Вибори

Вибори депутатів сільських, селищних рад проводяться за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах, на які поділяється вся територія відповідно села (кількох сіл, жителі яких добровільно об’єдналися у сільську громаду), селища.

Вибори депутатів міських рад проводяться за пропорційною системою: депутатів обирають за виборчими списками кандидатів у депутати (далі - виборчі списки) від організацій політичних партій, виборчих блоків організацій політичних партій у багатомандатному окрузі, межі якого збігаються з межами міста згідно з існуючим адміністративно-територіальним устроєм.

Вибори депутатів районних у містах рад проводять за пропорційною системою: депутатів обирають за виборчими списками від організацій політичних партій, виборчих блоків організацій політичних партій у багатомандатному виборчому окрузі, межі якого збігаються з межами відповідного району у місті.

Вибори сільських, селищних, міських голів проводять за мажоритарною виборчою системою відносної більшості в єдиному одномандатному окрузі, межі якого збігаються з межами села (кількох сіл, жителі яких добровільно об’єдналися у сільську громаду), селища, міста, згідно з існуючим адміністративно-територіальним устроєм.

Громадяни України, які належать до відповідної територіальної громади і мають право голосу, можуть шляхом самовисування або через республіканські (в Автономній Республіці Крим), обласні, районні, районні у містах, міські організації політичних партій та їх виборчі об’єднання - блоки брати участь у висуванні кандидатів у депутати, кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови, у роботі виборчих комісій, проведенні передвиборчої агітації, спостереженні за проведенням виборів та в інших заходах у порядку, визначеному цим та іншими законами України.

Питання до теми «Демократія».

1. Що таке демократія?

2. Назвіть характерні ознаки демократичного режиму.

3. Що таке політична участь?

4. Перерахуйте основні функції політичної культури.

5. Дайте визначення поняття «вибори».

6. Дайте характеристику відомим Вам виборчим системам.

7. Складіть план проведення виборів.

8. Назвіть критерії демократичності виборів.

9. Що таке політичні знання?

10. Дайте визначення поняттю «місцеве самоврядування в Україні».

11. Назвіть засади, на яких здійснюється місцеве самоврядування в Україні.

12. Яких сфер діяльності стосуються Повноваження виконавчих органів сільських, селищних, міських рад?

13. Чим відрізняються вибори депутатів сільських, селищних рад та вибори депутатів міських рад?

14. Наведіть відомі Вам приклади вирішення проблем органами місцевої влади.

ТЕМА 11. ЗАСОБИ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІІЇ

Види та функції засобів масової інформації

ЗМІ в демократичному суспільстві

План

1. З історії розвитку ЗМІ.

2. Основні етапи розвитку ЗМІ

3. Види засобів масової інформації (ЗМІ).

4.Функції ЗМІ.

5. ЗМІ та політика. ЗМІ як засіб формування громадської думки.

Сьогодні, коли якість інформаційних технологій та їх використання дедалі більшою мірою визначають характер життя суспільства, питання про взаємовідносини суспільства і ЗМІ, про ступінь свободи ЗМІ від суспільства, влади і держави (особливо держави, що претендує на демократичний статус) набуває особливого значення. Засоби масової інформації як важлива складова масової комунікації суспільства виконують різні соціально-політичні ролі, ті чи інші з яких залежно від певної кількості типових соціально-політичних ситуацій набувають особливої суспільної значущості. Це можуть бути ролі організатора, об’єднувача, консолідатора суспільства. його просвітителя. Але вони можуть викопувати і дезорганізаційну, роз’єднувальну роль.

1. З історії розвитку ЗМІ.

Як свідчить еволюція журналістики, одним із головних напрямків її розвитку було найбільш повне задоволення потреб людини в комунікації, тобто необхідній їй соціально значимої інформації. Уже в доісторичні часи людина сама виступала як засіб комунікації: різні відомості поширювали шамани, провісники, оракули, а засобом консервації її був наскальний живопис, пергамент, глиняні дощечки.

На сьогодні більшість дослідників єдині в думці, що появу преси слід віднести до V ст. до н. е., коли в Римі виходили перші газети, які лише за часів Юлія Цезаря (60 р. до н. е.) почали нагадувати сучасні. Найбільш відомим є щоденний бюлетень «Acta diurna» («Події дня»). Разом з тим є відомості, що доісторичні видання були і в Азії (наприклад, в Китаї у VIII столітті нашої ери виходила «Диба» - «Придворна газета», «Кібелчжі» - «хронікальна газета», а в Японії на глиняних дошках збереглася «Іоміурі каварабан» - «Читати і передавати»), що є, по суті, прагазетними явищами.

У середньовіччі значного поширення набули так звані «летючі листки» (серед них - реляції, ревю, куранти та ін.), які мали яскраво виражений інформаційно-прикладний характер. Винахід у 1440p. І.Гуттенбергом процесу друку за допомогою рухомих літер сприяло розвитку преси і журналістики. Батьківщиною преси як соціального інституту можна вважати територію Західної Європи. Першою газетою у власному розумінні цього слова прийнято вважати бельгійську «Niewe Tydingen» («Усі новини»), яка стала виходити в Антверпені приблизно з 1605 року в друкарні Авраама Вергевена. З 11 березня 1702р. в Англії, в Лондоні, почали видавати першу щоденну газету «Daily Courant» («Щоденний вісник»).

У стародавні часи форми мови реалізовувалися в літописах, хроніках, анналах, життєписах, історіях, подорожах, у різноманітних епістолярних формах - від особистого листа до офіційних послань, від повчань і наказів до булл, рескриптів, прокламацій. А після виникнення друкованої журналістики почала формуватися система журналістських жанрів. Серед початкових можна назвати інформацію-хроніку, репортаж, памфлети. Далі почали з’являтися й інші газетно-журнальні жанри.

Прийнято виділяти такі типи журналістики:

• релігійно-клерикальна (XV-XVI ст.);

• феодально-монархічна (XVI-XVIII ст.);

• буржуазна (ХІХ-ХХ ст.);

• соціалістична (XX ст.);

• загальногуманістична (кінець XX ст.- початок III тисячоліття).

У середньовіччі, у період релігійно-клерикального типу, діапазон творчості був різко обмежений. Це пояснювалося не стільки малим числом грамотних людей, скільки впливом релігії на всі сфери життя. Не допускалося інакомислення, що діставало відображення в періодичних виданнях. Феодально-монархічний тип відображає незначну економічну розвиненість суспільства і початок переходу від натурального господарства до товарно-грошових відносин. Розвиток торгівлі вимагав обміну інформацією про товари, прибуття кораблів, ціни.

У XIX ст. журналістика стала найважливішою частиною суспільно-політичного життя і господарювання. Вона перетворилася на знаряддя політичної боротьби - 80% преси мали яскраво виражений політичний і суспільно-політичний характер. Стався класичний поділ преси на якісну (елітарну) і популярну (масову). До кінця XX ст. до неї додався тип проміжних ЗМІ.

Соціалістична журналістика цілком була орієнтована на ідеологічну залежність, головною константою в ній була партійність.

До теперішнього часу ми можемо говорити про формування загальногуманістичної журналістики.

Даючи оцінку існуючим типам, потрібно відзначити, що не скрізь вони існували обов’язково в такому порядку і чистій формі - їх наявність залежала від конкретної ситуації в державі.

2. Основні етапи розвитку ЗМІ:

1. До початку нашої ери - прагазетні явища;

2. З початку нашої ери до XVст. н. е. - епоха рукописних видань;

3. З XVст. до XVIIст. - винахід і розвиток друкарства, становлення газетно-журнальної справи;

4. З XVIIIст. до початку XXст. - розвиток журналістики як суспільного інституту, вдосконалення поліграфічної бази, становлення преси як основи демократії;

5. 1900-1945рр. - набуття пресою функцій «четвертої влади»;

6. 1945-1955рр. - процес концентрації та монополізації ЗМІ;

7. 1955-1990рр. - епоха становлення електронних засобів комунікації;

8. З 1990р. і до сьогодні - становлення нового інформаційного порядку у світі.

3. Види засобів масової інформації (ЗМІ).

Засоби масової інформації - це інститути та форми публічного і відкритого поширення інформації для широкого кола користувачів, що здійснюється за допомогою технічних засобів.

ЗМІ становлять складну систему, виділяють два головні їх типи: друковані (преса) та електронні (радіомовлення, телебачення, кінопродукція, аудіопродукція). Сьогодні широко ввійшов в наше життя Інтернет.

Сучасні ЗМІ представляють собою установи, створені для відкритої, публічної передачі за допомогою спеціального технічного інструментарію різноманітних відомостей будь-яким особам Це відносно самостійна система, що характеризується множинністю складових елементів: змістом, властивостями, формами, методами і певними рівнями організації (у країні, у регіоні, на виробництві).

Відмітні ознаки ЗМІ - це публічність, тобто необмежене коло користувачів, наявність спеціальних технічних приладів, апаратури; непостійний кількісний склад аудиторії змінюється залежно від виявленого інтересу до тієї чи іншої передачі, повідомленням або статті.

Поняття «засоби масової інформації» не слід ототожнювати з поняттям «засоби масової комунікації» (ЗМК). Це не зовсім правильно, оскільки останнє поняття характеризує більш широкий спектр масових засобів.

До ЗМК належать кіно, театр, цирк і т. ін., усі видовищні вистави, які відзначаються регулярністю у зверненні до масової аудиторії, а також такі технічні засоби масової комунікації як телефон, телеграф, телетайп і т. ін.

Власне журналістика прямо пов’язана з використанням розвинених технічних засобів комунікації - преси (засоби поширення інформації за допомогою друкованого відтворення тексту та зображення), радіо (передання звукової інформації за допомогою електромагнітних хвиль) і телебачення (передання звукової і відеоінформації також за допомогою електромагнітних хвиль; для радіо і телебачення обов’язковим є використання відповідного приймача).

Завдяки використанню цих комунікаційних засобів виникли три підсистеми ЗМІ: преса, радіо і телебачення, кожна з яких складається з величезної кількості каналів - окремих газет, журналів, альманахів, книжкової продукції, програм радіо і телебачення, здатних поширюватися як по всьому світу, так і в невеликих регіонах (областях, районах, округах). Кожна підсистема виконує відповідно функції журналістики на основі певних специфічних особливостей.

Преса (газети, тижневики, журнали, альманахи, книжки) дістала особливе місце в системі ЗМІ. Продукція, що вийшла з-під друкарського верстата, несе інформацію у вигляді надрукованого буквеного тексту, фотографій, малюнків, плакатів, схем, графіків та інших зображально-графічних форм, які читач-глядач сприймає без допомоги яких-небудь додаткових засобів (натомість для отримання радіотелевізійної інформації потрібні телевізор, радіоприймач, магнітофон і т. ін.). Друковані видання легко мати «при собі» і звертатися до «вилучення» інформації у зручний час, не заважаючи оточуючим, і за обставин, що не дозволяють або заважають слухати радіо чи дивитися телепередачі (у поїзді, метро, автобусі, літаку і т. ін.).

4.Функції ЗМІ.

Розгляд і аналіз функцій будь-якої системи соціальної діяльності - найважливіший момент її теорії.

Це пов’язано з тим, що процеси, які відбуваються в кожній системі соціальної діяльності, визначаються, зрештою, тим, що вона здійснює певну функцію в більш широкому загалі.

Взагалі, ЗМІ виконує величезну кількість функцій в абсолютно різних сферах.

1. Комунікативна - функція спілкування, налагодження контакту.

2. Організаторська - у ній найбільш наочно проявляється роль журналістики як «четвертої влади» в суспільстві.

3. Ідеологічна (соціально-орієнтаційна), пов’язана з прагненням здійснювати глибокий вплив на світоглядні основи та ціннісні орієнтації аудиторії, на самосвідомість людей, їх ідеали та прагнення, включаючи мотивацію поведінкових актів.

4. Культурно-освітня, яка полягає в тому, щоб, будучи одним з інститутів культури суспільства й беручи участь у пропаганді та поширенні в житті суспільства високих культурних цінностей, виховувати людей на зразках загальносвітової культури, тим самим сприяючи всебічному розвитку людини.

5. Рекламно-довідкова, пов’язана із задоволенням утилітарних запитів у зв’язку зі світом захоплень різних верств аудиторії (сад, город, туризм, колекціонування, шахи і т. д. і т. п.).

6. Рекреативна (розваги, зняття напруги, отримання задоволення).

У кожній з цих сфер ЗМІ виконують свої соціальні ролі:

• виробничо-економічну,

• регулювальну,

• духовно-ідеологічну,

• інформаційно-комунікативну.

Так, в економічній галузі вона стає елементом системи виробництва, набуває якості товару. У соціальному вимірі головним є збір, накопичення, зберігання, переробка та розповсюдження інформації.

У духовній сфері преса виконує пізнавальну, освітню, виховну функції, властиві всім ідеологічним інститутам.

Генеральним суб’єктом по відношенню до журналістики є суспільство. На задоволення потреб усього суспільства спрямовані функції інтеграції пізнання, що виконує журналістика. Окремі соціальні структури як суб’єкти своїми потребами в завоюванні й утриманні влади визначають такі функції журналістики, як пропаганда, агітація, організація. Особистість визначає функції орієнтації, морально-психологічного задоволення.

Для такого специфічного виду соціальних суб’єктів, як журналісти, журналістика виконує службово-професійну і творчу функції.

Однак, викликає сумнів власне розподіл суб’єктів, оскільки журналіст може виконувати не тільки творчу і професійні функції, але також використовувати пресу у своїх власних інтересах.

5.ЗМІ та політика. ЗМІ як засіб формування громадської думки.

ЗМІ відіграють у політичному житті суспільства істотну роль, безпосередньо стосуючись його життєдіяльності і виконуючи репродуктивну (відображають політику через радіо, телебачення і пресу) і продуктивну (творить) функції, тому вони тією ж мірою, що і творці політики, несуть відповідальність за те, що відбувається в суспільстві.

Об’єднання націй у сильні централізовані держави часто виявлялося можливим завдяки появі преси, яка створила новий вид соціальної спільноти - публіку окремо взятої газети. Члени цієї агрегації розділені відстанями, але об’єднані споживаною інформацією. Преса прискорила і поставила на «потік» вироблення єдиних символів і значень у національному масштабі. Сьогодні ЗМІ не тільки безупинно відтворюють цей процес, але й виводять його на глобальний рівень. Хоча мас-медіа покликані вирішувати певні завдання в політичній системі та суспільстві, у реальному житті вони досить самостійні, мають цілі, які часто різняться від потреб суспільства і використовують для їх досягнення різні методи.

Політичний вплив ЗМІ здійснюють через вплив на розум і почуття людини.

У демократичних державах явно переважає раціональна модель масових комунікацій, розрахована на переконання людей за допомогою інформування та аргументації, побудованою згідно із законами логіки. Ця модель відповідає сформованому там типу менталітету і політичної культури людей. Вона пропонує змагальність різних ЗМІ в боротьбі за увагу і довіру аудиторії. У цих державах законом заборонено використання ЗМІ для розпалювання расової, національної, класової та релігійної ненависті і ворожнечі, проте в них різні політичні сили, для пропаганди своїх ідей і цінностей широко застосовують методи переважно емоційного впливу, що особливо яскраво проявляється в періоди виборчих кампаній і нерідко може затьмарити раціональні доводи та аргументи. Цим широко користуються тоталітарні, авторитарні і особливо етнократичні режими, насичуючи свою політичну пропаганду емоційним змістом. Тут ЗМІ широко використовують методи психологічного навіювання, засновані на страху і вірі, для розпалювання фанатизму, недовіри або ненависті до політичних опонентів, осіб інших національностей і всіх неугодних.

Незважаючи на важливість емоційного впливу, все ж таки головний вплив на політику ЗМІ здійснюють через інформаційний процес. Основними етапами цього процесу є одержання, відбір, препарування, коментування відомостей. Від того, яку інформацію, в якій формі і з якими коментарями отримують суб’єкти політики, багато в чому залежать їх подальші дії. Вони не тільки відбирають відомості, які поставляють інформаційні агентства, але і самі видобувають і оформляють їх, а також виступають їх коментаторами і поширювачами. Потік інформації в сучасному світі настільки різноманітний і суперечливий, що самостійно розібратися в ньому не в змозі ні окрема людина, ні навіть група фахівців. Тому відбір найбільш важливої інформації та її подання у доступній масової аудиторії формі і коментування - важливе завдання всієї системи ЗМІ. Інформованість громадян, у тому числі політиків, прямо залежить від того, як, з якими цілями і за якими критеріями відбирається інформація, наскільки глибоко вона відображає реальні факти після її препарування та редукції, здійснених газетами, радіо, телебаченням, а також від способу і форм подання інформації.

Роль ЗМІ в політиці не можна оцінювати однозначно. Вони являють собою складний багатогранний інститут, що складається з безлічі органів і елементів, які забезпечують інформування населення про те, що відбувається в кожній конкретній країні і в усьому світі.

Підсумок.

У сучасний період розвитку українського суспільства успішне вирішення політичних, економічних і соціальних завдань усе дедалі залежить від дії такого суб’єктивного чинника, як соціальна активність особистості. Важливу роль у формуванні цієї активності, а також громадської думки грають засоби масової інформації. Про зростаючу роль преси, радіо і телебачення в суспільному житті країни свідчать їхній бурхливий ріст, поширеність і доступність масової інформації. Друковане й усне слово, телевізійне зображення здатні в найкоротші терміни досягти найбільш віддалених районів, проникнути в будь-яке соціальне середовище.

Засоби масової інформації - потужна сила впливу на свідомість людей, засіб оперативного донесення інформації в різні куточки світу, найбільш ефективний засіб впливу на емоції людини, здатний переконувати реципієнта щонайкраще. Особливо чітко це виявляється у відношенні електронних ЗМІ. У міру розширення технічних можливостей їх роль зростає. А за емоційним впливом на почуття і свідомість людей вони утримують поки пальму першості і збирають найбільшу аудиторію. У засобах масової інформації, а особливо на телебаченні питання про підвищення ефективності виступів тісно пов’язані з рівнем організації творчого процесу, форм і засобів соціально-політичного виховання журналістського, художнього і технічного персоналу. Перш за все це відбір проблем, розв’язання яких може підтримати і підказати аудиторія.

На сьогодні значно зріс вплив засобів масової інформації на особистість. Панівне становище серед засобів масової інформації зараз займає телебачення. Якщо наприкінці 70-х - на початку 80-х років телевізор вважався розкішшю, то сьогодні телебачення міцно увійшло в побут практично кожної сім’ї. Поступово телебачення витісняє газети і журнали, серйозно конкурує з радіо. Конкуренція з пресою пояснюється появою на телебаченні нових технологій. В свою чергу на зміну «старим» технологіям приходять технології, що використовує Інтернет.

Питання до теми. Засоби масової інформації.

1. Дайте визначення поняття «засоби масової інформації».

2. Назвіть основні етапи розвитку ЗМІ.

3. Назвіть відмінні ознаки ЗМІ.

4. Чим різняться поняття «засоби масової інформації» та «засоби масової комунікації».

5. Які соціальні ролі виконують ЗМІ?

6. Назвіть функції ЗМІ.

7. Назвіть основні етапи розвитку ЗМІ.

8. Яку роль відіграють ЗМІ у формуванні громадської думки?

ТЕМА 12. НАЦІЯ

Поняття нації. Нація і націоналізм

Нація етнічна і політична

Формування політичної нації в Україні

1. Етнос: його основні ознаки та особливості.

2. Поняття нації.

3. Національна самосвідомість.

4. Розвиток міжнаціональних відносин в Україні.

5. Націоналізм. Міжнаціональні конфлікти та шляхи їх подолання.

6. Формування української політичної нації.

1. Етнос: його основні ознаки та особливості.

У сучасному світі існують різні соціальні спільноти.

Соціальні спільноти - це відносно стійка сукупність людей, що має більш-менш однакові ознаками умов і способів життя, масової свідомості, спільність соціальних норм, ціннісних систем і інтересів.

Види спільнот:

· Сім’я,

· Рід, Плем’я,

· Класи,

· Соціальна група,

· Народності,

· Нації,

· Професійні спільноти,

· Трудові колективи.

Етнос - стійка сукупність людей, що історично склалася на певній території, яка має загальні, відносно стабільні особливості мови, культури і психіки, а також усвідомлює свою єдність і відмінність від інших подібних утворень.

Етнос
↓	↓		↓
Плем’я		Народність		Нація

Нація - певна форма існування етносу, характерна для певного етапу історичного розвитку.

2. Поняття нації.

Нація - історично сформована спільнота людей, якій притаманні спільні економічне життя, мова, території, певні ознаки психології, які виявляються в особливостях її культури, мистецтва та побуту.

					Ознаки нації
↓		↓		↓		↓		↓		↓
Єдина раса		Мова		Релігія		Звички		Цінності		Солідарність

Засади, що впливають на формування нації:

· Територіальні: має свою територію, яку охороняє як джерело своєї живучості.

· Етнічні: формується, як правило, з людей одного етнічного складу.

· Економічні: спільність господарських зв'язків об'єднує людей, зв'язуючи їх єдиною справою і надією на позитивний результат.

· Загальнокультурні: життєдайним джерелом її існування стають мова, традиції, звичаї, культура та історія, коли вони забуваються - нація занепадає.

· Психологічні: має спільні особливості психічного складу (певні спільні риси, адекватна реакція і подразники, тотожні оцінки), які визначають поняттям національний характер.

3. Національна самосвідомість.

Національна самосвідомість - сукупність соціальних, моральних, політичних, економічних, естетичних, релігійних, філософських поглядів, що характеризують зміст, рівень і особливості духовного розвитку націй.

Національний інтерес - сукупність потреб і прагнень народів тієї чи іншої держави створити необхідні для себе життєві умови, усвідомлення свого суверенітету, встановлення взаємних відносин з народами інших країн.

Вивчаючи історію розвитку націй і народностей, виділяють такі процеси, як міжнаціональна диференціація і міжнаціональна інтеграція.

Міжнаціональна диференціація - це процес роз’єднання, розділення, протистояння різних націй, етносів, народів.

Міжнаціональна інтеграція - це процес поступового об’єднання різних етносів, народів і націй через сфери суспільного життя.

Форми міжнаціональної диференціації
↓		↓		↓
Самоізоляція в цілому		Протекціонізм в економіці		Релігійний фанатизм
↓		↓		↓
Націоналізм у різних формах у політиці та культурі
Форми міжнаціональної інтеграції
↓		↓		↓
Економічні та політичні союзи		Транснаціональні корпорації		Міжнародні культурні та народні центри
↓		↓		↓
Взаємопроникнення релігій і культур, цінностей

Причини міжнаціональної інтеграції

1. Неможливість держав жити ізольовано, що пов’язано з конкретними змінами в економіці практично всіх сучасних країн.

2. Економічний та політичний взаємозв’язок держав.

Прикладом міжнаціональної інтеграції в сучасному світі є країни Європи, об’єднані в Європейський Союз (ЄЄ).

4. Розвиток міжнаціональних відносин в Україні.

Національний склад населення України характеризується значною чисельною перевагою титульної нації - українців. За даними перепису населення 2001р., українці становили понад 77,82% усіх жителів України.

До того ж значна кількість українців проживають у близькому та далекому зарубіжжі. Поряд з українцями на території України проживають представники 110 національностей. Серед них найбільшу частку становлять росіяни - понад 17,28 % усього населення країни.

Далі йдуть білоруси, молдавани, кримські татари, болгари, угорці, румуни, поляки, євреї та вірмени. Крім цих національностей, в Україні проживають греки, цигани, азербайджанці, німці, грузини, гагаузи та ін.

Протягом історичного періоду національний склад населення України змінювався, і сучасні державні кордони країни суттєво відрізняються від етнічних меж проживання українців. Українці проживають не лише на суміжних з Україною територіях, а й у багатьох віддалених від неї країнах світу. Але найбільша кількість українців проживає в Росії - понад 4,4 млн. осіб. Це друга за чисельністю нація, що проживає в Росії. Значна частина українців постійно проживає в Польщі, Білорусі, Словаччині, Молдові, США, Канаді, Аргентині, Австралії, Німеччині та багатьох інших країнах світу.

Національний склад населення України постійно змінюється і під впливом міграції. За останні роки з України виїжджало більше населення, ніж поверталось. Серед національностей, що виїжджають з України, найбільш численну групу становлять росіяни, євреї, молдавани. Разом з тим населення України зростало за рахунок татар, азербайджанців, білорусів, вірмен, болгар, грузинів.

Зміни у національному складі населення України зумовлені поверненням на її територію примусово виселених раніше в Росію та інші республіки колишнього Союзу кримських татар і німців. Вони розміщуються переважно в Криму та на півдні України. У складі населення Автономної Республіки Крим кримські татари становлять вже 12,1%. Упродовж майже 60 років депортації радянська влада розвивала та підтримувала негативні стереотипи щодо кримських татар як «народу зрадника», стереотипи, що їх продукували ще за часів царської Росії, починаючи від анексії території Криму російською імператрицею Катериною II.

Поліетнічність населення, яка утворилася в Україні, має виразну специфіку: з усіх етнічних неукраїнців понад 80% становили етнічні росіяни. Іншим аспектом української поліетнічності є питання визначення мовної ідентичності. Зокрема, 5 544 729 етнічних українців, згідно з даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року, рідною вважають російську мову. Сьогодні в Україні існує 3 мегамовні групи - україномовні українці, російськомовні українці та російськомовні росіяни.

Окремо потрібно звернути увагу на взаємини «більшості» з ромами та основні проблеми, які існують у цього народу в Україні. За даними Всеукраїнського перепису населення на 2001 рік, громада ромів України налічувала близько 47,6 тис. осіб, з яких близько 14 тис. проживає на Закарпатті і понад 4 тис. у Донецькій, Дніпропетровській та Одеській областях. Проте, на думку деяких науковців, чисельність ромів, що проживають в Україні, значно більша.

Актуальності набувають міжнаціональні взаємини, пов’язані з міграцією до України представників тих громад, які традиційно не проживали на її теренах. Внаслідок міграційних процесів за останні роки в Україні зросла кількість азербайджанців. Кількість інших національних груп, зокрема болгар, молдаван, білорусів, євреїв, татар, циган, німців, скоротилася. Навіть порівняно з офіційними даними Всесоюзного перепису населення 1989 року, за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року, в Україні вдвічі збільшилася кількість вірмен - вона сягнула 100 тисяч громадян, азербайджанців тут нині проживає 45 тисяч (ця етнічна група демонструє 20 % зростання).

Збільшилася кількість корейців: в Україні їх нараховується 13 тисяч, тобто зростання сягнуло 50 %. Якщо під час Всесоюзного перепису населення 1989р. арабів було зафіксовано 1 240 осіб, то 2001 року - 6 575 осіб. Численнішою стала група в’єтнамців і вихідців з Індії, Пакистану, країн Південно-Східної Азії.

Актуальною для України є й проблема нелегальної міграції. Кількість нелегальних мігрантів, які перетинають кордон України, постійно збільшується. Більшість нелегалів прагнуть потрапити до країн Західної Європи і розглядають Україну як транзитну територію, принаймні про це свідчать українські прикордонники. Проте реальні міграційні наміри цієї категорії осіб ще тільки комплексно досліджуються. Сьогодні існують свідчення про створення в Україні новітніх етнічних компактів. За різними даними, в Україні називають різні цифри щодо кількості мігрантів - від 100 тисяч до 6 млн. осіб. Це здебільшого вихідці з країн Азії та Африки. В Одеській області вказують на наявність індійської, в’єтнамської та китайської громад. Відповідні свідчення про збільшення кількості громад - вихідців з країн південної Азії, Китаю - наявні в інших українських регіонах.

Отже, у складі населення України фактично зростає кількість представників тих етносів, які мігрують до України з несприятливих у соціальному і міжетнічному сенсі країн, тобто з тих держав, де вирують міжетнічні конфлікти і де наявний низький рівень життя. Це, за свідченнями експертів, демонструє не тільки те, що Україна є транзитною територією, а й те, що країна розглядається новітніми мігрантами як відносно стабільна у сфері міжнаціональних взаємин.

Стабільність життя представників різних національностей неможлива без шанобливого ставлення і поваги кожного народу до іншого.

Це стосується як українців, так і національних меншин, які є жителями однієї держави - України.

Важлива роль у збереженні міжетнічної злагоди в усіх регіонах України належить створенню державою сприятливих умов для національно-культурного розвитку як національних меншин в Україні, так і українців, що проживають у країнах близького і далекого зарубіжжя. Ці питання повинні бути предметом розвитку міждержавних відносин і вирішуватися на користь народів усіх країн.

5. Націоналізм. Міжнаціональні конфлікти та шляхи їх подолання.

Націоналізм - ідеологія і політика, основу якої складають ідеї національної винятковості і переваги, прагнення до національної замкнутості, місництва, недовіра до інших націй.

Яскравий прояв націоналізму в сучасному світі продемонстрував німецький фашизм, що призвів світ до Другої світової війни 1939-1945рр. Синонімами фашизму стали терміни «расизм», «нацизм», «шовінізм», «геноцид», «Голокост».

Міжнаціональний конфлікт - одна із форм відносин між національними спільнотами, що характеризується станом взаємних претензій, відкритим протистоянням етносів, народів і націй, які мають тенденцію до наростання протистояння аж до збройних зіткнень.

Причини міжнаціональних конфліктів:

1. Ускладнення соціально-економічного розвитку країн світу, відчутне відставання багатьох з них.

2. Непродумана або відверто екстремістська політика низки державних діячів.

3. Колонізація населення інших країн.

4. Помилки і прорахунки керівництва ряду країн у розв’язанні національних питань.

Види міжнаціональних конфліктів:

1. З приводу спірних територій.

2. Через вигнання народу зі своєї території і повернення депортованого народу на свою історичну батьківщину.

3. Через довільну зміну адміністративних кордонів.

4. Через насильницьке включення території народу до сусідньої держави.

5. Між етнічною більшістю і компактною меншістю (корінна національність).

6. З приводу відсутності у народу власної держави або розподілу його території між іншими державами.

Типи міжнаціональних конфліктів:

1. Державно-правові (незадоволення правовим становищем нації, прагнення власної державності, конфлікт з владними органами держави, у складі якої перебуває нація).

2. Етнотериторіальні (визначення кордонів нації).

3. Етнодемографічні (захист прав корінної національності).

4. Соціально-психологічні (зміна способу життя, порушення прав людини).

Шляхи розв’язання міжнаціональних конфліктів

1. Усвідомлення всіма людьми неприйнятності насильства, вироблення поваги до національних почуттів усіх етнічних груп.

2. Провадження лояльної, продуманої політики з урахуванням інтересів усіх народів і народностей.

3. Створення ефективно діючих міжнародних комісій, рад, інших організацій для мирного розв’язання національних суперечок.

4. Надання національно-культурної автономії всім бажаючим національним меншинам, що дозволить їм зберегти свою мову, культуру, релігію і традиції.

Шляхи врегулювання міжнаціональних конфліктів

1. Визнання міжнаціональних проблем і розв’язання їх шляхом продуманої національної політики.

2. Використання економічних важелів для нормалізації ситуації.

3. Створення культурної інфраструктури консенсусу, дотримання принципу паритетності у разі призначення людей різних національностей на державні посади, підтримка національної культури.

6. Формування української політичної нації.

Аналіз історико-політичного контексту формування української національної ідентичності дозволяє розглянути специфіку сучасної національної ідентичності та перспективи поширення загальнонаціональної ідентичності на громадян України, що мають різні етнічні, мовно-культурні, регіональні, конфесійні ідентичності тощо. Особливу увагу приділено потребам формування української загальнонаціональної ідентичності, виходячи з вимог забезпечення національних інтересів України: зміцнення державної і національної єдності, забезпечення міжетнічного миру, суспільної інтеграції представників етнічних спільнот, розвитку унікальних етнічних ідентичностей у контексті цілісної загальноукраїнської ідентичності, ліквідації загрози сепаратизму.

Проблема становлення єдиної національної ідентичності громадян України є однією з визначальних для українського суспільства та для подальшого формування його як повноцінної нації. Політичний контекст проблематики (необхідність збереження цілісності держави та її зміцнення, становлення громадянського суспільства, знаходження місця країни у системі культурних і геополітичних координат тощо) зумовлює необхідність вироблення адекватної політики щодо кризових явищ, помітних в українській національній ідентичності. Теоретичні та практичні дослідження безпосередньо стосуються проблем зменшення потенціалу сепаратизму, залучення до державотворчого процесу представників усіх етнічних груп, зміцнення можливостей держави у справі протистояння зовнішньому тискові.

Складовою частиною політичної діяльності держави, покликаною регулювати міжнаціональні відносини в різних сферах життя суспільства, є національна політика.

Українська національна ідентичність проходить складний і суперечливий процес становлення. Нині її ознаками є амбівалентність суспільної свідомості, брак консенсусу стосовно базових цінностей, етнопсихологічні та мовно-культурні деформації у свідомості.

Таку ситуацію ускладнюють:

• Розриви у загальнодержавному комунікативному просторі внаслідок суперечностей у мовній, ідеологічній сферах;

• Брак історичних знань або їх викривлене тлумачення і, як наслідок цього, слабкість ідеологічної основи для формування національної ідентичності;

• Деформація національної і громадянської свідомості, соціальної структури суспільства та невиразність соціальної ідентифікації в умовах ослаблення суспільства та складових його частин.

Основні (фундаментальні) інтереси

української держави і політичної нації:

• Збереження територіальної цілісності, національної, культурної, мовної тощо самобутності;

• Подальша консолідація всередині суспільства і нації;

• Рівноправні і повноцінні відносини з іншими державами і націями.

Таким чином, визрівання єдиної національної ідентичності за збереження й розвитку етнічних та культурних ідентичностей усіх спільнот спроможне значно сприяти зміцненню державної єдності країни, суспільства, істотно посилити державу. Це, у свою чергу, дозволить посилити сприйняття української держави як «своєї» серед представників різних етнічних груп; зменшити або нівелювати можливість виникнення сепаратистських тенденцій серед етнічних груп компактного розселення в Україні; задіяти повною мірою потенціал усіх громадян України. Досягнення таких цілей повністю відповідає інтересам України.

Висновок.

Україна має всі передумови для повноцінного процесу націєтворення,оскільки суспільні дослідження вказують на визначеннякожного члена цієї суспільної формації приналежним себе до цієїсуспільної формації і визначають високий рівень довіри і розуміння однедо одного, як головний фактор націєтворення. Національна визначеність допоможе українському народувстановити власні національні пріоритети і визначити національний характер українців. Це допоможе Україні як великій державі встановлювати та вести власну політику побудови української державності на новому рівні, а іншим державам визначити та встановити прогноз на поведінку української спільноти у міжнародній політиці та економіці.

Питання до теми «Нація».

1. Дайте визначення поняття «соціальні спільноти». Назвіть види спільнот.

2. Що таке етнос?

3. Дайте визначення поняття «нація».

4. Перерахуйте ознаки нації.

5. Які засади впливають на формування нації.

6. Дайте визначення понять «національна самосвідомість» і «національний інтерес».

7. Що таке міжнаціональна диференціація та міжнаціональна інтеграція. Назвіть форми кожної з них.

8. Охарактеризуйте розвиток міжнаціональних відносин в Україні сьогодні.

9. Дайте визначення поняття «націоналізм».

10. Дайте визначення поняття «міжнаціональний конфлікт».

11. Назвіть види та причини міжнаціональних конфліктів.

12. Які шляхи врегулювання міжнаціональних конфліктів Ви можете назвати?

13. Розкажіть про формування української політичної нації.

14. Назвіть основні інтереси української держави і політичної нації.

ТЕМА 13. ПОЛІКУЛЬТУРНІСТЬ

Поняття полікультурності як добросусідства культур

Міжнаціональні відносини

Міжнаціональні конфлікти та шляхи їх розв’язання

План

1.Поняття «культура».

2.Національна культура та її основні компоненти.

3. Принципи формування загальнолюдської культури.

4.Міжнаціональні та міжконфесійні конфлікти та шляхи їх розв’язання.

1.Поняття «культура».

Культура - (від лат. cultura — обробіток, виховання, освіта, розвиток, шанування) — історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений у типах і формах організації життя і діяльності людей, у їхніх взаєминах, а також у створюваних ними матеріальних і духовних цінностях.

Поняття «культура» вживається для характеристики певних історичних епох (антична культура), конкретних суспільств, народностей і націй (культура майя), а також специфічних сфер діяльності або життя (культура праці, політична культура, художня культура); у більш вузькому сенсі - сфера духовного життя людей.

Сучасне людство налічує тисячі народів, майже 200 держав, понад 6 млрд. жителів. Серед усієї маси людей немає двох однакових осіб. Кожен має свої особливості. Крім індивідуальних відмінностей, виділяють також групові: сімейні, статеві, вікові, професійні, національні і т. ін. Будь-яка нація, соціальна група сприймає із системи загальнокультурних людських цінностей тільки те, що відповідає духовному настрою їхнього рівня розвитку, рівню розвитку можливостей. Регіональні та національні культури стають взаємопов’язаними. Вони впливають один на одного, посилюється взаємозв’язок різних країн і народів. Крім того, з’являється потужна тенденція до збереження власної ідентичності національної культури.

2.Національна культура та її основні компоненти.

Поняття «нація» (від лат. natio - плем’я, народ) зазвичай розглядається як історична спільнота людей, що формується в процесі становлення спільноти їхньої території, економічних зв’язків, літературної мови, етнічних особливостей культури і характеру. Складається з різних племен і народностей. Ряд сучасних вчених пов’язують націю з певним народом, виділяючи з-поміж її сутнісних принципів спільність самосвідомості і соціальної структури. Інші розглядають націю як спільність приналежності до певної держави.

Говорячи про національну культуру, застосовують термін «цивілізація». Цей термін часто вживають як синонім культури або як рівень, ступінь суспільного розвитку, матеріальної і духовної культури (антична цивілізація, сучасна цивілізація).

Більшість учених визначає цивілізацію «як соціокультурну спільність, що має якісну специфіку», «як цілісне конкретно-історичне утворення, що вирізняється характером свого ставлення до світу природи і внутрішніми особливостями самобутньої культури». Основними компонентами національної культури є національна мова, традиції, звичаї, релігія.

Існують різні типи національних культур, з-поміж яких виділяють західноєвропейську культуру, північноамериканську, південноазіатську. Характеризуючи кожний з цих видів, можна виявити їх загальні та індивідуальні риси.

Західноєвропейська культура успадкувала всі попередні цивілізаційні досягнення і культуру декількох імперій. Єдиного культурного простору в Європі немає, вона розділена на Західну і Східну. Безпосередньо в Західній Європі різниця між культурами народів, наприклад, Скандинавії та Середземномор’я є доволі відчутною. Машинна (техногенна) цивілізація Заходу виникла як традиційний шлях розвитку. Людина Заходу - володар над природою. «Екологізація» сучасної моделі техногенної цивілізації, заснованої на ідеї панування людини над природою, веде до активного пошуку «точок дотикання» з національними культурами в різних регіонах планети. Але європейська культура прагне перетворити світ, а китайська, наприклад, вважає світ «кращим із можливих» і утверджує ідею про необхідність пристосуватися до нього.

Росіянину та українцеві завжди був незрозумілий раціоналізм французів. Французи схильні уявляти картину світу за схемами розуму і набагато менше вдаються в колективні спогади, ніж німці. Скандинавія далека від Росії через протестантський пуританізм. Пуританська етика з її прагматизмом незрозуміла слов’янам.

Незважаючи на те, що Європа й Америка мають певні спільні проблеми, між їх культурами спостерігаються значні відмінності. У США існує культ сили й успіху, там особливо значущою є потреба у вчителі, наставнику. Характерною ознакою північноамериканської культури є культ речей. Цей культ був створений переселенцями, які починали життя на порожньому місці. Ще однією ознакою американської культури є значущість майстерності в будь-якій справі. В основі «великої американської мрії» лежить сподівання кожного американця виграти мільйон, а кожного чистильника взуття - стати президентом. У 70-80-х роках принципи індивідуалізму, незалежності і надсамостійності були обов’язковим атрибутом успішної реалізації «американської мрії». Спосіб дій і навіть думок у американця не такий, як у європейця. Для американця як носія англосаксонської цивілізаційної традиції загальними цінностями є свобода і демократія, плюралізм, власність та ринкова економіка. Європейця хвилює інший суб’єкт історії - народ, нація, національна меншина і т. ін. Американець віддає перевагу не родинним стосункам, а кар’єрі. У розумінні європейця в основі концепції нації лежить цілісність етносу. Європейцям весь час треба відчувати себе в історії - історії сім’ї, народу, нації. Американцям же як молодій нації не притаманне почуття історії.

Країни Стародавнього Сходу: Межиріччя, (Месопотамія), Індія, Китай, вважаються колискою цивілізації. Ще в XII столітті Європа знала, що вся влада і мудрість людини беруть початок на Сході. Традиційне або східне суспільство може вести один і той же спосіб життя століттями і навіть тисячоліттями. Але і на Сході існує кілька культур. Надзвичайна стабільність соціальних умов цивілізації Сходу йде на користь її ефективності. Цілковитою протилежністю йому є цивілізація Заходу. Характерною її ознакою є рухомість, різноманітність, мінливість. Південноазіатський вид культури поширений на густонаселених територіях. Тут культивується володіння своїм тілом і волею, а також масова схильність до задоволень. Загибель одних східних культур і виникнення інших не змінює власне тип культури. Види діяльності, їх способи та цілі на Сході консервативні. їхньою основною культурною ідеєю є традиційні міфи, канонізовані стилі мислення. Для людини Сходу важливе взаєморозуміння людини і природи, рівновага між людиною та її землею. Східна людина вважає себе частиною природи і ніколи не відділяє себе від неї. Для китайської культури характерний оптимістичний світогляд, спокійне ставлення до життя і смерті. Людина живе в єдиному Всесвіті, де живі і мертві перебувають у тісному зв’язку. Це єдиний світ, де небуття і буття взаємно переходять і взаємно обумовлюють одне одного. На рівні повсякденної свідомості ця філософська мудрість виражається у формах різного роду обрядів, культу предків, віри в існування померлих серед живих. Звідси і дивні з точки зору європейця звичаї, наприклад, дарування труни небезпечно хворій людині, що роблять на знак уваги і доброго ставлення. Смерть слід сприймати без страху. Людина на порозі смерті уподібнюється подорожньому, що вирушає в далеку путь. Звідси і характерне для китайської культури уявлення про споконвічну єдність світу.

3. Принципи формування загальнолюдської культури.

Біомаса людства становить одну п’ятитисячну від загальної маси усіх живих істот. За час існування роду людського змінилося близько тисячі поколінь (якщо за тривалість життя кожної людини брати приблизно 60 років). Що ж об’єднує таких різних людей в єдину спільноту? Очевидно, єдина загальнолюдська культура, що виникає на основі цілісного світу. Цілісність світу - це взаємозв’язок і взаємозалежність людей і народів, що з’явився як наслідок розвитку виробництва у світовому масштабі і виникнення глобальних проблем. Цілісність світу послужила основою для становлення сучасного людства і єдиної загальнолюдської культури.

Сучасна культура заснована на загальнолюдських цінностях, русі захисту прав особистості, гуманізмі, творчому розвитку особистості, поширенні наукового знання і передових технологій, взаємозбагаченні національних культур, екологічному ставленні до життя й навколишнього середовища.

Рух до загальнолюдської культури, що знімає первинне протиставлення «ми - вони», не простий процес. Суперечність цю не можна вирішити, просто знехтувавши іншими поглядами, точкою зору, культурною позицією. Такий шлях є безперспективним, він повертає людство до часів варварства. Загальнолюдська культура - це найкращі форми, зразки художньо-поетичної, наукової, виробничої діяльності, способи світовідчуття і світосприйняття дійсності, вироблені різними народами, поколіннями, на основі яких людство зараз вибудовує єдину цивілізацію Землі, де немає місця класовій і расовій ненависті, нехтуванню правами людини і народів, неграмотності, економічному і культурному колоніалізму.

В основі формування єдиної планетарної цивілізації - дедалі збільшувана інтенсивність різного роду зв’язків - комунікаційних, політичних, економічних, культурних. У результаті виникає нова системна якість - загальнолюдська культура, посилюється взаємозв’язок різних країн, народів, а кризові й антикультурні явища, що виникають в одному секторі єдиної цивілізації, позначаються і на інших регіонах. Водночас спостерігається більш інтенсивний глобальний взаємозв’язок, коли культурні зразки, наукові досягнення, твори мистецтва, нові форми соціального або політичного життя транслюються і засвоюються протягом нетривалого періоду в усьому цивілізованому просторі.

Розвиток культури як цілісності - суперечливий процес. Становлення світової культури в XXст. супроводжувалося потужним рухом росту національних культур. Саме наш час продемонстрував обмеженість європоцентристського погляду на культуру, коли техногенна європейська культура стала провідною, базисною щодо всіх інших, регіональних і національних. Так, східні країни цілком змогли адаптувати цінності західної культури до своїх систем виробництва й освіти. Країни Тихоокеанського регіону перетворилися на один з локомотивів науково-технічного прогресу. При цьому культурні основи їхнього життя залишились специфічними, особливими.

Розв’язання проблеми співвідношення національного і загальнолюдського в культурі залежить від конкретної філософської інтерпретації багатьох інших проблем, зокрема від єдності та розмаїття світової історії, сутності суспільного прогресу, природи національного, співвідношення змісту і форми в культурі.

Відповідно до такої інтерпретації культури національне та загальнолюдське у ній розглядаються як діалектична єдність. Власне національна культура трактується ширше і не зводиться до національно особливої, тобто етнічної неповторності. Тому визначити співвідношення національного і загальнолюдського можна лише за допомогою поняття «національна культура». Її слід вважати «процесом становлення і розкриття сутності людської цивілізації у конкретному народі (нації) упродовж усієї цієї історії», а також «сукупністю матеріальних і духовних цінностей, створених як власне народом, так і запозичених в інших народів з використанням у своєму розвитку».

Таким чином, національна культура - це поєднання загальнолюдського та етнічно неповторного (національно особливого).

Загальнолюдське характеризує не лише загальне в культурі різних народів, а насамперед соціальність людини та її буття.

4.Міжнаціональні та міжконфесійні конфлікти та шляхи їх розв’язання.

Міжетнічні (міжнаціональні) відносини - відносини між етносами (народами), що охоплюють усі сфери суспільного життя.

Рівні міжетнічних взаємин:

1. Взаємодія народів у різних сферах суспільного життя;

2. Міжособистісні стосунки людей різної етнічної приналежності.

У сучасному світі відбувається економічне, культурне і навіть політичне зближення (інтеграція) націй (ЄС - Європейський Союз).

Європейський Союз, утворений 1993р. відповідно до Маастрихтського договору 1992р. на базі Європейського Співтовариства, об’єднує:

Бельгію,

Велику Британію, Німеччину,

Грецію,

Данію,

Іспанію,

Італію,

Люксембург,

Нідерланди,

Португалію,

Францію,

Ірландію,

Австрію,

Швецію,

Фінляндію,

Польщу,

Угорщину,

Чехію,

Словаччину,

Естонію,

Латвію,

Литву,

Словенію,

Кіпр,

Мальту,

Болгарію,

Румунію.

У червні 2004р. була прийнята Європейська конституція. Вона зумовила критику з боку Ватикану через відсутність згадки про «християнське коріння» європейської цивілізації. До того ж Іспанія і Польща спробували переглянути порядок прийняття рішень в ЄЄ (замість нинішнього, де враховували «питому вагу» економік країн-членів, перейти до процедури, за якої кількість голосів від кожної країни булоб пропорційно її населенню). Проте після приходу до влади в Іспанії уряду соціалістів ця країна відмовилася від своїх намірів. Нова Конституція була підписана 29 жовтня 2004р. у Римі. Для того щоб вона набула чинності, її мали ратифікувати парламенти всіх країн-членів. У деяких країнах цей процес відбувався шляхом всенародних референдумів. 2005р. референдуми у Франції та Нідерландах відмовилися від Конституції. 2009р. Конституцію нарешті (з деякими застереженнями - заборона на аборти) підтримали Ірландія та Польща.

Інший шлях міжнаціональної інтеграції обрали в США (стратегія «плавильного котла»).

«Плавильний котел» (melting pot) - концепція, згідно з якою США представляє собою своєрідний «плавильний котел» (тигель), що перетворює представників різних етнічних груп на американців.

Етнічна міксація - змішування різних етнічних груп і поява нового етносу (Латинська Америка).

Асиміляція (від лат. assimilatio - злиття, уподібнення, засвоєння) - в етнографії злиття одного народу з іншим, що супроводжується втратою одним з них власної мови, культури, національної самосвідомості.

Розрізняють природну асиміляцію, що виникає через контакт етнічно різнорідних груп населення, змішані шлюби і т. п., і насильницьку асиміляцію, характерну для країн, де національності нерівноправні.

Аккультурація (лат. accumulare - накопичувати + cultura - обробіток) - взаємне уподібнення і пристосування різних культур народів і окремих явищ цих культур за умов домінування більш високорозвиненої культури народу.

З іншого боку, активізується прагнення народів знайти національну самостійність (диференціація), протистояти експансії на держав.

Мультикультуралізм - політика, спрямована на розвиток і збереження в окремо взятій країні та у світі в цілому культурних відмінностей; обґрунтовує таку політику теорія або ідеологія.

Мультикультуралізм протиставляється концепції «плавильного казана», де передбачається злиття всіх культур в одну.

Націоналізм - ідеологія, політика, психологія і соціальна практика відокремлення і протиставлення однієї нації іншим, пропаганда національної винятковості окремої нації.

Види націоналізму: етнічний, державний, no6утовий.

Шовінізм - крайня, агресивна форма націоналізму, названа так за ім’ям солдата Н. Шовена, палкого прихильника завойовницької політики Наполеона.

Дискримінація (від лат. discriminatio - розрізнення) - обмеження (фактично чи юридично) прав будь-якої групи громадян за національною, расовою, статевою, релігійною ознаками. У галузі міжнародних відносин — надання громадянам і організаціям будь-якої держави менших прав і привілеїв, ніж громадянам і організаціям інших держав.

Сегрегація (від пізньолат. segregatio - відділення) - політика примусового відокремлення будь-якої групи населення за расовою чи етнічною ознакою, одна з форм расової дискримінації.

Апартеїд - (мовою африкансю apartheid - роздільне проживання) - крайня форма расової дискримінації. Означає позбавлення певних груп населення, залежно від їх расової приналежності, політичних, соціально-економічних і громадянських прав, аж до територіальної ізоляції. Сучасне міжнародне право вважає апартеїд злочином проти людства.

Геноцид (від грец. genos - рід, плем’я і лат. caedo - вбиваю) - один із найтяжчих злочинів проти людства, винищення окремих груп населення за расовими, національними, етнічними або релігійними ознаками, а також навмисне створення умов існування, розрахованих на повне або часткове фізичне знищення цих груп, так само як і заходи щодо запобігання дітонародженню в їх середовищі (біологічний геноцид).

Такі злочини в масових масштабах вчиняли гітлерівці під час Другої світової війни, спрямовані проти слов’янського та єврейського населення.

У гітлерівській Німеччині було знищено в таборах смерті (Треблінка, Освенцім) близько 6 млн. євреїв. Цю трагедію назвали голокостом (від грец. «всезнищення через спалення»).

Голокост (холокауст) (англ. holocaust від грец. holokaustos - спалений цілком) - загибель значної частини єврейського населення Європи внаслідок систематичного переслідування і знищення його нацистами та їхніми посібниками у Німеччині і на захоплених нею територіях протягом 1933-1945pp.

Сепаратизм (франц. séparatisme від лат. separatus - окремий) - прагнення відокремлення, відособлення; рух за відокремлення частини держави і створення нового державного утворення (сікхн, баски, таміли) або за надання частині країни автономії.

Ірредентизм (від італ. irredento - незвільнені) –

1. Ідея возз’єднання з основним ядром нації (ірландці в Ольстері),

2. Політичний і суспільний рух в Італії наприкінці XIX - на початку XXст. за приєднання до Італії прикордонних земель Австро-Угорщини з італійським населенням - Трієста, Трентіно та ін.

Міжнаціональні конфлікти (у вузькому сенсі) відбуваються між державами або всередині конфедерації, яку складає низка політично самостійних країн, населених різними етносами. Міжетнічні конфлікти виникають всередині держави.

Міжнаціональний конфлікт (у широкому сенсі) - це будь-яка конкуренція (суперництво) між групами - від протиборства за володіння обмеженими ресурсами до соціальної конкуренції - в усіх тих випадках, коли протистояння зумовлено етнічною приналежністю її членів.

Причини міжнаціональних конфліктів:

1. Економічні причини - боротьба етносів за володіння власністю, матеріальними ресурсами (земля, надра).

2. Соціальні причини - вимоги цивільного рівноправ’я, рівності перед законом в освіті, оплаті праці під час прийому на роботу, особливо на престижні місця в органах влади.

3. Культурно-мовні причини - вимоги збереження чи відродження, розвитку рідної мови, об’єднання етносу в єдине ціле.

4. Конфесійні, релігійні відмінності.

5. Історичне минуле взаємин народів.

6. Етнодемографічні - швидка зміна співвідношення численності контактуючих народів внаслідок міграції та відмінностей у рівні природного приросту населення.

Типи міжнаціональних конфліктів:

1. Конфлікти стереотипів (етнічні групи чітко не усвідомлюють причини суперечностей, але щодо опонента створюють негативний образ «небажаного сусіда», вірмено-азербайджанський конфлікт).

2. Конфлікт ідей: висунення тих чи інших домагань, обґрунтування «історичного права» на державність, на територію (Естонія, Литва, Татарстан).

3. Конфлікт дій: мітинги, демонстрації, пікети, прийняття інституціональних рішень, відкриті зіткнення.

Способи розв’язання конфліктів:

1. Позбавитися найбільш радикальних елементів або груп і підтримати сили, більш схильні до компромісів; важливо виключити будь-які чинники, здатні консолідувати конфліктуючі сторони (загроза застосування сили, наприклад);

2. Застосування широкого спектра санкцій - від символічних до військових. Слід враховувати, що санкції можуть спрацювати на екстремістські сили, призвести до посилення конфлікту. Збройне втручання можливе лише в разі, якщо конфлікт, який набув форми збройних зіткнень, призвів до масових порушень прав людини;

3. Поділ глобальних цілей на ряд послідовних завдань, які вирішують послідовно - від простих до складних;

4.Запобігання конфліктам - сума зусиль, спрямована на те, щоб не допустити подій, що призводять до конфліктів.

Підсумок.

Культура будь-якого народу розвивається не ізольовано від культур інших народів, а закономірно перебуває в контексті світового культурного процесу. Українці віками творили власну самобутню культуру, успадковуючи культурні цінності своїх предків, переймаючи і творчо осмислюючи надбання інших народів.

Одним із найважливіших факторів, що сприяє успішному розвитку національних культур, є засвоєння художнього досвіду інших народів. Інтенсивність і плодотворність цього процесу забезпечують соціально-економічні зв’язки, що зумовлені прагненням народів до взаєморозуміння та взаємозбагачення.

Так форму

Дата добавления: 2014-01-05