Орфоепія

План

Тема. Орфоепія і культура усного мовлення

Лекція 11-12

Сполучуваність приголосних фонем в українській мові

Основи вивчення дистрибуції (сполучуваності) фонем закладені у працях М.Трубецького. Дистрибутивний аналіз дає можливість виявити закономірності фонологічної структури слова і складу в конкретній мові, виявити й описати наявні в ній фонемосполуки, окреслити тенденції в розвитку сполучуваності фонем.

В українській мові сполучуваність фонем досліджували В.Перебийніс, Н. Тоцька та ін. Основні закономірності дистрибуції приголосних української мови такі:

- на початку слова перед голосною можуть виступати всі 32 приголосні фонеми, а в кінці слова після голосної – лише 31. Зовсім не вживається в кінці слова /р'/;

- перед голосною /и/ можуть виступати тільки тверді приголосні, а перед /і/ – всі м’які, а також губні, шиплячі, задньоязикові й фарингальна (як напівпом’якшені алофони);

- перед /е/ вживаються тверді приголосні, а також м’які /т'/, /н'/, /л'/ (наприклад: життєвий, насіннєвий, ллється);

- перед голосними заднього ряду у власне українських словах вживаються тверді й м’які приголосні фонеми. Не вживаються в цій позиції напівпом’якшені алофони твердих, крім [в’] та [м’] у словах свято, цвьохати, тьмяний. У запозичених словах перед голосними заднього ряду виступають як м’які приголосні, так і тверді та напівпом’якшені, наприклад: миля, Гюго, група, сума, гума, курорт, кювет тощо.

Щодо сполучуваності двох суміжних приголосних в українській мові існують такі правила:

- глухі приголосні не можуть стояти перед наступною дзвінкою;

- дзвінкі шумні, крім /г/, можуть стояти перед наступною глухою: губка, книжка, рідко, але: дьогтю – дьо/х/тю, вогко – во/х/ко;

- дві однакові приголосні фонеми не можуть поєднуватися з третьою, наприклад: тонна – тритонка;

- дві однакові приголосні не можуть виступати в кінці (знання – знань), а також на початку слів (крім лляти, ссати та їхніх форм);

- зімкнена приголосна не поєднується з наступною африкатою того самого місця творення: вітчизна – /віччизна/; коритце – /корицце/;

- не поєднуються між собою свистяча і шипляча фонеми: зшити – /шшити/, зжити – /жжити/.

1. Орфоепія

2. Основні риси української літературної вимови

3. Склад і складоподіл

4. Складоподіл

Основна література

Бондар О.І., Карпенко Ю.О., Микитин-Дружинець М.Л. Сучасна українська літературна мова: Фонетика. Фонологія. Орфоепія. Графіка. Орфографія. Лексикологія. Лексикографія / Навч. посіб. – К.: ВЦ “Академія”, 2006. – 368 с.

Жовтобрюх М.А., Кулик Б.М. Курс сучасної української літературної мови. – К.,1972. – Ч. 1.

Карпенко Ю.О. Фонетика і фонологія сучасної української літературної мови. – Одеса, 1996.

Сучасна українська літературна мова / А.П.Грищенко, Л.І.Мацько, М.Я.Плющ та ін.; За ред. А.П.Грищенка. – К.: Вища школа, 1997. – 414 с.

Сучасна українська мова. Фонетика / За ред. І.К.Білодіда. – К.: Наукова думка, 1969.

Сучасна українська мова: Підручник / О.Д.Пономарів, В.В.Різун, Л.Ю.Шевченко та ін.; За ред. О.Д.Пономарева. – К.: Либідь, 1991 (1998, 2001).

Сучасна українська літературна мова: Підручник / М.Я.Плющ, С.П.Бевзенко, Н.Я.Грипас та ін.; За ред. М.Я.Плющ. – К., 1994.

Тоцька Н.І. Сучасна українська мова. Фонетика. Фонологія. Орфоепія. Графіка. Орфографія. – К., 1981.

Орфоепія: 1) сукупність правил вимови, що становлять систему норм літературної мови, необхідних для збереження її єдності; 2) розділ мовознавства, що вивчає і систематизує норми літературної вимови.

Проте предмет орфоепії визначається по-різному. Крім сукупності правил вимови до неї включають також наголос та інтонацію. Такий погляд слід вважати найприйнятнішим, тому що вимову не можна розглядати поза нормами наголошування та інтонування висловлень.

В основі орфоепії лежить фонетична система мови. Проте вимова – поняття значно ширше. Вона охоплює також випадки варіативного оформлення слів і граматичних форм відповідно до закономірностей організації фонетичної системи. Пор., наприклад, звукове оформлення префіксів підписати й підійти, слів сердечний і сердешний, ручний і рушник, корисний і форпостний (зі спрощенням і без спрощення групи приголосних (ста), березка (бур’ян) і берізка (дерево), головка (часнику) й голівка (дитяча). Орфоепічними нормами регулюється місце наголосу в окремих групах слів і граматичних форм, індивідуальні варіанти основних інтонаційних структур тощо. Вимова регулюється живою суспільною комунікативною практикою, а також традицією.

До найважливіших ознак української літературної вимови належить унормованість як одна з кардинально важливих передумов функціонування національної мови в усній формі.

Дотримання норм літературної вимови має велике значення, становить один із суттєво важливих показників загальної культури особи, створює необхідні передумови для ефективного користування літературним мовленням у різних сферах суспільної практики – від побуту до закладів освіти, культури, науки, державного управління.

Порушення норм орфоепії можуть зумовлюватися впливом правопису на вимову, своєрідним тиском діалектних фонетичних систем, взаємонакладанням орфоепічних норм за умов білінгвізму тощо.

Становлення української літературної вимови безпосередньо пов’язане з загальним процесом формування української літературної мови, що ускладнювався прямими заборонами, а отже, відсутністю цілого комплексу соціолінгвістичних передумов, необхідних для динамічного розвитку багатої на функціональні стилі, унормованої літературної мови. Однак завдяки діяльності прогресивних українських письменників та культурних діячів орфоепічні норми української літературної мови в основних своїх рисах склалися в другій половині XIX ст., хоч і не закріпилися на всіх українських землях. Про усталену, але не абсолютно застиглу і позбавлену ознак динаміки систему норм літературної вимови можна говорити після поширення освіти українською мовою і об’єднання українських земель, а також усунення перешкод для уніфікації всіх норм української літературної вимови.

Дата добавления: 2014-01-05