колоніальний період.

Одним з основних об’єктів соціолінгвістичних досліджень в Україні має стати українсько-російський білінгвізм, формування й розвиток якого відбувався під тиском асиміляційної політики Російської імперії в обох її іпостасях – самодержавній і комуністичній. Конфлікт, що характеризує сучасну мовну ситуацію України, поширення на її території двох мов, незсинхронізованість мовного розвитку Заходу і Сходу є наслідком радянської практики русифікації, лінгво-етнічної міксації, реалізацію якої в Україні й Білорусі полегшувала спорідненість їхніх мов з російською. Стан масової двомовності України, що має асиметричний характер, оскільки, за даними соціолінгвістичних опитувань, до білінгвів різного типу належать переважно українці, тоді як мовній поведінці росіян кодові перемикання не властиві, сформувався як перехідний етап в асиміляційному процесі, спрямованому на витіснення української мови російською.

Оскільки національна мова, культура й ідентичність становлять нерозривну цілісність, успіх будівництва самостійної держави залежатиме від того, чи вдасться керівній еліті надати мовному розвиткові країни зворотного напряму, тобто переорієнтувати нинішню російсько-українську двомовність на поступове зростання груп ситуативних двомовців за рахунок російських одномовців із подальшим формуванням і розширенням україномовних середовищ.

Надання українській мові статусу державної стало першим необхідним заходом у процесі дерусифікації й мовно-культурного відродження, проте через відсутність державної мовної політики, зокрема механізмів впровадження й контролю за виконанням Закону про мови в Українській РСР і 10-ої статті Конституції України істотних змін у мовній ситуації досі не відбулося.

Розвиток української ситуації унаочнює відому з досвіду зарубіжної соціолінгвістики закономірність, згідно з якою відсутність у державі мовної політики також є політикою, що полягає у підтримці сильнішої мови. В Україні зберігається досягнуте в попередній період домінування російської мови в міській комунікації, а в деяких сферах, зокрема в інформаційно-культурній, нові реалії відкритого суспільства й ринкової конкуренції призвели до значного посилення процесів русифікації.

Національна політика СРСР у мовній сфері, починаючи з 1930-х років, продовжила асиміляційну політику Російської імперії, відрізняючись від неї на суто словесному рівні політичної демагогії.

Починаючи з 1930-х років, більшовицька влада не обмежилася зовнішньою русифікацією, що поступово звужувала сфери застосування української мови. Паралельно була запроваджена керована згори практика уподібнення її до російської. За таким втручанням у внутрішньомовні процеси стояло завдання позбавити українську мову характеру незалежного мовного утворення. Отже, радянське керівництво, прикриваючись фальшивими пропагандистськими гаслами „рівноправності” національних мов, „невиданого” їх розквіту і „гармонійної” двомовності, в реальній політиці не тільки дотримувалося головної тези Валуєвського циркуляру, але й намагалося практично реалізувати її через примусове скеровування принципів лексикографічних, термінологічних та інших мовознавчих праць на поступове вилучення з української мови рис самостійної системи і зведення її до стану місцевої говірки, яка б відрізнялась від російської лише незначними фонетичними й лексичними рисами.

Кампанії боротьби за чистоту мови, за дотримання мовних норм, що їх час від часу оголошувало компартійне керівництво, мали зовсім інше підґрунтя, ніж відомі в історії багатьох мов, особливо загрожених, пуристичні рухи. Якщо останні спрямовувались на боротьбу з іншомовними запозиченнями, тобто мотивувалися уболіванням за збереження розвитку мови на питомій базі, то радянські мовні чистки фактично були війною з самою мовою.

Таким чином, нинішні дискусії з приводу правописних, термінологічних і лексикографічних проблем постали не з примхи окремих мовознавців і літераторів. Їх спричинили деформації українського мовно-культурного простору, яких він зазнав у радянський період. Оскільки сформована в колоніальний період російськомовна атмосфера великих міст східної й південної України чинить стихійний опір поширенню живого українського мовлення, це передбачає адекватне збільшення зусиль, що їх мають докласти владні структури й громадські організації для зміни потенційно конфліктної мовної ситуації на користь української мови. Для наукового забезпечення державної політики в мовній сфері слід вивчити досвід національного будівництва інших держав, передусім тих, яким вдалося здолати наслідки асиміляції і повернути своїй національній мові повноту державотворчих функцій.

Нині перед українським мовознавством стоять два завдання, що стосуються як зовнішніх, так і внутрішніх аспектів функціонування й розвитку української мови. Перше полягає у потребі випрацювати наукові засади державної мовної політики, спрямованої на впровадження державної мови, розширення сфер її вживання. Другим завданням є потреба перегляду принципів правописного, термінологічного й лексикографічного нормування й кодифікації.

Одним з основних принципів мовно-культурної державної політики має стати принцип організованого на базі української мови культурного розмаїття, посилення впливу української культури, формування й популяризації розмаїтих її форм – від елітарних до масових, розрахованих на різні вікові, професійні, соціальні групи, на різні смаки й рівень сприйняття, що сприятиме і розширенню сфер застосування української мови, і подоланню її надмірної уніфікації, якої вона зазнала за радянської доби.

Українська мова нині переживає етап інтенсивної стильової розбудови: відроджується її конфесійний стиль, формується на нових засадах сучасний політичний дискурс, відбувається становлення військової термінології. У деяких стилях, зокрема в художньому й публіцистичному, частково науковому, активізувалися процеси розширення словникового й фразеологічного складу, посилення діалектних впливів, повернення вилучених у попередній період словотвірних типів і граматичних форм.

Низка правописних, термінологічних і лексикографічних проблем чекають на своє розв’язання. У галузі мовної політики, культури мовлення необхідно зійти з хибного шляху штучного зближення української мови з російською і зорієнтуватися на природні, зумовлені історичною традицією шляхи розвитку, повернути українській мові природність звучання, вислову, будови речення і фрази.

Дата добавления: 2014-01-05